2. Поняття символа – концептуальне ядро творчості «молодомузівців»

Центральним ядром творчої концепції «музаків» є поняття символа. Літературознавчий словник подає таке визначення символа: «Символ (грец. symbolon – умовний знак, натяк) - предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища..., має філософську смислову наповненість, тому не тотождний знакові...» [48, с.622], наголошуючи на трансцендентній природі явища. Дослідниця М.Моклиця, зазначаючи дефініцію терміна «символ», вказує на визначальну роль абстрагування у процесі його створення: «Символ - образ, який утворюється шляхом розширення у значенні (абстрагування) конкретних понять. Якщо під словами «гроза», «вітер», «море» ми маємо на увазі не явища чи атрибути природи, а суспільні події: повстання, соціальні зміни, велику кількість чогось, це означає що ми використали конкретне поняття як символ абстрактного» [62, с.184]. Автори «Української літератури у схемах і таблицях» О.Противенська, М.Мещерякова, Я.Теміз у шкільному визначенні терміна найбільшу увагу звертають на багатозначність тлумачення символа та його відмінність від алегорії - більш вузького поняття [76, с. 94]. Академічне видання «Теорія літератури» зосереджує нашу увагу на тому, що «символ народжується там, де неможливо зобразити предмет» [73, с.404]. З цього ж таки підручника дізнаємося, що «символом називають такий тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, тобто його чуттєвий образ, водночас з власним має значення вказівки на такий предмет, явище або ідею, які безпосередньо в зображуване не входять» [Там само, с. 107]. С.Оліфіренко наголошує, що символ «відзначається великою смисловою місткістю й емоційністю, тяжіє до багатозначності й умовності» [67, с. 324] Відомий психолог, творець «колектиного несвідомого» К.Юнг пов'язує символ із архетипами, поділяючи їх на індивідуальні та колективні. За основний критерій розпізнавання символа у тексті науковець взяв природність та спонтанність його виникнення [82, с.49]. А.Лосев говорить про те, що символ – це невичерпний знак, який може мати нескінченну кількість значень [49, с.51]. Ю.Лотман вказує на позачасову природу символа, його вертикальне положення у зрізі історії, що породжує невмирущість і тривкість його значень [50].

Отже, дослідивши природу виникнення символа і здійснивши аналіз його визначень, можна стверджувати про абсолютно закономірне звернення «молодомузівців» до символічного мистецтва, оскільки його основними ознаками є незвичність, постійна новизна і позачасовість, що становило яскравий контраст по відношенню до народництва, яке на той час уже остаточно себе вичерпало. Література потребувала оновлення, і саме європейські «молоді» віяння спричинили суттєві реформаційні зміни у ній на початку 20 століття.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ НОВЕЛІСТИКИ М.ЯЦКІВА

2.1. Новела як провідний літературний жанр у творчості м.Яцківа

У своєму намаганні долучитися до європейського мистецтва «молодомузівці» наслідували жанрову систему Західної Європи. Зокрема, таким чином український читач познайомився із тогочасною новелою, більшою мірою завдяки М.Яцківу. Термін «новела» має багато відповідників у європейських літературах, серед яких: нім. Novelle, англ. short story, франц. nouvelle, італ. novella. Буквально слово перекладається як «новина». Ю.Ковалів тлумачить новелу як «невеликий прозовий епічний твір, в якому висвітлюється незвичайна подія або переживання, настрої персонажа» [47, с.128]. Серед основних ознак новели автор виокремлює несподіваний фінал, напруженість дії, лаконізм, точність і сконденсованість виражально- зображальних засобів, однолінійність сюжету, мінімальну кількість персонажів, обмежену подієвість. В академічному виданні «Теорія літератури» за редакцією О.Галича «новела – це малий епічний жанр художньої літератури, який іноді ототожнюють з оповіданням» [73, с. 271]

Ці ознаки жанру визначив И.-В. Гете як один із перших теоретиків новели («Новела», 1828р.). Шлегель вказував на анекдотичну природу жанру. Е.А.По ключовою рисою новели вважав єдність враження, яке вона забезпечує за умови прочитання твору «за один присіст». Такий дослідник як Б.Томашевський ототожнює новелу й оповідання. Однак, з цією думкою не можна погодитися, оскільки основна і найбільша відмінність цих двох жанрів малого епосу полягає у тому, що оповідання завжди зберігає цілісність своєї структури, в той час як композиція новели може бути змінною: зав'язка може бути усіченою, кульмінаційний центр має здатність зміщуватися, катартичний центр займає будь-яку позицію у творі, залежно від авторського задуму. Хоча, звичайно, є і спільні риси: з оповідання, а також повістю, новелу споріднюють такі жанрові ознаки, як одноподійність, одноконфліктність, настанова на достовірність відтворюваного матеріалу життя» [73, с. 272].

Новела пройшла довгий шлях розвитку від виникнення в Італії у 14-16 ст. і до наших часів, оскільки надзвичайно швидкий темп життя 21 століття співпадає за ритмом більше з невеликим і динамічним епічним жанром, ніж із монументальним романом-епопеєю. Відомий російський критик та літературознавець В.Бєлінський, називаючи новелу «повістю», стверджував: «Ми люди ділові, ми завжди метушимось, клопочемось, ми дорожимо часом, нам нема коли читати великі й довгі книги, словом, нам потрібна повість. Життя наше сучасне занадто різноманітне, складне, роздрібнене... Є події, є випадки, яких... не вистачило б на драму, не вистачило б на роман, але які настільки глибокі, що в одній миті зосереджують стільки життя, скільки не пережить його і за віки: повість ловитиме їх і замикатиме в свої рамки. Її форма може вмістити в собі все, що хочете: і легкий нарис про звичаї, і дошкульну саркастичну насмішку з людини й суспільства, і глибоку таємницю душі, і жорстоку гру пристрастей. Коротка й швидка, легка й глибока разом, вона перелітає з предмета на предмет, роздрібнює життя на дрібниці і вириває аркуші з великої книги цього життя...» [Цит. за: 52, с.6].

За Доби Відродження новела набула найбільшого розквіту у творчості Дж.Боккаччо («Декамерон»). Автор послуговувався жанровим різновидом новели новеліно, що походить із середньовічної італійської прози. Як доказ твердження Шлегеля про анекдотичний характер перших новел варто згадати «Мілетські оповідання» Арістіда з Мілета, «Золотий віслюк» Апулея, які мають яскраво виражене гумористично-сатиричне, а подекуди й власне анекдотичне забарвлення. Пізніше жанр набув деякого моралізаторства: «Гептамерон» М.Наварської, «Повчальні новели» Сервантеса, «Пентамерон» Дж.Базілле та ін. За Доби Романтизму такі письменники як Е.-Т.-А.Гофман, Л.-А. фон Арнім, Л.Тік, Е.А. По, М.Гоголь прагнули показати незвичайні обставини, виняткові характери і вчинки персонажів. Серед видатних російських новелістів можна назвати О.Пушкіна, І.Тургєнєва, І.Буніна.

В Україні новела представлена іменами В.Стефаника, Б.Лепкого, М.Коцюбинського, В.Петрова, Ю.Липи, Г.Косинки, «покутської трійці», М.Яцківа та ін. Зокрема, новелістична творчість кожного автора позначена своєрідністю забарвлення жанру: наприклад, для В.Стефаника та М.Яцківа характерні психологічна, соціально-психологічна та сенсаційна новели, Б.Лепкого — лірична, Ю.Липи - політична, Г.Косинки — драматична тощо. Є в українській літературі також лірична повість у новелах («Вертеп» Арк.Любченка) та алегорична повість у новелах притчах («Блакитний роман» Г.Михайличенка). Відповідно до характеру змісту, виділяють такі типи новел: новела-нарис, психологічна, соціально-психологічна, лірична, фантастична, полемічна, лірична, сенсаційна, сатирична, авантюрна тощо.

Як зазначалося, одним із кращих соціально-психологічних новелістів в українській літературі є М.Яцків, творчості якого буде присвячена подальша частина нашої розвідки.

Для детального аналізу поетики художніх творів нами було обрано такі новелети автора: «Весняний захват», «Лісовий дзвін», «Благословення», «Серп», «Поема долин», «Біла квітка».