44.Визначте причини проведення політики українізації в урср в 1920-ті –на початку 1930-х років та проаналізуйте її основні наслідки.

З 1923 року (ХІІ з’їзд РКП(б)) в Україні розпочалася політика коре

нізації. Відповідно до основних гасел більшовиків, народам, які прожи

вали на теренах СРСР, надавалася певна «національнокультурна авто

номія». Коренізація була потрібна більшовицькій партії для того, щоб

заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення. Проте, важли

вим завданням поставало здійснювати національне відродження у ко

лишніх національних окраїнах Росії в соціалістичному річищі. На прак

тиці це означало продемонструвати приклади вирішення національного

питання колоніальним народам. З урахуванням того, що в цей період

частина українських земель входила до складу Польщі, Румунії, Чехос

ловаччини, проведення політики коренізації мало створити у світового

співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських

республік.

На згадуваному вище з’їзді партії були чітко окреслені головні полоB

ження політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів

корінної національності; врахування національних чинників при форму

ванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних

закладів усіх ступенів, закладів культури, газет, журналів, книговидав

ничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення на

ціональної історії, відродження і розвиток національних традицій і

культури.

У середині 20х років 80 % населення республіки становили українці.

На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного

та районного масштабів українською мовою володіло лише 797 осіб. На

республіканському рівні цей показник був ще менший. Тому треба було

зняти протиріччя між народними масами та партійним, радянським,

господарським апаратом.

Здійснення політики коренізації в Україні (українізації) розпочалося

після декретів Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (на

далі – ВУЦВК) від 27 липня та 1 серпня 1923 року. В них проголошу

валась рівність мов, надання допомоги розвиткові української мови,

піднесення її до рівня російської. Керівництво та координацію політики

українізації втілювала в життя спеціальна комісія на чолі з В.Затонським.

До складу комісії входили також В.Чубар, М.Скрипник, О.Шумський,

Л.Каганович, О.Шліхтер та інші партійні і державні діячі.

Результати українізації 20х рр. були достатньо вагомими. Так, за

19231927 рр. частина українців серед державного апарату зросла з 35 до

54 %. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці266

становили понад 50 %, у складі ЦК КП(б)У – 35 %, Політбюро ЦК

КП(б)У – 66 %. У 1927/28 навчальному році українці становили майже

50 % студентів республіки. При цьому одними з перших перейшли на

викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний,

механічний та інженернобудівельний факультети Київського політех

нічного інституту. Однак, у вищій школі не вистачало підручників, особ

ливо з природничих дисциплін. 78 % шкіл і 39 % технікумів, 34 % дитячих

будинків були україномовними. З ініціативи М.Скрипника національна

мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких

червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи,

видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Більша частина

книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Якщо