56.Розкажіть про дисидентський рух в Радянській Україні у 1960-1980-ті рр., у чому на вашу думку ,полягає його значення у контексті процесу українського державотворення.

Суперечливий і неоднозначний період правління М.Хрущова надав

імпульсів для оновлення суспільної свідомості. Відсутність демократич

них свобод, всевладдя партапарату, русифікація, невисокий матеріаль

ний рівень життя громадян викликали невдоволення у різних верств

населення УРСР, але здебільшого соціальну базу дисидентського руху

складали представники інтелігенції. В Україні дисидентський рух був

започаткований ще у 50х роках.

За період 19541959 рр. в Україні, переважно в Західній, владою було

виявлено 46 антирадянських груп. Деякі з них уже не належали до

оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями. Одну з

перших спроб переходу на організаційні мирні форми опозиційної діяль

ності здійснила група Л.Лук’яненка, яка утворила у 1959 р. Українську

робітничоселянську спілку. У 1964 р. Д.Квецько і З.Красівський ство

рили організацію «Український національний фронт» (УНФ), яка вже у

1967 Р. Діяла на теренах п’яти областей урср. Члени унф дотримува

лися засад націоналізму й вважали республіку колонією Росії. Основна

ж частина опозиційної інтелігенції 60х років намагалася боротися з

режимом у межах марксизмуленінізму. Її домагання здебільшого сто

сувалися проблем розвитку української мови і культури. Вони дорікали

владі, що вона не дотримується ленінських принципів у національній

політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі І.Дзюби «ІнтернаB

ціоналізм чи русифікація». Автор намагався добитися вирішення набол

ілих національних проблем у межах радянської системи.

За декілька років рух «шістдесятників» еволюціонував від культурно

просвітницьких проблем до політичного протесту. Процес структуруван

ня опозиції правлячому режимові стає все більш наявним, але однією

з головних організаційних форм руху наприкінці 60х років стає виго

товлення і розповсюдження самвидаву. Національний рух згуртовується

за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Ним став «Українсь

кий вісник» за редакцією В.Чорновола. Вісник містив інформацію про

утиски в СРСР демократичних свобод, судові і позасудові переслідуван

ня, про становище українських політв’язнів, різні вияви протесту тощо.

Події під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків»

у київському кінотеатрі «Україна» (1965 р.) увійшли в історію дисидент

ського руху як перший організований політичний протест проти припи

нення процесу десталінізації, відстоювання громадських, у тому числі

національних прав. Близько 140 присутніх відгукнулися на заклик

І. Дзюби, В.Стуса і В.Чорновола та підписали лист протесту.320

На початку 70х років рух опору посилився. Влада відповіла на це

черговими репресіями. Однак, рух не зупинила. Про це свідчить хоча б

створення в республіці в листопаді 1976 р. Української Гельсінської

групи (УГГ). Її очолив письменник М.Руденко. До складу входили

О.Бердник, Л.Лук’яненко, П. Григоренко, І.Кандиба та ін. Ця група мала

сприяти виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були

підписані СРСР у 1975 році. У статті «Наші завдання» правозахисний рух

у середині 1978 р. ототожнював себе з національновизвольним рухом.

Фахівці підкреслюють, що у середині 70х – на початку 80х років

дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно.

Канадський дослідник Б.Кравченко склав список дисидентів, у якому в