Залози внутрішньої секреції

В організмі існують 3 основні групи таких органів :

Ендокринні залози ( залози внутрішньої секреції).

Екзокринні залози ( залози зовнішньої секреції )

Залози змішаної секреції

1. Ендокринні залози -(endo-усередину, crino-виділяю) - вони складаються з епітеліальних клітин, які щільно прилягають один до одного, розташовуються навколо порожнистих міхурців не мають протоків, виробляють речовини (інкрети) у вигляді колоїду і виділяють їх безпосередньо в кров або лімфу ( внутрішнє середовище ). До інкретів відносяться : гормони і біологічно активні речовини ( БАР, тканинні гормони).

Розрізняють слідуючі ендокринні залози: епіфіз, гіпофіз, щитоподібна, прищитоподібні, загрудинна, надниркові залози.

2.Екзокринні залози-(ekso- назовні, crino-виділяю) - в організмі вони представлені епітеліальними клітинами, які утворюють прості та складні залози, мають вивідні протоки, виробляють речовини ( секрети ) і виділяють їх на поверхню тіла або в порожнини організму. До секретів екзокринних залоз відносяться : травні соки, слиз, серозна рідина, піт, шкірне сало, грудне молоко, сльоза, вушна сірка. Розрізняють такі екзокринні залози, травні (слинні, шлункові, кишкові, печінка), шкірні(потові, сальні, молочні, сіркові), слізні, слизові, серозні.

3. Залози змішаної секреції – це органи, які поєднують будову та функції залоз внутрішньої та зовнішньої секреції. До них відносяться : підшлункова залоза і статеві залози (яєчники у жінок і яєчки у чоловіків ).

Біологічна роль ендокринної системи тісно зв’язана з нервовою системою; ці дві системи разом координують функцію всіх органів і органних систем. Відмінною рисою ендокринної системи є те, що вона реалізує свій вплив через ряд речовин, які називаються гормонами.

По хімічній будові гормони можуть бути білками, похідними жироподібних речовин (стероїди) і амінокислот. Кожний гормон має чітку специфічну дію на конкретні функціональні системи або органи, які знаходяться, як правило, далеко від місця знаходження ендокринної залози.

Гормони виконують три важливих функції, а саме:

1. Забезпечують регуляцію фізичного, статевого і розумового розвитку.

2. Забезпечують адаптацію (пристосування) органів і органних систем до змін зовнішнього і внутрішнього середовища.

3. Забезпечують підтримання на постійному рівні деяких фізіологічних показників (підтримання гомеостазу).

Епіфіз (шишкоподібне тіло) - конусоподібний виріст проміжного мозку, розміром 8 х 4-6 мм, розташовується над передніми горбиками чотирьохгорбовості середнього мозку.

Функція: впливає на статевий розвиток.

Гіпофункція - передчасне статеве та фізичне дозрівання.

Гіперфункція - недорозвиток статевих залоз та вторинних статевих ознак.

Гіпоталамо-гіпофізарна система

До гіпоталамо-гіпофізарної системи належать гіпоталамус (підзорова ділянка проміжного мозку) і гіпофіз, які морфологічно і функціонально зв’язані між собою.

Морфологічно гіпоталамус зв’язаний з гіпофізом за допомогою його лійки (сукупність аксонів нейросекреторних клітин гіпоталамуса).

Функціонально ця система зв’язана тим, що в гіпоталамусі виробляються дві групи гормонів:

І група - релізінг (керуючі) гормони, які впливають на роботу гіпофіза.

ІІ група – гормони нейрогіпофіза (задньої частки гіпофіза), які синтезуються в гіпоталамусі, а поступають в кров з нейрогіпофіза.

Гіпофіз (hypophysis) – ендокринна залоза, яка є нижнім мозковим придатком, овальної форми, розміром 15 х 5 мм і масою - 0,3 - 0,7 г. Розташований у ямці турецького сідла клиноподібної кістки. Гіпофіз зв'язаний лійкою з сірим горбом гіпоталамуса.

Гіпофіз складається з трьох часток, а саме:

1. передньої (аденогіпофіз);

2. проміжної

3. задньої (нейрогіпофіз).

Аденогіпофіз – найбільша частка, утворена з ендокринних клітин. Більша частина гормонів цієї частки виконує роль регуляторів інших залоз - тобто тропні гормони.

Аденогіпофіз виробляє слідуюі гормони:

1.Гормон росту (соматотропний гормон, СТГ)

Дія :

- стимуляція росту трубчастих кісток у довжину до статевого дозрівання;

посилює анаболізм, збільшує в організмі кількість білків, глюкози і зменшує кількість жирів.

Гіпофункція :

- гіпофізарна карликовість (виникає тільки в дитячому віці).

Гіперфункція :

- гіпофізарний гігантизм (в дитячому віці);

- гіпофізарна акромеалгія (виникає в дорослих)- характеризується деформацією і потовщенням кісток і м’яких тканин, що приводить до збільшення розмірів носа, нижньої щелепи, кистей і ступнів.

2.Адренокортикотропний гормон, АКТГ

Дія :

- стимулює синтез кортикоїдних гормонів наднирниками;

- виводить жир із жирових депо;

- посилює пігментацію шкіри.

Гіперфункція :

- Аддісонова хвороба (бронзова хвороба), яка характеризується посиленням пігментації шкіри.

3. Тіреотропний гормон, ТТГ- стимулює ріст щитоподібної залози і регулює вироблення йодовмістимих гормонів.

4.Гонадотропні гормони:

4.1. Лютеїнезуючий гормон, ЛГ- стимулює овуляцію, формування жовтого тіла в яєчниках і вироблення ним прогестерону.

4.2. Фолікулостимулюючий гормон, ФСГ- стимулює дозрівання первинного фолікула в яєчниках і вироблення фолікуліну.

4.3. Пролактин – стимулює вироблення грудного молока.

Проміжна частка- виробляє меланостимулюючий гормон (МСГ)- регулює в організмі синтез пігменту меланіну. При відсутності цього гормону виникає альбінізм (відсутність пігментів в організмі).

Нейрогіпофіз- утворений з клітин, що нагадують собою клітини нейроглії. Нейрогіпофіз - ендокринний орган, який акумулює і виділяє в кров гормони (окситоцин і АДГ), які синтезуються в нейросекреторних клітинах гіпоталамуса. Закінчення аксонів нейросекреторних клітин утворюють тісні контакти із капілярами гіпофіза, у які виділяються гормони. Процес виділення гормонів із аксонів нагадує виведення медіатора у синапсі.

Нейрогіпофіз виділяє слідуючи гормони:

1. Окситоцин- стимулює скорочення матки під час родів і виділення грудного молока

2. Антидіуретичний гормон, АДГ (вазопресин)

Дія:

- зменшує утворення сечі (діурез);

- підвищує артеріальний тиск.

Гіпофункція:

- нецукровий діабет, який характеризується різким збільшенням діурезу (до 10-20 літрів на добу).

Щитоподібна залоза (glandula thyroidea)- розташована на передньо-латеральній поверхні верхніх відділів трахеї і нижньої частини гортані. У ній виділяють дві частки (праву і ліву) і перешийок, який лежить на рівні дуги перстнеподібного хряща. Приблизно у 30 % випадків від перешийка догори відходить відросток (пірамідальна частка залози). Маса - 20-30 г.

Залоза вкрита сполучнотканинною капсулою, яка досить міцно зростається з гортанню. Від капсули всередину залози відходять слабо виражені перегородки. Паренхіма залози складається з міхурців - фолікулів, які є структурно - функціональною одиницею залози. Стінка фолікулів побудована одним шаром тиреоцитів, які лежать на базальній мембрані. Кожний фолікул обплетений густою сіткою кровоносних і лімфатичних капілярів.

Гормони залози:

Йодвмісні: 3- йодтиронін і тироксин. Для синтезу цих гормонів потрібний йод. Йодвмісні гормони впливають на обмін речовин (посилюють катаболітичні процеси), посилюють енергетичний обмін, беруть участь в адаптації організму до особливих умов (особливо до холоду), забезпечують ріст, фізичний і розумовий розвиток.

Гіперфункція: - виникає гіпертиреоз (базедова хвороба), для якого характерні такі ознаки: двостороння очкуватість(екзофтальм), тахікардія, субфебрильна гарячка, тремтіння рук, нервово-психічне збудження.

Гіпофункція: - виникає гіпотеріоз. Гіпотеріоз в ранньому дитячому віці приводить до розумової і фізичної відсталості (кретинізм). Гіпотеріоз у дорослих приводить до мікседеми (слизовий набряк), для якої характерно тістоподібне потовщення шкіри, маскоподібне обличчя, зниження фізичної і психічної активності, апатія.

В деяких районах земної кулі зустрічається ендемічний зоб (зокрема в Прикарпатті, Карпатах). Ця хвороба характеризується збільшенням щитовидної залози, зумовлене нестачею йоду в питній воді.

Нейодвмісні: тиреокальцитонін – впливає на обмін кальцію і фосфору в організмі (знижує рівень кальцію в крові і затримує кальцій в кістках).

Паращитоподібні залози (glandula parathyroidea) (дві верхні і дві нижні) - невеликі (6 х 4 х 2 мм) тільця овальної або округлої форми, масою кожна до 0,09 г. Розташовані вони біля полюсів задньої поверхні правої і лівої часток щитоподібної залози і вкриті спільною з нею капсулою. Від капсули всередину проходять перетинки, між прошарками яких розташовані залозисті клітини - паратиреоцити.

Гормон залози - паратгормон– він регулює обмін кальцію і фосфору в організмі (збільшує кількість кальцію в крові і виводить кальцій з кісток).

Окрім тіреокальцітоніна і паратгормона на обмін кальцію впливає вітамін D3, який забезпечує всмоктування кальцію в кишках і накопиченню його в кістках.

При збільшенні або нестачі вищеназваних гормонів і вітаміну D3 порушується обмін кальцію в організмі, що може проявлятися спазмофілією і рахітом.

Спазмофілія ( тетанія) виникає при зменшенні кальцію в крові і характеризується тонічними скороченнями скелетних м’язів. Поширення таких спазмів на дихальні і гортанні м’язи може привести до смерті.

Рахіт – виникає при недостатності вітаміну D і характеризується зменшенням кальцію в кістках, порушенням росту та окостеніння кісток.

Вилочкова залоза (thymus) (тимус, загрудинна залоза)- непарний лімфоїдно-залозистий орган, має форму двозубої вилки і складається із правої і лівої часток, сполучених між собою пухкою сполучною тканиною.

У новонародженого тимус важить близько 12 г, швидко росте в перші 2 роки життя дитини. Найбільшої маси (40 г) досягає у віці 11-15 років. З 25-річного віку починається вікова інволюція залози з поступовим заміщенням її жировою клітковиною.

Топографія: тимус знаходиться в грудній порожнині та частково в порожнині шиї, прилягає до задньої поверхні ручки та тіла грудини і належить до верхнього середостіння.

Зовні тимус вкритий сполучнотканинною капсулою, від якої відходять міжчасточкові перегородки, які поділяють паренхіму тимуса на часточки. Часточки утворені кіркової та мозкової речовини де відбувається ріст і диференціація незрілих лімфоцитів в зрілі Т-лімфоцити (тимусзалежні лімфоцити),які забезпечують клітинний імунітет.

Як ендокринна залоза, тимус виробляє гормон тимозин, який впливає на клітинні імунні реакції (фагоцитоз).

Підшлункова залоза (pancreas)- ця залоза утворена з трьох відділів: головки (оточена 12-палою кишкою), тіла (знаходиться позаду шлунка) і хвоста (знаходиться біля селезінки). Підшлункова залоза належить за типом секреції до змішаних залоз, тому що складається з екзокринної та ендокринної частини. Екзокринна частина утворена з підшлункових часточок, де виробляється підшлунковий сік і виділяється в 12-палу кишку (Див. розділ: Органи травлення). Ендокринну діяльність у ній здійснюють острівці Лангерганса - клітинні скупчення з густою сіткою кровоносних капілярів. У залозі налічується 1-2 млн острівців діаметром - 100-300 мкм. Острівці утворені бета - клітинами (60-80 %), які продукують інсулін і альфа - клітинами (10-30 %), які продукують глюкагон.

Інсулін виводить глюкозу з крові в клітини організму (зменшує кількість глюкози в крові).

Глюкагон розщеплює глікоген печінки до глюкози, стимулює розщеплення жирних кислот..

При нестачі інсуліну виникає цукровий діабет, для якого характерна гіперглікемія (збільшення глюкози в крові), глюкозурія (з’явлення глюкози в сечі).

Наднирники (glandula suprarenalis)- це парні ендокринні залози, які розташовані в заочеревинному просторі прилягаючи до верхнх полюсів нирок.

Маса наднирнирка - 20 г.

Наднирники утворені з двох речовин: кіркової та мозкової.

Кіркова речовина (кора) утворена із 3-х зон:

· клубочкова (поверхнева) - виробляє мінералокортикоїди;

· пучкова (середня) – виробляє глюкокортикоїди;

· сітчаста (внутрішня) - виробляє статеві.

До мінералокортикоїдів відноситься альдостерон - це гормон, який затримує натрій в організмі і тим самим зменшує діурез.

До глюкокортикоїдіввідносяться кортизол (гідрокортизон), кортикостерон- це гормони, які регулюють обмін вуглеводів (збільшує кількість глюкози в крові) і білків (зменшує синтез білків), посилюють катаболічні процеси, сприяють судиннозвужуючому ефекту катехоламінів, затримують воду в організмі, посилюють тонус м’язів, пригнічують імунний захист і запальні процеси.

Окрім цього, глюкокортикоїди приймають участь в інтеграції процесів адаптації організму (запускають І стадію стресу (“реакції тревоги”) при дії на нього стресових факторів (інфекційних чинників, холоду, спеки, травм, наркозу, сильного звуку, різко виражених емоцій тощо). При дуже сильних стресових факторах, які приводять до порушення життєво важливих функцій організму (наприклад шок) різко зменшується запаси глюкокортикоїдів в наднирниках ( ІІІ стадія стресу або “стадія виснаження”). В таких випадках звичайно допомагає терапія глюкокортикоїдами.

При гіперфункції (збільшенні секреції глюкокортикоїдів) виникає синдром Іценко-Кушінга, який характеризується ожирінням з характерним розподілом жиру (на обличчі, шиї і тулубі), набряки, гіперглікемія).

При гіпофункції глюкокортикоїдів виникає Аддісонова хвороба (див. Гіпофіз).

Статеві гормони виробляються в невеликій кількості.

Мозкова речовина утворена з хроматофільних клітин, які виробляють катехоламіни - адреналін і норадреналін. Контролюють вуглеводний і жировий обмін, регулюють діяльність с.с.с., функції гладкої мускулатури, зсідання крові, відіграють важливу роль в мобілізації “гострих” адаптивних реакцій організму. Дія катехоламінів схожа на вплив симпатичної системи на органи і фізіологічні процеси організму (Див. Симпатична нервова система).

Хроматофільні клітини, які виробляють катехоламіни є також на нервових закінченнях в симпатичних гангліях і разом з мозковою речовиною наднирників складають симпато-адреналову систему.

Статеві залози.

Статеві залози (яєчники і яєчки), як і підшлункова залоза, відносяться до залоз змішаної секреції.

Екзокринна частина статевих залоз забезпечує розвиток і дозрівання статевих клітин (яйцеклітин- яєчники і сперматозоїди- яєчки).

Ендокринна частина виробляє статеві гормони.

Яєчники (ovarium)

Яєчники є жіночими парними статевими залозами. Вони знаходяться в порожнині малого тазу, по бокам матки, в товщі її широкої зв’язки.

В яєчниках продукуються два гормони - естроген і прогестрон.

Естроген (фолікулін) продукується у зернистому шарі фолікулів, які дозрівають і регулює:

1. менструальну і після менструальну фази менструального циклу в матці;

2. розвиток вторинних статевих ознак;

3. статеві рефлекси.

Прогестрон (гормон жовтого тіла, гормон вагітності) – виробляється жовтим тілом яєчника, яке формується на місці фолікула, з якого виділилася яйцеклітина після дозрівання (овуляції) і регулює:

1. перед менструальну фазу менструального циклу (підготовка матки до інплантації заплідненої яйцеклітини) і, при настанні вагітності, її збереження.

Яєчки (testis)

Яєчки є чоловічими парними статевими залозами, які розташовуються в мошонці.

Ендокринні клітини яєчок розташовані між петлями покручених сім'яних канальців і продукують чоловічі статеві гормони – андрогени (тестостерон), який регулює:

1. розвиток вторинних статевих ознак;

2. статеві рефлекси.

о сечових органів належать нирки, які продукують сечу, і органи, що накопичують і виводять сечу: сечоводи, сечовий міхур та сечівник.

Топографія нирок

Нирка (rеп} - це парний орган, який знаходиться в поперековій ділянці на задній стінці черевної порожнини, розташований позаочеревинно.

Права та ліва нирки лежать на рівні XII грудного - І-ІІ поперекових хребців. Права нирка розташована дещо нижче від лівої.

Зовнішня будова. Нирка має бобоподібну форму. В ній розрізняють опуклу передню поверхню і плоску задню, заокруглений верхній і гострий нижній кінці, ввігнутий медіальний і опуклий латеральний краї. На медіальному краї знаходяться ворота нирки, через які в орган входять ниркова артерія, нерви, а виходять сечовід, ниркова вена, лімфатичні судини. Всі ці анатомічні утвори формують ниркову ніжку, яка фіксує орган в певному анатомічному положенні. Крім неї. до фіксуючого апарату належать: фіброзна оболонка, що прилягає до паренхіми нирки, за нею знаходиться жирова капсула і ззовні - ниркова фасція, яка має передній та задній листки. Нирка лежить у м'язовому ложі, що утворене великим поперековим м'язом і квадратним м'язом попереку.

Внутрішня будова

На фронтальному зрізі нирки видно, що в ділянці її медіального краю знаходиться ниркова пазуха. Вона заповнена судинами, нервами, жировою клітковиною; крім того, тут є малі та великі чашечки, що відкриваються в ниркову миску.

Паренхіма нирки побудована з кіркової речовини, що знаходиться по периферії, і мозкової, яка має вигляд ниркових пірамід. Основами піраміди обернені до поверхні нирки, а верхівками - в пазуху. Верхівки пірамід з'єднуються по дві або декілька і утворюють підвищення - сосочки. Всього в нирці є близько 12 сосочків, кожний з яких має отвори, через які сеча виділяється в малі чашечки. Ниркова речовина заходить поміж піраміди й утворює ниркові стовпи. Мозкова речовина заходить в кіркову в ділянці основи пірамід і утворює мозкові промені.

Мікроскопічна будова. Структурно – функціональна одиниця нирки

Мікроскопічне нирка являє собою складну трубчасту залозу, трубочки якої мають назву ниркових (сечових) канальців. Сліпий кінець кожного ниркового канальця у вигляді двостінної чашечки - капсули клубочка (Шумлянського-Боумена) - охоплює клубочок кровоносних капілярів і щільно до них прилягає. Це дає можливість воді і речовинам, що розчинені в ній, легко проходити в порожнину капсули. Клубочок разом з капсулою становить ниркове тільце, яке знаходиться в кірковій речовині нирки.

Структурно-функціональною одиницею нирки є нефрон. Він складається з ниркового тільця, від якого відходить проксимальний відділ нефрона, петля нефрона (петля Генле), дистальний відділ. Нефрон є місцем утворення сечі. Дистальні відділи нефрона впадають у збірні трубочки. Ці канальці лежать у пірамідах і вони виводять сечу в малі чашечки, відкриваючись на верхівці пірамід. Далі сеча потрапляє у великі чашечки, з них - у ниркову миску. Миска продовжується у сечовід, а він впадає в сечовий міхур.

Кровообіг у нирці. Артеріальну кров до нирки несе ниркова артерія, яка у воротах ділиться на 4-5 гілок. Кожна гілка кровопостачає певну ділянку, що має назву сегмента. Від цих гілок відходять міжчасткові артерії, які на межі кіркової та мозкової речовини утворюють дуги. Від останніх починаються короткі приносні судини, що утворюють клубочки капілярів. З кожного клубочка виходять виносні судини, які навколо канальців формують капілярну сітку. З цієї сітки беруть початок вени. Вони йдуть поряд із однойменними артеріями, потім зливаються в ниркові вени, які впадають в нижню порожнисту вену. Отже, в нирці існує дві капілярні сітки. Кров з артерії потрапляє в капіляри, а потім - знову в артерію. Ця особливість розгалуження артеріальних судин отримала назву "чудесної сітки" нирки.

Механізм сечоутворення

Згідно із сучасними уявленнями, сечоутворення є результатом 3-х процесів: фільтрації, реабсорбції, секреції.

Фільтрація

Початковий етап - фільтрація - відбувається у ниркових тільцях І закінчується утворенням первинної сечі. Загальна поверхня кровоносних капілярів клубочка досягає 1,5 м2/100 г нирки. Фільтраційний бар'єр, що знаходиться на шляху рідини із просвіту капіляра в порожнину капсули ниркового тільця, складається з 3-х шарів: ендотелію, базальної мембрани і епітеліальних клітин. За допомогою електронної мікроскопії виявили, що всі ці шари мають пори - "вікна", через які проходить вода і більшість розчинених у плазмі речовин. Проте ці "вікна" не пропускають формених елементів крові і білків.

Таким чином, у нормі склад первинної сечі подібний до плазми крові, за винятком білків з молекулами великих розмірів.

За добу утворюється 150-180 л первинної сечі. Протягом доби плазма крові очищується нирками 60 разів. Фільтрація здійснюється лише у тому випадку, якщо тиск крові у капілярах клубочків перевищує суму онкотичного тиску крові та тиску ультрафільтрату в капсулі ниркового тільця.

Реабсорбція

Зворотне всмоктування різних речовин із первинної сечі у кров називається реабсорбцією і відбувається вона у канальцях нефрона. Це стосується таких речовин, як вода, глюкоза, амінокислоти, солі.

Завдяки реабсорбції із 180 л первинної сечі залишається 1-1,5 л вторинної сечі, яка виділяється із організму.

Реабсорбція забезпечується активним і пасивним транспортом. Пасивний транспорт відбувається за електрохімічним, концентраційним і осмотичним градієнтами.

Таким чином потрапляють назад у кров вода, вуглекислий газ, деякі іони, невелика кількість сечовини.

Активний транспорт проходять проти електрохімічного і концентраційного градієнтів. Для його здійснення необхідна енергія АТФ та спеціальні переносники і обов'язково приєднані до них іони Na+. Активно транспортуються глюкоза, амінокислоти.

Секреція

Секреція — це виділення речовин із крові через клітини канальців у сечу. Секреція може відбуватися активно, за рахунок використання молекул-переносників та енергії АТФ, і пасивно. Секретуються сечова кислота, слабкі органічні кислоти (парааміногіпурова) і основи, аміак, натрій, калій та деякі лікарські препарати (пеніцилін та ін.)

Сечовід

Сечовід (ureter) - це трубка довжиною близько 30 см. Він починається від ниркової миски, йде вниз по задній черевній стінці і підходить під гострим кутом до дна сечового міхура. Сечовід має черевну і тазову частини, окремо вирізняють ту його ділянку, що знаходиться всередині стінки сечового міхура. Стінка сечоводу побудована із слизової, м'язової і зовнішньої сполучнотканинної (адвентиція) оболонок. М'язова оболонка складається з двох шарів: зовнішнього і внутрішнього (циркулярного), їх скорочення просуває сечу до сечового міхура.

Сечовий міхур

Сечовий міхур (vesica urinaria) - непарний порожнистий орган, який є резервуаром для сечі. Остання виводиться з нього через сечівник. Порожній сечовий міхур лежить в порожнині малого таза за лобковим симфізом і відокремлений від нього шаром пухкої клітковини. При наповненні сечею він піднімається вище лобка. Ззаду від сечового міхура у чоловіків знаходяться сім'яні міхурці та пряма кишка, а у жінок - матка і піхва.

Зовнішня будова. У сечовому міхурі розрізняють такі частини: дно (нижня частина), тіло (середня частина), верхівку (верхня, загострена частина).

Очеревиною порожній сечовий міхур покритий екстраперитонеально, а наповнений, піднімаючись над лобком, піднімає очеревину, яка покриває його з трьох сторін, залишаючи його передню поверхню непокритою. Це дає можливість робити прокол сечового міхура через передню черевну стінку, не заходячи в порожнину очеревини.

Стінка сечового міхура складається з наступних оболонок: слизової, м'язової і адвентиційної (там. де він не покритий очеревиною). Слизова оболонка утворює складки, які розправляються при наповненні сечового міхура. В його нижній частині знаходиться внутрішній отвір сечівника. Позаду цього отвору помітний трикутник міхура, де немає складок. Його верхні кути утворені отворами сечоводів. М'язова оболонка має три шари, які формують м'яз, що виштовхує сечу. Циркулярні м'язові волокна навколо сечівника утворюють стискач (сфінктер)сечового міхура.

Сеча із ниркової миски по сечоводах потрапляє у сечовий міхур. Пересуванню сечі по сечоводах сприяють їх перистальтичні рухи. Утворення сечі проходить безперервно, а сечовий міхур вивільняється періодично, в міру наповнення.

У ділянці переходу сечового міхура у сечівник знаходяться два сфінктери.

Один із них - це сфінктер сечового міхура, закриває вихід із нього. Другий сфінктер закриває сечівник. За відсутності сечовипускання сфінктери закриті, сеча збирається у сечовому міхурі.

У нормі в сечоводи сеча не надходить, оскільки при наповненні міхура м'язовий шар його стінок стискається і закриває отвори сечоводів.

Сечовий міхур іннервується симпатичними і парасимпатичними нервами. При збудженні симпатичних нервів перистальтика сечоводів підсилюється, стінки сечового міхура розслаблюються, а стиснення сфінктерів ще більше підсилюється. Симпатичний відділ нервової системи сприяє накопиченню сечі у сечовому міхурі, а парасимпатичний відділ - навпаки.

Стінки сечового міхура при збудженні парасимпатичних нервів скорочуються, сфінктер розслаблюється, відбувається сечовипускання. Сечовипускання - рефлекторний акт, який починається із подразнення барорецепторів сечового міхура при розтягненні сечею його стінок. Подразнення від барорецепторів по аферентних нервах передається до центру сечовипускання у крижовому відділі спинного мозку. Звідси по парасимпатичних нервах подразнення переходить до сечового міхура, викликаючи сечовипускання. Спінальний центр регулюється вищими відділами центральної нервової системи: кора великих півкуль і середній мозок гальмують, а задній відділ гіпоталамуса стимулює його активність. Стійкий кортикальний контроль сечовипускання формується під кінець другого року життя дитини.

Склад нормальної сечі

Виділення і виведення з організму сечі має назву діурезу. В середньому за добу діурез людини становить 1,5 л. Кількість сечі підвищується після більшого надходження в організм води, вживання більшої кількості білка, продукти розпаду якого підсилюють діяльність нирок. Діурез зменшується при обмеженому вживанні рідини, низькому споживанні білка, а також при посиленому потінні.

Денний діурез інтенсивніший від нічного, оскільки вночі у зв'язку із пониженням артеріального тиску знижується фільтраційний тиск, а значить і фільтрація у клубочках нирки. В нормі відношення денного діурезу до нічного визначають за пробою Зимницького і воно становить 2:1.

На діурез впливають фізичні навантаження. При тривалому фізичному навантаженні кількість сечі зменшується внаслідок перерозподілу крові: більше крові надходить у розширені судини працюючих м'язів і при цьому зменшується кровопостачання нирок. Крім того, значна кількість води виділяється із потом.

Колір сечі. В нормі сеча - це прозора рідина світло-жовтого кольору. Колір сечі залежить від діурезу та екскреції пігментів, які утворюються із білірубіну. У відстояній сечі утворюється осад, який складається із солей і слизу.

Реакція сечі. Сеча має слабкокислу реакцію. Вона змінюється залежно від харчування. При харчуванні білковою їжею реакція сечі стає кислою, при харчуванні рослинною їжею - залужнюється.

Відносна густина сечі. В середньому відносна густина сечі дорівнює 1,018 г/см3 і визначається у пробі за Зимницьким. Значне вживання води викликає зниження відносної густини, а обмежене - її збільшення.

Хімічний склад сечі. До складу сечі входить вода, а також речовини, що містяться у плазмі крові і синтезуються у самій нирці.

Із сечею виділяються електроліти. В середньому за добу виділяється 60 г солей.

У сечі знаходяться кінцеві продукти білкового обміну, до яких належать: азот, аміак, сечова кислота, креатинін. Азот виділяється переважно (90 %) у складі сечовини, добова екскреція сечовини досягає 25-35 г.

У нормі в сечі білка немає, оскільки він не фільтрується через стінки капілярів. Поява білка у сечі свідчить про захворювання нирок. Іноді при інтенсивному фізичному навантаженні білок може з'явитися у сечі здорової людини, наприклад, у спортсменів-спринтерів.

Але після припинення навантаження нормальна робота нирок відновлюється, і білок із сечі зникає.

У звичайних умовах глюкози у сечі немає. При надлишковому вживанні цукру, коли глюкоза у крові перевищує 10 ммоль/л, а також при гіперглікемії в умовах патології спостерігається виділення глюкози із сечею. Це явище має назву глюкозурії.

У сечі знаходяться фізіологічне активні речовини і продукти їх розпаду, завдяки чому можна зробити висновок про функції деяких ендокринних залоз (надниркових, статевих). До них належать гормони кори надниркових залоз, антидіуретичний гормон задньої частки гіпофіза, естрогени, катехоламіни, а також вітаміни і ферменти.

Регуляція діяльності нирок

Нервова регуляція

Нирки іннервуються численними волокнами вегетативної нервової системи - симпатичними та парасимпатичними.

Сечоутворення нирок тісно пов'язане з їх кровопостачанням: чим інтенсивніше кровопостачання, тим більше сечі фільтрується у капсулах клубочків.

Дію симпатичного нерва можна спостерігати в експерименті при подразненні черевного нерва. При цьому зменшується сечовиділення. Це відбувається внаслідок звуження симпатичним нервом кровоносних судин, які приносять кров до нирок. Кількість крові, що притікає, зменшується, падає тиск у клубочках, зменшується фільтрація і утворення первинної сечі. Симпатичні нерви підвищують реабсорбцію натрію і води.

Різке зниження сечовиділення до повного припинення (анурія) спостерігається при больовому подразненні. Це відбувається внаслідок рефлекторного звуження симпатичними нервами судин нирки, що призводить до різкого зменшення ниркового кровотоку і, як наслідок, фільтрації.

Посилення сечоутворення спостерігається в експерименті при уколі в мозочок, зоровий горб і у дно IV шлуночка.

Гуморальна регуляція

Діяльність нирок змінюється під впливом гормонів.

Антидіуретичний гормон задньої частки гіпофіза стимулює реабсорбцію води у канальцях нирок. За відсутності цього гормону сечоутворення може збільшуватися до 25 л за добу.

Гормон надниркових залоз адреналін зменшує сечоутворення.

Гормон кори надниркових залоз - альдостерон, збільшуючи реабсорбцію Na+, сприяє зворотному осмотичному всмоктуванню води, а звідси - і зменшенню сечоутворення.

У передсердях при перерозтягненні їх кров'ю утворюється натрій-уретичний гормон. Він сприяє зменшенню реабсорбції Na+, а значить і води, тобто підвищує виділення сечі.

Гормони передньої частки гіпофіза збільшують сечовиділення. Посилення сечоутворення викликає також гормон щитоподібної залози - тироксин.

Статеві органи представлені внутрішніми та зовнішніми чоловічими та жіночими статевими органами, які визначають ознаки статі.

Жіночі статеві органи

Жіноча статева система забезпечує: утворення статевих клітин та статевих гормонів, які створюють умови для розмноження. Окрім цього, вона забезпечує внутрішньоутробний розвиток плода і секрецію молока. До органів жіночої статевої системи належать внутрішні й зовнішні статеві органи та молочні залози.

Внутрішні статеві органи

Яєчник — це жіноча статева залоза, парний орган, аналогічний чоловічому яєчку. Він має овальну форму, завдовжки 2,5 см, завширшки 1,5 см і завтовшки 1 см і міститься в порожнині малого таза на задній поверхні широкої зв'язки матки.

У яєчнику розрізняють дві поверхні: присередню та бічну; два краї: вільний (задній) та брижовий (передній), який називають воротами яєчника, через які входять судини та нерви; два кінці: трубний та матковий.

Яєчник має брижу, завдяки якій він по передньому краю прикріплюється до заднього листка широкої зв'язки матки, та дві зв'язки: власну зв'язку яєчника, яка йде від маткового кінця до дна матки, і зв'язку-підвішувач яєчника.

Зовні яєчник вкритий кубічним епітелієм, під яким міститься білкова оболонка. Вона складається в основному з колагенових та еластичних волокон. Під нею розташовується кіркова речовина, яка оточує мозкову речовину у вигляді підкови. У ділянці воріт яєчника вона відсутня. Кіркова речовина складається зі строми (вона утворена сполучною тканиною, де відбувається утворення статевих гормонів) та паренхіми (у ній містяться фолікули, жовті та білуваті тіла тощо). Мозкова речовина складається з пухкої сполучної тканини, у якій містяться судини та нерви.

Яєчник виконує такі функції:

• синтез жіночих статевих гормонів;

• у яєчниках відбувається процес дозрівання фолікулів і продукція яйцеклітин;

• упродовж перших місяців вагітності в яєчнику функціонує жовте тіло, що забезпечує нормальний перебіг І триместру вагітності.

Матка — непарний порожнистий орган, що за формою нагадує грушу, дещо сплощену у передньозадньому напрямку. Маса матки становить 50—100 г, вона розташована в порожнині малого таза, спереду міститься сечовий міхур, позаду — пряма кишка. Тіло матки відносно її шийки розміщене під кутом, який відкривається наперед.. У ній розрізняють дві поверхні: міхурову й кишкову; два краї: правий і лівий; три частини: дно, тіло і шийку. Наймасивніша частина матки називається тілом, яке має порожнину.

На поздовжньому розрізі у фронтальній площині порожнина матки має форму трикутника. У верхніх кутах цього трикутника розміщені маткові отвори, а в нижньому маткова порожнина переходить у канал шийки матки. Шийка матки має дві частини: піхвову та надпіхвову (піхвова частина шийки матки виступає в просвіт піхви, а надпіхвова — знаходиться вище від місця прикріплення шийки до стінок піхви). Посередині шийки матки проходить канал шийки матки (цервікальний канал), довжина якого становить 2,5—З см. Він закінчується зовнішнім отвором, який відкривається в піхву, отвір спереду та ззаду обмежений передньою та задньою губами. У жінок, що не народжували, отвір круглої форми, а в тих, що народжували,— у вигляді поперечної щілини. Між тілом матки і шийкою міститься перешийок, завдовжки близько 1 см.

Стінка матки складається з трьох оболонок:

• внутрішньої — слизової — складається з двох шарів: функціонального, в якому відбуваються циклічні зміни, пов'язані з менструальним циклом, і базального, що безпосередньо прилягає до середньої оболонки, за рахунок якого відновлюється функціональний шар. Поверхня слизової оболонки порожнини матки гладенька; у каналі шийки матки є одна поздовжня складка та більш дрібні пальмоподібні складки, які відходять під гострим кутом від поздовжньої;

• середньої — м'язової — складається з трьох шарів непосмугованої М'язової тканини: поздовжнього, циркулярного і внутрішнього поздовжнього;

• зовнішньої — серозної — утворена очеревиною, має брижу, між листками якої міститься жирова тканина.Рухомість матки є однією з умов нормального перебігу вагітності, фізіологічного пологового акту, функціонування сечового міхура та прямої кишки, що зумовлено наявністю зв'язкового апарату матки:

• широкі зв'язки матки — це подвійні листки очеревини, між якими міститься навколоматкова клітковина, де проходять кровоносні та лімфатичні судини й нерви;

• круглі зв'язки матки завдовжки 10—15 см, діаметром З—5 мм ідуть від кутів матки до внутрішніх отворів пахвинних каналів;

• основні, або поперечні, зв'язки матки йдуть від нижнього відділу матки до стінок малого таза;

• крижово-маткові зв'язки йдуть від задньої поверхні шийки матки, охоплюють з боків пряму кишку і прикріплюються до передньої поверхні крижів.

М'язи тазового дна утворюють опорний апарат матки. Функції матки:

• упродовж вагітності є плодовмістилищем і створює оптимальні умови для розвитку плода;

• у пологах виконує функцію зганяння плода;

• протягом періоду статевої зрілості виконує менструальну функцію.

Менструальний цикл

Функції жіночих статевих органів забезпечують сукупність ритмічних змін в організмі жінки, які мають назву менструального циклу.

Упродовж менструального циклу відбуваються зміни в усьому організмі жінки, проте найбільш виражені вони в яєчниках і матці.

Яєчниковий цикл

Під впливом гонадотропних гормонів гіпофіза в яєчниках ритмічно,через 28 днів (допустимі межі відхилень від 21 до 35 днів), якщо не настала вагітність, відбувається ряд змін, які можна виділити в дві фази:

I фаза (фолікулярна), протягом якої відбувається ріст і розвиток фолікула, його дозрівання. Цей період зазвичай триває 14 діб (при 28-денному циклі), 15 діб (при 30-денному). У процесі дозрівання фолікул росте, серед скупчення зернистих клітин з'являються порожнини, заповнені рідиною, що містить естрогени. Діаметр дозрілого фолікула становить 10—12 мм.

Дозрілий фолікул лопається, яйцеклітина виходить у черевну порожнину, і цей етап фолікулярної фази називається овуляцією.

II фаза — на місці фолікула, що розірвався, утворюється жовте тіло менструацїї, яке функціонує 14 днів за умов, якщо запліднення не відбулося і не настала вагітність. У жовтому тілі менструації відбувається ряд змін, воно атрофується і через 2—3 тижні перетворюється на біле тіло.

Якщо вагітність настала, утворюється жовте тіло вагітності, яке функціонує 10—12 тижні і забезпечує нормальний перебіг вагітності. Жовте тіло виділяє гормон — прогестерон. На певній стадії вагітності функцію жовтого тіла на себе бере плацента.

Матковий цикл

У слизовій оболонці матки відповідно до яєчникового циклу відбуваються циклічні зміни, які проходять фази:

1. Фаза десквамації — триває з 1-го до 2—5-го дня циклу. У цій фазі відбувається відшарування функціонального шару — ендометрія, слизова оболонка разом із вмістом маткових залоз і кров'ю виходить назовні. Це явище носить назву менструації.

2. Фаза регенерації — характеризується відновленням слизової оболонки, яке закінчується до 6—7-го дня циклу.

3. Фаза проліферації — триває з 7-го до 14-го дня циклу, відбувається розростання строми та ріст залоз слизової оболонки.

4. Фаза секреції — під впливом гормонів жовтого тіла залози слизової оболонки матки збільшуються, їхня порожнина розширюється і вони починають виділяти секрет.

Маткова труба

Вона парна, має форму трубки завдовжки 10—12 см, ширина труб у різних місцях неоднакова. Маткові труби містяться в порожнині малого таза, у них розрізняють наступні частини: маткову, що проходить крізь товщу матки; перешийок — найвужча (2—3 мм) частина труби; ампулу — найширша частина, на яку припадає майже половина довжини всієї маткової труби; лійку, яка має численні тонкі вирости, що називаються торочками. Одна з торочок найдовша і прикріплюється до трубного кінця яєчника.

Маткова труба має два отвори: черевний (відкривається в порожнину очеревини) та матковий (відкривається в матку отвором діаметром 1 мм).

Стінка маткової труби має три оболонки:

• внутрішню — слизову, для якої характерна наявність поздовжніх складок, добре виражена підслизова основа, де містяться залози, вистелена війчастим епітелієм;

• середню — м'язову — складається з двох шарів м'язових волокон (внутрішнього, циркулярного, та зовнішнього, поздовжнього);

• зовнішню — серозну, яка утворена очеревиною і має брижу.

Функції маткових труб:

• проведення яйцеклітини в матку;

• місце запліднення.

Піхва має форму трубки завдовжки 8—10 см, розташовується в порожнині малого таза; позаду від неї міститься пряма кишка, спереду — сечівник.

Піхва має дві стінки: передню та задню, які легко розтягуються у довжину та ширину; два кінці: верхній, який відкривається отвором, що сполучає піхву з каналом шийки матки, та нижній, який відкривається у присінок піхви. У дівчат у цьому місці по краях розміщена складка слизової оболонки, здебільшого півмісяцевої форми — дівоча перетинка. При першому зляганні ця перетинка надривається, що супроводжується незначною кровотечею, після цього утворюються невеличкі, короткі рубцеві сосочки дівочої перетинки.

Піхвова частина шийки матки дещо виступає у просвіт піхви, внаслідок цього між ними утворюється заглибина — склепіння піхви: переднє, заднє і бічне.

Стінка піхви має наступні оболонки:

• внутрішню — слизову — утворена багатошаровим плоским епітелієм, вона не містить залоз, вміст піхви утворюється за рахунок пропотівання рідини з лімфатичних та кровоносних судин, а також слизу залоз шийки матки. У здорової жінки в піхві міститься невелика кількість вмісту білуватого кольору. На стінках піхви, особливо в нижньому відділі розміщені досить високі поперечні складки слизової оболонки — піхвові зморшки, які в жінок, що багато народжували, згладжуються. По серединній лінії передньої та задньої стінок піхви містяться поздовжні валики — стовпи зморшок;

• середню — м'язову — складається з двох шарів: внутрішнього циркулярного, та зовнішнього, поздовжнього;

• зовнішню — серозну оболонку, вкриває лише верхній відділ задньої стінки піхви, а далі піхва покрита адвентицією.

Функції піхви:

• участь у здійсненні статевої функції жінки та процесі запліднення;

• починаючи з періоду статевого дозрівання через неї назовні виводиться менструальна кров;

• під час пологів утворює пологовий канал;

• бар'єрна функція: процес самоочищення піхви перешкоджає потраплянню в матку патогенних мікроорганізмів.

Чоловічі статеві органи

Чоловіча статева система також включає зовнішні й внутрішні статеві органи, основною функцією яких є генеративна, що полягає в утворенні чоловічих статевих клітин, та ендокринна.

Внутрішні статеві органи

Яєчко, сім'яник — парна чоловіча статева залоза еліпсоподібної форми, масою 25—ЗО г, завдовжки 4—6 см.

Яєчко міститься в мошонці і має дві поверхні: присередню та бічну, два краї: передній та задній, два кінці: верхній та нижній (на задньому краї яєчка розташований його придаток).

Зовні яєчко оточене сполучнотканинною (білковою) оболонкою, яка по його задньому краю утворює стовщення — середостіння. Від білкової оболонки всередину органа відходять сполучнотканинні перегородки, які поділяють паренхіму яєчка на часточки, яких нараховується 250—300. Кожна часточка містить від одного до чотирьох тісно укладених покручених трубок, які мають назву звивистих сім'яних канальців, один кінець звивистого сім'яного канальця закінчується сліпо, а другий, вирівнюючись у напрямку середостіння яєчка, переходить у прямий сім'яний каналець. У товщі середостіння прямі сім'яні канальці зливаються й утворюють сітку яєчка, з якої виходять 10—15 виносних канальців, які впадають у протоку придатка яєчка.

Стінка покручених сім'яних канальців складається з опорно-трофічних клітин та сперматогенного епітелію, з якого в процесі сперматогенезу утворюються сперматозоїди.

Придаток яєчка — невеликий видовжений орган, масою близько 3 г, який прилягає до заднього краю яєчка. У ньому виділяють головку, тіло і хвіст. Головка утворена виносними канальцями, які, зливаючись, формують протоку придатка, яка розміщена в його тілі й хвості. Прошарки сполучної тканини поділяють паренхіму придатка на часточки.

Протока придатка яєчка забезпечує виведення сперми, в її просвіті завершується диференціація сперматозоїдів.

Сім'яні міхурці — це сукупність кулястих утворень. Сім'яний міхурець — парний орган завдовжки 4—5 см та до 2 см завширшки. Сім'яні міхурці містяться в порожнині малого таза, розміщені позаду від дна сечового міхура та перед ампулою прямої кишки. Сім'яний міхурець має вивідну протоку, яка відкривається у сім'явипорскувальну протоку.

Функція: продукція прозорої, безбарвної або дещо жовтуватої рідкої частини сперми.

Передміхурова залоза — непарний м'язово-залозистий орган, який за формою нагадує каштан, завдовжки до З см, масою близько 20 г. Вона міститься в порожнині малого таза, під сечовим міхуром, охоплює початкову частину сечівника та кінцеві відділи сім'явипорскувальних проток.

У передміхуровій залозі виділяють: основу, яка прилягає до дна сечового міхура, та загострену верхівку, спрямовану наперед та донизу.

Розрізняють чотири поверхні: передню, задню та дві нижньобічні; дві частки: праву та ліву і перешийок, який лежить між частками.

Передміхурова залоза оточена сполучнотканинною капсулою. Паренхіму органа складають окремі слизові альвеолярні залозки, вивідні протоки яких впадають у простатичну частину сечівника. Між залозками і навколо них у сполучнотканинних перегородках проходять пучки непосмугованих м'язів, які в сукупності формують м'язову речовину передміхурової залози, що складає значну частину її речовини. Скорочення м'язових клітин сприяє одночасному виділенню секрету із залозистих часточок, вони також виконують роль мимовільного стискача сечівника.

Функції:

• залозиста частина передміхурової залози виділяє в кров біологічно активні речовини — простагландини; продукує слизовий секрет, який розріджує сперму, підвищує рухливість, активність, життєздатність сперматозоїдів;

• м'язова частина виконує функцію стискача чоловічого сечівника (регулює роздільне виділення сечі і сперми).

Цибулинно-сечівникова залоза — парний орган, за величиною та формою нагадує горошину (до 1 см у діаметрі), знаходиться в товщі сечостатевої діафрагми. Протока залози відкривається в перетинчасту частину сечівника.

Функція: продукує тягучу слизову рідину, яка входить до складу сперми.

Сім'явиносна протока має форму трубки, завдовжки 40—50 см, завширшки понад 2 мм. Вона є безпосереднім продовженням протоки придатка яєчка. Сім'явиносна протока — парний орган, міститься в мошонці та порожнині малого таза. У ній розрізняють наступні частини: яєчкову, канатикову (проходить у складі канатика в пахвинному каналі), тазову. Починаючись від хвоста придатка яєчка, сім'явиносна протока піднімається вгору в складі сім'яного канатика і входить у пахвинний канал через його поверхневе кільце. Залишає пахвинний канал через глибоке пахвинне кільце і йде до сечового міхура. Підійшовши до сечового міхура та передміхурової залози, утворює розширення — ампулу. Стінка сім'явиносної протоки складається з трьох оболонок: слизової, м'язової та адвентиціальної.

Функція: виведення сім'яної рідини у сім'явипорскувальну протоку.

Сім'явипорскувальна протока має форму трубки завдовжки 1,5 см. Це парний орган, міститься в порожнині малого таза. Утворюється шляхом злиття ампули сім'явиносної протоки та протоки сім'яного міхурця. Сім'явипорскувальна протока відкривається в передміхурову частину сечівника.

Функція: виведення сперми в сечівник.

Сім'яний канатик — за формою нагадує шнур завдовжки 18—20 см. Він починається від верхнього кінця яєчка, йде догори і через поверхневе пахвинне кільце потрапляє в пахвинний канал. Утворюється сім'яний канатик тільки після опускання яєчка в мошонку.

Сім'яний канатик утворений сім'явиносною протокою, яєчковими артеріями та венами, артеріями та венами сім'явиносної протоки, лімфатичними судинами яєчка, нервами.

Біля глибокого пахвинного кільця елементи сім'яного канатика розходяться. Так, сім'явиносна протока йде донизу та присередньо до сечівника, нерви та судини — догори.

Зовнішні чоловічі статеві органи

Статевий член — циліндричної форми орган, у якому виділяють корінь, тіло і головку, на якій розташоване зовнішнє вічко сечівника. Тіло статевого члена має верхню, або передню, поверхню — спинку та нижню, або задню,— сечівникову поверхню. Між тілом та головкою розміщена неглибока борозна — шийка головки. Корінь статевого члена прикріплюється до лобкових кісток.

Основу будови статевого члена складають губчасте та два печеристі тіла, які розміщені поздовжньо.

Печеристі тіла утворені густим сплетенням перегородок, між якими розміщені проміжки (печери), вистелені ендотелієм і заповнені кров'ю.

Губчасте тіло тонше і коротше за печеристі тіла, розміщене вздовж серединної лінії статевого члена, під печеристими тілами. У його товщі проходить більша частина сечівника. Задня частина губчастого тіла стовщена й утворює цибулину сечівника, а передня розширена й утворює головку статевого члена, . яка вкриває загострені кінці печеристих тіл.

Печеристі та губчасте тіла оточені білковою оболонкою, а зовні вкриті загальною фасцією й шкірою. Шкіра в ділянці головки статевого члена називається передньою шкірочкою. Передня шкірочка багата на сальні залози, які виробляють секрет — смегму, і з'єднана вуздечкою з нижньою поверхнею головки.

Мошонка — шкірно-м'язове утворення, де містяться яєчки з придатком та нижні відділи сім'яних канатиків. Вона займає передній відділ ділянки промежини і складається із шкірного покриву та декількох шарів оболонок (шари мошонки утворилися шляхом випинання передньої стінки живота). Шкіра мошонки пігментована, вкрита товстим, рідким волоссям і містить велику кількість потових та сальних залоз. Мошонка поділена перегородкою на дві половини. Під шкірою розміщується шар гладеньких м'язових клітин, який утворює м'ясисту оболонку, далі лежить зовнішня сім'яна фасція, підвішуючий м'яз яєчка, покритий однойменною фасцією, внутрішня сім'яна фасція, піхвова фасція, яка має дві пластинки: нутрощеву (зрощену з білковою оболонкою яєчка) та пристінкову (зрощену з внутрішньою сім'яною фасцією). Між пластинками піхвової фасції міститься порожнина, заповнена невеликою кількістю серозної рідини.

Промежина — це комплекс м'язів і фасцій, які закривають вихід з малого таза. Спереду вона обмежена лобковою дугою, з боків — сідничними горбами, а ззаду — куприком.

У вузькому розумінні промежина — це ділянка, розміщена між заднім краєм статевої щілини в жінок або заднім краєм мошонки в чоловіків спереду і переднім краєм відхідника ззаду.

По серединній лінії промежини на шкірі визначають дно промежини, яке поділяє її на праву та ліву половини.

Лінія, проведена через обидва сідничих горби, поділяє промежинну ділянку на сечостатеву (меншу) і відхідникову (більшу).

У сечостатевій ділянці розташовані зовнішні статеві органи, сечівник та сечостатева діафрагма (сечостатевий трикутник), через яку в чоловіків проходить сечівник, а в жінок — сечівник та піхва.

У відхідниковій ділянці розміщений кінцевий відрізок прямої кишки, м'яз-замикач відхідника і діафрагма таза.

М'язи промежини та фасції, які її вкривають, утворюють дві діафрагми: тазову та сечостатеву. Тазова діафрагма утворює більшу частину тазового дна. Основною складовою частиною тазової та сечостатевої діафрагм є м'язи та фасції, які їх вкривають.

Жіноча промежина має деякі особливості. Так, сечостатева діафрагма в жінок має більші розміри в ширину, через неї проходить не тільки сечівник, але й піхва. М'язи цієї ділянки виражені слабше, ніж однойменні м'язи в чоловіків. Поверхневий поперечний м'яз промежини іноді відсутній, слабко розвинутий і глибокий поперечний м'яз промежини.

Система органів дихання складається із повітроносних шляхів (порожнина носа, глотка, гортань, трахея, бронхи) та дихальної частини, яка представлена дихальною паренхімою

легенів, де відбувається газообмін між повітрям, яке знаходиться в альвеолах легенів, і кров'ю.

Особливість будови дихальних шляхів:

1) наявність хрящового або кісткового остова в їхніх стінках, унаслідок чого стінки дихальної трубки не спадаються;

2) наявність війчастого епітелію.

Вдихуване повітря через порожнину носа (або рота) проходить до гортані в глотку (будову порожнини рота та глотки буде викладено при вивченні системи органів травлення).

У ділянці носа виділяють зовнішній ніс і носову порожнину (внутрішній ніс). Верхньою межею зовнішнього носа є лінія, яка з'єднує медіальні кінці брів, нижньою — горизонтальна лінія, яка проходить через основу носової перегородки.

Зовнішній ніс

Зовнішній ніс має форму тригранної піраміди, основа якої з'єднана з лицевим черепом. Верхня вузька частина носа називається коренем носа, від якого вниз тягнеться спинка носа, що переходить у його кінчик. Бічні поверхні носа випуклі, особливо внизу, нижні рухомі частини яких називають крилами носа. Нижній вільний край крил носа утворює ніздрі. Форма носа залежить від розмірів і форми носових кісток та носових відростків верхньої щелепи, що прилягають до них зовні. Окрім кісток, у формуванні носа беруть участь і хрящі. Виступаючий зовнішній ніс є специфічною ознакою людини, ніс відсутній навіть у людиноподібних мавп, що ймовірніше пов'язано з вертикальним положенням тіла людини, ослабленням жувальної функції і розвитком мови.

Порожнина носа

Порожнина носа перегородкою ділиться на дві половини: праву та ліву, має вхідний отвір — грушоподібний отвір і парний вихідний — хоани, за допомогою яких порожнина носа сполучається з носоглоткою.

У порожнині носа виділяють:

• верхню стінку — утворену решітчастою пластинкою решітчастої кістки, передньою поверхнею тіла клиноподібної кістки, носовою частиною лобової кістки, носовими кістками;

• присередню стінку {перегородку) — утворену перпендикулярною пластинкою решітчастої кістки та лемішем. Перегородка носа не завжди ділить порожнину носа на дві рівні половини, часто буває викривленою; залежно від ступеня деформації порушується дихання;

• нижню стінку (відмежовує порожнину носа від порожнини рота) — утворену твердим, або кістковим, піднебінням (піднебінними відростками верхніх щелеп та горизонтальними пластинками піднебінних кісток). Враховуючи те, що ембріональний розвиток порожнини носа і рота відбувається паралельно, можливий розвиток вад: при неповному зрощенні

кісток піднебіння порожнина рота з'єднується з порожниною носа, що призводить до порушення функції дихання, травлення, голосоутворення. Ця патологія може виникати при травмах, деяких захворюваннях (сифіліс, туберкульоз);

• бічну стінку — утворену носовою кісткою, лобовим відростком та носовою поверхнею верхньої щелепи, сльозовою кісткою, лабіринтом решітчастої кістки, перпендикулярною пластинкою піднебінної кістки, присередньою пластинкою крилоподібного відростка клиноподібної кістки, нижньою носовою раковиною. На цій стінці є багато виступів, вдавлювань, отворів.

Виступи утворені носовими раковинами, з яких дві верхні утворені відростками решітчастої кістки, а нижня — самостійною кісткою. Розміри носових раковин неоднакові: верхня є найкоротшою, а нижня — найдовшою. Між носовими раковинами знаходяться носові ходи: верхній носовий хід, який розташовується між верхньою та середньою раковинами, у який відкриваються задні та середні комірки лабіринту решітчастої кістки та отвір клиноподібної пазухи; середній — між середньою та нижньою носовими раковинами, у нього відкриваються отвори лобової, верхньощелепної пазух, передні комірки лабіринту решітчастої кістки; нижній — між нижньою носовою раковиною та нижньою стінкою порожнини носа, з усіх ходів він найбільший. У його передній частині відкривається нососльозовий канал, чим можна пояснити посилення носових виділень під час плачу.

Слизова оболонка порожнини носа вкриває не лише раковини та носові ходи, а також вистилає приносові пазухи. Особливістю слизової оболонки порожнини носа є те, що вона утворена війчастим епітелієм. У ній добре виражена підслизова основа, містяться залози, які виробляють слиз. Вона багата на судини. У слизовій оболонці містяться поодинокі лімфатичні вузлики, які утворені лімфоїдною тканиною. У межах верхньої стінки носової порожнини, верхньої носової раковини, верхньої частини середньої носової раковини та відповідної їй частини перегородки носа розміщені нюхові рецепторні клітини, тому цю ділянку називають нюховою. Частина носової порожнини, розташована на рівні середніх та нижніх носових раковин та носових ходів,— дихальна.

Перераховані вище особливості будови слизової оболонки дають змогу повітрю, що вдихається, очищуватися, зволожуватися, зігріватися, а також сприймати різноманітні запахи.

У порожнину носа відкриваються приносові пазухи: верхньощелепна (гайморова), лобова, клиноподібна, решітчаста (складається з передніх, середніх і задніх решітчастих клітин), які з'єднуються з різними носовими ходами, про що було сказано вище. Приносові пазухи заповнені повітрям, вистелені слизовою оболонкою, для якої характерні ті самі особливості, що й для слизової оболонки порожнини носа. Вони виконують дихальну функцію (зігрівання, зволоження, очищування, накопичення повітря) та функ-цію резонаторів звуку.

З носової порожнини повітря потрапляє у глотку, зокрема, проходить через її носову, ротову та гортанну частини і потрапляє в гортань.

Гортань

Гортань —- непарний порожнистий орган завдовжки 4 см. Гортань розташована в ділянці шиї на рівні IV—VI шийних хребців, спереду і латерально розміщені щитоподібна залоза, м'язи шиї, судини та нерви; позаду — гортанна частина глотки, внизу гортань переходить у трахею.

Стінка гортані складається з:

1) внутрішньої оболонки, яка має назву слизової оболонки і вистелена війчастим епітелієм, у ній відсутні складки (окрім присінкової та голосової складок), відсутня підслизова основа, містяться залози, які виробляють слиз, лімфоїдна тканина утворює поодинокі лімфатичні вузлики;

2) середньої оболонки, яка складається із хрящів, зв'язок та м'язів. її остов представлений трьома непарними (щитоподібним, перснеподібним та надгортанником) і трьома парними (черпакуватими, ріжкуватими і клиноподібними) хрящами.

Найбільший із них щитоподібний, який складається з двох пластинок, цей хрящ можна промацати. У чоловіків пластинки зростаються під гострим кутом, який відкритий назад, утворюючи виражений гортанний виступ — "адамове яблуко" — вторинна чоловіча ознака. Меншими за розміром є перснеподібний, черпакуваті хрящі та надгортанник. Останній міститься позаду від язика і під час ковтання закриває вхід у гортань, завдяки чому їжа не потрапляє в дихальні шляхи. Черпакуватий хрящ має два відростки: голосовий — місце прикріплення голосової зв'язки, а також м'язовий — місце прикріплення м'язів гортані, який розміщений латеральніше від голосового.

Хрящі з'єднуються між собою за допомогою зв'язок та суглобів.

М'язи гортані у функціональному відношенні поділяють на:

а) констриктори (м'язи, які звужують порожнину гортані або голосову щілину);

б) дилататори (м'язи, які розширюють порожнину гортані й голосову щілину);

в) м'язи, які змінюють натягування голосових зв'язок.

Деякі м'язи відносять до декількох груп через їхні змішані

функції. Всі вони утворені поперечнопосмугованою м'язовою тканиною;

3) Зовнішню оболонку — адвентиціальну, вона оточує хрящі гортані і містить багато еластичних волокон.

Порожнина гортані має форму піскового годинника, у ній виділяють:

• присілок гортані — проміжок між надгортанником та парними складками слизової оболонки, які розташовуються на бічній стінці порожнини й мають назву несправжніх складок, або присінкових складок, у товщі яких знаходяться зв'язки присінка. Щілина між двома присінковими складками називається присінковою щілиною;

• шлуночок гортані — заглибина на бічній поверхні гортані між несправжніми та справжніми (голосовими) складками, у товщі останніх міститься голосова зв'язка та голосовий м'яз. Простір між голосовими складками — голосова щілина.

Це найвужча частина порожнини гортані;

• підголосова порожнина — та частина гортані, яка розташовується під голосовими складками.

Гортань виконує дихальну (проведення повітря) та голосо-утворювальну функції. Голосоутворення настає під час видиху внаслідок коливання голосових зв'язок, яке відбувається не пасивно під дією струменя повітря, а завдяки взаємодії з голосовими м'язами, скорочення яких відбувається під дією ритмічних імпульсів, що надходять по нервах із центрів головного мозку. Звук, який утворюється голосовими зв'язками, окрім основного тону має цілий ряд обертонів. Свого тембру голос набуває завдяки системі резонаторів, роль яких виконують глотка, порожнина рота, приносові пазухи.

Трахея

Трахея є продовженням гортані, має форму трубки завдовжки 9—15 см, завширшки 1,5—2,7 см. Трахея розташовується в ділянці шиї та в грудній порожнині. На рівні верхнього краю V грудного хребця трахея поділяється на два бронхи (місце поділу отримало назву біфуркації трахеї), позаду від трахеї розміщений стравохід, спереду початковий відділ трахеї прикритий перешийком щитоподібної залози, збоку — у верхньому відділі розташовані бічні частки щитоподібної залози, а в нижньому — до неї прилягають спільні сонні артерії.

Трахея має передню та задню (перетинчасту) стінки.

Внутрішня оболонка — слизова — має наступні особливості:

o ледве виражені складки;

o майже не виражена підслизова основа;

o вкрита війчастим епітелієм;

o містяться залози, які виробляють слиз;

o лімфоїдна тканина утворює поодинокі лімфатичні вузлики.

Середня оболонка — фіброзно-м' язово-хрящова — утворена 16—20 неповними хрящовими кільцями, які з'єднуються між собою фіброзними зв'язками; кожне кільце на 2/3 утворене хрящем, а на 1/3 (задня поверхня трахеї) — пучками непосму-гованих м'язових волокон, які йдуть у поздовжньому й поперечному напрямках, забезпечуючи рухи трахеї під час дихання, кашлю тощо.

Зовнішня оболонка — адвентиціальна.

Трахея виконує дихальну функцію.

Бронхи

Бронх має форму трубки, парний орган.

Бронхи, які відходять від трахеї, мають назву головних. Головні бронхи входять у ворота легенів і розгалужуються на бронхи меншого діаметра (часткові, сегментарні, часточкові бронхи та кінцеві бронхіоли). Розгалуження бронха від головного до кінцевої бронхіоли називається бронхіальним деревом. Стінка бронхів має будову, ідентичну до будови стінки трахеї (правий бронх утворений 6—8, а лівий — 9—12 хрящовими напівкільцями).

Бронхи виконують дихальну функцію (проведення повітря).

Легені

Легеня парний орган, який міститься в грудній порожнині, з боків від серця і великих судин та вкритий плеврою. Легені мають неправильну конусоподібну форму. Права легеня більша, ширша й коротша, ніж ліва. У легені розрізняюь верхівку, яка міститься на 2—3 см вище від ключиці, основу й три поверхні: реброву, діафрагмову і присередню, яку поділяють на передню, середостінну, і задню, хребтову, частини. На присередній поверхні розташовані ворота легенів — бухтоподібна заглибина, де знаходиться корінь легені; складовими елементами якого є: головний бронх, легенева артерія, бронхіальна артерія, легеневі вени, бронхіальні вени, нерви, лімфатичні судини та бронхолегеневі лімфатичні вузли. Усі ці утворення оточені клітковиною.

Місце переходу поверхонь одна в одну називається краями. Легеня має два краї: нижній та передній. У нижньому відділі переднього краю лівої легені знаходиться серцева вирізка — місце прилягання серця.

У легенях розрізняють частки, між якими утворюються щілини. У лівій легені розрізняють одну косу щілину, яка поділяє ліву легеню на дві частки: верхню і нижню. У правій легені є дві щілини: коса й горизонтальна, які відповідно поділяють праву легеню на три частки: верхню, середню й нижню.

У легенях визначена і сегментарна будова. Кожна легеня складається з 10 сегментів, які складаються з часточок, що являють собою пірамідальної форми ділянки легеневої паренхіми до 1 смв діаметрі.

У верхівку кожної часточки входить бронх (1 мм у діаметрі), який всередині часточки поділяється на 16—18 (0,3—0,5 мм у діаметрі) кінцевих (термінальних) бронхіол, які не містять хрящової тканини та залоз. Всі бронхи, починаючи від головних і закінчуючи кінцевими бронхіолами, утворюють єдине бронхіальне дерево, яке служить для проведення повітря під час вдиху та видиху; газообмін між повітрям і кров'ю в них не відбувається.

Кінцеві бронхіоли в результаті дихотомічного поділу утворюють дихальні бронхіоли (І, II і III порядків), від яких радіально відходять альвеолярні ходи, що закінчуються сліпими альвеолярними мішечками. Стінка всіх цих утворень обплетена густою сіткою кровоносних капілярів. Основною відмінною рисою дихальних бронхіол, альвеолярних ходів, мішечків є наявність маленьких комірок — альвеол (це відкритий пухирець), які заповнені повітрям, через тонку стінку яких відбувається газообмін. Загальна кількість альвеол у дорослого — 300—400 млн в одній легені.

Максимальна поверхня всіх альвеол у дорослого під час вдихання повітря сягає 100 м2. Зсередини альвеола вкрита тонкою плівкою сурфактанту — це складна суміш фосфолі-підів, білків та глікопротеїдів. Його значення полягає в тому, що, зменшуючи поверхневий натяг, він запобігає злипанню альвеол під час вдиху, має бактерицидну дію, а також запобігає транссудації рідини з капілярів в альвеоли.

Дихальні бронхіоли, альвеолярні ходи й альвеолярні мішечки з альвеолами утворюють альвеолярне дерево, або дихальну паренхіму легені,— функціонально-анатомічну одиницю легені, що має назву ацинус (асіїшз — гроно).

Основна функція легенів — дихальна (газообмін).

Кровообіг у легенях має свої особливості. Він здійснюється по двох системах судин. Легені отримують артеріальну кров із великого кола кровообігу по бронхіальних артеріях та венозну кров із легеневих артерій, утворюючи мале коло кровообігу. Гілки легеневих артерій, супроводжуючи бронхіальне дерево, доходять до альвеол, де розгалужуються до капілярів, які переходять у посткапілярні венули, потім венули і, зливаючись, утворюють легеневі вени, по яких тече артеріальна кров до лівого передсердя. Бронхіальні-артерії відходять безпосередньо від аорти, постачають бронхи і легеневу паренхіму артеріальною кров'ю.

Плевра

Плевра — це серозна оболонка, яка вистилає стінки грудної порожнини, вкриває легені і складається із двох листків: парієтального, або пристінкового, та вісцерального, або нутрощевого. Між ними утворюється щілиноподібна плевральна порожнина, де в стані спокою знаходиться 1—2 мл рідини. Залежно від того, яку ділянку вистилає парієтальний листок плеври, розрізняють три його частини: реброву, діафрагмову і середостінну. При переході однієї частини парієтальної плеври в іншу формуються пазухи, або синуси: реброво-діафрагмовий (найбільший), реброво-середостінний, діафрагмово-середостінний. У синуси легені заходять лише під час дуже глибокого вдиху, за винятком реброво-діафрагмового синуса, куди легені ніколи не заходять.

При захворюваннях плеври чи легенів синуси можуть заповнюватися випотом, гноєм, кров'ю.

Парієтальний листок плеври переходить у вісцеральний по кореню легені, вкриваючи легеню, щільно зростається з нею, його неможливо зняти без порушення цілості тканини.

Межі вісцерального листка плеври співпадають з межами легенів.

Середостіння

Середостіння — простір, у якому розташовується комплекс органів, розміщених між правою та лівою плевральними порожнинами. Спереду середостіння обмежене грудниною, ззаду — грудним відділом хребта, знизу — діафрагмою, збоку — середостінною плеврою, зверху — верхньою апертурою грудної клітки.

Середостіння умовно поділяють на верхнє та нижнє. У верхньому містяться тимус, трахея, стравохід, права і ліва пле-чо-головні вени, верхня порожниста вена, дуга аорти тощо. Всі ці органи розміщені вище від умовної площини, проведеної на рівні верхнього краю коренів легенів.

Нижнє середостіння поділяють на:

• переднє — розташоване нижче від умовної площини між тілом груднини і передньою стінкою перикарда, його утворюють внутрішні грудні артерії та вени, лімфатичні вузли;

• середнє — утворене серцем з перикардом, діафрагмовими нервами, легеневими артеріями, венами, лімфатичними вузлами;

• заднє — спереду обмежене біфуркацією трахеї та задньою стінкою перикарда, ззаду — хребтом. У ньому містяться грудна частина аорти, непарна і півнепарна вени, грудна протока тощо.

Фізіологія дихання

Дихання — сукупність процесів, які забезпечують потребу організму в кисні і виділення вуглекислого газу. Біологічні процеси на рівні окремої клітини або цілого організму здійснюються з використанням енергії. Для її утворення потрібне постійне надходження кисню до мітохондрій клітин. Шляхи надходження кисню, його використання в окисних процесах і механізм зворотного транспорту вуглекислого газу становлять систему дихання, яка включає в себе наступні процеси:

• зовнішнє дихання;

• обмін газів у легенях (між альвеолярним повітрям і кров'ю);

• транспорт газів кров'ю;

• обмін газів у тканинах між кров'ю капілярів великого кола кровообігу і клітинами тканин;

• внутрішнє дихання (біологічне окислення в мітохондріях клітин).

Припинення дихання призводить до загибелі перш за все нервових, а потім й інших клітин.

І етап дихання. Зовнішнє дихання — обмін газів між зовнішнім середовищем і альвеолами. Цей етап дихання відбувається шляхом чергування вдихів (інспірацій) і видихів (експі-рацій). Вдих відбувається внаслідок збільшення об'єму грудної клітки в трьох напрямках: вертикальному, сагітальному (передньозадньому) і фронтальному (ребровому). Зміни розмірів грудної порожнини відбуваються внаслідок скорочення дихальних м'язів. Збільшення розмірів грудної клітки супроводжується зниженням внутрішньоплеврального тиску (тобто під час вдиху тиск між листками плеври стає нижчим і становить 7,5 см вод. ст., а під час глибокого вдиху може знизитися ще більше). Одночасно зі збільшенням розмірів грудної клітки зростає об'єм легенів, тиск у легенях зменшується, і повітря надходить у легені, тому тиск у них знову вирівнюється з атмосферним.

Залежно від переважання участі в акті вдиху м'язів грудей чи діафрагми виділяють грудний, або ребровий, і черевний, або діафрагмовий, тип дихання. У чоловіків переважає другий, у жінок — перший.

У деяких випадках, наприклад під час виконання фізичної роботи, в акті вдиху беруть участь допоміжні інспіраторні м'язи, до яких належать м'язи, що прикріплюються одним кінцем до ребер, груднини, а іншим — до черепа, до кісток плечового пояса або до розташованого вище хребця.

Акт видиху починається з розслаблення зовнішніх дихальних м'язів і діафрагми — ребра і плечовий пояс опускаються, а діафрагма піднімається. Внаслідок цього внутрішньоплевральний тиск збільшується від — 7 до 5 смвод. ст. і легені починають спадатися. Тиск у легенях стає вищим від атмосферного, і повітря виходить через повітроносні шляхи. Під час форсованого видиху скорочуються допоміжні експіраторні м'язи — м'язи живота.

Показники, що характеризують зовнішнє дихання, поділяють на статичні та динамічні.

Статичні:

• дихальний об'єм — кількість повітря, що надходить у легені за один спокійний вдих (у середньому дорівнює 500 мл);

• резервний об'єм вдиху — максимальна кількість повітря, яку людина може вдихнути після нормального вдиху (2500 мл);

• резервний об'єм видиху — максимальна кількість повітря, яку людина може видихнути після спокійного видиху (1000 мл);

• життєва ємність легенів (ЖЄЛ) — найбільша кількість повітря, яку людина може видихнути після максимально глибокого вдиху. ЖЄЛ = дихальний об'єм + резервний об'єм вдиху + резервний об'єм видиху. ЖЄЛ залежить від віку, статі, зросту, маси тіла і фізичного розвитку;

• залишковий об'єм — після максимально глибокого видиху в легенях залишається повітря, об'єм якого становить у середньому 1000 мл;

• об'єм дихальних шляхів ("мертвий простір") дорівнює в середньому 150 мл.

Динамічні:

• частота дихальних рухів (16—20 за 1 хв);

• хвилинний об'єм дихання — кількість повітря, що надходить у легені за 1 хв (дихальний об'єм, помножений на частоту дихальних рухів).

II етап дихання. Газообмін між альвеолами і кров'ю здійснюється шляхом дифузії газів унаслідок різниці парціального тиску цих газів в альвеолярному повітрі і їхнього напруження в крові. У суміші газів, які містяться в повітрі, тиск кожного газу визначається вмістом (у відсотках) даного газу і називається парціальним тиском. Наприклад, атмосферне повітря чинить тиск, рівний атмосферному — 760 мм рт.ст. Вміст кисню в повітрі в середньому дорівнює 20,94%, його парціальний тиск буде становити 159 мм рт.ст. Парціальний тиск газів у крові має назву напруження і воно також пропорціональне вмісту (у відсотках) даного газу в крові.

III етап дихання. Транспорт газів кров'ю. Основний об'єм кисню транспортується у зв'язаному з гемоглобіном стані (сполука має назву оксигемоглобіну) та розчинному стані в плазмі і крові.

Транспорт вуглекислого газу також здійснюється шляхом і хімічного зв'язку з гемоглобіном (карбгемоглобін), з водою (вугільна кислота), з солями калію та натрію (бікарбонати) та в | розчиненому вигляді (вуглекислий газ розчиняється в рідинах , активніше, ніж кисень. Кров, що проходить через легені, віддає далеко не весь СОг. Значна частина його залишається в артеріальній крові, оскільки сполуки, які утворюються на основі СО2, беруть участь у підтримці кислотно-основного стану крові — одного з параметрів гомеостазу).

IV етап дихання. Обмін газів у тканинах здійснюється так само, як під час II етапу дихання, тобто шляхом дифузії газів унаслідок різниці парціального тиску газів.

V етап дихання. Внутрішнє дихання, яке здійснюється шляхом біологічного окислення в мітохондріях клітин.

Регуляція дихання

У системі регуляції можна виділити внутрішні та зовнішні ланки саморегуляції. Внутрішні ланки пов'язані зі станом крові (вміст гемоглобіну, буферні властивості) та серцево-судинної системи, зовнішні — з механізмами зовнішнього дихання.

Процес дихання регулюється нервовим і гуморальним шляхами. Ці два механізми забезпечують ритмічний характер дихання і зміну його інтенсивності, пристосування організму до різних умов навколишнього та внутрішнього середовища.

Дихальний центр розташований у довгастому мозку, у ділянці дна IV шлуночка. Центр утворений двома групами нейронів (тобто він парний): від груп нервових клітин у правій половині довгастого мозку імпульси йдуть до дихальних м'язів правої половини тіла, від груп клітин у лівій половині — до м'язів лівої половини тіла. Дихальний центр складається з центру вдиху, або інспіраторного центру, і центру видиху, або експіраторного центру. У верхній частині варолієвого мосту міститься пневмотаксичний центр, який лімітує тривалість вдиху, впливаючи на частоту дихання.

Дихальному центру притаманний автоматизм.

Головною особливістю функціонування дихального центру є періодичність, при якій збудження нейронів змінюється їхнім гальмуванням. На активність дихального центру впливають різні відділи ЦНС: ретикулярна формація, гіпоталамус, кора великих півкуль, варолієв міст (пневмотаксичний центр). Наприклад, характер дихання змінюється залежно від емоційного стану, під час виконання фізичних вправ. Глибину і частоту дихання людина може змінювати свідомо, що свідчить про вплив на дихальний центр кори великих півкуль. Завдяки цим зв'язкам дихання узгоджується з виконанням робочих рухів, мовною функцією, під час співу.

Рефлекторна регуляція дихання. Вдих і видих забезпечуються наступними нервовими процесами. Завдяки автоматизму і подразнювальній дії вугільної кислоти в інспіраторному центрі виникає нервовий імпульс, який поширюється по еферентних шляхах і призводить до скорочення дихальних м'язів, унаслідок чого відбувається вдих. Збільшення в об'ємі легенів спричинює подразнення механорецепторів, які знаходяться в легенях. Імпульси цих рецепторів поширюються по аферентних (чутливих) нервових волокнах блукаючого нерва до нейронів експіраторного центру і збуджують його. Одночасно імпульси від інспіраторних нейронів поступають у центри пневмотаксису, а від нього — до нейронів експіраторного центру і також збуджують його. Збудження, яке виникло в центрі видиху, гальмує центр вдиху, й імпульси до дихальних м'язів не надходять, унаслідок чого легені спадаються, відбувається видих. Завдяки цьому збудження механорецепторів легенів і центру видиху припиняється. Гальмівна дія нейронів . експіраторного центру на інспіраторний центр також припиняється. Тоді знову виникає збудження інспіраторних нейронів і відбувається новий вдих. Існує цілий ряд доказів існування такого механізму рефлекторної регуляції дихання. Наприклад, після перерізування блукаючих нервів дихання стає різко сповільненим і глибоким. Таким чином, кожен вдих стимулює видих, а видих стимулює вдих. У цьому і полягає рефлекторна саморегуляція акту дихання. У рефлекторній регуляції беруть участь й інші рецепторні зони. Так, під час видиху збуджуються механорецептори дихальних м'язів, що рефлекторно стимулює вдих. У разі підвищення артеріального тиску подразнюються барорецептори каротидного синуса, що спричинює сповільнення дихання, а зниження — посилення дихання.

Подразнення больових і температурних рецепторів може рефлекторно впливати на характер дихання. Частіше спостерігається початкова затримка дихання з наступною задишкою. Гіпервентиляція може виникнути і в разі подразнення температурних рецепторів шкіри, внаслідок чого зростає частота дихання при зменшенні його глибини. Це сприяє збільшенню вентиляції легеневого простору та виділенню надлишку тепла.

Окрім рефлекторної регуляції на дихання впливають і гуморальні чинники. Специфічним гуморальним регулятором є вміст СО2 в крові, який накопичуючись у ній, діє на дихальні нейрони безпосередньо та опосередковано.

Механізм першого вдиху. Після перев'язки пуповини в крові новонародженого відбувається накопичення вуглекислого газу, який збуджує дихальний центр і зумовлює перший вдих.

Печінка (hepar) - це залозистий орган масою близько 1500 г.

Функції печінки :

1. травна (виробляє жовч);

2. бар'єрна (нейтралізує отруйні продукти білкового обміну);

3. фагоцитарна (знешкодження непотрібних для організму речовин, які всмоктуються в кишечнику);

4. обмінна (вуглеводи, що всмоктуються в кишечнику, в печінці перетворюються в глікоген, створюючи "депо" глікогену);

5. кровотворна (в ембріональному періоді виробляє еритроцити). Таким чином, печінка є одночасно органом травлення, кровообігу, усіх видів обміну речовин, деякі автори вказують на її гормональну функцію.

Топографія

Печінка розташована у верхньому відділі черевної порожнини: в основному в правому підребер'ї, в надчеревній ділянці і незначна її частина - в лівому підребер'ї. У новонароджених печінка займає більшу частину черевної порожнини. Через загальну жовчну протоку жовч, що виробляється печінкою, надходить у дванадцятипалу кишку.

Проекція печінки на поверхню тіла

Верхня та нижня межі печінки, які проектуються на передньобічну стінку живота, сходяться справа в десятому міжребер'ї по середній пахвовій лінії. Верхня межа печінки співпадає з проекцією діафрагми. По середньоключичній лінії вона проектується в четвертому міжребер'ї. Ниж­ня межа іде справа по десятому і дев'ятому міжреберних проміжках, не виходячи з-під реберної дуги, потім близько переднього кінця цих ребер перетинає реберну дугу, йде косо вгору, перетинає ліву реберну дугу на рівні сьомого реберного хряща і по лівій середньоключичній лінії зустрічається з верхньою межею на рівні приєднання VIII реберного хряща до VII.

Зовнішня будова

Печінка має верхню (діафрагмальну) опуклу поверхню, яка прилягає до діафрагми, і нижню (вісцеральну), яка обернена вниз і прилягає до органів. Ці поверхні відокремлені одна від одної переднім гострим краєм, задній край тупий і нагадує своєю формою поверхню.

У печінці розрізняють дві частки: праву - більшу і ліву - меншу, які на діафрагмальній поверхні відокремлені серпоподібною зв'язкою печінки. У вільній частині цієї зв'язки знаходиться кругла зв'язка печінки, яка є залишком пупкової вени плода. На вісцеральній поверхні межею між правою і лівою частками є ліва поздовжня борозна, в якій спереду лежить кругла зв'язка печінки, а ззаду - венозна зв'язка (залишок венозної протоки у плода). Права частка на нижній поверхні правою поздовжньою і поперечною борознами ділиться ще на квадратну і хвостату частки. В передньому відділі правої поздовжньої борозни лежить жовчний міхур, а в задньому - нижня порожниста вена. Поперечна борозна є воротами печінки, куди входять печінкова артерія, ворітна вена, нерви, а виходять лімфатичні судини та загальна жовчна протока. Квадратна частка лежить спереду від воріт печінки, хвостата - ззаду. Органи, які прилягають до вісцеральної поверхні (стравохідне, шлункове, дванадцятипале, ободове, ниркове, надниркове). Відносно очеревини печінка лежить мезоперитонеально (не покрита лише задня поверхня, яка прилягає до діафрагми). Очеревина, переходячи з діафрагми на печінку, утворює вінцеві (праву та ліву) і серпоподібну зв'язки. В ділянці воріт печінки очеревина переходить на малу кривизну шлунка і дванадцятипалу кишку, утворюючи відповідні зв'язки, що формують малий чепець (сальник). Під очеревиною знаходиться тонка фіброзна капсула (гліссонова капсула).

Структурно-функціональна одиниця і кровоносна система печінки

Структурно-функціональною одиницею печінки є печінкова часточка.

Печінкові часточки мають форму шестигранних призм із плоскою основою та опуклою вершиною, з шириною до 1,5 ммі дещо більшою висотою. У печінці людини часточки відокремлені одна від одної лише у кутах, де проходять кровоносні судини та жовчна протока (так звані пор­тальні тракти), оточені невеликою кількістю сполучної тканини. Отже, у печінці людини, де в нормі сполучної тканини дуже мало, часточки до певної міри є уявною структурою, на відміну від печінки деяких тварин, наприклад, свійської свині, де часточки відокремлені виразними прошарками сполучної тканини і їх можна добре розрізнити.

Кровоносна система печінки тісно пов'язана з її будовою, тому розглядається разом з описанням печінкової часточки. Особливістю кровопостачання печінки є те, що вона отримує кров з двох великих судин, які входять у її ворота. Це ворітна вена та печінкова артерія. Ворітна вена збирає кров від усіх непарних органів черевної порожнини і приносить у печінку речовини, що всмокталися в кишках, і є необхідними для її життєдіяльності. Печінкова артерія несе від аорти кров, багату на кисень. Ці дві судини розташовані поруч і в паренхімі печінки розгалужуються на більш дрібні судини: часткові, сегментарні, міжчасточкові, навколочасточкові, міжчасточкові вени та артерії. Міжчасточкова вена та артерія супроводжується жовчними протоками і разом вони утворюють так звану печінкову тріаду.

Міжчасточкові вени та артерії йдуть уздовж бічних граней часточок, а навколочасточкові оперізують часточки на різних рівнях і дають початок гемокапілярам. Венозні й артеріальні гемокапіляри на периферії часточки зливаються, утворюючи синусоїдні капіляри, по яких тече змішана кров у напрямку від периферії до центру часточок. Синусоїдні капіляри йдуть радіально між тяжами печінкових клітин - печінковими балками - і зливаються в центральну вену. Кров виходить з часточок і впадає у збірні або підчасточкові вени, які розміщуються між печінковими часточками, але, на відміну від міжчасточкових вен, не супроводжуються артеріями та жовчними протоками. Підчасточкові вени, зливаючись між собою, формують гілки печінкових вен, які у кількості трьох-чотирьох виходять з печінки і впадають у нижню порожнисту вену.

Отже, часточкові гемокапіляри в печінці розташовані між гілками двох венозних систем - системи ворітної вени (навколочасточкові вени) та системи печінкових вен (центральні вени). Такі гемокапіляри називають чудесною венозною капілярною сіткою. Паренхіма печінки містить велику кількість капілярів, внаслідок чого кров у часточках тече дуже повільно. Це сприяє проходженню обмінних процесів між кров'ю і клітинами печінки. Крім того, у судинах печінки може депонуватися велика маса крові.

Печінкові клітини - гепатоцити— становлять 60 % усіх клітинних елементів печінки і беруть участь у реалізації майже всіх її фунцій. Гепатоцити мають багатогранну форму, часто містять два ядра. Два ряди гепатоцитів, між якими розташовані жовчні капіляри, утворюють печінкові балки. Кожний гепатоцит у печінковій балці має дві робочі поверхні: біліарну, що обернена до просвіту жовчного капіляра, якою клітини секретують жовч, і еаскулярну,що обернена до гемокапіляра, якою клітини виділяють глюкозу, білки, сечовину та інші речовини. Кров у класичній часточці тече від периферії до центру, а жовч - у зворотному напрямку, тобто від центру до периферії.

Жовчні капіляри не мають власної стінки, їх стінка утворена плазмолемою біліарної поверхні двох сусідніх гепатоцитів. Просвіт жовчного капіляра відокремлений від міжклітинного простору, і жовч у нормальних умовах не потрапляє у цей простір і далі у кров. При захворюваннях, пов'язаних із пошкодженням і загибеллю частини печінкових клітин, жовч надходить у кровоносні капіляри, розноситься кров'ю по всьому організму і забарвлює його тканини у жовтий колір - виникає жовтяниця (див. "Хвороби печінки").

Жовчний міхур

Жовчний міхур (vesica felled) має грушоподібну форму. Він розташований у передньому відділі правої поздовжньої борозни печінки. Його розширена частина - дно дещо виходить з-під переднього краю печінки. Дно продовжується у тіло міхура, яке звужується в його шийку. З шийки виходить міхурова протока довжиною близько 3,5 см. Вона зливається із загальною печінковою протокою, утворюючи загальну жовчну протоку. Остання відкривається в низхідну частину дванадцятипалої кишки разом з протокою підшлункової залози, де утворюється розширення - печінково-підшлункова ампула. Загальна жовчна протока має довжину близько 7 смі проходить разом з печінковою артерією і ворітною веною між листками печінково-дванадцятипалої зв'язки. Циркулярний шар м'язових волокон стінки жовчної протоки утворює м'яз-стискач, який регулює надходження жовчі в кишку. В ділянці ампули є ще м'яз-стискач ампули. Лише нижня поверхня жовчного міхура покрита очеревиною. Його дно прилягає до передньої черевної стінки в ділянці стикання правого прямого м'яза живота і реберної дуги. Стінку його становить також м'язовий і слизовий шари. Останній має численні складки.

Підшлункова залоза (pancreas) - є залозою змішаної секреції. Ця залоза розташована позаду шлунка на задній черевній стінці на рівні І-ІІ поперекових хребців і складається з головки, тіла та хвоста. Головка лежить справа в підкові дванадцятипалої кишки, тіло прилягає до задньої стінки шлунка, а хвіст заходить в ліве підребер'я і стикається із вісцеральною поверхнею селезінки. Довжина залози близько 12-15 см. Відносно очеревини лежить екстраперитонеально (покрита очеревиною спереду і знизу). Ззовні залоза покрита сполучнотканинною капсулою. Вона побудована із часточок, клітини яких виділяють підшлунковий (панкреатичний) сік, що через вивідну протоку потрапляє в низхідний відділ дванадцятипалої кишки. Внутрішньосекреторна частина підшлункової залози представлена клітинами, які закладені у вигляді острівців (Лангерганса), що виділяють гормони безпосередньо в кров.

Склад, властивості, регуляція виділення підшлункового соку

Підшлунковий сік - безколірна рідина, має лужну реакцію і містить ферменти, які розщеплюють білки, жири І вуглеводи. Лужна реакція створюється гідрокарбонатами.

Протеолітичні ферменти (трипсин, хемотрипсин, карбоксиполіпептидаза) розщеплюють білки до пептидів і амінокислот. Ці ферменти виробляються підшлунковою залозою в неактивному стані. Трипсиноген (неактивна форма ферменту) переходить у трипсин (активна форма ферменту) під впливом ентерокінази, яка утворюється слизовою кишечника. Трипсин активує хемотрипсиноген, перетворюючи його в хемотрипсин. Протеолітичні ферменти підшлункового соку діють тільки в лужному середовищі, на відміну від пепсину шлункового соку.

Ліполітичні ферменти (ліпаза, фосфоліпаза) розщеплюють жири і фосфоліпіди до жирних кислот і гліцерину. Ці ферменти діють тільки в лужному середовищі і розщеплюють жири, які раніше були емульговані жовчю.

Амілолітичні ферменти (амілаза, мальтаза, лактаза) гідролізують вуглеводи. Амілаза розщеплює полісахарид крохмаль до дисахаридів. Мальтаза розщеплює дисахарид мальтозу до глюкози. Лактаза розщеплює молочний цукор до моносахариду глюкози.

Секреція панкреатичного соку починається з умовних подразників, ще до потрапляння їжі в рот: запаху, вигляду страви і навіть у людини при розмові про їжу. Посилюється соковиділення при дії їжі на рецептори порожнини рота. Секреторним нервоме блукаючий нерв. Центр соковиділення знаходиться в довгастому мозку. Симпатичні нерви гальмують виділення соку підшлункової залози. Тому негативні емоції, біль та інші стани, які збуджують симпатичну нервову систему, гальмують секрецію.

Із моменту потрапляння хімусу в дванадцятипалу кишку панкреатична секреція є максимальною і опосередковується нейрогуморальними механізмами. Це можна довести експериментальним шляхом: підшлункова залоза продовжує секретувати і після перерізу нервів, що її іннервують. Гуморальними стимуляторами панкреатичної секреції є гормони секретин І холецистокінін-панкреа-зимін. які виробляються слизовою дванадцятипалої кишки. Ці гормони утворюються тільки при потраплянні кислого хімусу в лужне середовище кишки. Далі активні гормони всмоктуються в кров і доставляються до підшлункової залози, стимулюючи її нервово-залозистий апарат і викликаючи соковиділення.

Секреторна діяльність підшлункової залози порушується у людей з пониженою кислотністю шлункового соку. У таких людей соляна кислота не надходить у дванадцятипалу кишку, в результаті чого не утворюється секретин і холецистокінін-панкреазимін. що призводить до різкого зменшення панкреатичного соковиділення.

Жовч. Процеси жовчоутворення та жовчовиділення

Крім підшлункового соку, в дванадцятипалу кишку виділяється жовч. Жовч утворюється гепатоцитами печінки постійно (800-1000 мл на добу) і накопичується в жовчному міхурі, звідки надходить у дванадцятипалу кишку тільки в процесі травлення при наявності в ній жирної їжі.

Розрізняють міхурову і печінкову жовч, які відрізняються густиною і концентрацією. У міхурі відбувається часткове всмоктування води, тому міхурова жовч густіша і має темніше забарвлення. До складу жовчі входить вода, жовчні кислоти і жовчні пігменти, а також холестерин, лецитин. Пігменти жовчі утворюються з гемоглобіну, який вивільнився після руйнування еритроцитів. Реакція жовчі слабколужна.

Тільки е присутності жовчі відбувається гідроліз і всмоктування жирів. Жовчні кислоти емульгують жири, тобто зменшують поверхневий натяг хімусу, жир розпадається на дрібненькі частинки, утворюється жирова емульсія. В такому емульгованому вигляді жир гідролізується ліпазою соку підшлункової залози на гліцерин і жирні кислоти. Жовч активує ліпазу. Далі жовчні кислоти утворюють комплекси з жирними кислотами і в такому вигляді жирні кислоти всмоктуються у кишечнику. Таким чином жовч сприяє і розщепленню, і всмоктуванню жиру.

Солі жовчних кислот стимулюють моторику кишечника, що покращує пересування харчової кашки.

Жовч, маючи лужну реакцію, нейтралізує кислий хімус, що надходить зі шлунка. В складі жовчі з організму виводяться через шлунково-кишковий тракт холестерин, жовчні пігменти.

Утворення жовчі відбувається постійно в клітинах печінки. Секреція жовчі посилюється під впливом жовчних кислот. Жовчні кислоти, всмоктавшись у кров, потрапляють знову в печінку і стимулюють утворення нових порцій жовчі.

Речовинами, які викликають утворення жовчі, є продукти розщеплення білків.

Виділення жовчі - це процес її виходу в кишечник із жовчного міхура. На умовні подразники - запах, вигляд їжі виділяється незначна кількість жовчі. При надходженні хімусу в дванадцятипалу кишку вмикаються безумовні рефлекси: імпульси від механорецепторів слизової кишки йдуть у довгастий мозок до ядра блукаючого нерва, а від нього по блукаючому нерву - до гладких м'язів стінок жовчного міхура і до сфінктера спільної жовчної протоки. При цьому м'язи міхура скорочуються, а сфінктер розслаблюється, в результаті чого відбувається жовчовиділення. Однак основним регуляторним механізмом виділення жовчі є гуморальний. Він опосередковується гормонами секретином і холецистокінін-панкреазиміном, які виробляються слизовою дванадцятипалої кишки при надходженні до неї кислого хімусу шлунка. Ось чому кислі продукти, наприклад, яблучний, томатний соки (кислішим буде хімус) стимулюють жовчовиділення. Цей процес активує і жирна їжа, яка стимулює утворення холецистокінін-панкреазиміну. Далі секретин і панкреазимін надходять у кров і досягають жовчного міхура, сприяючи скороченню його гладких м'язів при одночасному розслабленні сфінктерів.

Травна система є координованою структурою організму, функція якої полягає у вживанні їжі та всмоктуванні поживних речовин, а також видаленні речовин, що не засвоїлися. Виходячи з розуміння загального плану будови травної системи, послідовно формується клінічне мислення медичного і фармацевтичного фахівця, грамотно будується діагностичний пошук і медикаментозні призначення. Зокрема, захворювання органів ротової порожнини ( глосити, гінгівіти, тонзіліти, злоякісні пухлини губ ) вказують на необхідність вивчення детальної будови анатомічних утворів, розміщених у ній. Часто в клінічній практиці зустрічаються незрощення верхньої губи і розщеплення твердого піднебіння, при яких проводиться їх хірургічна корекція.

Травний процес починається з подрібнення їжі і хімічної обробки її в ротовій порожнині. Оскільки всі органи травного тракту взаємно залежні між собою і утворюють єдине ціле, то при порушенні їх функції настає розлад у наступних, нижче розміщених відділах травної системи. Порушується подрібнення їжі при ураженні зубів, порушення слиновиділення веде до розладу травлення, хімічних процесів обробки їжі, утруднює акт жування, ковтання. Вивчення цих змін є важливим для клініки і подальшої діяльності не тільки лікаря, але й фармацевтичного фахівця. Затримка прорізування зубів у дітей може свідчити про рахіт.

Початковим відділом травної системи є ротова порожнина (cavitas oris s. stoma), яка розташована у нижній частині лицевої ділянки голови. Характеризуючи анатомо-фізіологічні особливості ротової порожнини слід вказати, що вона служить не тільки місцем для подрібнення їжі, але являє собою чутливу зону, в якій за допомогою рецепторів загальної і смакової чутливості визначається якість харчових продуктів. При прийманні їжі в нервовій системі виникають позитивні імпульси, які викликають адекватну відповідну реакцію всієї травної системи, що виражається у відповідному зі складом їжі утворенні травних соків, і рухової реакції. Правильне травлення забезпечує високий рівень засвоєння харчових речовин.

Ротова порожнина обмежена:

- знизу – частиною м’язів шиї надпід’язикової групи; ці м’язи утворюють дно, або діафрагму рота;

- зверху – піднебінням (palatum), - кістково-м’язовим утворенням, яке відділяє ротову порожнину від носової;

- спереду та з боків – відповідно губами та щоками.

Ротова порожнина сполучається ззаду через широкий отвір – зів з порожниною глотки.

У свою чергу ротова порожнина комірковими відростками верхніх щелеп, комірковою частиною нижньої щелепи та рядами зубів поділяється на два відділи: присінок рота та власне ротову порожнину.

Присінок рота (vestibulum oris). При зімкнених щелепах і губах присінок рота – це щілина, що розташована у вертикальній площині і викривлена відповідно до форми передньої поверхні коміркових відростків щелеп. Зовні присінок рота обмежений : спереду – губами, з боків – щоками; зсередини – вказаними комірковими відростками щелеп, вкритими слизовою оболонкою, та пристінковою поверхнею зубів.

Присінок рота сполучається із зовнішнім середовищем через ротову щілину, а з власне ротовою порожниною – через міжзубні проміжки і проміжок позаду зубів мудрості. У клінічній практиці через зазначений проміжок при необхідності можна ввести живильний зонд, або спеціальний інструмент при зімкнутих щелепах. У присінок рота на рівні другого великого кутнього зуба верхньої щелепи відкривається протока привушної слинної залози. У різних ділянках слизової оболонки присінка також відкриваються численні протоки малих слинних залоз (губних, щічних, кутніх та ін.).

Власне ротова порожнина (cavitas oris propria) у звичайному стані (при закритому роті та зімкнутих зубах) має вигляд щілини внаслідок розташування в ній язика, який достатньо щільно прилягає до її стінок:

- верхньої - піднебіння;

- нижньої – дна, або діафрагми рота;

- передньої та бічних, утворених язиковою поверхнею зубів та коміркових відростків щелеп.

Піднебіння (palatum) поділяють на тверде та м’яке. У власне ротовій порожнині знаходиться язик і під’язикова слинна залоза.

У людини закладаються молочні (тимчасові) і постійні зуби. У дітей є 20 молочних зубів. Прорізування починається на 6-7 місяці життя дитини і закінчується до трьох років. Молочні зуби представлені у половині кожної зубної дуги п’ятьма зубами: двома різцями, одним іклом і двома великими кутніми зубами. Малі кутні зуби відсутні. Постійні зуби до прорізування розташовані між коренями молочних зубів. У дорослої людини є 32 зуби, по 16 у кожній щелепі.

За формою зуби людини ділять на різці (dentes incisivi), ікла (dentes canini), малі кутні (dentes premolares) і великі кутні (dentes molares). Різців є 8, по чотири у верхній та нижній зубних дугах; по два ікла (праве і ліве) розташовані з боків від різців. У верхньощелепній та нижньощелепній зубних дугах розташовано по 4 малих кутніх зуби – по два правих і лівих, тобто всього їх вісім. У людини наявні 12 постійних великих кутніх зубів по три на кожній половині верхньощелепної та нижньощелепної зубних дуг.

Кожний зуб складається з коронки (corona dentis), шийки (collum dentis) і одного або декількох коренів (radix dentis). Головною основою зуба є дентин, який у коронці вкритий емаллю, в коренях – цементом. Коронка зуба виступає в ротову порожнину, шийка охоплюється яснами, корінь оточений корінною оболонкою, укріплений в ямочках щелепи, причому така форма сполучення кореня з ямочкою має назву «вклинення». Корінну оболонку з стінкою комірки і яснами називають пародонтом. У людини в зв’язку з вживанням всіх видів їжі, у різців форма коронки нагадує долото, і іклів – конус, у малих і великих кутніх зубів – поверхня з розвиненими на ній горбками. В кожному зубі є порожнина, що називається пульповою камерою. Вона відповідає формі коронки і безпосередньо продовжується в корінь, на верхівці якого є один або декілька отворів. У багатокореневих зубів порожнина пульпи гостро відмежовується від канала кореня, що починається від неї у вигляді тонкої трубки, або, як це спостерігається в нижніх великих кутніх зубах, у вигляді вузької щілини. Порожнина пульпи і каналів коренів з віком звужується, що зумовлює важку їх прохідність зондами при лікуванні. Пульпова камера і канали коренів виповнені пульпою, що становить особливий вид сполучної тканини, в яку проникають через отвір верхівки кореня судини і нерви, що кровопостачають та іннервують дентин.

Тверде піднебіння (palatum durum) утворює склепіння опукле в поперечному і поздовжньому напрямках.

М’яке піднебіння (palatum molle) є вигнута в напрямі до глотки пластина, що ділиться на два відділи: передній (горизонтальний), який є безпосереднім продовженням твердого піднебіння; і задній, який спускається донизу і трохи дозаду, і навивається піднебінною завіскою. Нижній край м’якого піднебіння посередині має виступ, що називається язичком; бічні відрізки краю загнуті в напрямі донизу і губляться в ротовій частині глотки, утворюючи піднебінно-глоткові дужки. М’яке піднебіння має чотири парні і один непарний поперечнопосмуговані м’язи.

М’яз-натягувач піднебінної завіски починається від човноподібної ямки крилоподібного відростка клиноподібної кістки та її ості, а також від перетинчастої пластинки хряща слухової труби. М’язові пучки прямують донизу і переходять у вузький сухожилок, який огинає під прямим кутом крилоподібний гачок присередньої пластинки крилоподібного відростка, вплітаючись в піднебінний апоневроз. Цей м’яз натягує м’яке піднебіння в поперечному напрямку, розширює глотковий отвір слухової труби.

М’яз-підіймач піднебінної завіски починається від нижньої поверхні кам’янистої частини скроневої кістки попереду від зовнішнього отвору сонного каналу і хрящової частини слухової труби. М’язові пучки прямують донизу та присередньо і прикріплюються до піднебінного апоневрозу; частина м’язових пучків обох м’язів переплітається між собою. М’яз піднімає м’яке піднебіння, звужує глотковий отвір слухової труби.

М’яз язичка складається з двох м’язових пучків, які сходяться на верхівці піднебінного язичка. М’яз починається від задньої носової ості піднебінної кістки та піднебінного апоневроза. М’язові пучки прямують донизу і закінчуються у товщі кінчика піднебінного язичка. М’яз піднімає піднебінний язичок і тягне його дозаду, при однобічному скороченні зміщує язичок у свій бік.

Піднебінно-язиковий м’яз розташований в однойменній дужці, бере початок від бічного краю кореня язика. М’язові пучки прямують доверху і прикріплюються до піднебінного апоневроза. М’яз опускає м’яке піднебіння і звужує отвір зіва.

Піднебінно-глотковий м’яз починається від задньої стінки гортанної частини глотки і заднього краю пластинки щитоподібного хряща. М’язові пучки прямують доверху і присередньо, збоку входять у товщу м’якого піднебіння і вплітаються в піднебінний апоневроз. М’яз опускає піднебінну завіску, тягне її дозаду і притискає до задньої стінки глотки, звужує отвір зіва, підтягує глотку і гортань доверху.

Функція м’якого піднебіння: в момент ковтання, коли їжа чи рідина проходить з ротової порожнини в порожнину глотки, піднебінна завіска піднімається і герметично відокремлює ротову частину глотки від носової частини. При звужуванні зіва м’яке піднебіння розділяє їжу на невеликі порції; м’яке піднебіння сприяє модуляції голосу під час розмови і співу.

Язик (lingua) є допоміжним органом, функція якого полягає в підкладанні їжі між рядами зубів при пережовуванні її, в проведенні її з ротової порожнини в порожнину глотки, в захоплюванні і визначенні її характеру та якості, а також в звукоутворенні. Язик лежить на дні ротової порожнини, частково входить до її складу, побудований з м’язів, вкритий слизовою оболонкою. В язиці розрізняють наступні утвори: спинку язика (dorsum linguae) і нижню поверхню (facies inferior). Спинка межовою борозною язика розділена на передню і задню частини ( перед- і заборозенну). Виділяють: передню частину - верхівку(кінчик) язика (apex linguae), середню – тіло язика (corpus linguae), і задню – корінь язика (radix linguae). Кінчик язика заокруглений, передній край язика прилягає до язикової поверхні рядів зубів. Корінь найбільш розвинутий, з’єднаний з нижньою щелепою і під’язиковою кісткою, і межує з глоткою і гортанню.

Язик – це м’язовий орган, розділений на дві симетричні половини перегородкою; він складається з власних і скелетних м’язів, що беруть початок від основи черепа, нижньої щелепи і під’язикової кістки. Власні м’язи язика починаються і прикріплюються в товщі язика, при скороченні вони змінюють форму язика. До власних м’язів язика належать: верхній і нижній поздовжні м’язи язика, поперечний м’яз язика і вертикальний м’яз язика. Їх м’язові пучки переплітаються між собою, а також зі скелетними м’язами язика. Сполучнотканинна перегородка язика (septum linguae), що розташована вертикально по серединній площині, відокремлює м’язи правої і лівої половин язика.

Верхній поздовжній м’яз згинає язик, піднімаючи його верхівку, вкорочує і стовщує язик; при однобічному скороченні відводить язик у свій бік. Нижній поздовжній м’яз розгинає язик, опускаючи його верхівку донизу і вигинаючи спинку, вкорочує і стовщує язик; при однобічному скороченні відводить язик у свій бік. Поперечний м’яз язика звужує та стовщує язик, бере участь у звуженні зіва і глотки. Вертикальний м’яз язика сплощує і видовжує язик, утворює на його спинці поздовжній жолоб.

Скелетні м’язи змінюють розташування язика в ротовій порожнині. До скелетних м’язів язика належать: підборідно-язиковий, під’язиково-язиковий і шило-язиковий м’язи. Підборідно-язиковий м’яз висуває язик допереду за межі ротової порожнини, тягне язик донизу і сплощує його. Під’язиково-язиковий м’яз тягне корінь язика донизу і дозаду, сплощує його. Шило-язиковий м’яз тягне язик, особливо його корінь, доверху і дозаду.

Епітелій і власна пластинка слизової оболонки спинки язика утворюють вирости з характерною будовою, які називаються язиковими сосочками. У цих сосочках розташовані рецептори різної чутливості. У людини розрізняють за формою шість видів язикових сосочків: ниткоподібні (papillae filiformes), конічні (papillae conicae), грибоподібні (papillae fungiformes), жолобуваті (papillae vallatae), листоподібні (papillae foliatae) і сочевицеподібні (papillae lentiformes). Ниткоподібні та конічні сосочки найчисленніші, вони вкривають всю поверхню спинки язика і надають їй бархатистого вигляду. Ниткоподібні сосочки затримують їжу на поверхні язика, вони мають спеціалізовані нервові закінчення – рецептори, які сприймають відчуття дотику, болю і температури. Грибоподібні сосочки розташовані поодинці в передній частині спинки язика між ниткоподібними сосочками, переважно на його кінчику та краях. У складі епітелію бічних поверхонь грибоподібних сосочків розміщені смакові рецептори – смакові бруньки. Сочевицеподібні сосочки розташовані між грибоподібними сосочками, подібні до них, мають незначну висоту і нагадують сочевицю. Жолобуваті сосочки найбільші за розміром: висота 1-3 мм, діаметр – 2-3 мм. Їх налічується приблизно 7-12, вони розташовані на межі між тілом і коренем язика попереду межової борозни у вигляді римської цифри V. В епітелії бічних поверхонь жолобуватих сосочків міститься майже половина смакових бруньок ( у людини їх є приблизно 2000). Листоподібні сосочки розташовані по краях язика у вигляді поперечних складок (листків) висотою 2-5 мм ( по 4-9 з кожного боку язика). Ці сосочки добре розвинені у дітей. В епітелії листоподібних сосочків розташовані смакові бруньки. Біля основи жолобуватих сосочків, між листоподібними сосочками відкриваються вивідні протоки малих слинних залоз, які виділяють в основному білковий секрет з великим вмістом різних ферментів.

До ротових залоз належать три пари великих слинних залоз (glandulae salivatoriae majores): привушна (glandula parotidea), додаткова привушна (glandula parotidea accessoria), піднижньощелепна (glandula submandibularis), під’язикова (glandula sublingualis) і ряд малих слинних залоз: губні (gl. labiales), щічні (gl. buccales), язикові (gl. linguales), піднебінні (gl. palatinae) і кутні (gl. molares). Залежно від характеру секрету, що виробляється, розрізняють такі слинні залози:

- серозні залози, які виділяють білковий секрет – рідку слину (привушні залози і язикові малі слинні залози, що розташовані в ділянці жолобуватих сосочків);

- слизові залози, які виділяють слиз – густу слину (під’язикові залози, а також піднебінні і задні язикові малі слинні залози);

- змішані залози, які виділяють змішаний секрет – серозно-слизовий ( до них належать піднижньощелепні залози, а також губні, щічні і передні язикові малі слинні залози).

Слина є безколірною рідиною, яка містить:

1. Муцин – білкову слизову тягучу рідину, яка обволікає їжу, робить її слизькою, що полегшує проковтування харчової грудки.

2. Амілазу (птіалін) – фермент, що перетворює крохмалі в цукри і зумовлює початок травлення вуглеводів у ротовій порожнині.

Крім того в слині є:

3. Роданістий калій, який відіграє велику роль при нейтралізації отрутних ціанідів, утворюючи нешкідливі роданісті сполуки.

4. Неорганічні речовини – солі вапна.

5. Форменні клітинні елементи.

Таким чином, секрет залоз виконує важливу механічну й хімічну функцію.

Привушна залоза (grandula parotidea) є найбільшою зі слинних залоз, яка відкривається своєю протокою в присінок рота. Привушна залоза має полігональну форму з розмірами приблизно 5 х 4 х 3 см і розташована на бічній поверхні обличчя в привушно-жувальній ділянці спереду і нижче вушної раковини, на бічній поверхні гілки нижньої щелепи і заднього краю жувального м’яза. Крізь залозу проходять зовнішня сонна артерія, занижньощелепна вена, лицевий і вушно-скроневий нерви. На передньовнутрішній поверхні залози, поблизу верхнього її краю, виходить привушна протока Стенона (ductus parotideus), впродовж якої в ділянці жувального м’яза часто буває додаткова привушна залоза. Привушна залоза має чітко виражену часточкову будову, сіро-жовтуватий колір, м’яку консистенцію, масу до 25-30 г. Вона оточена сполучнотканинною капсулою, відростки якої ділять її на часточки. Капсула вкрита фасцією, в якій розрізняють поверхневий і глибокий листки. Перший є продовженням фасції, що вкриває грудинно-ключично-соскоподібний м’яз; піднімаючись на обличчя, він підходить ззаду до соскоподібного відростка і вушної раковини та кріпиться до виличної дуги. Цей листок дуже щільний; вкриваючи залозу і жувальний м’яз, він має назву привушно-жувальної фасції (fascia parotideomasseterica). Глибокий листок, відокремившись від фасції шиї, іде дозаду і, вкривши заднє черевце двочеревцевого м’яза і частину внутрішнього крилоподібного м’яза, зливається з поверхневим листком. Біля нижнього краю залози, в проміжку між кутом нижньої щелепи і переднім краєм грудинно-ключично-соскоподібного м’яза, обидва листки зливаються, утворюючи щільну перегородку між привушною і піднижньощелепною залозами. Фаcціальне ложе привушної залози має клінічне значення, тому що воно не дає можливості розширенню залози при запальних процесах, або при закупорці протоки слинними каменями, яке може призвести до стиснення нервів рідиною і вираженого болю. Привушна протока починається в товщі залози і на своєму шляху приймає до 14 бічних проток. Після виходу із залози вона розміщується горизонтально на зовнішній поверхні жувального м’яза, біля переднього краю якого загинається досередини, проходить крізь жирову тканину (подушка Біша), через щічний м’яз і, пройшовши 5-10 ммпід слизовою оболонкою щоки, відкривається маленьким отвором у присінок рота на рівні другого верхнього великого кутнього зуба на вершині сосочка привушної протоки. Останній утворений слизовою оболонкою щоки. Довжина всієї привушної протоки 15-40 мм., діаметр просвіту – 3 мм.

Піднижньощелепна залоза (glandula submandibullaris) має сплощену яйцеподібну форму, на якій розрізняють три поверхні: зовнішню, внутрішню і нижню. Біля заднього краю залози є відросток, з якого виходить піднижньощелепна протока Вартона (ductus submandibullaris), довжиною 4-6 смі діаметром 2-5 мм. Довжина залози 2,5-3,5 см, товщина – 1,5 мм. Маса – 7-15 г. Залоза розміщена в піднижньощелепному трикутнику, має капсулу, пухко пов’язану з залозою, вкрита поверхневою фасцією шиї. Піднижньощелепна протока відходить від внутрішньої поверхні залози і прямує між щелепно-під’язиковим і під’язиково-язиковим м’язами в ротову порожнину, залягаючи під слизовою оболонкою біля внутрішньої поверхні під’язикової залози, відкривається з боків вуздечки язика в під’язиковому м’ясці.

Під’язикова залоза (glandula sublingualis) має форму оливи. Вона найменша з трьох пар слинних залоз; довжина 25-30 мм, ширина 10-12 мм, товщина 6-8 мм, маса 3-5 г. Вона лежить на верхній поверхні діафрагми рота на щелепно-під’язиковому м’язі. Прилягаючи до нижньої щелепи, вона зумовлює виникнення на ній під’язикової ямки ( fossa sublingualis). Присередня поверхня прилягає до піднижньощелепної протоки, верхня поверхня підіймає слизову оболонку дна ротової порожнини, утворюючи випин з боків вуздечки язика. Задній край залози межує з піднижньощелепною залозою. З окремих часточок залози самостійно виходять малі вивідні протоки Рівіна (ductus sublinguales minores), які в кількості 15-25 вільно відкриваються в ротову порожнину на верхівці під’язикової складки. Велика під’язикова протока Бартоліна (ductus sublingualis major), складається з кількох дрібних вивідних проток, проходить поруч з піднижньощелепною протокою і відкривається спільним з нею отвором на під’язиковому м’ясці.

Глотка (pharynx) є другим відділом травної трубки, що функціонує як апарат, який проводить їжу з ротової порожнини в стравохід, і як апарат, який проводить повітря з носової порожнини в гортань. Можливість виконання першої функції визначається наявністю в її стінках мускулатури, друга функція здійснюється через таку фіксацію її в порожнині шиї, при якій в ній завжди існує незамкнений канал, по якому може вільно проходити повітря. Глотку можна порівняти з дещо стисненою спереду дозаду невеликою пляшкою 14 смзавдовжки, шийка якої направлена донизу в стравохід, а дно прилягає до основи черепа (клиноподібної і потиличної кісток). Задня стінка «пляшки» обернена до хребтового стовпа, передня – до ротової порожнини і гортані. Вона має 4 отвори: верхній (парний) – хоани, що сполучають порожнину глотки з носовою порожниною, середній, що сполучає зів з ротовою порожниною, і нижній, на місці переходу в шийку – вхід до гортані. На бічних (правій і лівій) стінках носової частини глотки на рівні хоан розташований глотковий отвір слухової (Євстахія) труби, що з’єднує порожнину глотки з барабанною порожниною середнього вуха і забезпечує в ній нормальний атмосферний тиск. Відповідно до наявності вказаних отворів глотку ділять на три відділи: верхній – носову частину глотки (pars nasalis pharyngis), середній – ротову частину глотки (pars oralis pharyngis), і нижній – гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis). Поблизу глоткового отвору слухової труби, між ним і піднебінною завіскою, у товщі слизової оболонки розташоване з обох боків скупчення лімфоїдної тканини – трубний мигдалик. На межі між верхньою і задньою стінками глотки в її слизовій оболонці розміщений непарний глотковий мигдалик, який називають аденоїдним мигдаликом. Ці три мигдалики разом з двома піднебінними мигдаликами і язиковим мигдаликом утворюють лімфоїдне кільце глотки Пирогова-Вальдейєра, яке оточує вхід до глотки з носової та ротової порожнин і відіграє важливу роль у функціях імунної системи.

Стінка глотки складається з чотирьох шарів: слизової оболонки, підслизового прошарку, м’язової оболонки і сполучнотканинної оболонки (адвентиції). У слизовій оболонці міститься багато змішаних залоз та скупчень лімфоїдної тканини – глоткових лімфоїдних вузликів. М’язова оболонка глотки складається з поперечнопосмугованих м’язів, що розташовані у двох напрямках – поздовжньому і поперечному. До поздовжніх м’язів, що піднімають глотку, належать парні шило-глотковий, трубно-глотковий і піднебінно-глотковий м’язи. До поперечних (колових) м’язів, що звужують глотку, належать три парні м язи: верхній, середній і нижній м’язи-звужувачі глотки. Ці м’язи вкривають один одного черепицеподібно, причому верхній м’яз-звужувач глотки розташований найглибше.

Стравохід (oesophagus) є безпосереднім продовженням глотки, має форму сплющеної спереду дозаду трубки довжиною 25-30 см. Стравохід починається в ділянці шиї на рівні С VI хребця і закінчується на рівні Th XI хребця, де він переходить у шлунок. В зв’язку з розташуванням у різних ділянках тіла в стравоході розрізняють три частини: шийну, грудну та черевну. Шийна частина стравоходу розташована спереду шийного відділу хребтового стовпа, прилягає до передхребтової пластинки шийної фасції, на рівні Th I хребця продовжується у грудну частину. Спереду і дещо справа від шийної частини стравоходу знаходиться трахея, а з боків – поворотні гортанні нерви (гілки блукаючих нервів) та загальні сонні артерії. В місці переходу глотки в стравохід визначається ледь помітне потовщення м’язового шару. Грудна частина стравоходу розміщена у грудній порожнині від її верхнього отвору до виходу з неї крізь стравохідний роз твір діафрагми. На рівні Th ІІI хребця спереду від стравоходу знаходиться дуга аорти, а на рівні ThIV-V хребців він перетинається з лівим головним бронхом, простягаючись ззаду від нього. Нижче стравохід зміщується дещо вправо, залишаючись, як і раніше, поблизу хребта. На рівні Th VIII хребця стравохід зміщується ліворуч, відхиляється від хребта і огинає спереду аорту. Позаду стравоходу простягається грудна протока, ззаду і зліва – низхідна частина аорти, ззаду і справа – непарна вена, справа – блукаючий нерв. У нижній третині низхідна частина аорти перетинає стравохід ззаду і простягається ззаду та справа від нього. За стравоходом розташовані непарна вена і правий блукаючий нерв, попереду – осердя та лівий блукаючий нерв. Отже, аорта і стравохід взаємоперетинаються у вигляді пологої спіралі. Черевна частина стравоходу найкоротша (2-3 см), спереду примикає до лівої частки печінки.

Стравохід має три анатомічних звуження, які варто враховувати під час топічної діагностики його уражень. Анатомічні звуження розташовуються:

1) в місці переходу глотки у стравохід (рівень С VI хребця) – глотково-стравохідне звуження;

2) в місці прилягання стравоходу до лівого головного бронха (рівень Th IV-V хребців) – бронхо-аортальне звуження;

3) на рівні стравохідного розтвору діафрагми (Th X-XI) – діафрагмове звуження.

Фізіологічні звуження, що виявляються у живої людини при рентгенологічному дослідженні, розташовуються:

1) в місці перетину стравоходу з аортою – аортальне звуження;

2) в місці переходу стравоходу в кардіальну частину шлунка – кардіальне звуження.

Стінка стравоходу складається з чотирьох шарів: слизової оболонки, підслизового прошарку, м’язової оболонки і зовнішньої сполучнотканинної оболонки (адвентиції). Зовнішньою оболонкою черевної частини стравоходу є серозна оболонка з підсерозним прошарком. Слизова оболонка стравоходу вистелена багатошаровим плоским незроговілим епітелієм. При переході стравоходу в шлунок епітелій стає одношаровим призматичним. У власній пластинці слизової оболонки розмішені кінцеві відділи кардіальних залоз стравоходу, що виробляють переважно слизовий секрет. У слизовій оболонці є численні скупчення лімфоїдної тканини – лімфоїдні вузлики. Підслизовий прошарок добре розвинений і утворений пухкою сполучною тканиною. Завдяки цьому оболонка утворює поздовжні складки, тому на поперечному розрізі просвіт стравоходу має зірчасту форму. У підслизовому прошарку розміщені кінцеві секреторні відділи власних стравохідних залоз. М’язова оболонка стравоходу має характерні особливості. У верхній третині стравоходу м’язова оболонка утворена поперечнопосмугованими м’язовими волокнами; у середній третині вона поступово замінюється гладкими міоцитами, а в нижній третині складається тільки з гладких міоцитів. М’язові волокна і гладкі міоцити розташовані двома шарами: внутрішній – коловий і зовнішній шар – поздовжній. М’язова оболонка забезпечує перистальтику стравоходу і його постійний тонус.

Шлунок - розширена частина травного каналу.

Топографія: він розташований у верхньому поверсі черевної порожнини - в надчеревній та лівій підреберній ділянках. Величина шлунка залежить від індивідуальних особливостей та його наповнення. Розміри шлунка новонародженого становлять до 5 см в довжину, а дорослого - 25 см. В ньому розрізняють передню та задню стінки. Ввігнутий край, який спрямований вправо і вгору, називається малою кривизною, а опуклий край, спрямований вниз і вліво, - великою кривизною. Частина шлунка, яка прилягає до місця входження в нього стравоходу, має назву кардіальної. Зліва від цієї частини утворюється куполоподібне випинання - дно шлунка (або склепіння). Середня частина становить тіло органа, а ділянка шлунка, яка переходить у дванадцятипалу кишку - його пілоричну (воротарну) частину.

При рентгенологічному дослідженні виявляють такі форми шлунка: форма гачка (коли шлунок лежить майже вертикально, а його пілорична частина спрямована вгору, вправо і назад), форма рога (коли шлунок лежить майже горизонтально), форма панчохи (шлунок лежить вертикально).

Будова стінки

Стінка шлунка має такі шари: слизова оболонка, підслизова основа, м'язова і серозна оболонки.

І. Слизова оболонка має багато складок, які розташовані в різних напрямках. На малій і великій кривизнах ці складки поздовжні. Між складками знаходяться підвищення - шлункові поля, в яких розташовані ямки. В ямки відкриваються вивідні протоки залоз шлунка, кінцевий секре­торний відділ яких залягає у слизовій оболонці шлунка.

Розрізняють три види залоз шлунка: власні, кардіальні та пілоричні.

Власні залози шлунка виробляютьнаступні продукти:

- пепсиноген - профермент, який у порожнині шлунка перетворюється на активну форму фермента – пепсин, який має здатність гідролізувати (розщеплювати) білки;

- хімозин - розщеплює білки молока, виробляється переважно у дитячому віці;

- НСL, які створюють кисле середовище у шлунку;

- слиз;

- біологічно активні речовини, які регулюють (посилюють або послаблюють) синтез і секрецію шлункового соку, моторику та кровопостачання шлунка, а також регулюють діяльність прилеглих до шлунка органів.

- внутрішній фактор Касла, який сприяє всмоктуванню вітаміну В12.

ІІ. М'язова оболонка має три шари: поздовжній, циркулярний і косий. В пілоричній частині циркулярний шар м'язів потовщується і формує м'яз-стискач пілоруса, а слизова оболонка в цьому місці утворює пілоричну заслонку. Під час скорочення м'яза-стискача вона повністю відокремлює порожнину шлунка від порожнини дванадцятипалої кишки.

Зовнішнім шаром шлунка є серозна оболонка (очеревина), якою орган покритий з усіх боків, тобто лежить інтраперитонеально.

Травлення

Травними функціями шлунка є депонування їжі, її механічна і хімічна обробка, порційна евакуація харчового хімусу в кишечник.

Харчовий хімус знаходиться в шлунку протягом декількох годин. За цей час він набухає, розріджується, гідролізується ферментами слини (всередині харчової грудки) і шлункового соку.

У людини шлунковий сік збирають шляхом введення в шлунок зонда через рот.

За добу секретується 2,0-2,5 лшлункового соку. Він виробляється залозами шлунка: головними, парієтальними (обкладковими) і додатковими. Чистий шлунковий сік - безколірна, прозора рідина, яка містить соляну кислоту. Його рН становить 1,5-1,8.

Шлунковий сік містить ферменти.

Пепсин виробляється головними гландулоцитами. Цей фермент розщеплює білок. Він активний тільки в кислому середовищі. Під впливом пепсину білок в шлунку розщеплюється до поліпептидів.

Фермент хімозин викликає звурдження молока.

Желатиназа розщеплює білок сполучної тканини - желатин.

Слиз, що входить до шлункового соку, містить мукоїди, які захищають слизову оболонку шлунка від хімічних і механічних подразнень, а соляна кислота надає йому бактерицидні властивості.

Регуляція виділення шлункового соку

Шлункова секреція регулюється нервовими і гуморальними механізмами.

Розрізняють три фази секреції: мозкову, шлункову та кишкову.

Мозкова фаза - складнорефлекторна, тобто шлунковий сік виділяється умовно- і безумовнорефлекторно. Мозкова фаза запускається умовними рефлексами, які викликаються виглядом, запахом, словом про їжу. Потім, при потраплянні їжі в рот, включаються безумовнорефлекторні механізми: їжа подразнює рецептори порожнини рота, збудження надходить у довгастий мозок, а звідти по блукаючому нерву - до шлунка, стимулюючи виділення шлункового соку. Цей сік був названий І.П. Павловим "апетитним", "запальним". Фізіологічне значення виділення "апетитного" соку полягає в тому, що шлунок готується до приймання їжі ще до того, як їжа потрапляє в нього. Таким чином, секреторним нервом шлунка є блукаючий нерв. Це підтвердили досліди, виконані в лабораторії І.П. Павлова. Виявилось, що після перерізання блукаючих нервів у езофаготомованої собаки при уявному годуванні шлунковий сік не виділяється. Якщо ж подразнювати електричним струмом кінець перерізаного нерва, то настає сильне соковиділення.

Шлункова фаза секреції починається з моменту надходження харчової грудки в шлунок, вона зумовлена нервовими і гуморальними механізмами.

Харчовий хімус, заповнюючи шлунок, подразнює механорецептори слизової, імпульсація по аферентних волокнах блукаючого нерва передається в секреторний центр довгастого мозку і звідти по еферентних волокнах в складі того ж блукаючого нерва повертається до залоз шлунка, стимулюючи їх діяльність.

Під час шлункової фази до нервових приєднуються гуморальні механізми. Гуморальними подразниками є гастрин, ацетилхолін. Гастрин виробляється клітинами слизової шлунка і активується тільки в кислому середовищі. Із шлунка цей гормон всмоктується в кров і через неї діє на залозистий апарат шлунка, активуючи його. Вивільнення гастрину посилюється продуктами гідролізу білків, екстрактивними речовинами м'яса й овочів.

Стимулююче значення для шлункової секреції має гістамін, який утворюється в слизовій шлунка. Його виділення посилюється в присутності ацетилхоліну і гастрину. Дія гістаміну опосередковується також через кров, тобто гуморальним шляхом.

Кишкова фаза шлункової секреції починається з моменту надходження першої порції кислого хімусу в дванадцятипалу кишку. Стимулюючі та гальмівні впливи з кишки на шлункову секрецію здійснюються нервовими і гуморальними механізмами. Нервові впливи з механо- і хеморецепторів кишки через секреторний блукаючий нерв рефлекторно посилюють шлункову секрецію і сприяють травленню хімусу, який залишився в шлунку.

Однак найбільше значення в цій фазі мають не рефлекторні, а гуморальні механізми, які регулюються гормонами шлунково-кишкового тракту.

Так, при надходженні кислого вмісту шлунка в дванадцятипалу кишку в ній знижується рН (із слабколужного стає кислим). У цих умовах слизова кишки виділяє секретин і холецистокінін-панкреозимін, які всмоктуються в кров і, надходячи до залоз шлунка, гальмують їх секрецію, але стимулюють виділення пепсиногену.

Продукти, що утворюються при гідролізі жиру, мають здатність підвищувати виділення холецистокініну-панкреозиміну, що також гальмує шлункову секрецію в кишковій фазі.

Гальмівний вплив проявляють і такі гормони, як ентерогастрин, серотонін, бульбогастрон, соматостатин. При всмоктуванні в кров продуктів гідролізу білків, навпаки, настає стимуляція шлункової секреції.

Гальмування виділення шлункового соку спостерігається також при негативних емоціях, больових подразниках, посиленій фізичній роботі. Реалізація цих впливів здійснюється через симпатичну нервову систему.

Моторна функція шлунка

Моторна функція шлунка полягає у скороченні його гладких м'язів. Ця функція забезпечує депонування в шлунку прийнятої їжі, перемішування її із шлунковим соком, пересування до виходу в кишечник і порційну евакуацію хімусу в дванадцятипалу кишку.

Розрізняють тонічні скорочення шлунка, які підтримують постійний внут-рішньопорожнинний тиск і відповідність об'єму шлунка до об'єму їжі. Скорочення стінок шлунка починаються на великій кривизні в ділянці входження в нього

Моторику шлунка стимулює блукаючий нерв. Симпатичний нерв, навпаки, гальмує рухову активність шлунка. Існують і гуморальні механізми регуляції моторики. Такі гормони шлунково-кишкового тракту, як мотилін і гастрин підсилюють, а холецистокінін-панкреозимін та бульбогастрон гальмують її. Продукти гідролізу жиру, що надходять у кров, також гальмують моторику шлунка.

Залежно від консистенції, харчовий хімус знаходиться в шлунку протягом 3-10 год. Найдовше затримується жирна їжа, а білкова затримується довше, ніж вуглеводна.

Перехід харчової кашки зі шлунка в дванадцятипалу кишку відбувається не безперервно, а порціями, при рефлекторному розслабленні пілоричного сфінктера. Внаслідок того, що в шлунку є кисле середовище, при його скороченні кислий хімус підходить до пілоруса і подразнює рецептори слизової. Збудження йде в центральну нервову систему і звідти - до пілоричного сфінктера, який при цьому відкривається: таким чином порція кислого хімусу потрапляє у лужне середовище дванадцятипалої кишки. Перехід хімусу відбувається доти, поки реакція в дванадцятипалій кишці не стане кислою. Кислота подразнює рецептори слизової кишки і сфінктер рефлекторно закривається. Він залишається закритим до того часу, поки реакція в кишці не стане знову лужною завдяки її нейтралізації жовчю та кишковим соком. Тоді сфінктер знову відкривається і пропускає чергову порцію хімусу з шлунка.

Тонка кишка

Відділи тонкої кишки

Тонка кишка (intestinum tenue) починається від пілоричного відділу шлунка на рівні І поперекового хребця і, утворивши на своєму шляху ряд вигинів, закінчується в правій клубовій ямці, де переходить в сліпу кишку. Довжина тонкої кишки у трупа становить 5-7 мі перевищує довжину тіла,в 4,1 рази, а у живої людини - 2.7 м і залежить від віку, статі, фізичного розвитку індивіда. Петлі тонкої кишки лежать нижче шлунка і печінки, займаючи пупкову ділянку і частково спускаючись в порожнину малого таза.

Тонка кишка ділиться на три відділи: 1) дванадцятипалу кишку (довжиною 25-30 см); 2) порожню кишку і 3) клубову кишку. Чіткої анатомічної межі між порожньою і клубовою кишками немає. Вважають, що приблизно 2/5 становить порожня, а 3/5 - клубова кишка.

Дванадцятипала кишка (duodenum) - це початковий відділ тонкої кишки, який підковоподібне огинає головку підшлункової залози. У ній розрізняють такі частини: верхню, низхідну, нижню горизонтальну і висхідну. На рівні І-ІІ поперекових хребців зліва вона утворює різкий вигин і переходить у порожню кишку. Початковий і кінцевий відділи дванадцятипалої кишки покриті очеревиною з усіх боків, а більша частина її лежить екстраперитонеально (покрита очеревиною лише спереду).

Порожня (jejunum) і клубову кишки (ііеит) об'єднують під назвою брижової частини тонкої кишки, тому що вони покриті очеревиною з усіх боків і підвішені на брижі, між листками якої проходять судини, нерви і лежать лімфатичні вузли.

Слизова оболонка тонкої кишки має бархатний вигляд внаслідок наявності в ній численних ворсинок, що збільшують поверхню всмоктування. Вони являють собою вирости слизової оболонки, в центрі яких знаходиться лімфатичний синус, а по периферії - кровоносні капіляри й окремі гладкі м'язові клітини. У верхніх відділах тонкої кишки слизова оболонка товстіша, в ній більше ворсинок і кровоносних судин. На всій площині вона утворює циркулярні складки. В низхідній частині дванадцятипалої кишки, крім циркулярних складок, є одна поздовжня, яка закінчується великим сосочком дванадцятипалої кишки (фатерів сосочок). На цьому сосочку відкриваються загальна жовчна протока і протока підшлункової залози. Іноді є додатковий малий сосочок, на якому відкривається додаткова протока підшлункової залози. Слизова містить також залози, які виділяють кишковий сік, а в дванадцятипалій кишці знаходяться більш складно побудовані дванадцятипалі (бруннерові) залози. Лімфоїдна тканина слизової оболонки формує поодинокі та групові (пейєрові бляшки) фолікули. Останні зустрічаються лише в клубовій кишці в кількості 20-30.

М'язова оболонка складається із зовнішнього поздовжнього і внутрішнього циркулярного шарів гладких м'язових клітин.

Серозною оболонкою порожня та клубова кишки покриті інтраперито-неально (з усіх боків).

Травлення у дванадцятипалій кишці

Харчовий хімус у дванадцятипалій кишці перетравлюється під дією травних соків підшлункової залози, а також жовчі. В результаті білки, жири і вуглеводи підлягають розщепленню до речовин, які надалі можуть всмоктуватися в кров і лімфу.

Склад, властивості, регуляція виділення підшлункового соку

Підшлунковий сік - безколірна рідина, має лужну реакцію і містить ферменти, які розщеплюють білки, жири І вуглеводи. Лужна реакція створюється гідрокарбонатами.

Протеолітичні ферменти (трипсин, хемотрипсин, карбоксиполіпептидаза) розщеплюють білки до пептидів і амінокислот. Ці ферменти виробляються підшлунковою залозою в неактивному стані. Трипсиноген (неактивна форма ферменту) переходить у трипсин (активна форма ферменту) під впливом ентерокінази, яка утворюється слизовою кишечника. Трипсин активує хемотрипсиноген, перетворюючи його в хемотрипсин. Протеолітичні ферменти підшлункового соку діють тільки в лужному середовищі, на відміну від пепсину шлункового соку.

Ліполітичні ферменти (ліпаза, фосфоліпаза) розщеплюють жири і фосфоліпіди до жирних кислот і гліцерину. Ці ферменти діють тільки в лужному середовищі і розщеплюють жири, які раніше були емульговані жовчю.

Амілолітичні ферменти (амілаза, мальтаза, лактаза) гідролізують вуглеводи. Амілаза розщеплює полісахарид крохмаль до дисахаридів. Мальтаза розщеплює дисахарид мальтозу до глюкози. Лактаза розщеплює молочний цукор до моносахариду глюкози.

Секреція панкреатичного соку починається з умовних подразників, ще до потрапляння їжі в рот: запаху, вигляду страви і навіть у людини при розмові про їжу. Посилюється соковиділення при дії їжі на рецептори порожнини рота. Секреторним нервоме блукаючий нерв. Центр соковиділення знаходиться в довгастому мозку. Симпатичні нерви гальмують виділення соку підшлункової залози. Тому негативні емоції, біль та інші стани, які збуджують симпатичну нервову систему, гальмують секрецію.

Із моменту потрапляння хімусу в дванадцятипалу кишку панкреатична секреція є максимальною і опосередковується нейрогуморальними механізмами. Це можна довести експериментальним шляхом: підшлункова залоза продовжує секретувати і після перерізу нервів, що її іннервують. Гуморальними стимуляторами панкреатичної секреції є гормони секретин І холецистокінін-панкреа-зимін. які виробляються слизовою дванадцятипалої кишки. Ці гормони утворюються тільки при потраплянні кислого хімусу в лужне середовище кишки. Далі активні гормони всмоктуються в кров і доставляються до підшлункової залози, стимулюючи її нервово-залозистий апарат і викликаючи соковиділення.

Секреторна діяльність підшлункової залози порушується у людей з пониженою кислотністю шлункового соку. У таких людей соляна кислота не надходить у дванадцятипалу кишку, в результаті чого не утворюється секретин і холецистокінін-панкреазимін. що призводить до різкого зменшення панкреатичного соковиділення.

Травлення у тонкій кишці

У тонкій кишці під впливом кишкового соку відбувається остаточний гідроліз усіх харчових речовин до стадії мономерів і всмоктування їх в кров і лімфу. Травлення в тонкій кишці відбувається спочатку в її порожнині - порожнинне травлення, а потім в зоні кишкового епітелію за допомогою ферментів, які фіксуються на мікроворсинках кишкового епітелію - пристінкове або мембранне травлення.

Кишкова секреція

Кишкові залози знаходяться в слизовій оболонці дванадцятипалої і всієї тонкої кишки. Ці залози секретують кишковий сік - мутну, в'язку слабколужну рідину. За добу утворюється близько 1,8 л соку. Кишковий сік містить такі ферменти, як пептидази, ліпаза, амілаза, мальтаза, лактаза. Пептидази розщеплюють поліпептиди до амінокислот. Таким чином, у кишечнику відбувається остаточне розщеплення білка до амінокислот.

Кишковий сік містить до 20 ферментів, які беруть участь у завершальному етапі гідролізу.

Крім травної функції, кишковий сік захищає слизову оболонку, підтримує хімус у рідкому стані, сприяє лужній реакції кишкового вмісту. Кишковий сік виділяється рефлекторно тільки під час потрапляння хімусу в кишечник при подразненні механо- і хеморецепторів слизової.

Місцеве механічне і хімічне подразнення (продукти гідролізу білка, жиру, кислоти) слизової кишки хімусом викликає рефлекторне соковиділення в кишечнику. Секреторними нервами є парасимпатичні нерви. Виділення кишкового соку посилюється гуморальними механізмами, а саме такими гормонами, як секретин, холецистокінін-панкреазимін, мотилін.

Всмоктування

Всмоктування - це перехід поживних речовин з порожнини травного тракту у внутрішнє середовище організму - кров і лімфу. Всмоктування відбувається в будь-якому відділі шлунково-кишкового тракту, але в основному - в тонкій кишці.

У ротовій порожнині всмоктуються лікарські форми (валідол, нітрогліцерин), в шлунку - алкоголь, в товстій кишці - вода і закінчується всмоктування невеликої кількості продуктів гідролізу білків, жирів, вуглеводів, які не всмоктались в тонкій кишці. Стінки тонких кишок спеціально пристосовані для всмоктування. Завдяки наявності в стінці кишечника складок, ворсинок і мікроворсинок загальна поверхня, на якій відбувається всмоктування, складає 200 м2.

Ворсинка є структурною основою всмоктування. На мембранах мікровор-синок відбувається кінцевий гідроліз речовин - мембранне травлення. Кожна ворсинка має артеріолу, яка розпадається на капіляри, і вену, а також лімфатичний капіляр і гладком'язові клітини, завдяки яким ворсинки скорочуються. При цьому вміст лімфатичного капіляра витискується в більшу лімфатичну судину, а потім м'язи розслаблюються і лімфатичний капіляр знову присмоктує розчин з порожнини кишечника. Таким чином, рух ворсинок є важливим у процесі всмоктування.

За добу в тонкій кишці всмоктується до 8 л води, 100 г електролітів, 100 г білка, 100 г жиру і декілька сотень грамів вуглеводів.

Рухова активність ворсинок стимулюється продуктами розпаду харчових речовин, такими як амінокислоти, глюкоза, а також жовчні кислоти. Гормони слизової кишечника мотилін і вілікінін посилюють рух ворсинок, а отже, і саме всмоктування.

Розрізняють два механізми всмоктування - пасивний транспорт без затрат енергії (дифузія, осмос, фільтрація) і активний транспорт - із затратами енергії та молекулами-переносниками.

Всмоктування солей і води. За добу в кишечник надходить до 6-8 лрідини (враховуючи травні соки), а виводиться з калом тільки 150 мл. Решта води всмоктується в кров. Вода всмоктується в шлунку, в тонкій і товстій кишках, основна її кількість - у тонкій кишці. Вода переходить із кишечника в кров за осмотичним градієнтом. Тому всмоктування глюкози, амінокислот і особливо мінеральних солей сприяє одночасному надходженню води. Разом з водою всмоктуються і водорозчинні вітаміни. Мінеральні солі всмоктуються в основному в кишечнику і пасивним, і активним транспортом.

Всмоктування продуктів гідролізу вуглеводів. Вуглеводи всмоктуються у вигляді моносахаридів (глюкози, галактози, фруктози) в тонкій кишці. Глюкоза переходить у кров активним транспортом за допомогою білка-переносника, який приєднує до себе натрій і глюкозу. За відсутності натрію всмоктування глюкози сповільнюється в 100 разів.

Моносахариди, що всмокталися, потрапляють у ворітну вену, яка несе венозну кров із непарних органів черевної порожнини у печінку. Частина глюкози затримується печінкою і з неї синтезується глікоген - вуглеводне депо. Інша частина глюкози попадає в загальний кровотік, розноситься по всьому організму і використовується як основний енергетичний матеріал.

Всмоктування продуктів гідролізу білків. Продукти гідролізу білків всмоктуються у вигляді амінокислот, ди- і трипептидів в тонкій кишці. Всмоктування відбувається активним транспортом за участю молекули-пере-носника із затратою енергії у формі АТФ.

Всмоктавшись у кров, амінокислоти потрапляють по системі ворітної вени в печінку, де значна частина їх використовується для синтезу білків крові.

Рознесені кров'ю з печінки амінокислоти виконують пластичну функцію: будівельний матеріал клітин, гормонів, ферментів, гемоглобіну та ін. Амінокислоти використовуються клітинами і для енергетичних цілей.

Всмоктування продуктів гідролізу жирів. Продукти гідролізу жиру - жирні кислоти, моногліцериди, фосфоліпіди, холестерин — найактивніше всмоктуються в дванадцятипалій і порожній кишці. Всмоктування жиру залежить від емульгування їх жовчю.

Продукти гідролізу жиру в порожнині кишки з'єднуються з жовчними кислотами, утворюючи міцели. Міцели за механізмом активного транспорту проникають в кишкові епітеліоцити, де солі жовчних кислот залишають міцелу, виконавши транспортну роль. В епітеліоцитах відбувається синтез нових тригліцеридів, властивих даному організму. Тут утворюються хіломікрони, до складу яких входять знову утворені тригліцериди, фосфоліпіди і холестерин. Хіломікрони шляхом піно-цитозу всмоктуються в лімфатичні судини. До 90 % жиру всмоктується з кишеч­ника в лімфу. Тому через 3-4 години після приймання жирної їжі лімфатичні судини заповнені лімфою, яка за кольором нагадує молоко.

Невелика кількість (10-20 %) жиру всмоктується відразу в кров разом із жиророзчинними вітамінами.

Всмоктавшись у лімфу і кров, жири потрапляють у загальний кровотік. Більша частина жиру відкладається в жирових депо, звідки використовується для енергетичних і пластичних цілей.

Моторика тонкої кишки

Основним видом моторики кишечника є перистальтика, яка виникає при узгодженому скороченні циркулярних і поздовжніх м'язових шарів кишкової стінки. При цьому вище харчового хімусу утворюється звуження, а нижче - розширення порожнини кишки. Харчова кашка витискується в розширену частину кишечника. Хвилеподібні рухи, які відбуваються один за одним, проходять уздовж усього кишечника, внаслідок чого харчова кашка проштовхується до прямої кишки.

Подразниками перистальтичних рухів є місцеве механічне подразнення харчовим хімусом. Ось чому груба їжа викликає посилення перистальтики кишечника. Це рефлекторний акт. Парасимпатичні нерви активізують моторику кишечника, а симпатичні - пригнічують. Посилюють моторику і гормони: моти-лін, гастрин, гістамін, брадикінін, а також продукти гідролізу, кислоти і луги.

Кишечник має здатність періодично самостійно скорочуватись під впливом імпульсів, які генеруються в його гладком'язових клітинах. Це явище має назву автоматизму. Якщо вирізати в експерименті кусок кишки і помістити її в живильний розчин, то вона буде скорочуватись, незважаючи на те, що зв'язок з організмом перерваний.

Товста кишка (intestinum crassum)

Топографія Товста кишка є безпосереднім продовженням тонкої кишки, довжина її становить 1,5-2 м. Вона починається сліпою кишкою, яка знаходиться в правій клубовій ямці. Від сліпої кишки відходить червоподібний відросток - апендикс. Вона продовжується в ободову кишку, яка має висхідний, поперечний на низхідний відділи. Низхідний відділ (низхідна ободова кишка) переходить у сигмоподібну кишку і закінчується прямою кишкою, яка відкривається назовні анальним отвором.

Будова стінки Характерними ознаками товстої кишки є не лише її більший, порівняно з тонкою, діаметр, а й наявність трьох стрічок, що утворені поздовжніми волокнами м'язової оболонки.

Внаслідок того, що довжина кишки більша за довжину стрічок, на ній утворюються випинання, які називаються гаустра-ми. Крім того, протягом усієї товстої кишки є відростки серозної оболонки, що містять жир. Ці ознаки відсутні у прямій кишці.

Слизова оболонка товстої кишки має півмісяцеві складки і не має ворсинок. Лім-фоїдна тканина утворює лише поодинокі лімфоїдні фолікули.

М'язова оболонка побудована з двох шарів: внутрішній циркулярний і зовнішній поздовжній, який утворює три стрічки.

Сліпа кишка (caecum) - це ділянка товстої кишки, яка розташована нижче місця впадання в неї тонкої кишки в правій клубовій ямці, її довжина становить близько 6 см. Від внутрішньозадньої поверхні сліпої кишки відходить червоподібний відросток - апендикс. Він може займати різне положення: 1) низхідне, при якому кінець його досягає входу в порожнину малого таза; 2) латеральне, коли відросток відхилений латеральне; 3) висхідне, коли відросток розташований позаду сліпої кишки паралельно до неї і піднімається вгору. Просвіт червоподібного відростка може частково або повністю заростати. Його отвір прикритий складкою слизової оболонки - заслонкою червоподібного відростка. Слизова оболонка апендикса містить багато лімфоїдної тканини, тому його називають мигдаликом черевної порожнини. Очеревиною він покритий з усіх сторін і має брижу.

Перехід тонкої кишки в товсту має назву клубово-сліпокишкового (ілеоце-кального кута). В цьому місці на слизовій оболонці утворюється клапан (Баугі-нієва заслонка), яка перешкоджає поверненню вмісту товстої кишки в тонку.

Висхідна ободова кишка (colon ascendens) є продовженням сліпої. Вона піднімається вгору до нижньої поверхні печінки, де утворює згин (правий згин) і переходить у поперечну ободову кишку. Висхідна ободова кишка покрита очеревиною з трьох сторін і брижі не має.

Поперечна ободова кишка (colon transuersum) має брижу і лежить інтраперитонеально, тягнеться від правого згину до нижнього кінця селезінки, де робить лівий згин і переходить у низхідну ободову кишку.

Низхідна ободова кишка (colon descendens) прямує униз і на-рівні гребеня клубової кістки переходить у сигмоподібну кишку. Покрита очеревиною з трьох сторін і брижі не має.

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) тягнеться до рівня III крижового хребця, де переходить у пряму кишку. Очеревиною покрита з усіх боків (лежить інтрапегитонеально) і має брижу.

Пряма кишка (rectum » е кінцевим відділом товстої кишки. Вена знаходиться в порожнині малого таза й утворює два згини: крижовий та промежин-ний. Кінцевий її відділ пронизує тазове дно і закінчується анальним отвором.

У верхньому відділі прямої кишки знаходиться розширення - ампула. У цьому місці слизова оболонка утворює три поперечні складки, які відповідають згинам кишки. Нижній відділ кишки звужений і називається анальним каналом. Тут знаходяться поздовжні складки - анальні стовпи, між якими розташовані анальні пазухи. Простір між пазухами і анальним отвором має назву гемороїдальної зони, де скупчені венозні сплетення.

М'язова оболонка прямої кишки складається з поздовжнього і поперечного шарів. Останній у ділянці анального отвору потовщується й утворює внутрішній сфінктер прямої кишки (мимовільний). Ззовні навколо анального отвору посмуговані циркулярні м'язові волокна формують зовнішній сфінктер прямої кишки, скорочення якого залежать від нашої волі. У верхній частині пряма кишка з усіх сторін покрита очеревиною, в середній - з трьох і в нижній - зовсім виходить за межі порожнини очеревини.

Травлення в товстій кишці

У процесі перетравлювання їжі товста кишка відіграє невелику роль, оскільки їжа майже повністю перетравлюється і всмоктується в тонкій кишці, за винятком рослинної клітковини. Незначна кількість хімусу підлягає гідролізу в товстій кишці під впливом ферментів, які надходять сюди з тонкої кишки, і соку товстої кишки. Сік товстої кишки виділяється лише при надходженні до неї хімусу у відповідь на механічні і хімічні подразнення.

Велику роль у травленні відіграє мікрофлора товстої кишки. Під її дією відбувається бродіння вуглеводів і гниття білків. Рослинна клітковина розкладається під дією бактерій. Вивільнені при цьому речовини перетравлюються ферментами кишкового соку і всмоктуються.

Мікрофлора кишечника бере участь у синтезі вітамінів групи В і К. За участю бактерій товстої кишки відбувається обмін білків, фосфоліпідів, жовчних і жирних кислот, білірубіну, холестерину.

У товстій кишці відбувається кінцеве всмоктування води, внаслідок чого рідкий хімус ущільнюється. Формуванню калу сприяють також грудки слизу кишкового соку.

До складу калу входять неперетравлені частинки, слиз, злущені клітини епітелію кишечника, пігменти, що розклалися (вони надають калу коричневого кольору), бактерії.

Артерії кола кровообігу

Аорта (aorta).

Аорта виходить з лівого шлуночка і починає велике коло кровообігу.

В аорті розрізняють 3 відділи:

1.висхідну

2.дугу

3.низхідну

Висхідна аорта або цибулина аорти починається з лівого шлуночка серця.

Від висхідної аортивідходять дві гілки : права і ліва вінцеві артерії, які кровопостачають серце.

Дуга аорти .

Від дуги аорти відходять три гілки:

1. плечоголовний стовбур;

2. ліва загальна сонна артерія;

3. ліва підключична артерія.

Плечоголовний стовбур на рівні правого грудинно-ключичного суглобу розгалужується на дві гілки: праву загальну сонну артерію і праву підключичну артерію.

Ліва загальна сонна артеріяпочинається безпосередньо від дуги аорти.

Кожна (права і ліва) загальні сонні артерії (arteria carotis communis) лежать в сонному трикутнику і на рівні верхнього краю щитовидного хряща розгалужується на дві гілки: зовнішню і внутрішню сонні артерії.

Зовнішня сонна артерія має з десяток гілок

1. верхня щитовидна артерія кровопостачає щитовидну залозу і гортань.

2. язикова артерія проходить через трикутник Пирогова, кровопостачає язик і під'язикову слинну залозу;

3. лицева артерія кровопостачає: піднебіння, мигдалики, піднижньощелепну слинну залозу, підборіддя, губи, медіальний кут ока.

4. потилична артерія кровопостачає потиличну ділянку;

5. задня вушна артерія кровопостачає зовнішнє вухо та середнє вухо

Кінцевими є дві гілки :

6. поверхнева вискова артерія, яка лежить у висковій ямці і кровопостачає лобову, вискову і тім'яну ділянки, обличчя, орбіту, привушну слинну залозу, зовнішнє вухо.

7. верхньощелепна артерія кровопостачає : зовнішній слуховий прохід, барабанну порожнину, оболонки головного мозку, нижню і верхню щелепи, нижні і верхні зуби, жувальні м'язи, піднебіння.

Внутрішня сонна артерія

Внутрішні сонні артерії піднімаються вверх, проходять через сонний канал вискових кісток і в черепній коробці віддає слідуючі гілки :

1. очна артерія - проходить через зоровий канал в орбіту, кровопостачає: кон'юнктиву, повіки, слізну залозу, м'язи ока, очне яблуко, носову порожнину та оболонки головного мозку

2. передня артерія мозку кровопостачає мозок, бере участь у формуванні артеріального кола мозку (коло Віллізія);

3. середня артерія мозку кровопостачає мозок;

4. задня сполучна артерія – сполучає внутрішню сонну артерію із задньою артерією мозку.

Підключична артерія (arteria subcldvia) —парна. Ліва підключична артерія починається від дуги аорти, права підключична артерія- від плечоголовного стовбура. Підключична артерія проходить через міждрабинчастий простір і віддає слідуючі гілки:

1. хребтова артерія (a. vertebrdlis) кровопостачє: спинний мозок. На границі довгастого мозку з мостом права і ліва хребтові артерії зливаються і утворюють основну артерію (a. basilaris), яка лежить на основі моста і кровопостачає: мозочок, праве і ліве внутрішнє вухо, міст. На границі моста зі середнім мозком базилярна артерія розгалужується на задні артерії мозку, які кровопостачають мозок і беруть участь у формуванні артеріального кола мозку (кола Віллізія).

Артеріальне коло мозку утворене артеріями з басейну двох внутрішніх сонних артерій: права і ліва передні артерії мозку та двох підключичних артерій: права і ліва задні артерії мозку.

2. щитошийний стовбур- кровопостачає щитовидну залозу, трахею, гортань, глибокі м'язи шиї, м'язи плечового пояса;

3. внутрішня грудна артерія (a. thordcіca intema.) по передній стінці грудної клітки спускається в грудну порожнину, кровопостачає- молочну залозу, трахею, тимус, плевру, перикард, діафрагму.

4. реберно-шийний стовбур- кровопостачає глибокі м'язи спини в ділянці шиї, задні частини І та II міжреберних просторів.

5. поперечна артерія- кровопостачає ромбоподібний м'яз, м'яз-підіймач лопатки, м'язи плечового пояса.

Далі підключична артерія продовжується у пахвову артерію.

Пахвова артерія (arteria axillаris).

Пахвова артерія лежить в одноіменній порожнині, проектується по передньому краю волосяного покриву пахвової ямки, кровопостачає поверхневі грудні м'язи, поверхневі м'язи спини, м'язи плечового пояса, плечовий суглоб. Пахвова артерія має три відділи.

Пахвова артерія продовжується в плечову артерію.

Плечова артерія (arteria brachiаlis).

Плечова артерія лежить у медіальній двоголовій борозні, в нижній третині якої перетискається; проектується від переднього краю волосяного покриву пахвової ямки до середини ліктьової складки; кровопостачає м'язи плеча, ліктьовий суглоб. Одними із найбільших гілок плечової артерії є:

§ глибока артерія плеча вона проходить канал променевого нерва і кровопостачає задню групу м'язів плеча, ліктьовий суглоб;

Кінцевими гілками плечової артерії є:

§ ліктьова артерія

§ променева артерія

Ліктьова артерія (arteria ulnаris).

Ліктьова артерія лежить проектується від середини ліктьової складки до горохоподібної кістки (в бік мізинця), кровопостачає м'язи передпліччя, ліктьовий та промене-зап'ястковий суглоби, кисть.

Кінцевими гілками ліктьової артерії є :

§ глибока долонна гілка- утворює астомоз — замикає глибоку долонну дугу, утворену променевою артерією;

§ поверхнева долонна дуга- проектується на середину п'ясткових кісток, кровопостачає пальці кисті з долонної поверхні.

Променева артерія (arteria radialis).

Променева артерія лежить у променевій борозні передпліччя, проектується від середини ліктьової складки до пульсової точки (в бік великого пальця), кровопостачає м'язи передпліччя, ліктьовий та промене-зап'ястковий суглоби, кисть. Кінцевими гілками променевої артерії є:

§ поверхнева долонна гілка утворює анастомоз — замикає поверхневу долонну дугу, утворену ліктьовою артерією;

§ глибока долонна дуга проектується на основу п'ясткових кісток. З глибокої долонної дуги виходять артерії кровопостачають тильну поверхня пальців кисті.

Низхідна аорта (aorta descendehs) — знаходиться в грудній порожнині (заднє середостіння) і через отвір аорти в діафрагмі проходить в черевну порожнину, відповідно поділяється на грудну частину і черевну .

Грудна частина аорти знаходиться на рівні IV—XII грудних хребців. Гілки грудної частини аорти поділяються на парієтальні та вісцеральні.

І. Парієтальні гілки:

1) задні міжреберні артерії — кровопостачають задні частини міжреберних просторів, м'язи спини;

2) верхні діафрагмальні артерії— кровопостачають діафрагму.

П. Вісцеральні гілки :

1) стравохідні гілки — кровопостачають стравохід;

2) бронхіальні гілки — кровопостачають бронхи і легені;

3) перикардіальні гілки — кровопостачають перикард;

4) середостінні гілки —кровопостачають лімфатичні вузли середостіння.

Черевна частина аорти знаходиться на рівні XII грудного — IV поперекового хребців. Гілки черевної аорти поділяються на парієтальні, вісцеральні парні та вісцеральні непарні

І. Парієтальні гілки:

1) нижні діафрагмальні артерії — кровопостачають діафрагму, надниркову залозу ;

2) поперекові артерії — кровопостачають задню стінку черевної порожнини;

3) серединна крижова артерія— кровопостачає задню стінку черевної порожнини.

ІІ.Вісцеральні:

Парні вісцеральні гілки:

1) середня надниркова артерія — кровопостачає надниркову залозу;

2) ниркова артерія — кровопостачає нирку, надниркову залозу ;

3) яєчкова артерія- у чоловіків кровопостачає яєчко, придаток яєчка;

яєчникова артерія - у жінок кровопостачає яєчник, маткову трубу.

III. Непарні вісцеральні гілки:

1) черевний стовбуррозгалужується на три гілки:

§ ліва шлункова артерія - кровопостачає шлунок і черевну частину стравоходу ;

§ селезінкова артерія —кровопостачає селезінку, шлунок і великий сальник;

§ загальна печінкова артерія розгалужується на дві гілки: власну печінкову артерію і шлунково-дванадцятипалу артерію (a. gastroduodendlis). Власна печінкова артерія

кровопостачає жовчний міхур міхуровою артерією, входить у ворота печінки і кровопостачає печінку. Шлунково-дванадцятипала артерія кровопостачає шлунок, великий сальник, і підшлункову залозу і дванадцятипалу кишку.

2) верхня брижова артерія кровопостачає - підшлункову залозу, дванадцятипалу кишку, порожню і клубову кишки, сліпу кишку з апендиксом, висхідну і поперечну ободові кишки.

3) нижня брижова артерія кровопостачає - низхідну і сигмоподібну ободові кишки та верхню третину прямої кишки.

На рівні IV поперекового хребця черевна аорта ділиться на дві великі кінцеві гілки:

праву і ліву загальні клубові артерії.

В свою чергу кожна загальна клубова артерія ділиться на: внутрішню та зовнішню клубові артерії.

Внутрішня клубова артерія кровопостачає стінки і органи порожнини таза, гілки її поділяються на парієтальні та вісцеральні.

1.Парієтальні гілки кровопостачають м”язи тазового поясу, промежини і кульшові суглоби.

II. Вісцеральні гілки:

1) пупкова артерія-функціонує у плода, заростає після народження дитини, лежить у медіальній пупковій складці; але від початку пупкової артерії відгалужується верхня

1) міхурова артерія - кровопостачає сечовий міхур, сечовід, сечівник, простату і сім'яні міхурці у чоловіків, піхву у жінок;

2) середня прямокишкова артерія —кровопостачає пряму кишку;

3) маткова артерія у жінок — кровопостачає матку, піхву, маткову трубу, яєчник;

артерія сім'явиносної протоки у мужчин — кровопостачає сім'явиносну протоку;

4) внутрішня статева артерія кровопостачає нижню третину прямої кишки, промежину, сечівник одноіменною артерією, клітор у жінок, статевий член у чоловіків.

5) пупкова артерія-функціонує у плода і заростає після народження дитини.

Зовнішня клубова артерія в тазовому поясі віддає декілька гілок, які кровопостачають деякі м’язи тазу, живота і кульшовий суглоб.

Далі зовнішня клубова артерія виходить на стегно через судинну лакуну і продовжується в стегнову артерію.

Стегнова артерія - лежить в привідному каналі, віддає гілки, які і кровопостачають м”язи стегна, частково м”язи живота, зовнішні статеві органи, кульшовий і колінний суглоб.

Найбільшою гілкою є глибока артерія стегна.

В ділянці підколінної ямки стегнова артерія продовжується в підколінну артерію.

Підколінна артерія - лежить у підколінній ямці по її діагоналі підколінної ямки, віддає гілки, які кровопостачають колінний суглоб і литковий м”яз.

Кінцевими гілками є - передня і задня великогомілкові артерії.

Передня великогомілкова артерія - виходить через міжкісткову мембрану гомілки до передньої поверхні гомілки і кровопостачає передні м”язи гомілки, колінний і гомілково-стопний суглоб.

На стопі ця артерія продовжується в тильну артерія стопи.

Тильна артерія стопи – утворює вертикальну дугу стопи і кровопостачає разом з підошовними артеріями стопу. Ця артерія використовується для визначення пульсу на нижній кінцівці (стопі). Вона проектується від середини відстані між кісточками до 1-го міжпальцевого проміжку.

Задня великогомілкова артерія - проходить по задній частині гомілки, проектується від середини підколінної складки до середини відстані між медіальною кісточкою та Ахілловим сухожилком і кровопостачає задні і бічні м”язи гомілки, колінний і гомілково-стопний суглоб.

Найбільшою гілкою є малогомілкова артерія.

На стопі задня великогомілкова артерія розгалуджується на дві кінцеві гілки : медіальну і латеральну підошовні артерії.

Медіальна і латеральна підошовні артерії- кровопостачають підошву, утворюючи підошовну дугу.

Судина — vаs лат., аngionrp.).

Судини — це система трубочок, по яких рухається рідина.

Будова і фізіологія судин

Кола кровообігу

Судини утворюють 2 кола кровообігу :

1. мале (легеневе) коло кровообігу, яке виконує функцію газообміну;

2. велике (тілесне) коло кровообігу, яке забезпечує кров'ю всі системи організму, дренує органи і тканини;

Велике (тілесне) коло кровообігу — починається аортою від порожнини лівого шлуночка. Системою послідовного розгалуження артерій, які беруть свій початок від аорти, переходячи в капіляри це коло кровопостачає всі органи і тканини організму, забезпечуючи доставку їм кисню та поживних речовин.

Збираючись в венули, кров повертається до серця в праве передсердя двома порожнистими венами, а саме: нижньою, яка збирає кров від тулуба, нижніх кінцівок і верхньою, яка збирає кров від голови, шиї та верхніх кінцівок.

Мале (легеневе) коло кровообігу — починається з порожнини правого шлуночка легеневим стовбуром, який несе венозну кров. Останній ще поблизу серця ділиться на дві легеневі артерії: праву (несе кров до правої легені) та ліву (несе кров до лівої легені).

Легеневі артерії, розгалужуючись систематично до рівня капілярів, що омивають альвеоли збагачують кров киснем, та виділяють в повітря альвеол вуглекислий газ.

Збагачена киснем кров (артеріальна) повертається до лівого передсердя чотирма (по дві від праної та лівої легені) легеневими венами.

Таким чином:

§ у великому колі кровообігу — по артеріях тече артеріальна кров, по венах- венозна;

§ у малому колі кровообігу, навпаки, по артеріях від серця тече венозна кров, а по венах повертається в серце - артеріальна.

Залежно від рідини, розрізняють:

1. кровоносні судини

2. лімфатичні судини (див.Лімфатична система).

Кровоносні судини

Будова стінок судин

Стінки артерій і вен побудовані з трьох шарів:

1. внутрішній (інтіма)- дуже тонкий, утворений одним рядом ендотеліальних клітин, з дуже гладенькою внутрішньою поверхнею, що перешкоджає зсіданню крові;

2. середній шар- самий товстий, містить багато гладком'язових еластичних і кола-генових волокон;

3. зовнішній шар- сполучнотканинний, відділяє судини від оточуючих тканин.

Характерні риси будови артерій, капілярів, вен

Всі судини поділяються на: артерії, капіляри і вени.

Артерії (латинською arteria)

Кров під великим тиском тече по них від серця.

Артерії мають товсті пружні стінки. Гладком'язові волокна середнього шару, скорочуючись і розслабляючись, звужують і розширяють артерії, таким чином регулюючи рух крові в них і тиск. Еластичні волокна придають артеріям пружності, яка забезпечує безперервний рух крові по судинах і виникнення артеріального пульсу (див. нижче).

За гістологічною будовою стінки артерії поділяють на:

§ артерії еластичного типу (аорта);

§ артерії еластично-м'язового типу (підключичні, клубові і сонні артерії);

§ артерії м'язового типу (артерії верхніх та нижніх кінцівок).

В залежності від діаметру артерії поділяються на:

§ Крупні артерії (аорта, підключичні і сонні артерії) витримують великий тиск крові. Ці судини мають товсті стінки, середній шар яких утворений переважно елас-тичними волокнами.

§ Артерії середнього діаметру в середньому шарі містять більше гладком'язових волокон ніж еластичних.

§ Дрібні артерії в середньому шарі містять тільки гладком”язові волокна. Вони беруть участь в формуванні периферичного опору і артеріального тиску.

§ Артеріоли – найдрібніші артерії, утворюють артеріальні сітки, яка пронизують всі частини тіла.

Із артеріол кров поступає в капіляри.

Капіляри

Капіляри - найдрібніші мікроскопічні кровоносні судини, які з'єднують артерії з венами і утворюють мікроциркуляторне русло.

Схема мікро циркуляції: артеріола капіляр венула

Діаметр капілярів становить 4 - 10 мкм. Стінка утворена одношаровим плоским епітелієм (ендотелій). За рахунок дуже тонкої стінки тут проходить обмін речовин і газів між кров'ю і тканинами.

Капіляри можуть відкриватись і закриватись, змінюючи кровопостачання тканин.

Загальна поверхня всіх капілярів тіла складає 6300 м2.

Вени (vena лат., phlebs rp.)

Вени на відміну від артерій не розносять, а збирають кров від органів і несуть її до серця. Діаметр їх більший, ніж артерій. Стінки їх тонкі і містять менше, ніж артерії, м'язових і еластичних волокон тому вони легко розтягуються. Внутрішня оболонка вен верхніх та нижніх кінцівок утворює півмісяцеві (кишенькові) клапани , які забезпечують течію крові тільки в одному напрямку (до серця). Вени м”які і кров у них тече під невеликим тиском, тому на рух крові у венах великий вплив здійснюють оточуючі тканини, особливо скелетні м'язи.

Найдрібніші вени називаються венулами. В них кров поступає з капілярів.

Пульс.

Під час систоли лівого шлуночка кров (близько 70 мл) надходить в аорту, де із великим тиском давить на її стінку. Періодичні поштовхи крові передаються у вигляді коливальної хвилі еластичною стінкою аорти та її гілок (артерій).

Пульс — ритмічні коливання стінки артерії, зумовлені систолічним тиском крові.

Ці ритмічні коливання стінки артерій (пульсацію) можна відчути на тих порівняно крупних артеріях, які розташовані найбільш поверхнево, під шкірою і їх можна притиснути до кістки ( променева артерія, вискова артерія; тильна артерія стопи, загальна сонна артерія, стегнова артерія)

Швидкість пульсової хвилі — 7—9 м/сек. Вона не зв'язана з швидкістю руху крові в аорті.

Швидкість поширення пульсової хвилі значно вища, ніж лінійна швидкість кровотоку. До артерії стопи пульсова хвиля дійде за 0,2 сек., тоді як частина крові досягне цієї ж ділянки не раніше як через 7—10 сек. після викиду з серця.

Характеристика пульсу:

§ Частота ( в нормі 60-90). Якщо частота пульсу менше 60 – брадікадія, якщо більше 90- тахікардія

§ Швидкість (швидкий і повільний)

§ Висота (високий і низький, ниткоподібний)

§ Напруженість (твердий і м'який)

Графічний запис пульсової хвилі має назву — сфігмограма.

Тиск крові.

Тиск крові – це тиск крові на стінки судин.

Тиск крові в судинах утворюється внаслідок роботи серця і залежить від об'єму крові і від опору кровоносних судин.

Тиск крові по всій кровоносній системі позитивний і поступово зменшується від артеріального до венозного кінця кіл кровообігу.

Тому розрізняють три основних тиски:

1. Артеріальний

2. Капілярний

3. Венозний

Артеріальний тиск

Артеріальний тиск формується

§ систолою шлуночків;

§ діастолою серця

§ і залежить від периферичного опору дрібних артерій (артерій м”язового типу).

Тому розрізняють максимальний (систолічний) і мінімальний (діастолічний) артеріальний тиск.

Найбільший тиск в аорті.

Загально прийнято вимірювати тиск на плечовій артерії. Для цього використовується тонометр або ртутний апарат Ріва- Рочі.

В нормі в цій артерії артеріальний тиск становить:

Систолічний (СТ)- від 100 до 140 мм.рт.ст..

Діастолічний (ДТ)- від 60 до 90 мм.рт.ст.

Зниження тиску називається артеріальною гіпотонією.

Підвищення тиску називається артеріальною гіпертонією.

В положенні лежачи тиск крові дещо нижчий, ніж у положенні стоячи. Він знижується під час сну, підвищується при емоційних станах (гнів, страх).

Капілярний тиск.

В капілярах кров рухається рівномірно тому тиск в них постійний і становить від 10 до 15 мм.рт.ст.

Венозний тиск

В порожнистих венах венозний тиск становить 2-4 мм.рт.ст..

Лімфатична система

Загальні поняття

До лімфатичної системи відносяться:

1. центральні органи:

- червоний кістковий мозок

- тимус

2. периферичні органи:

- лімфатичні судини

- лімфоідні фолікули (в стінах порожнистих органів)

- мигдалики

- лімфатичні вузли

- селезінка

Функція лімфатичної системи

1. Диференціація лімфоцитів. В лімфатичній системі незрілі (недиференційовані ) лімфоцити дозрівають і перетворюються в диференційовані, а саме Т- і В- лімфоцити, які безпосередньо беруть участь в формуванні імунних реакцій організму.

2. Дренажна функція. Лімфатична система дренує (відсмоктує) міжклітинну рідину з тканин (в основному з сполучної тканини).

3. Захисно-фільтраційна функція. Лімфатична система утворює своєрідні біологічні фільтри, які затримують проникнення в кров чужерідних частинок, бактерій, токсинів, злоякісних клітин.

4. Участь в обміні речовин. В першу чергу лімфатична система бере участь в транспортуванні жирів, які всмоктуються в кишечнику до жирових депо.

Червоний кістковий мозок. В червоному кістковому мозку утворюються клітини крові, в тому числі лімфоцити, які на відміну від інших клітин поступають в кров та лімфу незрілими.

Загрудинна залоза або тимус (thymus).

Тимус непарний орган, має форму двозубої вилки (в ділянці шиї). Маса тимуса в період максимального розвитку ( в 10—15 років)становить 35—40 г, в старшому віці — 13—15 г. Топографія: тимус знаходиться в грудній порожнині та частково в порожнині шиї, прилягає до задньої поверхні ручки та тіла грудини і належить до верхнього середостіння. Позаду тимуса — аорта, легеневий стовбур, верхня порожниста вена.

Зовнішня будова.

Тимус складається з двох часток: правої і лівої.

Внутрішня будова.

Зовні тимус вкритий сполучнотканинною капсулою,від якої відходять міжчасточкові перегородки, які поділяють паренхіму тимуса на часточки. Анатомічною одиницею тимуса є часточка. Периферичну частину часточки утворює кора тимуса, центральну частину часточки формує мозок тимуса. Кора складається з лімфоцитів тимуса, які щільно прилягають один до одного. Мозок тимуса утворений ретикулярною тканиною, в петлях якої розміщені лімфоцити.

Функція: в тимусі відбувається диференціація лімфоцитів в Т-лімфоцити (тимус залежні лімфоцити). Потім Т-лімфоцити покидають тимус і потрапляють у лімфу та кров.

Т-лімфоцити забезпечують клітинний імунітет.

Кровопостачання та іннервація.

Тимус кровопостачається гілками внутрішніх грудних артерій. Венозна кров відтікає по одноіменних венах. Лімфа відтікає в передні середостінні та трахеобронхіальні лімфатичні вузли.

Симпатична іннервація здійснюється аксонами нижнього шийного та верхнього грудного вузлів симпатичного стовбура. Парасимпатична іннервація відбувається гілками блукаючого нерва.

Лімфатичні судини.

Лімфатичні судини поділяються на судини різного калібру, а саме:

Лімфатичні капіляри- по будові нагадують кровоносні капіляри але починаються в тканинах сліпо. Вони здатні всмоктувати (дренувати) міжклітинну рідину із тканин утворюючи з неї лімфу. Далі капіляри продовжуються в лімфатичні судини.

Лімфатичні судини- по будові нагадують вени кінцівок, мають клапани, але особливістю лімфатичних судин є те, що вони перериваються в лімфатичних вузлах .

Далі лімфатичні судини збираються у лімфатичні стовбури, зі стовбурів — у дві протоки: права лімфатична протока і грудна протока, які впадають відповідно у правий і лівий венозний кут.

Примітка: Венозні кути утворені злиттям (справа і зліва) внутрішніх яремних і підключичних вен.

За добу утворюється 2—2,5 л лімфи, яка поступає в венозну систему великого кола кровообігу.

Лімфатичні фолікули

Являють собою невеличкі вузлики, які утворені з скупчення лімфоїдної тканини( це ретикулярна тканина, в петлях якої знаходиться велика кількість лімфоцитів і лімфа).

Лімфатичні фолікули знаходяться в товщі слизових оболонок у вигляді:

§ поодиноких фолікулів (їх найбільше)

§ групових фолікулів. Наприклад в тонкому кишечнику: пеєрові бляшки, скупчення лімфатичних фолікулів в червякоподібному відростку

§ мигдаликів. Це велике скупчення лімфатичних фолікулів, яке знаходиться на перехресті дихального і травного шляху (носоглотка і ротоглотка ).

Розрізняють 6 мигдаликів: два піднебінних, два трубних, один язиковий і один глотковий.

Функція :

§ в лімфатичних фолікулах відбувається розпізнавання чужерідних агентів і їх знешкодження;

§ відбувається диференціація В-лімфоцитів.

Лімфатичні вузли

Лімфатичний вузол має овальну форму. Кількість лімфатичних вузлів у групі від 2—12 до 60—400.

Топографія.

Лімфатичні вузли лежать групами на шляху лімфатичних судин, які йдуть від органів і тканин до лімфатичних стовбурів і лімфатичних проток.

Зовнішня будова.

Лімфатичний вузол має ворота, через які входять артерії та нерви, а виходять вени і виносні лімфатичні судини.

Внутрішня будова.

Лімфатичний вузол вкритий сполучнотканинного капсулою, від якої відходять капсулярні перетинки в паренхіму. Паренхіму лімфатичного вузла поділяють на кору і мозок. Кора розміщена на периферії вузла, мозок - в центрі. В корі лежать лімфоїдні вузлики з лімфоїдною тканиною, яка містить Т-лімфоцити. Мозок утворений лімфоїдною тканиною і містить В-лімфоцити.

Функція:

§ в лімфатичних вузлах лімфа очищається від чужерідних агентів;

§ збагачується лімфоцитами, які забезпечують захисну імунну функцію;

§ відбувається диференціація В-лімфоцитів.

Лімфатичні вузли супроводжують артерії та глибокі вени і поділяються на поверхневі і глибокі.

Розрізняють слідуючи основні лімфатичні вузли:

А.Лімфатичні вузли голови і шиї:потиличні, привушні, піднижньощелепні, підборідні, передні, середні і задні шийні, надключичні.

Б.Лімфатичні вузли верхньої кінцівки :ліктьові, пахвові.

В.Лімфатичні судини і вузли нижньої кінцівки: підколінні, пахвинні.

Г.Лімфатичні судини та вузли грудної порожнини:

Лімфа від стінок грудної порожнини відтікає в парієтальні лімфатичні вузли грудної порожнин: міжреберні, передхребтові , верхні діафрагмальні.

Лімфа від нутрощів грудної порожнини відтікає у вісцеральні лімфатичні вузли грудної порожнини: трахейно бронхіальні, бронхолегеневі, середостінні .

Д.Лімфатичні судини і вузли черевної порожнини:

Лімфа від стінок черевної порожнини відтікає в парієтальні лімфатичні вузли:

нижні діафрагмальні, поперекові.

Лімфа від нутрощів черевної порожнини відтікає у вісцеральні лімфатичні вузли:черевні, верхні та нижні брижові.

Е.Лімфатичні судини і вузли порожнини таза:клубові лімфатичні вузли.

Селезінка (lien, s. splen(rp.).

Селезінка має форму півкулі. Маса селезінки — 150—200 г. Селезінка — непарний орган. Топографія

Селезінка лежить в черевній порожнині, в лівій підреберній ділянці на рівні IX—XI ребер. Селезінка прилягає до діафрагми, шлунка, хвоста підшлункової залози, верхнього полюса лівої нирки, лівої надниркової залози і лівого згину ободової кишки.

Зовнішня будова

В селезінці розрізняють:

А. 2 поверхні:

1. діафрагмальна - випукла;

2. вісцеральна або нутряна - вигнута і має ворота селезінки

Б. 2 краї :

1. верхній - гострий;

2. нижній - тупий.

Селезінка зі всіх сторін оточена очеревиною, яка утворює слідуючі зв'язки:

§ шлунково-селезінкову

§ діафрагмально-селезінкову.

Внутрішня будова. Селезінка вкрита фіброзною оболонкою, від якої в селезінку йдуть перетинки селезінки. Між перетинками знаходиться паренхіма — пульпа селезінки (pulpa- м”яка речовина).

Розрізняють червону пульпу і білу пульпу.

§ Червона пульпа лежить між венами селезінки, має дуже вузькі капіляри і складається з петель ретикулярної тканини, заповнених в першу чергу еритроцитами, а також лейкоцитами, лімфоцитами, макрофагами.

§ Біла пульпа утворена селезінковими лімфоїдними вузликами, петлями ретикулярної строми та лімфоїдної тканини, в якій дуже багато лімфоцитів.

Функція:

1. Розпад еритроцитів ("кладовище еритроцитів"), який відбувається в червоній пульпі (в

її вузьких капілярах).

2. Відбувається диференціація В-лімфоцитів.

Кровопостачання та іннервація.

Селезінка кровопостачається селезінковою артерією.

Венозна кров відтікає в одноіменну вену і далі у ворітню вену.

Селезінка іннервується селезінковим сплетенням, утвореним аксонами поперекових та грудних вузлів симпатичного стовбура.

Склад лімфи

Лімфа утворюється в лімфокапілярах з міжклітинної рідини. Складається з

1. лімфоплазми, яка по хімічному складу схожа на плазму крові але відрізняється від неї тим що має мало білків і багато жирів;

2. лімфоцитів, які є форменими елементами лімфи.

всіх лімфоцитів знаходиться в лімфі.

Серце здорової людини скорочується ритмічно, в стані спокою з частотою 60 – 70 ударів за хвилину. Під час м’язової роботи, при підвищеній температурі тіла чи оточуючого середовища частота скорочень може збільшуватись, досягаючи в крайніх випадках 200 чи більше ударів в хвилину. Частота скорочень більше 90 ударів в хвилину має назву тахікардія, а нижче 60 – брадикардія.

При частоті скорочень серця 70 ударів за хвилину повний цикл серцевої діяльності продовжується 0,8с. Передсердя і шлуночки серця скорочуються не одночасно, а послідовно. Скорочення м’язів серця називають систолою, а розслаблення – діастолою.

Цикл діяльності серця складається з трьох фаз: перша фаза – систола передсердя (0,1с), друга систола шлуночків (0,3с), та третя – загальна пауза (0,4с). Під час загальної паузи розслаблені і передсердя, і шлуночки. Під час серцевого циклу передсердя скорочуються 0,1 с та 0,7 с знаходяться в стані діастоличного розслаблення; шлуночки скорочуються 0,3 с, їх діастола продовжується 0,5с. І.М.Сєченов розрахував, що шлуночки працюють 8 год. в добу. При збільшенні серцебиття, наприклад під час м’язової роботи, скорочення серцевого циклу відбувається за рахунок скорочення відпочинку. Довгота систоли передсердя і шлуночків майже не змінюються. Систола передсердь починається з скорочення кругової мускулатури, оточуючих вен, впадаючих в серце.

Під час систоли передсердь тиск в них підвищується до 4-5мм рт.ст. і кров виштовхується тільки в одному напрямку - в шлуночки. Після закінчення систоли передсердь починається систола шлуночків. Систола шлуночків складається з двох фаз:

1. фаза напруження ( 0,05 с)

2. фаза виштовхування крові (0,25с )

Перша фаза систоли шлуночків – фаза напруження – протікає при закритих клапанах. В цей час м’язи серця напружують навколо себе вміст крові. В момент коли тиск крові в шлуночках перевищує тиск в артеріях, півмісяцеві клапани відкриваються і кров викидається із шлуночків в аорту і легеневий стовбур. Починається друга фаза систоли шлуночків – фаза виштовхування крові. Систолічний тиск в лівому шлуночку - 120 мм рт. ст., а в правому – 25-30 мм рт. ст. Після фази виштовхування починається діастола шлуночків і тиск в них зменшується. В цей час передсердно - шлуночковий клапан під тиском крові, накопившись в передсердях, відкриваються. Наступає період загальної паузи - фаза відпочинку і заповнення серця кров’ю. Потім цикл серцевої роботи повторяється.

Зовнішня будова серця.

Серце має конусоподібну форму. В ньому розрізняють основу іверхівку.

Серце має три поверхні:

1. грудинно-реберну

2. діафрагмальну

3. легеневу

На поверхні серця розрізняють борозни, які служать служать зовнішніми орієнтирами камер серця, зокрема:

§ вінцева борозна відділяє ззовні передсердя від шлуночків

§ передня міжшлуночкова

§ задня міжшлуночкова борозна відділяють шлуночки між собою.

Камери і клапани серця

Серце людини 4-камерне: є 2 передсердя (atrium ) і 2 шлуночки (ventriculus) і 4 клапани :

1. праве передсердя — містить тільки венозну кров, яка потрапляє сюди по верхній порожнистій вені, нижній порожнистій вені (закінчення великого кола кровообігу) і з вінцевої венозної пазухи серця ( закінчення вінцевого кола кровообігу).

У правому передсерді є додаткова порожнина — праве вушко.

Праве передсердя відділене від лівого шлуночка міжпередсердною перегородкою на якій є овальна ямка.

Венозна кров з правого передсердя потрапляє в правий шлуночок через вихідний отвір — правий передсердно-шлуночковий отвір,який закривається правим передсердно-шлуночковим, або тристулковим клапаном.Тристулковий клапан складається з трьох стулок, які сухожилковими струнами прикріплюються до сосочкових м'язів. Стулки клапана, сухожилкові струни та сосочкові м'язи утворюють клапанний апарат.

2. правий шлуночок заповнений тільки венозною кров'ю, яка потрапляє з правого передсердя. Правий шлуночок відділений від лівого шлуночка міжшлу-ночковою перегородкою.В правому шлуночку починається мале (легеневе) коло кровообігу. Венозна кров з правого шлуночка потрапляє у легеневий стовбур через отвір легеневого стовбура, який закривається клапаном легеневого стовбура. Клапан легеневого стовбура утворений трьома півмісяцевими заслінками(у вигляді кишеньок). З легеневого стовбура венозна кров по легеневих артеріях потрапляє в легені, де відбувається газообмін, і вже артеріальна кров по 4 легеневих венах повертається до серця в ліве передсердя.

3. ліве передсердя заповнене артеріальною кров'ю, яка потрапляє сюди по чотирьох легеневих венах: двох правих і двох лівих (закінчення малого кола кровообігу). Ліве передсердя має додаткову порожнину — ліве вушко.Артеріальна кров з лівого передсердя потрапляє в лівий шлуночок через лівий передсердно-шлуночковий отвір, який закривається лівим передсердно-шлуночковим, або двостулковим, або мітральним клапаном.Двостулковий клапан складається з двох стулок, які сухожилковими струнами прикріплюються до сосочкових м'язів.

4. лівий шлуночок містить тільки артеріальну кров, яка потрапляє з лівого передсердя. В лівому шлуночку починається велике коло кровообігу. Артеріальна кров з лівого шлуночка потрапляє в аорту через отвір аорти, який закривається клапаном аорти. Клапан аорти утворений трьома півмісяцевими заслінками(у вигляді кишеньок).

Оболонки серця.

Серце — порожнистий орган заповнений венозною кров”ю (праве серце) і артеріальною кров”ю (ліве серце).

Будова стінки серця.

В серці розрізняють 3 оболонки:

І. Внутрішня оболонка — ендокард(endocdrdium) — вистилає всі камери серця, утворює клапани серця (клапани серця — це складки енокарда).

ІІ. Середня оболонка — міокард(myocdrdium) — м'язова оболонка. Міокард утворений посмугованою серцевою тканиною, яка складається з скоротливих і провідних кардіоміоцитів. Скоротливі кардіоміоцити сполучені між собою за допомогою вставних дисків, утворюють серцеві волокна і своїм скороченням забезпечують перекачування крові. Провідні кардіоміоцити утворюють провідну систему серця і здатні виробляти і проводити по міокарду імпульси збудження. Функції провідної системи забезпечують регуляцію ритму роботи серця. Вона складається з чотирьох ланок:

1. синусно-передсердний вузол - розміщений між верхньою порожнистою веною і правим вушком;

2. передсердно-шлуночковий вузол - розміщений біля перегородкової стулки;

3. передсердно-шлуночковий пучок (пучок Гіса) йде по міжшлуночковій перегородці і ділиться на дві ніжки: праву і ліву.

4. Волокна Пуркін’є – дрібні волокна, які йдуть в товщі міокарду шлуночків.

ІІІ. Зовнішня оболонка серця- перикард (pericardium)АБО осердя – це мішок, який оточує серце і складається з двох листків : внутрішнього (серозного) і зовнішнього (волокнистого) між якими є щілиноподібна навколо сердечна порожнина (перикардіальна порожнина), яка на серозному листку покрита невеликою кількістю серозної рідини.

Сенсорні системи (чутливі системи, аналізатори) - це сукупність нервових елементів різних рівнів, які забезпечують сприйняття подразнення, перетворення енергії подразнення у нервові імпульси, перенесення їх до центральних ділянок нервової системи (зокрема до сенсорних (чутливих) зон кори великих півкуль), їх аналіз і формування відчуття.

Кожний аналізатор складається з трьох відділів:

1. Периферичного - обов'язковим елементом цього відділу є рецептори, які сприймають і трансформують збудження. Часто рецептори мають допоміжні елементи, які сприяють сприйняттю подразнень (шкіра, око, вухо, язик). Рецептори з допоміжними апаратами називають органами чуття.

2. Проміжного (провідного) – цей відділ утворений чутливими нервовими волокнами (в ПНС) і чутливими шляхами (в ЦНС). Як правило цей відділ складається з трьох нейронів і забезпечує проведення нервових імпульсів від рецепторів до чутливих нервових центрів.

3. Центрального – знаходиться в головному мозку і складається з:

· Підкіркового – це чутливі ядра довгастого мозку, таламус, нюхові цибулини, які забезпечують чутливою інформацією вегетативні та безумовні соматичні рефлекси.

· Кіркового - він являє собою чутливу (сенсорну) зону кори великих півкуль, де відбувається аналіз і формування відчуття.

Виділяють ноціцептивну (больову) сенсорну систему, яка об’єднує больові рецептори шкіри, серозних, слизових, мозкових оболонок, капсул внутрішніх органів.

Допоміжний апарат соматичної сенсорної системи – шкіра

Шкiра покриває тіло людини, має площу 1,5 –1,8 м2і виконує такі функції:

1. Захищає його від впливів зовнішнього середовища (механічних, фізичних, хімічних і біологічних факторів);

2. Є важливим органом чуття (шкірна чутливість: тактильна, температурна, больова);

3. Бере участь у тепловому обмiнi органiзму (на шкіру припадає біля 80% тепловіддачі);

4. Бере участь у видiленні кiнцевих продуктів обмiну (шлаків- азотистих, молочної кислоти), надлишку солей (в першу чергу NaCl) і води ( біля 0,5 л на добу) через пiт і шкірне сало (один із органів виділення);

5. Бере участь в обміні речовин (синтез вiтамiну D, запас жиру в підшкірному шарі);

6. В шкірі депонується від 1 до 1,5 л крові.

Виконання всіх цих функцiй залежить вiд чистоти, цiлостi i загартування шкiри.

Шкiра (cutis)

Шкіра складається з двох шарів:

І шар - епiдермic (epidermis) – надшкірниця;

ІІ шар – дерма (derma, cutis) - власне шкiра;

ІІІ шар – гіподерма (hipoderma) – підшкірний шар (основа).

Епiдермiсутворений плоским багатошаровим зроговілим епiтелiєм

На рiзних дiлянках тiла неоднакову товщу (вiд1 до 4мм).

Дерма знаходиться безпосередньо пiд епiдермiсом утворена волокнистою сполучною тканиною i складаеться з двох шарiв:

1. сосочкового;

2. сiтчастого.

Сосочковий шарскладаеться з пухкої волокнистої сполучної тканини, містить багато кровоносних i лiмфатичних судин, розгалуження нервiв та iхніх закiнченнь. У цьому шарi є багато меланоцитів, які забарвлюють шкіру. Волокна цього шару обплiтають клітини базального шару епiдермісу i частково заходять у промiжки мiж ними, утворюючи сосочки. В сосочках знаходяться внутрiшньо-сосочкові капiлярні петлі пiдсосочкової артерiальної сiтки. Сосочки утворюють гребенi та борозни, які надають шкірі iндивiдуальний, неповторні та постiйні протягом усього життя людини малюнок. Гребенi найкраще вираженi на шкiрi кінчиків пальців, долонi кисті та пiдошви, що використовують у судово-медичнiй практицi.

Сiтчастий шарскладаеться з щільної неоформленої волокнистої сполучної тканини (товстих колагенових i еластичних волокон, якi йдуть у рiзних напрямках i щільно переплiтаються мiж собою). Знання розташування волокон цього шару мае велике значення, при розрiзах шкiри під час хiрургiчних втручаннях.

Гіподерма знаходиться під власне шкірою і зв’язуе її з глибше розташованими тканинами. Вона утворена iз жирової волокнистої сполучної тканини, ( тонкі колагенові, еластичні, ретикулярні волокна в петлях яких розташовуються скупчення жирових клітин (ліпоцитів).

За функцією гіподерма є не тiльки запасом жиру для організму (жирове депо), а й виконує захисну механiчну функцiю (пом’якшують рiзнi струси та удари) і, особливо для жінок, створює фігуру тіла .

У людини є ділянки шкіри де в гіподермі відсутній жир ( обличчя, особливо навколо очей; вушні раковини), тому в цих місцях, як правило, виникають перші ознаки білкових набряків.

Кровопостачання шкіри

Басейні артерії, які кровопостачають шкіру, знаходяться в підшкірній основі. Вiд них вiдходять артерії, якi у власне шкiрi утворюють дермальну артерiальну сiтку, гiлки якоi йдуть до потових залоз шкiри та ii вищерозмiщених шарiв.

На межi мiж сiтчастим та сосочковим шарами артерiальнi судини формують пiдсосочкову артерiальну сiтку. Вiд пiдсосочкових судин вiдходять артерiоли до сосочкiв та сальних залоз. У кожному сосочку мiститься тiльки одна артерiола, яка утворюе внутрiшньо-сосочкову капiлярну петлю. Звiдси кров потрапляе у поверхневе пiдсосочкове венозне сплетення, потiм у глибоке пiдсосочкове венозне сплетення i, нарештi, в глибоке дермальне венозне сплетення, а звiдти – у пiдшкiрне венозне сплетення.

Лiмфатичнi судини формують пiдшкiрну лiмфокапiлярну сiтку шкiри.

Шкірний аналізатор

У власне шкiрi та пiдшкiрнiй основi мiстяться нервовi закiнчення та сплетення, якi сприймають та проводять рiзнi подразнення. За функцiею нервовi закiнчення (рецептори) подiляють на дотиковi, больовi, температурнi (теплові і холодові). Кількість цих рецепторів досить велика, тому шкiру вважають величезним рецепторним полем.

Рецептори шкіри – це закiнчення вiдросткiв нейроцитiв, тiла яких лежать спинномозкових вузлах (від шкіри обличчя у вузлі V пари ЧМН). Вiд спинномозкових вузлів збудження поширюеться по вiдростках, що входять до складу заднього корiнця, в заднi роги спинного мозку, а звiдти по висхiдних шляхах у проміжний мозок і далі в кірковий аналізатор (функціональну зону) шкірної чутливості, яка знаходиться в зацентральній закрутці великих півкуль головного мозку.

Відомо також, що на поверхнi шкіри знаходиться багато чутливих біологічно активних точок, на основi чого розроблений один з методiв рефлексотерапii – голкотерапiя, або акупунктура.

Похідні шкіри

До похідних шкіри відносять:

1. волосся;

2. нігті.

Волосся

У людини майже вся шкiра (за винятком промiжноi частини губ, долонь, пiдошов, головки статевого члена, внутрiшньоi поверхнi передньоi шкiрочки, клiтора, малих статевих губ) покрита волоссям.

Залежно вiд довжини розрiзняють довге, коротке та пушкове волосся. Довге волосся росте на шкiрi голови, лиця, пахвини та пахв; коротке – утворює брови та вiї, а пушкове вкривае шкiру всього тiла. Кiлькiсть волосся у людей не однакове. Так, на головi може рости 80 000 – 110 000, а на шкiрi тiла 20 000 – 30 000 волосин. Волосся людини безперервно росте i може досягати значноi довжини (100-150см). Вважають, що за добу волосина вiдростае на 0,2-0,4мм. Тривалiсть iснування волосини невелика: на головi, наприклад, 2-4 роки, на вiях – 3-6 мiсяцiв. Потiм вона випадае, а на ii мiсцi починае рости iнша. На головi за добу у нормi випадае 50-200 волосин.

Протягом життя у людини послiдовно з’являеться волосся трьох типiв. Первинне, або зародкове, волосся iснуе вiд четвертого до восьмого мiсяця ембрiонального розвитку. На дев’ятому мiсяцi внутрiшньоутробного життя воно замiнюеться вторинним волоссям. Пiд час статевого дозрiвання на певних дiлянках тiла з’являеться третинне волосся, до якого вiдносять пахвини, пахв, бороди, вусiв, грудей, живота. З вiком кiлькiсть волосся зменшуеться.

У волосi розрiзняють корiнь i стрижень. Корiнь розмiщуеться у власне шкiрi, а його нижня частина розширена i мае назву цибулини. Цибулина оточена сумкою волоса, що побудована з пучкiв сполучноi тканини. На її дні є сосочок волоса через який проходять артерiола та нерви, що кровопостачають та iнервують волосину.

Стрижень знаходиться над поверхнею шкiри i складаються з мозковоi речовини, кори та кутикули. Мозкова речовина лежить у центральнiй частинi стрижня. До ii складу входять зроговiлi клiтини i зерна меланiну. Вiд кiлькостi цього пiгменту залежить колiр волосся. Стрижень розмiщуеться вiдносно епiдермiсу завжди пiд гострим кутом, тому що з цього боку до волосини прикрiплюється м’яз пiдiймач волоса.

Нiгтi

Нігті захищають дуже чутливi кiнцi пальцiв та допомагають захоплювати предмети. В нігті розрізняють такі частини: тiло, вільний край і корень. Бічні краї та корень нігтя оточені складкою шкіри (нігтьовим валиком). Тiло нiгтя складаеться з великоi кiлькостi зроговілих клiтин, які щiльно прилягають один до одного.

Залози шкіри

До залоз шкiри людини відносяться: потовi, сальнi та молочнi залози.

Потовi залози

Потові залози знаходяться майже на всiх дiлянках шкiри, за винятком промiжноi частини губ, головки статевого члена та його передньоi шкiрочки. Найбiльша частина iх розмiщуеться у шкiрi пальцiв, долонь, пiдошов та пахвових складок. Всі вони належать до простих трубчастих залоз.

Потова залоза складаеться з початкової зкрученої трубочки (знаходиться глибоко в дермі) та довгоi потової протоки, яка проходить крiзь власне шкiру та епiдермiс i вiдриваеться на його поверхнi потовою порою.

Потові залози, які розмiщуються в шкiрi долонь та пiдошов, виробляють менш концетрований піт, який майже не мае запаху. Потові залози в інших ділянках тіла (там де є волосся, особливо в пахвинних ділянках)) виділяють секрет бiльш концентрований, який має специфiчний запах.

Функція: виділяють надлишок води, солей (NaCl) та продукти обміну (азотисті шлаки - сечовину, сечову кислоту, молочну кислоту тощо).

Видозміненими потовими залозами є сіркові залози, які знаходяться в шкірі зовнішнього слухового проходу. Вони виробляють вушну сірку, яка має бактеріоцидну дію.

Сальнi залози

За будовою це простi альвеолярнi залози, які розміщуються в дермі (дещо вище від потових залоз). Їх протоки короткі. Більша частина проток вiдкриваеться у волосяну цибулину, в меншій кількості безпосередньо на шкіру. Вони знаходяться на всiх дiлянках шкiри за винятком долонь i пiдошов. Найбiльша кiлькiсть сальних залоз знаходитьсяься у шкiрi голови, спини, пахвинних і пахових ділянок.

Функція: захисна за добу сальнi залози видiляють близько 10 – 30 г шкiрного сала, яке вкриває і насичує поверхневi шари епiдермiсу, робить його м’якшим і непроникним для рiзних хiмiчних речовин та мiкроорганiзмiв.

Грудна (молочна) (лат.mamma, гр. mastos) – це парний залозистий орган, який розмiщений семетрично на переднiй стiнцi грудноi клiтки, на рiвнi III-VI ребер. У жінок це видозмінені потові залози. У чоловiкiв грудна залоза звичайно рудиментарна.

Молочна залоза у жінок призначена для вигодовування жiнкою новонародженого i функцiонально пов’язана iз статевими функціями.

Маса залози у жiнки, що не родила в 1,5 – 2 рази більша.

Тіло молочноi залози складаеться з 15 – 20 часток, утворених складними трубчасто-альвеолярними залозами), які радiально розмiщені в напрямку до соска. Вивiднi протоки цих залоз (молочнi протоки) сходяться до грудного соска, утворюють розширення (молочнi пазухи) i вiдкриваються отворами на його вершинi.

Функцiя: залоза тiсно пов’язана з менструальним циклом і функцiональними функціями статевої системи жінки. На прикінці вагiтностi залоза починае видiляти секрет – молозиво, а пiсля пологiв з’являеться груднее молоко. Пiсля припинення годування залоза переходить у недiяльний стан, об’ем та маса ii зменшуеться, а залозиста тканина частково атрофуеться.

Кровопостачання: забезпечується гiлками III—VII заднiх i переднiх мiжреберних артерiй та внутрiшнiх грудних артерiй, Венозна кров вiдтiкае по однойменних венах.

Лiмфа вiд грудей вiдтiкае в пахвовi, над- i пiдключичнi та пригрудиннi лiмфатичнi вузли.