МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Кафедра біотехнології і мікробіології

ЗВІТ

ПРО НАВЧАЛЬНУ ПРАКТИКУ

на тему: «Характеристика целюлози та триходерміну та їх практичне значення. Історія створення Національного університету харчових технологій»

Студента Андреєва Володимира Сергійовича групи БТЕК-І-2

за напрямом підготовки 6.051401 «Біотехнологія»

Місце проходження практики __________________________________

_____________________________________________________________

Керівники практики:

від кафедри біотехнології і мікробіології____________________

(науковий ступінь, звання;ПІП, підпис)

Київ – 2013

РЕФЕРАТ

Звіт про навчальну практику складається з 28 сторінок машинописного тексту, містить 2 рисунки, 1 таблицю, 3 літературних джерела. До складу роботи входять: вступ, три розділи, висновки та список використаної літератури.

Робота містить інформацію про історію створення та розвиток Національного університету харчових технологій. Крім того, у роботі охарактеризовано кінцевий продукт біосинтезу Trichoderma viride та його практичне значення.

Ключові слова: Національний університет харчових технологій, целлюлазы ,триходермін, біотехнологія, ензиматична деструкція.

ЗМІСТ

РЕФЕРАТ……………………………………………………………........... 2

ВСТУП……………………………………………………………………... РОЗДІЛ 1. Історія створення Національного університету харчових технологій ……............................................................................................ РОЗДІЛ 2. Целюлаза ……………………………………………………... 2.1. Розповсюдження целюлозолітичних ензимів у природі……….. 2.2. Синтез целюлази………………………………………………….. 2.3. Механізм ензиматичної деструкції целюлози………………….. 2.4. Використання целюлози………………………………………….. РОЗДІЛ 3. Триходермін………………....................................................... 3.1. Виробництво та використання триходерміну…………………... ВИСНОВКИ………………………………………………………………. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………......

4 6 21 21 21 23 24 26 26 27 28

ВСТУП

З найдавніших часів людина використовувала біотехнологічні процеси при хлібопеченні, готуванні кисломолочних продуктів, у виноробстві тощо, але лише завдяки роботам Луї Пастера в середині 19 століття, що довели зв'язок процесів бродіння з діяльністю мікроорганізмів, традиційна біотехнологія одержала наукову основу. У 40-50-ті роки 20 ст., коли був здійснений біосинтез пеніцилінів методами ферментації, почалася ера антибіотиків, що дала поштовх розвитку мікробіологічного синтезу і створенню мікробіологічної промисловості. У 60-70-ті р. 20 ст. почала бурхливо розвиватися клітинна інженерія. Зі створенням у 1972 групою П. Берга в США першої гібридної молекули ДНК in vitro формально пов'язане народження генетичної інженерії, що відкрила шлях до свідомої зміни генетичної структури організмів таким чином, щоб ці організми могли робити необхідні людині продукти і здійснювати необхідні процеси. Ці два напрямки визначили образ нової біотехнології, що має мало загального з тією примітивною біотехнологією, що людина використовувала протягом тисячоріч. Показово, що в 1970-ті рр. одержав поширення і самий термін біотехнологія. З цього часу біотехнологія нерозривно пов'язана з молекулярною і клітинною біологією, молекулярною генетикою, біохімією і біоорганічною хімією. За стислий період свого розвитку (25-30 років) сучасна біотехнологія не тільки домоглася істотних успіхів, але і продемонструвала необмежені можливості використання організмів і біологічних процесів у різноманітних галузях виробництва і народного господарства.

Біотехнологія — це комплекс фундаментальних і прикладних наук, технічних засобів, спрямованих на одержання і використання клітин мікроорганізмів, тварин і рослин, а також продуктів їх життєдіяльності: ферментів, амінокислот, вітамінів, антибіотиків та ін.

Біотехнологія, яка включає промислову мікробіологію, базується на використанні знань і методів біохімії, мікробіології, генетики і хімічної технології, що дає змогу діставати користь у технологічних процесах із властивостей мікроорганізмів та клітинних культур. Що стосується сучасніших біотехнологічних процесів, то вони базуються на методах рекомбінантних ДНК, а також на використанні іммобілізованих ферментів, клітин і клітинних органел.

Основні напрямки досліджень:

• Розроблення наукових основ створення нових біотехнологій за допомогою методів молекулярної біології, генетичної та клітинної інженерії.

• Одержання й використання біомаси мікроорганізмів і продуктів мікробіологічного синтезу.

• Вивчення фізико - хімічних та біохімічних основ біотехнологічних процесів.

• Використання вірусів для створення нових біотехнологій.

Розділ 1. Історія створення Національного університету харчових технологій

Історія Національного університету харчових технологій бере початок з другої половини ХІХ століття і тісно пов’язана з історією розвитку цукрової промисловості. На той час в Україні вироблялося 84% від загальноросійського виробництва цукру, і якщо у 1830 році в Україні було лише 6 цукрових заводів, то у 1848 році їх налічувалося вже 192, а у 1914 – 203. Бурхливий розвиток галузі, основні потужності якої у пореформенний час зосереджувалися в Україні, вимагав забезпечення її кваліфікованими робітничими та інженерними кадрами.

Створення навчального закладу для підготовки професійних технологів, стало у другій половині ХІХ ст. нагальною потребою. З цією метою був започаткований збір коштів, зокрема і за рахунок публічних лекцій видатних вчених – Д.І.Менделєєва, М.А.Бунге та ін. До справи долучилося і Київське відділення Російського імператорського технічного товариства, яке на своєму засіданні 15 лютого 1884 р. прийняло рішення про відкриття у м. Сміла технічних класів на базі училища графів Бобринських – відомих в Україні цукрових магнатів, справжніх реформаторів цукроваріння. Результатом цього рішення стало подання від 22 березня 1884 року до Попечителя Київського навчального округу щодо отримання дозволу на відкриття класів, до якого додавався проект статуту, підготовлений М.А. Бунге.

Після погодження з київським губернатором такий дозвіл був отриманий. Циркуляром № 3279 від 16 квітня 1884 року Попечитель Київського навчального округу дозволяв відкриття у м. Сміла дворічних технічних класів. Почесним Попечителем цих класів став граф Володимир Олексійович Бобринський, який також профінансував їх відкриття. Призначенню графа В. Бобринського передувала ціла паперова колізія, результатом якої стало звернення Міністра народної освіти до імператора Олександра III, за особистої згоди якого граф Бобринський і був призначений Почесним Попечителем. Таким чином, був започаткований перший в історії Російської імперії технічний навчальний заклад для підготовки техніків-хіміків і майстрів цукрового виробництва.

Першим керівником закладу став видатний новатор у галузі пробілювання цукру М. В. Чериковський. Підбір викладачів, фінансування закладу відповідало високим вимогам. Одним із головних аспектів успішності смілянських класів було вдале поєднання теорії та практики. Зранку і до 12-ї години проходили практичні заняття у лабораторіях та майстернях Смілянського цукрового заводу. Друга половина дня – з 14-ї години – була присвячена теорії.

Після складання іспитів, учні ще протягом двох літніх місяців закріплювали отримані навички і вміння, працюючи на виробництві, зокрема під час ремонту заводів перед початком чергового сезону цукроваріння.

Після завершення курсу теоретичного навчання кожний випускник повинен був відпрацювати два роки на цукровому заводі та представити позитивний відгук від адміністрації про свою поведінку та службову діяльність, а також детальний письмовий звіт з пояснювальними кресленнями, після розгляду якого йому видавався кінцевий атестат від Російського технічного товариства.

Про те, що технічні класи готували не просто робітників, а керівників середньої ланки свідчить той факт, що учням викладалися багато додаткових курсів. Зокрема, протягом другого семестру учні у вихідні і святкові дні слухали лекції з гігієни, які на початку ХХ ст. читав доктор Б.С. Козловський. Крім цього, випускники в позаурочний час знайомилися з правилами акцизного нагляду за цукровим заводом, акцизного обліку і ведення відповідної документації.

Значні кошти витрачалися на соціальні потреби. Так, класи власним коштом утримували спільну квартиру (гуртожиток), виплачували допомогу найбіднішим учням, оплачували лікування. За успіхи в навчанні призначалися іменні стипендії не лише членів імператорської родини і графа Л.О. Бобринського, але і видатних науковців та інженерів галузі – І.Д. Мусатова, М.А. Толпигіна, Г.Г. Трітшеля тощо.

Ще до отримання статусу училища, Смілянські технічні класи, стали зразком організації навчального процесу. Так, у низці архівних документів містяться згадки про участь у Всеросійській гігієнічній виставці 1894 року, під час якої навчальний заклад графів Бобринських отримав Золоту медаль, про Київську сільськогосподарську виставку 1897 року, на якій Смілянські технічні класи презентували власну виставку-вітрину. Свідченням вагомого місця, яке посіли класи у суспільстві, були численні публікації у періодичних виданнях. У записках КОРТО згадується, зокрема про схвальні відгуки у журналі «Нива» в січні 1892 року та статтю професора Войкова. Діяльність класів викликала позитивну реакцію і з боку офіційних установ. Так, у 1904 році вони були окремою приміткою включені до звіту Попечителя київського навчального округу, хоча до цього переліку входили лише заклади із статусом училища. Попечитель, зокрема, відзначав досягнення класів у поширенні професійних знань та їх якісному зростанні, а також прекрасно облаштовані лабораторії й мастерні, високий рівень викладацького складу.

З 1900 року по 1905 рік попечителем класів був О.О. Копилов, який згідно з відгуками сучасників, був талановитим експериментатором і педагогом, прихильником поглиблення теоретичної бази при підготовці кадрів для цукрової промисловості. Дбаючи про безперервність навчання, О.О. Копилов звернувся з клопотанням про надання учням відстрочки від військової служби до досягнення ними віку 24 років.

Оскільки швидкий прогрес галузі вимагав від майбутніх спеціалістів не лише фахову, але й певну базову підготовку, то у 1903 році при класах був відкритий підготовчий клас, у якому викладалися креслення і будівельні роботи, Закон Божий, фізика, хімія, математика, природнича історія.

У 1905 році О. О. Копилова змінює на посаді інженер-технолог В.К. Нагорний.

У 1906 році класи нарешті отримали власне приміщення: граф Лев Олексійович Бобринський на власні кошти збудував навчальний корпус по вулиці Рафінадній. Саме під його керівництвом, незважаючи на складну політичну ситуацію в країні – війни і революції, навесні 1917 року смілянські класи отримали статус середнього хіміко-технічного училища. Влітку 1917 року Російське технічне товариство констатувало: «Смелянские Технические Классы, вступающие в 34-ый год своего существования, являлись до сего времени не только в нашем крае, но и во всей России старейшим учебным заведением для подготовки служащих-специалистов сахарных заводов, но с развитием и повышением профессионального образования в стране вообще, и усовершенствованием сахарной промышленности, будут предъявляться к Техническим Классам большие требования, а таковыя удовлетворить представится возможным лишь, преобразовав их в среднее химико-техническое училище». Зацікавленість Тимчасового уряду у підготовці кадрів для цукрової промисловості яскраво ілюструє збільшення фінансування діяльності училища: від 16 432,5 рублів до 32 525 рублів.

За період з 1884 по лютий 1917 рр. технічні класи підготували 440 кваліфікованих спеціалістів, серед яких були і керівники цукрових заводів, і видатні вчені. Так, випускником Смілянських технічних класів був І.А. Кухаренко, фундатор теорії кристалізації цукру, майбутній завідувач кафедри цукристих речовин нашого університету.

Буремні події 1917-1918 років внесли свої корективи у життя навчального закладу. Німецька окупація м. Сміла у 1918 році, а після неї невизначеність періоду Директорії негативно позначилися на діяльності училища. Насамперед, це стосувалося матеріальної бази: частина обладнання з майстерень була вивезена до Німеччини, а в ході погрому, влаштованого «Смілянською сотнею вільного козацтва» Я. Водяного, була знищена частина лабораторного обладнання. Однак, попри ці прикрі обставини, викладачі та студенти знайшли в собі мужність продовжити навчання. Зусилля ці не були марними і незабаром привели до нового якісного стрибку у статусі навчального закладу.

У 1918 році новим завідувачем став випускник природничого факультету Петроградського університету О.С. Соколов, який продовжив розвиток училища у складні часи політичних і економічних змін. З початком Нової економічної політики (1921 р.) училище було реорганізоване у технікум харчової промисловості. Разом із тим, інспекцією освітніх закладів була розкритикована робота О.С. Соколова на посаді завідувача навчального закладу, і він був змушений звільнитися. На зміну йому прийшов П. М. Кислинський. Саме на початок його діяльності припало значне оновлення викладацького складу. Кислінському вдалося запросити до викладання приват-доцента Київського політехнічного інституту, директора Черкаського інституту народної освіти О.Ю. Архиповича; викладача Петроградського політехнічного інституту К.О. Курбатова; співробітника Української академії наук І.В. Ліндемана, а також кандидата фізико-математичних наук І.П. Чефранова.

Враховуючи високий рівень підготовки спеціалістів і активну наукову діяльність колективу, рішенням Колегії Народного комісаріату освіти УРСР від 28 листопада 1929 р. навчальний заклад був перетворений на Смілянський інститут цукрової промисловості. У 1930 році була здійснена відповідна заміна свідоцтв випускників 1923-1928 років.

П.М. Кислинський пропрацював недовго: за сфабрикованою справою шкідницької організації «Промпартія» 22 березня 1931 року він був заарештований і засуджений до чотирьох років заслання, яке він відбував у Вологді, працюючи викладачем. Після заслання до Сміли він більше не повернувся. Повністю П.М. Кислінський був реабілітований лише 24 квітня 1959 року.

Рубіж 1920-30-х рр. відзначився кардинальними перетвореннями у народному господарстві, створенням нових та реконструкцією існуючих галузей промисловості. Гостро постала проблема нестачі інженерних кадрів. У 1930 році на базі Смілянського інституту цукрової промисловості, а також цукрової спеціальності Кам’янець-Подільського хімічного інституту був створений Київський інститут цукрової промисловості (КІЦП). Інститут мав три факультети: цукровий (хімічний), механічний (устаткування цукроварень) та економічний; і підпорядковувався Союзцукру Народного Комісаріату торгівлі СРСР. У 1930 р. КІЦП після входження до його складу кафедр цукрового виробництва Харківського та Ленінградського технологічних інститутів одержав назву Київській інститут технології цукру (КІТЦ).

Після масштабної реорганізації новим керівником закладу став доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки РРФСР В.Б.Фремель (1930-1931 рр.).

У 1930 році, відповідно до загального плану будівництва ВНЗ України, почали зводити навчальний корпус у районі Повітрофлотського проспекту. Союзцукор виділив для цих потреб понад 3 млн. крб., і вже у листопаді 1931 р. інститут отримав власне приміщення. До того часу навчальний процес здійснювався у м. Сміла.

Наступним директором інституту став випускник Хіміко-технологічного інституту харчової промисловості П.Ф. Неминущий (1932 р.). Передчасна смерть обірвала його життя на 36 році.

У 1932 р. було майже завершено облаштування навчального приміщення, будувалися студентські гуртожитки, бібліотека, їдальня, будинок для професорсько-викладацького складу, навчальні майстерні, спорткомплекс, оснащувалися сучасним обладнанням лабораторії та навчальні кабінети. У структурі університету був створений Музей цукрової промисловості. Функціонували дослідні спиртовий та цукровий заводи, рентген-кабінет.

Яскравою ілюстрацією до портрету сталінської епохи стала доля наступника П.Ф. Неминущого, також випускника Хіміко-технологічного інституту Ф.К. Стефанського (1933-1937 рр.). Учасник громадянської війни, нагороджений орденом Червоного прапора, він у 1937 році був направлений на роботу в Облхарчопром, репресований і загинув у добу сталінського терору.

У 1933 р. до складу КІТЦ увійшло багато нових підрозділів: інститутів, факультетів та кафедр хіміко-технологічного та харчового профілю з Києва, Воронежа, Полтави, Білої Церкви. КІТЦ був перейменований на Київський хіміко-технологічний інститут харчової промисловості (КХТІХП), у складі якого були три факультети: механічний, хіміко-технологічний та економічний.

Збільшився і контингент студентів. Якщо в 1930 р. в Інституті навчалося 450 студентів, у 1931 р. – 824, то 1937-1938 рр. – вже майже 2 тис. За п'ять років (1932-1937 рр.) Інститутом були випущені 1200 інженерів-технологів, економістів і механіків для харчової промисловості. Їх підготовку здійснював висококваліфікований професорсько-педагогічний склад. Тут працювали відомі вчені – академіки М.М.Боголюбов, М.В.Птуха, М.М.Кравчук, професори І.А.Кухаренко, П.В.Головін, М.А.Кондак, М.А.Кічігін, А.А.Фукс, О.О.Кіров тощо.

У 1935 році назва навчального закладу була змінена на Київський технологічний інститут харчової промисловості ім. А.І. Мікояна, з якою впродовж 55 років він не лише здобув визнання і посів чільне місце у вищій школі колишнього Радянського Союзу, але і був знаний далеко за його межами. У ці роки пріоритетним став акцент на підготовку власних науково-педагогічних кадрів, із 1935 р. Інститут мав право присуджувати науковий ступінь кандидата наук і приймати до захисту докторські дисертації. Вчені інституту залучалися до створення устаткування і впровадження новітніх технологій для галузей харчової промисловості. З цією ж метою у травні 1934 р. в Інституті був створений Науково-дослідний центр, який залучав до наукової роботи значну кількість студентів. Провідні позиції займав КТІХП у 30-х роках серед інших студентських колективів в організації культурного дозвілля, спорту, підготовки молоді до оборони Батьківщини.

Велика увага приділялась розвитку студентської самодіяльності. Інститут мав власний клуб з великою театральною залою. Активно працювали драматичний, хоровий, літературний, хореографічний гуртки, струнний, домровий та духовий оркестри, ансамбль українського танцю.

З 1938 року новим директором Інституту став випускник КТІХП Я.Е.Кац (1938-1941 рр.). Він пройшов шлях від декана механічного факультету до директора інституту. Саме Я.Е. Кац у 1941 р. організовував евакуацію навчального закладу до тилу. Сам же залишився в Києві на підпільній роботі й загинув від рук фашистів.

За десять передвоєнних років в Інституті були підготовлені понад 2 500 інженерів-технологів, механіків, економістів для харчової промисловості, що втричі перевищувало ту їх кількість, яка працювала в харчовій промисловості Радянського Союзу в 1930 р.

Київський технологічний інститут харчової промисловості став одним із провідних навчальних закладів країни. У 1938-1939 навчальному році його було занесено до Книги кращих вищих навчальних закладів республіки, а в лютому 1941 р. визнано кращим навчальним закладом серед ВНЗ Наркомату харчової промисловості СРСР.

З початком Великої Вітчизняної війни колектив університету, не припиняючи навчального процесу, основні зусилля спрямував на відсіч ворогу. Із добровольців сформували винищувальний батальйон, викладачі і студенти працювали на спорудженні навколо Києва оборонних укріплень. Понад 600 працівників і студентів приєднались до лав армії. Під час евакуації міста, колектив доклав усіх зусиль, щоб вивезти в тил найбільш цінне устаткування та людей – спочатку до Воронежа, де навчальний процес здійснювався у місцевому Хіміко-технологічному інституті, а з 1942 р. – до Бійська Алтайського краю.

У грудні 1943 р., невдовзі після визволення Києва, КТІХП повернувся з евакуації, його директором був призначений І.Г.Грицюк. Маючи чималий досвід організатора і науковця (у 30-ті роки брав участь у створенні технікуму спиртової промисловості, перед самою війною закінчив аспірантуру у КТІХП, підготувавши кандидатську дисертацію, в 1943 р., займаючи посаду головного інженера, достроково увів до ладу у Кіровській області спиртовий завод), новий керівник спрямував зусилля на відбудову навчального закладу. Про енергійні та ефективні дії керівництва й колективу Інституту переконливо свідчить той факт, що до Дня перемоги 9 травня 1945 р. КТІХП практично відновив довоєнний кількісний склад викладачів і студентів.

Після війни ущент зруйновану навчальну та виробничу базу КТІХП рішенням урядових органів було ухвалено відновити на новій території у самому центрі міста, між вулицями Володимирською, Тарасівською і Л.Толстого. Були асигновані чималі кошти на спорудження нового навчального корпусу, розрахованого на 2500 студентів, двох студентських гуртожитків, двох житлових будинків для професорсько-викладацького складу, споруд культмасового та господарського призначення.

У 1947 р. І.Г.Грицюк був призначений Міністром смакової промисловості і в подальшому перебував на відповідальних державних посадах. Справу розбудови університету продовжив новий ректор – П.Д.Федоров, який обіймав цю посаду у 1947-1962 рр. Випускник Смілянського цукрового інституту, з 1935 р. П.Д.Федоров працював викладачем КТІХП, був заступником декана механічного факультету, в 1941 р. добровольцем пішов на фронт, кавалер багатьох бойових нагород. Тяжка хвороба обірвала його життя на 59-му році.

Інститут швидко зростав. У середині 1950-х рр. завершилася перша черга масштабної відбудови – ввели в експлуатацію секції головного корпусу, актовий зал на 800 місць, гуртожитки, житлові приміщення, зросли виробничі потужності. Організаторами цієї роботи були як загартовані війною фронтовики, так і ті, хто повернувся з евакуації. Кращі з них - В.О.Аністратенко, В. Т. Гаряжа, М. О. Архипович, Г.С. Демчук, Л. Г. Прилипко, Г. Ю. Дмитренко, І. М. Головенко і багато інших, що успішно завершили навчання в Інституті, захистили кандидатські та докторські дисертації, очолили найважливіші ділянки ректорату, деканатів, кафедр.

У квітні 1963 р., у зв’язку із ліквідацією раднаргоспів, І.Г. Грицюк знов повертається до КТІХП на посаду ректора. Уже вдруге очолюючи цей навчальний заклад, він спрямовував зусилля на створення справжнього політехнічного інституту. Першими кроками до цього було відкриття нових факультетів. На базі існуючого технологічного факультету були створені факультети технології цукристих речовин та технології бродильних виробництв, зі складу механічного факультету був виділений факультет теплоенергетики та автоматизації. Другим кроком стало відродження економічного факультету, переведеного раніше до Одеси. Наступним етапом було відкриття у 1965 р. нового факультету технології м'ясо-молочних виробництв. Створювалися відповідно і нові кафедри та лабораторії. За ініціативи ректора на роботу до Інституту були запрошені провідні вчені – академік Й.З.Штокало, професори В.М.Стабніков, А.А.Наумов, О.М.Шалигіна, М.С.Пасічник та ін.

Значно посилилась увага до оснащення навчального процесу новими технічними засобами.

Велику допомогу у забезпеченні навчального процесу надавала студентам і викладачам бібліотека, у якій на той час нараховувалось уже близько 400 тис. примірників книжок. У 1964 р. бібліотека отримала нове приміщення площею 1800 кв.м.

Обсяг наукових досліджень за п'ятиріччя – з 1965 по 1970 рр. порівняно з попереднім періодом збільшився в Інституті в 3,5 рази, а економічна ефективність від їх запровадження підвищилась майже в 7 разів.

Зміцненню зв’язків науки з виробництвом сприяла і виробнича практика студентів. Згідно з наказами головних управлінь відповідних міністерств Інститут використовував як бази практики 120 цукрових і 36 спиртових заводів, 27 кондитерських фабрик, 52 хлібозаводи, 27 пивзаводів та шість заводів медичних препаратів і білкових вітамінних концентратів. У зв’язку зі зростанням контингенту студентів, відкриттям підготовки фахівців із нових спеціальностей, з появою нових, в т. ч. випускових, кафедр ректоратом було прийняте рішення про переобладнання студентських гуртожитків, розташованих у межах головних площ інституту, в навчальні корпуси. Одночасно на проспекті Науки було розпочато почергове будівництво студентських гуртожитків і створення студентського містечка.

У 1960-х рр. КТІХП міцно утримував позиції провідного вищого навчального закладу з підготовки кадрів харчовиків не лише в Україні, а й на теренах СРСР.

З 1970 по 1973 р. інститут очолював І.М.Федоткін, доктор технічних наук, професор, академік Міжнародної академії комп’ютерних наук та систем, видатний вчений у галузі тепломасообмінних процесів, автор сотень наукових праць і авторських свідоцтв, десятків книг, який особисто підготував 78 кандидатів та 11 докторів наук.

У ці роки вдалося зміцнити навчально-виробничу базу, поліпшити житлові та культурно-побутові умови студентства. У 1972 р. після реконструкції переданого Інститутові приміщення школи №45, були введені в експлуатацію новий навчально-лабораторний корпус, гуртожиток на 665 місць, а у 1973 р. ще один гуртожиток на 643 місця.

На початку 70-х років у структурі КТІХП відповідно до Статуту функціонувало вісім факультетів: механічний, теплоенергетики і автоматизації харчових виробництв, технології цукристих виробництв, технології хлібопекарських виробництв, технології бродильних виробництв, технології та обладнання виробництв м'ясної і молочної промисловості, інженерно-економічний та загально-технічний. Вони об'єднували 32 кафедри.

Професорсько-педагогічний склад на 1 січня 1971 р. нараховував 362 викладача, в т.ч. 18 докторів наук та 208 кандидатів наук.

З 1974 по 2003 рр. ректором КТІХП, а згодом УДУХТ (з 1998 р.) і НУХТ (з 2002 р.) був доктор технічних наук, професор, академік Української академії аграрних наук І.С.Гулий. З іменем цього видатного вченого, справжнього наставника викладачів і студентів пов’язана ціла епоха в житті університету. Маючи видатні людські якості, І.С.Гулий зумів у непростий перебудовний час, в роки становлення незалежної Української держави не тільки зберегти здобутки своїх попередників, але і згуртувати колектив для вирішення нових масштабних завдань.

Протягом багатьох років І.С. Гулий був науковим керівником Проблемної науково-дослідної лабораторії. Уперше розробив теоретичні основи процесів безперервної кристалізації цукру; фундатор принципово нових електротехнологій харчових виробництв, пектину і пектинопродуктів, харчових продуктів оздоровчого і профілактичного призначення з нетрадиційної сировини; ініціатор впровадження використання електрокріогенної техніки, мембранної та екструзивної технологій.

Це були роки впевненого поступу вперед: удвічі зросла матеріально-технічна база закладу, контингент студентів зріс у чотири рази, значно покращився якісний склад викладачів, були створені нові структурні підрозділи, кафедри і факультети.

Зокрема, з метою поліпшення якості та ефективності занять був створений відділ технічних засобів навчання, проводилася зйомка навчальних фільмів. Відкриті нові факультети: енергетичний, автоматизації і комп’ютерних систем, факультет обліку, фінансів і підприємницької діяльності.

На середину 80-х років ХХ ст. КТІХП був єдиним вищим навчальним закладом в Україні, у якому у навчальному процесі використовувалася замкнена система кольорового телебачення. Яскравим прикладом покращення матеріально технічної бази університету є новобудови цього періоду – лабораторний корпус загальною площею 10 878 кв. м. (1982 р.), студентська їдальня, спортивний комплекс (1998 р.).

У 1993 р. КТІХП надано статус університету з назвою Український державний університет харчових технологій. А у 2002 році, враховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності університету, його вагомий внесок у розвиток національної освіти і науки Указом Президента України від 19 березня університетові був наданий статус національного. Відтоді він носить назву Національний університет харчових технологій.

З 2003 по 2010 рр. НУХТ очолював доктор технічних наук, професор А.І.Українець. Після закінчення університету у 1979 р., він працював у Проблемній науково-дослідній лабораторії, у 1993-2003 рр. – проректором з наукової роботи і міжнародних зв’язків. А. І. Українець – провідний вчений нашої країни в галузі кріотехнологій, біологічно-активних добавок з різної сировини та продуктів бджільництва і продуктів імуномоделюючої дії, заслужений діяч науки і техніки.

У цей період процес інтеграції НУХТ до європейського та світового освітнього простору відзначився передусім входженням до ІUFоST (світової організації з харчової науки та технології) – неприбуткової асоціації національних організацій спеціалістів та науковців харчової промисловості. Тривали роботи з поліпшення матеріально-технічної бази, покращення умов праці, проживання і відпочинку студентів та викладачів.

У листопаді 2004 року на базі підготовчих курсів, які працювали в університеті з 1961 року, був створений новий структурний підрозділ університету – факультет доуніверситетської освіти.

У 2007 році факультет технології цукристих речовин та функціональних харчових продуктів реорганізовано у два факультети: технологій оздоровчих продуктів та готельно-ресторанної справи й біотехнології та екології.

6 травня 2009 року Національний університет харчових технологій був прийнятий до лав Міжнародної Асоціації Університетів (МАУ).

З вересня 2010 року університет очолює доктор хімічних наук, професор С. В. Іванов.

З приходом нового ректора намітились і нові парадигми у розвитку НУХТ. Так, у листопаді 2010 року Національний університет харчових технологій став співзасновником корпорації «Науковий парк Київського Національного університету ім. Т.Шевченка».

У цьому ж році університет приєднався до Національної інноваційної мережі трансферу технологій NTTN, завданнями якої є передача технологій між науковим і промисловим секторами економіки, а також пошук партнерів для здійснення кооперації в розробленні та впровадженні нових наукомістких технологій.

Тоді ж університет став членом Європейської Асоціації інтеграції харчових наук та інженерних знань у харчовій галузі (ISEKI-Food Assosiation).

У 2010 році у складі факультету ТОП та ГРС була створена кафедра туристичного та готельного бізнесу. Паралельно з навчальним процесом викладачі кафедри організовують навчальні екскурсії, відвідування студентами спеціалізованих виставок: «Міжнародний туристичний салон», «Міжнародний експофорум ресторанно-готельного бізнесу і клінінгу», «Україна – Подорожі та Туризм». Студенти знайомляться з роботою сучасних туроператорів та туристичних агентств, новинками готельного та ресторанного обладнання.

Щороку університет відвідують різноманітні зарубіжні делегації, під час візитів яких розглядається широкий спектр напрямів діяльності: від залучення перспективних іноземних студентів, обміну студентами та їх участі у міжнародних студентських програмах, до виконання спільних науково-дослідних проектів.

У 2010 році в університеті виконувалось 76 науково-дослідних робіт загальним обсягом фінансування 3835,5 тис. грн., у тому числі за угодами з підприємствами 63 теми обсягом фінансування 1455,2 тис. грн., у Проблемній науково-дослідній лабораторії виконувалося 13 тем загальним обсягом фінансування 2380,3 тис. грн.

Співробітники університету за 20 років незалежності отримали 1590 патентів України на винаходи та корисні моделі, зокрема 360 – у співавторстві зі студентами. Крім того, отримано 22 патенти та 2 авторських свідоцтва за межами України. Тільки за 2010 рік отримано 167 охоронних документи, зокрема зі студентами – 77.

Суттєво посилена робота з поновлення та підписання договорів про співпрацю із зарубіжними вищими навчальними закладами харчового профілю. Нині діють 15 договорів про спільну науково-технічну діяльність із спорідненими ВНЗ, зокрема – Вищим інститутом харчової і смакової промисловості в Пловдиві (Болгарія), Словацьким політехнічним інститутом (Словакія), Ханойським політехнічним інститутом (В’єтнам), Комп’єнським технологічним університетом (Франція), Люблінською та Білостоцькою політехніками (Польща), Мюнхенським університетом та Потсдамським інститутом перероблення зерна (Німеччина), Могилівським технологічним Інститутом (Білорусь), Кубанським державним університетом (Росія). Налагоджено зв'язки і окреслено напрями подальшої академічної співпраці з Пенсільванським університетом (США), Манчестерським університетом (Великобританія).

9 червня 2011 року університет був прийнятий до Мережі університетів Чорноморського регіону.

З 2012 р. університет розпочав працювати над міжнародним науковим проектом PRORES (Pro-ecological restructuring for job) Сьомої рамкової програми Європейського союзу підтримки навчання та розвитку кар'єри дослідників (Марії Кюрі).

Сучасний НУХТ – потужний освітній та науковий центр. Педагогічний колектив університету налічує 550 викладачів. Серед них: 21 академік, понад 100 професорів та докторів наук, більше 400 кандидатів наук. До складу НУХТ крім базового навчального закладу у м. Києві входять 2 Інститути післядипломної освіти, 13 коледжів і технікумів, 9 заочних факультетів, розташованих у різних регіонах України. Всього у навчальному комплексі НУХТ навчається понад 27 тисяч студентів і слухачів та працює більше 6,5 тисяч науково-педагогічних співробітників. Фахівців вищої кваліфікації готують в аспірантурі та докторантурі. В університеті функціонують 7 спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій за 15 науковими спеціальностями. Важливими ланками науково-методичного та інформаційного забезпечення навчального процесу є наукова бібліотека, фонди якої становлять у 2012 р. близько 1,2 млн. примірників літератури, редакційно-видавничий комплекс, розгалужена мережа INTERNET.