20. Оповідання Флобера «проста душа». Образ Фелісіте.

у 1876 р. Флобер написав повість “Проста душа”. была опубликована в 1877 году. Повесть была навеяла воспоминаниями юности автора. В ходе работы в апреле 1876 года он даже предпринял двухнедельную поездку в Нормандию, чтобы оживить впечатления от тех мест, куда он поместил своих героев. Флобер створив як пам’ятник Жорж Санд, з якою товаришував і яка постійно заохочувала його створити щось для народу і про народ. Соціально налаштована Жорж Санд не могла примиритися із тим, що художник такого рівня запобігає будь яких звернень до проблем нерівності, несправедливості, які панують у суспільстві. І Флобер створив повість про виключно добру людину з нерозвинутим розумом, показав сумну історію життя людини із народу. Флобер не визнавав дидактизму в літературі. Але за імпресіоністичністю флоберівських картин проглядає не очікуваний погляд на природу народу, який страждає тільки від фізичних незручностей, а духовне його життя є настільки обмеженим, що проблеми нерівності взагалі не проникають в його свідомість, і страждає він від них набагато менше, ніж ті, хто за ним турбується.

Флобер заметил и запечатлил явление, к которому постоянно, особенно в ХХ веке, будет возвращаться литература: отчуждение человека в собственническом обществе.

Крестьянка Фелисите совершенно одинока. Лучшие качества ее души, ее доброта, чистота, самоотверженность остаются непонятыми и невостребованными в эгоистическом равнодушном к духовному началу мире. Между тем эта темная невежественная крестьянка оказывается на голову выше окружающих ее мещан. Как и Эмма Бовари, Фелисите смутно и неосознанно ждет счастья. Жизнь обманывает все ее надежды, которым Фелисите доверчиво раскрывает свое сердце, но она не может жить без любви и упорно переносит свои привязанности на все новые и новые объекты. Флобер включил «Простую душу» в отдельную книгу, озаглавленную «Три повести».

21. Розвиток реалізму в англійській літературі

Англійська література відзначається особливо глибокими реалістичними традиціями. В англійській літературі реалізм набув значного розвитку вже у XVIII ст. і після «романтичної паузи» переконливо продовжився у XIX ст.

Характерною особливістю історії англійської літератури є те,

що важлива роль у ній належала етико-моральному чиннику. Наочно це виявилося в тому, що англійські реалісти у своїх творах на чільне місце висували етичні завдання, моральний бік проблем.

Англійські реалісти не сприйняли об'єктивно-безсторонній, «анатомічний» підхід до життя й людини. Акцентування етично-моральних моментів поєднувалося в них з «людяним ставленням» до персонажів, емоційною насиченістю оповіді, навіть з деякою сентиментальністю. Не прагнули англійські реалісти й до самоусунення з твору: активна присутність автора виявляється в Діккенса, Теккерея та інших письменників.

Взагалі англійський класичний реалізм відрізняється зосередженням на проблемах гріху й моралі, несе в собі сильний християнський вплив. Починаючи із 30 – 40 рр. англійські романтичні школи починають втрачати домінуючи позиції у мистецтві, а у 50 – 60 рр. реалізм отримує кінцеву перемогу. Хоча романтизм продовжує існування, поступово переходячи у стадію неоромантизму.