16 Січня 1919 р. Оголосила стан війни з рсфрр.

Україну визнала низка держав: Чехословаччина, Угорщина, Голлан

дія, Італія, Ватикан тощо, проте вона не налагодила стосунків з Радянсь

кою Росією. Більшовики не погоджуються на визнання незалежності

УНР. Радянські війська продовжували захоплення України. Тому Дирек

торія пішла на переговори з Антантою (хоча взаємної згоди на це серед

керівництва не було – свого часу Винниченко, Шаповал виступали за

союз з більшовиками, а Петлюра та інші – за союз з Антантою). Пред

ставники Антанти зажадали виходу зі складу Директорії «пробільшо

вицьких елементів». Це стало останнім поштовхом до відставки (сер. лю

того 1919 р.) з посади голови Директорії В. Винниченка і В. Чеховського.

Главою Директорії стає С. Петлюра, а главою уряду – С. Остапенко.

Між Директорією й Антантою було підписано угоду, згідно з якою

УНР брала зобов’язання включатися в боротьбу з більшовиками, проте

у військах Антанти поширювалися революційні настрої й на початку

квітня 1919 р. вони були виведені з України. Частина військ УНР

поступово перестала підкорятися Директорії та переходила під коман

дування окремих отаманів, що проводили самостійну свавільну політику.

У березні був сформований новий уряд на чолі з Б. Мартосом (прого

лошено курс на будування незалежної УНР, без покладення надій на

будьяку державу). У квітні 1919 р. під ударами радянських військ і

повстанців Директорія була змушена відступити у Східну Галичину.

До літа 1919 р. велика частина України потрапила під владу більшовиків,

що проводили політику «воєнного комунізму». Відповіддю населення Ук

раїни були антибільшовицькі повстання. До кінця літа 1919 р. радянська

влада контролювала тільки великі промислові міста, інша частина України

була в руках повстанців (Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила), М. Григор’єва).

Протягом травнячервня 1919 р. С. Петлюра провів військову рефор

му. Вже на початку червня армія УНР перейшла у контрнаступ на

радянські війська й досягла лінії Старокостянтинів – Проскурів –

Кам’янецьПодільський. Поступово відбувається розкол між керівниц

твом Директорії та ЗУНР: диктаторство Є.Петрушевича було негативно

сприйнято керівництвом Директорії. Директорія не допускала думки240

про союз з Денікіним, ЗУНР ставила своєю метою боротьбу з Польщею

та сподівалася на підтримку Антанти й Денікіна.

У липні об’єднана армія УНР і УГА (ЗУНР), скориставшись наступом

Денікіна, почали спільний виступ проти більшовиків (одночасно на Київ

та Одесу). 30 серпня більшовики без бою залишили Київ. Білогвардійські

частини захоплювали територію УНР, і 24 вересня Директорія оголосила

війну Денікіну. Незважаючи на завзятий опір, війська УНР відступали

й у жовтні опинилися в оточенні трьох армій супротивників – Польщі,

Радянської Росії і Денікіна. Голод, епідемія тифу та ранні морози

деморалізували українську армію.

У листопаді 1919 р. командувач УГА генерал Тарнавський підписав

перемир’я з Денікіним, а новопризначений командувач генерал Микит

ка підписав документ про перехід УГА до складу білогвардійської армії.

З огляду на ситуацію Директорія наділила С. Петлюру диктаторськими

повноваженнями. Директорія перестала існувати. У ході боїв з Денікіним

С. Петлюра з залишками своїх військ був змушений відступити і перейти

на територію Польщі.

Причинами падіння Директорії були: відсутність єдиної програми,

чіткої політичної лінії (суперництво між Винниченком і Петлюрою та

їхніми прибічниками); невиваженість внутрішньої та зовнішньої політи

ки (зміни урядів; політичних орієнтацій); відсутність боєздатної дисцип

лінованої армії, руйнівна роль отаманщини; необхідність воювати на

кілька фронтів та військовополітична перевага супротивників тощо.

Головним наслідком діяльності Директорії була загибель української

держави УНР.

35.Визначте роль і місце Української Центральної Ради в процесі українського державотворення.

23 лютого 1917 р. у Петрограді почалася буржуазнодемократична

революція. Ввечері 27 лютого було утворено Петроградську Раду робі

тничих і солдатських депутатів і Тимчасовий комітет Державної думи на

чолі з М. Родзянком. 2 березня Микола ІІ зрікся престолу; з депутатів

Думи було утворено Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.

Тимчасовий уряд узяв на себе владні повноваження до скликання Все$

російських установчих зборів (їх планувалося провести на початку 1918 р.),

які повинні були визначити форму державного режиму й вирішити

найважливіші питання.

4 березня в Києві було утворено Раду об’єднаних громадських орга

нізацій із представників губернської, міської та повітової управ Земсь

кого союзу, Союзу міст, Воєннопромисловому комітету, кооперативних

товариств тощо, який обрав Виконавчий комітет, що діяв від імені

Тимчасового уряду.

У містах і на фронтах створювалися Ради робітничих і солдатських

депутатів. Спочатку в Радах чільну роль грали меншовики й есери, що

прагнули провести в рамках законності вибори в Установчі збори.

Більшовики прагнули завоювати контроль над Радами і з їх допомогою

домагатися політичної влади.

Українські національні сили також усвідомили необхідність єднання.

4 березня 1917 р. виник представницький орган української демокра

тії – Центральна Рада (ЦР). До неї увійшли представники усіх політич

них партій – ТУП (М.Грушевський), УСДРП (В.Винниченко, С.Петлю

ра), УПСР (П.Христюк, М.Шаповал), УНП (М.Міхновський) і т.д.

7 березня обрано керівництво ЦР: голова – лідер ТУП М. Грушевський,

заступники – Д.Антонович, Д.Дорошенко.

Незабаром у Києві було поновлено випуск газети «Рада», яка стала

виходити під назвою «Нова Рада». Перший номер газети відкривався

статею М.Грушевського «Велика хвиля». На політичну арену України

вийшли політичні партії, що свідчило про організаційне становлення

української демократії як складової національновизвольного руху.

2526 березня провело свій з’їзд ТУП. На з’їзді було заявлено про

підтримку Тимчасового уряду і необхідність склика ання Українського

національного конгресу. Було змінено назву партії на «Союз українських222

автономістівфедералістів». Провели також свої з’їзди українські соціал

демократи, українська партія соціалістівреволюціонерів (есерів) тощо.

Усі ці партії мали різні соціальні програми, але в одному були єдині –

у твердженні національнотериторіальної автономії України. Окремо

стояла Українська народна партія під керівництвом М. Міхновського

(18731924 рр.), що домагався повної незалежності України під гаслом

«Україна для українців». На території України успішно діяли також

загальноросійські партії – кадетів, есерів, Російська соціалдемократич

на робітнича партія (окремо більшовики і меншовики) тощо.