73. Україна в снд на великій міжнародній арені.

Під час розпаду Радянського Союзу його колишні республіки постали перед ситуацією, що в науковій літературі називається геополітичною катастрофою. Адже на території цілої низки нових незалежних держав – Білорусі, Казахстану, Росії та України містились величезні арсенали ядерної зброї. Відтак, питання мирного роз’єднання колишніх частин великої держави набувало особливої гостроти.  Для уникнення небажаних ускладнень під час дезінтеграції Союзу трьома колишніми слов’янськими республіками було запропоновано утворити організацію, головною функцією якої була б координація зусиль нових незалежних держав стосовно мирного діалогу й співробітництва на початковому етапі незалежного існування й розвитку.  8 грудня 1991 р. керівники трьох держав – Білорусі, Росії та України на зустрічі під Мінськом підготували й підписали Біловезькі домовленості: Заяву глав держав і Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня 1991 р. на самміті в Алма-Аті склад СНД було розширено з підписанням Декларації, що дістала назву Алма-атинської. До неї приєдналися також Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан. Грузія поки що вагалася із входженням до нового утворення.  Від самого початку Співдружність розглядалася як механізм координації та широких консультацій для нових незалежних держав з приводу визначення режиму правонаступництва колишніх союзних республік щодо активів та пасивів СРСР, у сфері міжнародних відносин, членства в міжнародних організаціях і т. д. Крім того, необхідно було визначити статус збройних сил колишнього Радянського Союзу.  Безперечно, значущим кроком, з огляду на тісні зв’язки між колишніми громадянами однієї держави, стало підписання країнами-учасницями Співдружності Угоди про безвізове пересування громадян СНД територією її учасників від 9 жовтня 1992 р.

Позиція України стосовно СНД

Ставши однією з засновниць Співдружності, наша країна ратифікувала її перший установчий документ з власними застереженнями. Зміст Додатку до Постанови Верховної Ради України „Про ратифікацію Угоди про створення СНД“, а також "Основних напрямів зовнішньої політики України" свідчить, що наша держава схильна розглядати Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, отже, як суто координаційну структуру, форум, що сприяє пожвавленню багатосторонніх відносин на найвищому рівні. Україна зацікавлена уникати участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність на наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного типу. Відтак, СНД не розглядається нашою країною як механізм політичної інтеграції в межах колишнього Радянського Союзу.  Звідси випливає і послідовна відмова України від надання Співдружності статусу суб’єкта міжнародного права. Така позиція нашого політичного керівництва знайшла своє відображення в неприєднанні до Статуту СНД, який було підписано 22 грудня 1993 р. (місцезнаходженням спільних координаційних структур було обрано столицю Білорусі Мінськ). З усіх республік колишнього Радянського Союзу цей документ не підписали лише Україна, Туркменистан, що має офіційно статус нейтральної держави, і країни Балтії. Хоча Україна, приєднавшись до деяких установ у межах Співдружності, має в них статус асоційованого члена (учасника). Цей статус дає їй право на власний розсуд брати (і в разі згоди повноправних членів) брати участь у прийнятті рішень та діяльності головних структур СНД. Однак, їх рішення не є обов’язковим для України.  Варто відмітити співробітництво нашої держави в межах Міжпарламентської асамблеї СНД (МПА), створеної відповідною угодою 1992 р. Україна приєдналась до її установчих документів у 1999 р. Сьогодні, за Статутом СНД, МПА є одним з органів Співдружності, що проводить міжпарламентські консультації, обговорює питання співробітництва в межах Співдружності, розробляє спільні пропозиції в галузі діяльності національних парламентів. У межах МПА провадиться розробка модельних нормативних актів, головною метою яких є гармонізація законодавства країн-учасниць. 26 травня 1995 р. було прийнято Мінську Конвенцію, що вводить у дію новий статут МПА. Україна, Молдова й Узбекистан не приєдналися до цього документу, оскільки він значно розширює коло питань, які вирішуються Асамблеєю простою або кваліфікованою більшістю, а також надає цій установі повноваження щодо укладення міжнародно-правових угод від імені її членів, надаючи їй статус суб’єкта міжнародного права.

Перспективи співробітництва в межах СНД

Україна активно виступає за активізацію та розвиток торговельно-економічних відносин в межах Співдружності на засадах суверенного партнерства, рівноправності й взаємовигоди, тобто позиція України щодо співробітництва з новими незалежними державами носить цілком прагматичний характер. Це не є спробою об’єднання „братніх республік“. Просто Україна зацікавлена в наповненні політичних заяв, що часто лунають з приводу реінтеграції в межах колишнього СРСР, реальним економічним змістом. При чому з об’єктивної точки зору інтереси практично всіх держав СНД в цій галузі співпадають у переважній більшості пунктів.  Важливість такого процесу цілком очевидна, оскільки й досі після десяти років незалежного існування економіки колишніх радянських республік залишаються пов’язаними технологічно або залежать від імпорту сировини та енергоносіїв. Окрім того, значна частка експорту названих вище держав припадає саме на країни Співдружності (український експорт до країн пострадянського простору перевищує 30% її загального товарного виробництва (послуги – більше 60%), а показники імпорту ще вищі – загалом, близько 40%). Попри заяви з приводу низького рівня обмежень щодо товарних позицій у взаємній торгівлі, такі обмеження поширюються на стратегічно важливі для країн групи товарів.  Під час саммітів СНД з боку нашої країни неодноразово лунала пропозиція стосовно утворення зони вільної торгівлі як ефективного механізму усунення митних та адміністративних бар’єрів, що, безумовно, сприяло б інтенсифікації економічного розвитку країн Співдружності, ефективному обігу товарів, капіталу й робочої сили, а також технологічному обміну між ними. Потуги нашої держави у цьому напрямі мали лише частковий успіх – 15 квітня 1994 р. було підписано, а 1999 р. затверджено рішеннями Ради глав держав СНД, Угоду про створення зони вільної торгівлі.  Однак даний документ було ратифіковано всіма учасниками Співдружності, крім Грузії та Росії. І хоча перша країна вже усунула проблеми, що заважали їй приєднатися до Угоди, без участі в цьому механізмі Росії він виявиться неефективним від самого свого початку. Причин, через які РФ не зацікавлена у створенні зони вільної торгівлі на просторах колишнього СРСР, достатньо Головною з них є вже цілком прозорий намір російської зовнішньої політики перетворити СНД на зону свого виключного політико-економічного домінування. Крім того, за багатьма статтями експорту Україна спроможна скласти Росії конкуренцію.  Виходячи з зазначених причин Російська Федерація ініціює створення в межах СНД:

• 1992 р. система колективної безпеки за одноіменним Договором (Ташкентський договір про колективну безпеку), який фактично легалізує російську військову присутність на території інших держав Співдружності, прив’язуючи їх стратегічний курс до російського;

• 1995 р. Митний і Платіжний союз, тобто структури, що покликана забезпечувати її учасникам провадження спільної митно-тарифної політики по відношенню до третіх держав. Даний факт іде врозріз із офіційними заявами з боку РФ щодо бажання налагоджувати взаємовигідне економічне партнерство з сусідніми країнами шляхом поступової економічної інтеграції, оскільки, як свідчить досвід ефективних інтеграційних утворень, що діють сьогодні, такий процес повинен починатися саме зі створення зони вільної торгівлі між державами.

Історія міждержавних взаємин на теренах СНД свідчить, що однією з умов вступу Росії до Угоди про створення зони вільної торгівлі є попереднє входження усіх держав Співдружності до Договору про колективну безпеку, а також до Євроазійського економічного співтовариства (як наступника Митного й Платіжного союзу). Однак, зараз із приходом до влади в Росії адміністрації президента В. Путіна та загальною "економізацією" міжнародних відносин, намічаються деякі позитивні тенденції в цій галузі. Такий стан справ сьогодні пов’язується з певними політичними поступками, на які пішла Україна, підписавши у 2000 р. угоду про створення Антитерористичного центру СНД.

В цілому, за весь час свого існування СНД перетворилась на суто формальний клуб, попри досить активні політико-організаційні зусилля, що докладалися до інституціоналізації об’єднання з боку країн-ініціаторів Митного союзу та Договору про колективну безпеку. Основна проблема в цьому контексті вбачається в послідовному несприйнятті ключовою державою на пострадянському просторі – Росією – європейського шляху інтеграції, який засвідчив свою ефективність на прикладі держав ЄС та АСЕАН і передбачає передусім побудову рівноправного економічного партнерства на взаємовигідних засадах. Розбіжність в інтересах центральних гравців на пострадянському просторі призвела до необхідності консолідації ними своїх зусиль з іншими республіками колишнього СРСР. Таким чином сучасні міждержавні відносини в межах СНД розвиваються переважно на двосторонньому рівні та на рівні субрегіональних утворень: Євразійського економічного співтовариства та Договору про колективну безпеку (до яких Україна не входить), а також об’єднання ГУУАМ, активним членом якого є наша держава.