19601972 Рр. Налічувалося 975 осіб.

За даними Секретаріату Міжнародної амністії, на початку 80х років

кількість політв’язнів у СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких

у різний час українців налічувалося від 25 до 75 %. Громадяни республіки

широко не підтримували дисидентський рух, у свідомості значної час

тини суспільства панували апатія та пасивність. У діях дисидентів були

відсутніми або незначними конструктивні позитивні пропозиції.

Дисидентський рух складався з трьох основних напрямів, що іноді

зливались у єдине річище: правозахисний (демократичний), релігійний

та національно орієнтований. При цьому характерною рисою усіх трьох

напрямів було відстоювання інтересів українського народу, національ

ний чинник органічно включався у сферу їх діяльності. Дисидентський

рух був реальною опозиційною силою, проте не мав ні власних орга

нізаційних структур, ні цілісної загальної програми.

У Російській Федерації відомими представниками правозахисного

дисидентства були А.Сахаров, О.Солженіцин, а в УРСР вже згадувана

УГГ. Українські правозахисники ознайомлювали суспільство з Деклара

цією прав людини ООН, збирали докази порушення владою прав лю

дини, національних прав та застосування насильницької політики руси

фікації в Україні. Учасники УГГ намагалися встановити безпосередні

контакти України з іншими країнами, акредитацію в республіці пред

ставників закордонної преси. Незважаючи на те, що учасники цієї

правозахисної організації використовували легальні форми роботи та

діяли у достатньо поміркованому руслі, радянська влада не переставала

їх переслідувати. До 1980 р. близько 75 % учасників УГГ були ув’язнені

на строк від 10 до 15 років. Решті дозволили емігрувати.

Другий напрям дисидентства – релігійний – пов’язаний з боротьбою

за фактичне визнання свободи совісті. Представники цього напряму в

УРСР вели боротьбу насамперед за відновлення українських греко

католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності321

протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії

були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.

До національно орієнтованих дисидентів відносять тих, хто рішуче

засуджував шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифіка

цію, виступав на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в

боротьбі за кращі умови життя. Деякі представники цього напряму

підтримували ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом.

До цього напряму належали І.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чор

новіл та ін.

У зазначений період політичний курс радянського керівництва відзна

чався вираженим консерватизмом. Однак, дисидентський рух в СРСР

загалом, й зокрема в Україні, не давав змоги неосталіністам повернутися

до відвертих форм терору. Дисидентство в УРСР було представлено

трьома головними течіями, які іноді зливались у єдине річище: право

захисне (демократичне), релігійне і національно орієнтоване. Опози

ційний рух у другій половині 60х – першій половині 80х років готував

засади для кардинальних змін в Україні у другій половині 80х – на

початку 90х років

57.Розкажіть про рух «шістдесятників» в Радянській Україні, визначте його значення в контексті українського державотворення.

Чи не найважливішою подією українського суспільно-політичного життя періоду "відлиги" стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців, які одержали назву "шістдесятників". Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, боролися за справжні культурні цінності, провідну роль української мови, національну свободу, людську гідність. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, художники П. Заливаха, А. Горська, кінематографісти Ю. Ільєнко, Л. Осика, журналіст В. Чорновіл та ін.

Значну роль у пробудженні національної гідності української інтелігенції відіграли поетичні вечори" Велику популярність здобули твори В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча та ін. їхні виступи збирали тисячні аудиторії.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. У 1963 р. за їх "перевиховання" взявся партійний ідеолог України А. Скаба. Було розгорнуто кампанію проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у часописах, розганяли літературно-мистецькі вечори, закривали клуби творчої молоді.

Гоніння на шістдесятників свідчили про завершення відлиги. М. Хрущов був сином своєї епохи, причетним до багатьох її злочинів, тому не зміг відмовитися від використання старих методів. Так, поборюючи культ особи, він ревниво оберігав авторитарний стиль правління. Процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. Ще в 1958 р. було заборонено й знищено віддруковану збірку поезій Д. ІІавличка "Правда кличе", де автор викривав жахіття сталінської доби. У тому самому році в СРСР вийшов закон про реформу освіти, який відкрито надавав пріоритет у мовному питанні російській мові. Посилювалася антирелігійна кампанія, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половину наявних парафій, монастирів, семінарій.

58.Роскажіть про особливості науково-технічної революції в СРСР і УРСР у 1960-1980-ті рр.

У радянському суспільстві пріоритети зберігалися за матеріальною

сферою. Нематеріальна сфера була відсунута на другий план та фінан

сувалася за залишковим принципом. Незважаючи на вищезазначене,

розвиткові народної освіти радянська влада надавала особливого значен

ня. У 70х роках відбувся перехід до загальної середньої освіти, який був

великим культурним досягненням. У Конституціях СРСР 1977 р. і УРСР

1978 р. було внесено положення про обов’язкову середню освіту. У

1984/85 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730

середніх спеціальних навчальних закладів. Студенти готувалися за 360

спеціальностями. На початок 1982 р. 84 % зайнятого населення мали

вищу і середню освіту, що свідчило про могутній науковий і культурний

потенціал країни.

В усіх сферах культури, у т.ч. освіті, стрімко наростала русифікація.

У першій половині 80х в обласних центрах і Києві українські та мішані

українськоросійські школи становили лише 28 %. У м. Донецьку не було

жодної української школи. У Київському університеті ім. Т.Шевченка

національною мовою викладалося менше третини природничих і менше

половини соціальногуманітарних дисциплін. Серед книг, які друкува

лися в республіці, більшість була російськомовними. Перевага націо

нальної мови була безсумнівною в газетній справі, але більшість періо

дичних видань українською мовою становили малотиражні районки. У

республіканському прокаті налічувалося в середині 80х років 17 тис. ко

пій художніх фільмів російською і менш як 2 тис. – українською мовами.

Русифікація в містах починалася з дитячого садка. Вся ж система освіти

закладала підвалини для денаціоналізації молодого покоління.

З державного бюджету на фундаментальну і прикладну науку, особ

ливо пов’язану з обороннопромисловим комплексом, виділялися десят

ки мільярдів карбованців. Однак, практичне використання наукових

розробок здійснювалося в невеликих масштабах. В Україні головну роль

у розвитку науки відігравали установи АН УРСР. Створювалися регіо

нальні центри управління наукою. Чисельність наукових кадрів зростала

й на початку 80х років перевищила 200 тис. осіб у республіці.

У цей період плідно працювали вчені під керівництвом М.Боголю

бова (математична фізика), В.Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна

фізика), Б.Патона (зварювання металів). У жовтні 1969 р. на кораблі

«Салют6» було здійснено неможливе в земних умовах зварювання алю

мінію, титану і нержавіючої сталі. Найвагоміші досягнення в аграрній326

науці мав колектив Миронівського інституту селекції і насінництва

пшениці під керівництвом В.Ремесла.

Марксистський методологічний підхід у спрощеному радянському

варіанті панував у соціальногуманітарних науках. Та все ж, деякі вчені

працювали нестандартно, не у річищі «офіційних поглядів» (М.Брай

чевський, О.Апанович, Я.Дзира, П.Копнін та ін.). Найбільш помітним

явищем у галузі суспільних наук стало видання 26томної «Історії міст

і сіл УРСР». З’явилися також інші багатотомні видання: «Історія україн

ської літератури», «Історія української мови», «Археологія Української

РСР», «Радянська енциклопедія історії України», «Історія українського

мистецтва».

Після ХХ з’їзду КПРС суспільство чекало на політичні зміни, а

література відповіла на це своєрідно – на передній план виступила

поезія. Спочатку молоді поети – М.Вінграновський, Д.Павличко, І.Драч,

Л.Костенко, В.Стус – відчули певне полегшення, але пізніше розпочали

нелегку боротьбу з канонами соціалістичного реалізму. Молоді прозаї

ки – Є.Гуцало, В.Дрозд, Ю.Щербак, В.Шевчук, Г.Тютюнник – надавали

перевагу малим формам – новелі та оповіданню.

Література і мистецтво мали розвиватися у межах офіційно визнаного

соціалістичного реалізму. Все, що в ці рамки не вписувалося, піддава

лося гонінню та забороні. Незважаючи на це, у вказаний період з’яви

лися твори, які одержали широке визнання: у літературі – романи

О.Гончара «Собор», «Циклон», М.Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири

броди», П.Загребельного «Диво», «Я – Богдан», поезія І.Драча, Д.Пав

личка, Б.Олійника та ін.; у кіномистецтві – «Білий птах з чорною

ознакою» (режисер Ю.Іллєнко), «В бій ідуть тільки «старики»» та «Ати

бати йшли солдати» (Л.Биков), «Вавілон ХХ» (І.Миколайчук) та ін.; у

музиці – опери Г.Майбороди і В.Губаренка, симфонії В.Кирейка і

А.Штогаренка, кантати В.Рождественського і А.Філіпенка, пісні П.Май

бороди, О. Білаша, І.Шамо, К.Домінчена, В.Івасюка.

Інші форми мистецтва займали в культурному житті народу незначне

місце. Найбільш відомими за межами України професіональними колек

тивами були Заслужений державний хор ім. Г.Верьовки, Заслужена

академічна хорова капела «Думка», Заслужений ансамбль танцю

ім. П.Вірського, Київський камерний хор. Ідеологічні відділи партійних

комітетів швидко реагували на «сумнівний» репертуар творчих колек

тивів. Наприклад, етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керів

ництвом Л.Ященка захопився відродженням колядок і купальських пісень.

У цьому влада побачила прояв «буржуазного націоналізму». Керівника

ансамблю виключили у 1971 р. із Спілки композиторів, а колектив

розпустили.327

В середині 80х у республіці налічувалося дев’яносто театрів. Щоріч

но їх відвідували понад 20 млн. чоловік. З семи київських театрів статус

українського зберігав лише драматичний театр ім. І.Франка. Перед тим,

як поставити п’єсу, театральний колектив мав дати вичерпну інформа

цію комісії чиновників, які були наділені правом схвалити або заборо

нити. У підсумку три чверті поставлених п’єс представляли радянську

драматургію і стосувалися переважно «соціалістичного способу життя».

Серед театральних зірок України були такі відомі майстри, як В.Дальсь

кий, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева та ін. На оперній сцені

заслуженою любов’ю користувалися Д.Гнатюк, М.Кондратюк, Є.Мірош

ниченко, Д.Петриненко, А.Солов’яненко. Майстри пензля – М.Глущен

ко, М.Дерегус, В.Шаталін, Т.Яблонська та інші – оспівували у своїх

творах природу України та побут людей. Полотна цих майстрів відзна

чалися високим художнім хистом і сприяли формуванню естетичних

смаків народу.

У розвитку української культури в 60 – 80их роках ХХ ст., у по

рівнянні з попередніми роками, було досягнуто чимало успіхів та зроб

лено певний внесок у скарбницю світової культури. Незважаючи на

компартійний диктат, ідеологічний пресинг, наростаючу русифікацію,

творчі процеси в республіці не зупинилися, здійснювалися важливі

наукові дослідження, окремі з яких мали світове значення.

59.Яким чином, на Вашу думку, екстенсивні методи ведення господарства в СРСР у 1960-1980-ті рр. впливали на стан української науки?

60.Розкажіть про особливості політичного і духовного розвитку українського суспільства в 1970-ті - 1980-ті рр.

Прагнучи до якнайшвидшої денаціоналізації власного народу на догоду абсурдним московським теоріям, влада на чолі з В. Щербицьким організувала переслідування учених, письменників, митців, які дозволяли собі "відхід від партійної лінії" у національному питанні, "ідеалізували минуле", "смакували національну самобутність" тощо. Спроби наукового дослідження української минувшини, зображення її у художніх творах чи на полотнах картин розцінювалися як вияв нелояльності до держави.

Безжальною боротьбою проти української національної ідентичності стала русифікація. Особистий приклад подав Щербицький, перейшовши майже виключно на російську мову. Швидко поширювалася русифікація шкіл, адже для переведення їх на російськомовний статус викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Учителям російської мови в Україні встановили 15-відсоткові надбавки доставок. Класи, в яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділяли на групи, тоді як українська мова подібних пільг не мала, навпаки, у ставленні до неї режим послідовно виховував в українців комплекс неповноцінності, не перспективності та не-престижності. Загальну де українізацію забезпечували вимога писати дисертації лише російською мовою, майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вишах, технікумах, ПТУ, відсутність українських підручників та посібників тощо.

Наслідки русифікації були жахливими. На кінець 1980-х років в Україні в україномовних дитячих дошкільних закладах виховувалися лише кожна 4-та дитина. У 1990/91 навчальному році українською мовою навчалися менше половини українських школярів. Не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. У вишах українською мовою читалося тільки приблизно 5 % лекцій. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили лише 18 % за назвою, а за тиражем — тільки 3 %. Ці страшні цифри, на жаль, можна наводити довго. їх руйнівні результати відчуваємо й сьогодні. На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники право захисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін.

Окремий різновид дисидентського руху становив релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін. Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну на денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави — невмируща.