• Підтвердження виконання обов'язкового мінімуму трудоднів (за невиконання колгоспників відправляли у заслання)

• Укрупнення колгоспів

• Колгоспникам рекомендовано здавати дрібну домашню худобу (забито 2 млн голів худоби)

• Збільшення податків на селян з продажу продукції на ринку

• Скорочення присадибних ділянок колгоспників

• Зменшення натуральної оплати, збільшення податків на присадибне господарство

• Матеріальне становище населення. Побут.

• Відбудова промисловості була неможлива без широкого розгортання житлового будівництва. Мільйони робітників, селян і службовців залишалися без житла. У роки повоєнної п'ятирічки з руїн та попелу піднялися спалені міста, робітничі селища, села України. Одночасно здійснювалася відбудова водогонів, налагоджувалася робота міського транспорту, комунальних служб. Та житлові й побутові умови населення, незважаючи на значні масштаби будівництва, залишалися важкими. Мільйони сімей жили в бараках, перенаселених комунальних квартирах (так званих комуналках), не пристосованих для життя приміщеннях.

• На фоні значних зрушень у розвитку важкої промисловості було чітко помітне відставання тих галузей господарства, які мали забезпечити потреби споживання. Як і в довоєнні роки, держава не надавала належної уваги розвиткові легкої та харчової промисловості. Це спричинило нестачу в Україні наприкінці 40 - на початку 50-х років найнеобхіднішого: взуття, одягу, білизни, хоча на одного жителя тут вироблялося чавуну, сталі, продукції машинобудування більше, ніж у будь-якій іншій республіці СРСР. Навіть цукор, 70% виробництва якого зосереджувалося в Україні, дуже рідко потрапляв на стіл трудящих республіки. Таке ж становище було і з соняшниковою олією. Реальні прибутки переважної більшості працівників, як у місті, так і на селі, були нижчими від довоєнного рівня.

• Проведена у 1947 р. грошова реформа призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено скорочення заощаджень на третину, а по вкладах у розмірі понад 10 тис. крб. — на дві третини. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, сільській інтелігенції. В умовах повної відсутності установ Ощадбанку на селі обмін грошей, що зберігалися у населення вдома, здійснювався там з розрахунку 1:10 І цього разу селянство опинилося в нерівних умовах порівняно з іншими категоріями населення.

• Скасування у 1947 р. карткової системи розподілу продуктів викликало значне зростання цін на них. Нові ціни більш ніж у тричі перевищували довоєнні, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину.

• У винятково складних умовах повоєнної відбудови надмірне навантаження несла система медичного обслуговування, Їївідродження-відбувалося досить швидко. Кількість лікарняний ї ліжок у республіці на кінець п'ятирічки досягла майже 200 тис., що перевищувало рівень 1940 р. Значно більше, ніж до війни працювало в Україні на кінець п'ятирічки лікарів і середнього медичного персоналу. Для значної частини жителів України, особливо сільських районів, віддалених сіл, хуторів, якісне медичне обслуговування залишалося недоступним.

• 66. Наступ сталінізму на українську культуру і духовне життя українського народу. Незважаючи на великий моральний стимул, який дала більшовикам перемога у другій світовій війні, Сталін був переконаний, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Аби піднести бойовий дух народу під час війни, радянські власті підтримували російський і неросійський патріотизм, послабили обмеження релігійної діяльності. Проте найбільше занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн радянських людей — .тих, котрі жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили у полон,— зазнали впливів західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку вороже чи, принаймні, скептично. Тому, на думку Сталіна, режим повинен був знову посилити контроль над суспільством, особливо в царині ідеології.    Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові Андрію Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Він стверджував, що така позиція крила в собі невдоволеність радянською культурою. А це, на його думку, було недопустимим. “Наше завдання,— проголошував він,— полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду”. Але якщо метою Жданова та його прибічників було відкинути західну культуру, то вони повинні були запропонувати народові привабливішу альтернативу. Відтак ідеологічна кампанія Жданова дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу знаходився російський із ще похвальнішими досягненнями. Поява цієї нової форми російського націоналізму не була чимось несподіваним: ще у травні 1945 р. Сталін провістив його в своєму знаменитому тості за російський народ, вітаючи його як найвидатнішу з усіх націй, що входять до Радянського Союзу.    Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ініціативами Сталіна в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською окупацією, саме їх переважно вивозили для примусової праці до Німеччини, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренними. На західних українцях найдужче “позначилися” західні впливи. Зауваження Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато, звичайно, не віщувало нічого доброго. Про наближення погрому на Україні свідчило висунуте в липні 1946 р. Центральним Комітетом партії у Москві зловісне звинувачення українських комуністів у тому, що вони “не надають належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва ... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія” і “мають місце українські націоналістичні концепції”. Це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури.    Через місяць, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках,— наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в “ідеологічній розхлябаності”. Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології К. 3. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в “українському націоналізмі”. Тим часом Литвин зосередився на конкретних справах, зокрема на нещодавно опублікованій “Історії української літератури”. Він стверджував, що праця мала суттєві “недоліки”, бо зображала розвиток української літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала західні впливи й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік подібній критиці було піддано перший том “Історії України”, який вийшов у 1943 р. за редакцією М. Н. Петровського.

•    Апогей цього ідеологічного “закручування гайок” настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри “Любіть Україну!” впало звинувачення у “націоналізмі”, а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Пошуки ідеологічних відхилень набули ще більш гротескового — й смертельного — забарвлення, коли об'єктом переслідувань обрали євреїв. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у “космополітизмі”. Таємна поліція навіть сфабрикувала “змову” групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилося сміхотворне твердження, прикметне для радянської пропаганди, нібито українські націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на шкоду СРСР.    В міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку Сталіним наступної кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення. З усією очевидністю українська інтелігенція засвоїла урок 30-х років: тобто краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р. “великий вождь” помер. Здається, було чути, як Україна полегшено зітхнула.    В українців, котрі до 1939 р. жили під радянським правлінням, післявоєнні роки викликали відчуття “вже баченого”. Знову вони поринули у здійснення величезних виснажливих будівельних проектів, знову переживали гнітючий перехід від періоду відносної гнучкості в ідеології та культурі до ортодоксії, й знову перед ними поставала реальна перспектива голоду і репресій.    Проте для західних українців повоєнні роки відкрили нову добу, ввівши їх у цілковито інший світ, з яким вони мали лише коротке й нещасливе знайомство у 1939—1941 рр. Включення до складу СРСР тепер означало їхнє відмежування від політичних і культурних цінностей Європи. Його результатом також стала втрата найважливішого набутку західноукраїнського суспільства — його широкої організаційної мережі, найстарішим і найважливішим складником якої була греко-католицька церква, а найновішим — ОУН/УПА, мережі, що протягом поколінь служила основним захистом проти чужої влади й найактивнішим виразником української національної самобутності. Але не всі наслідки радянської анексії були негативними: в результаті сталінського диктату нарешті було розв'язано українсько-польський конфлікт, що довго вичерпував сили обох суспільств. Крім того, радянська влада започаткувала давно запізнілу суспільну та індустріальну модернізацію регіону. І як би там не було, але саме вона нарешті об'єднала всіх українців у єдиній державі.

• 67. Україна в період тимчасової лібералізації суспільно-політичного життя в срср в середині 50-х – середині 60-х р..

• Суспільно-політичне життя. Початок „відлиги” 5 березня 1953 р. не стало Сталіна. Та його смерть ще не означала смерті сталінщини. Вона немов ракова пухлина пустила метастази в усі сфери життя радянського суспільства. Люди, заморочені тріскучою соціальною демагогією, наглухо відмежовані "залізною завісою" від зовнішнього світу, у своїй масі вірили Сталіну, він мав численних шанувальників серед усіх суспільних верств. Система, яка визначалася Сталіним як соціалізм, мала такі основні риси: одержавлення економіки; жорстоке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, включаючи фактично кріпацьку працю колгоспників і рабську – мільйонів в’язнів; низький рівень життя трудящих; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; жорстоке придушення інакомислення, масові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія. Неупереджений науковий аналіз свідчить, що така система вічно існувати не могла, оскільки була вкрай марнотратною і неефективною, а терористично- репресивні способи керування країною були абсолютно нестерпними. Суспільство не можна було вічно тримати під страшною напругою. Це відчувало і нове керівництво. Постало питання про лібералізацію режиму. Як потім згадував один із найзапекліших сталіністів В. Молотов: „Всі хотіли передишки, полегше пожити. А по-сталінському - потрібно було і надалі тримати міцно кермо”. Отже, зі смертю Сталіна розпочався новий період, суть якого полягала у лібералізації суспільно-політичного життя. Цей період, від середини 50-х до середини 60-х років, з легкої руки російського письменника І. Еренбурга, назвали „відлигою”. У часи "відлиги" нове керівництво спробувало реформувати тоталітарну радянську систему, надати їй людської подоби, бодай частково подолати жахливий антагонізм ніж людиною і режимам, суспільством і державою. Вакуум влади, що утворився після смерті Сталіна, був заповнений так званим "колективним керівництвом" - компромісним союзом найвищих керівників партії і держави на основі нетривкого балансу сил. Уже вночі з 5 на 6 березня 1953 р. найближчі соратники Сталіна приступили до розподілу влади. Вони свавільно скоротили обраний ХІХ з’їздом партії склад Президії ЦК з 25 до 10 членів і з 11 кандидатів залишили 4. Перше місце в новій ієрархії посів Г. Маленков, котрого обрали Головою Ради Міністрів СРСР. Але Маленкову довелося 14 березня поступитися першим місцем у секретаріаті ЦК КПРС, де це місце посів М. Хрущов. Таким чином, останній обійняв ключову посаду в партійному апараті, що згодом відіграло вирішальну роль у боротьбі за лідерство у керівництві країною. МВС і МДБ об’єднали в одне Міністерство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Але Хрущов, як видно з мемуарів, уже в день смерті Сталіна твердо вирішив усунути Берію з політичної арени і почав шукати спільників для цього. Берії підпорядковувалася, охорона Кремля і всіх найвищих керівників держави. У віданні МВС перебували прикордонники і внутрішні війська. В перші дні після смерті Сталіна частина цих військ була перекинута до Москви, де вони і залишилися. Тому у членів "колективного керівництва" склалося враження, що Берія готує державний переворот . У цих умовах Хрущову вдалося умовити Маленкова й інших членів „колективного керівництва” арештувати і фізично знищити Берію. Берію арештували 26 червня 1953 р. на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР. По одній версії, автором якої є Хрущов, Берію негайно розстріляли в сусідній кімнаті. За іншою версією, що ґрунтується на спогадах інших учасників зміщення Берії, його судили і розстріляли наприкінці грудня 1953 р. Тільки 10 липня 1953 р. радянська преса сповістила про арешт Берії, звинувативши його, що він буцімто був англійським шпигуном і відвертим ворогом народу. Обставини усунення Берії, фантастичні звинувачення на його адресу, суперечливі дані про його смерть все це свідчить про запеклу боротьбу за владу всередині "колективного керівництва". Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У червні 1953 р. пленум ЦК Компартії України звільнив із посади першого секретаря Л. Мельникова. 29-30 липня 1953 р. пленум ЦК Компартії України, де головував С. Кириченко, схвалив заходи ЦК КПРС щодо Берії. У Києві були заарештовані і згодом страчені співробітники Берії - міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник - С. Мільштейн. Були зняті зі своїх постів і ряд начальників обласних управлінь МВС республіки. У вересні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який обрав першим секретарем ЦК Хрущова. Обрання Хрущова на цю посаду зміцнювало його становище в "колективному керівництві". Деякий час на передньому плані у цьому керівництві ще перебував Маленков. Але його авторитет підупав. Маленков був звільнений із посади Голови Ради Міністрів. Новим головою, за пропозицією Хрущова, обрали М. Булганіна. Становище Хрущова у керівництві країною ще більше зміцнилося. Необхідно відзначити, що кар’єра Хрущова була свого часу тісно пов'язана з Україною, а після повернення в Москву він не поривав тісних стосунків із Києвом. Поступово серед найвищих партійних і державних керівників у Москві за безпосередньої підтримки Хрущова з’явилися вихідці з України – 0. Кириченко, Л.. Брежнєв, Н. Підгорний. Навесні 1953 р. хоч і дуже обережно, але було поставлене питання про необхідність припинення "політики культу особи". "Культ особи", не називаючи поки що імені Сталіна, проголошувався "шкідливим і антимарксистським". Із газетних шпальт зникло звичайне славослів’я на честь Сталіна. У другій половині 1953 р. запрацювали комісії, які розпочали реабілітацію невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім’я. Це хоч і стосувалося дуже обмеженої кількості жертв сталінського режиму - всього кількох тисяч чоловік, та початок було зроблено. В’язні страшного ГУЛАу подали голос. Усі вимагали негайного перегляду їх справ і звільнення. У ряді таборів у районі Воркути, Норильська, Караганди, Конгура спалахнули повстання. Серед повстанців було чимало українців, переважно колишніх учасників ОУН-УПА. Повстання були люто придушені, але процес реабілітації набирав силу. Восени 1953 р. ліквідували органи масових чисток - воєнні трибунали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання і ув’язнення. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС із розслідування справ часів "великого терору" (1936-1939 рр.), а в 1955 р. видається положення про прокурорський нагляд. На початку 1956 р. відміняється постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів" та постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялося подавати касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії. У квітні 1954 р. зі складу МВС виділили КДБ СРСР . Його очолив І. Серов, а на чолі органів держбезпеки в Україні стан Т. Строкач - прибічники - М. Хрущова. При цьому штати КДБ значно скорочувалися. Уже початковий період десталінізації в 1953-1956 рр. привів до серйозних змін в Україні. Зокрема, припинилися ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнився процес русифікації, на керівні посади різних рівнів стали висуватися місцеві кадри, особливо в західних областях України. У ці ж роки розпочався процес розширення прав союзних республік. Зокрема в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. У результаті бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. Отже, фінансово-бюджетні права республіки розширилися. Однак ці тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку і не відішли за досить помірні і вузькі рамки. СРСР продовжував залишатися, в сутності, унітарною державою і найважливіші питання вирішувалися у Москві. Взаємовідносини центру і республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму і будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася лише безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних взяти на себе повну відповідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким кутом зору потрібно розглядати діяльність перших секретарів ЦК Компартії України, що були фактично першими особами в республіці: О.І. Кириченка (1953-1957 рр.), М.В. Підгорного (1957-1963 рр.), П.Ю. Шелеста (1963-1972 рр.). Кожний (із них був ставлеником тоталітарної системи і діяв у строго визначених рамках. Секретна доповідь М.С. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Вплив цієї події на суспільно-політичне життя в Україні. Органічна неможливість тоталітарних структур до реформування Найважливішою справою Хрущова була критика культу особи Сталіна. Особливе значення у цій критиці займає секретна доповідь М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС „Про культ особи та його наслідки”. У ній політика Сталіна визначалася як хибна, у низці засадних моментів - злочинна. Це стосується масових репресій, організації провокацій, застосування тортур під час слідства тощо. Але критика Сталіна в доповіді була досить різкою, та не глибокою, оскільки обминалися системні засади і фундаментальні причини сталінського режиму. Причини виникнення культу пояснювалися ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою і особливо негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила культ особи. У доповіді не ставився під сумнів жоден з етапів політики партії після 1917 р. Сам початок сталінського терору визначався 1934 р., що автоматично виключало із переліку злочинів режиму насильницьку колективізацію, голодомор 1933 р. тощо. Назва жертв культу особи теж вибіркова. До них Хрущов відніс лише комуністів, що чітко дотримувалися офіційної партійної лінії, але і словом не пом’янув опозиціонерів і простих громадян. Таким чином, у доповіді обійдено питання про відповідальність за вчинені злочини всієї правлячої тоді верхівки. У доповіді було зроблено все, щоб на противагу Сталіну піднести Леніна, партію, існуючий лад. Хрущов, як то видно з його мемуарів, так ніколи і не зрозумів, що від Сталіна не можна відцуратися, не відмовившись від системи, яка його породила. Адже не один Сталін винний у найстрахітливіших злочинах XX ст., а передусім тоталітарна система й ідеологія марксизму-ленінізму, що породила цю систему. Тому, хоч удар по культу особи був завданий страшенний, тоталітаризм; утримайся ,оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму. Доповідь М. Хрущова "Про культ особи та його наслідки" залишалася засекреченою в СРСР аж до 1989 р. Основні положення доповіді в значно пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Але критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. У тоталітарній системі була зроблена перша пробоїна, яку залатати прибічники системи вже не змогли Партійне керівництво в УРСР за вказівкою з Москви розгорнуло шаблону кампанію засудження культу особи на партійних зборах і в пресі. Реабілітація жертв сталінських репресій прискорилася. Але точних даних про число реабілітованих жертв не було. За останніми даними, що наводяться в літературі, на кінець 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн. чол., із них було реабілітовано 3,2 млн. чол. Поза реабілітацією залишилось більшість жертв репресій 20-х – початку 30-х років і майже всі, хто так чи інакше був звинувачений у націоналізмі. Втім, навіть строго дозована критика Хрущова культу особи сполохала сталіністів. Вони боялися кари за свої злочини. А тому, у першій половині 1957 р. члени Президії ЦК КПРС Молотов, Маленков, Каганович, Ворошилов, Булганін та інші змовилися між собою і 18 червня 1957 р. на засіданні Президії ЦК раптово поставили питання про зміщення Хрущова. Але червневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС підтримав Хрущова і виключив із складу Президії ЦК Молотова, Маленкова, Кагановича і Шепілова, котрий до них прилучився. До складу членів Президії ЦК ввійшли люди, що підтримали Хрущова, зокрема Л.. Брежнєв. М. Хрущов належним чином оцінив відданість й іншого вихідця з України - О. Кириченка: грудневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС обрав О. Кириченка секретарем ЦК КПРС. За підтримкою Хрущова на посаду першого секретаря ЦК Компартії України у грудні 1957 р. був обраний М. Підгорний, теж із числа тих, хто підтримав Хрущова на червневому (1957 р.) Пленумі ЦК. У березні 1958 р. Хрущов домігся зміщення з посади Голови Ради Міністрів СРСР Булганіна, сам посівши цю посаду. Одночасно він залишався першим секретарем ЦК КПРС. Тепер у вищому керівництві ніхто не заважав йому проводити намічені реформи і відповідальність за їх половинчатість, непродуманість і провал віднині падала на Хрущова. Передусім у суспільно-політичному житті країни Хрущов вирішив поглибити курс на лібералізацію режиму і критику культу особи. Визначну роль у цьому відіграв ХХІІ з’їзд КПРС, який відбувся у жовтні 1961р. На цьому з’їзді була висунута теза, що винуватцем і організатором масових репресій був не тільки Сталін, як наголошувалося раніше, а і певна група людей, що оточували Сталіна. Були названі і конкретні особи - Молотов, Каганович, Маленков та ін. Тіло Сталіна було винесене з Мавзолею, його численні пам’ятники в різних куточках країни знищені, його ім’я зникло з назв вулиць, колгоспів, міст, твори його були вилучені з масових бібліотек. ХХІІ з’їзд КПРС підтвердив курс на розширення так званої «соціалістичної демократії». Було висунете положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу. Хоча всім зрозуміло, що збереження тоталітарної системи, навіть за деякої її лібералізації, вихолощувало реальний зміст "загальнонародної держави". Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися. Більшу увагу, зокрема і в Україні, було звернуто на роль представницьких органів влади, розширення повноважень Рад депутатів трудящих. Їх робота стала більш досконалою і активною. На основі загальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила ряд важливих законів: про бюджетні права УРСР і місцевих рад, судоустрій та інші; прийняла кодекси: кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний і цивільно-процесуальний. Органи внутрішніх справ дещо поступилися своїми правами щодо охорони громадського порядку шляхом організації та діяльності добровільних народних дружин, посилення ролі товариських судів за рахунок компетенції народних судів. У практику почало входити всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки і країни. Дещо зросли можливості профспілок, яким було надано право законодавчої ініціативи і передані окремі функції, що раніше належали державним органам. Профспілкам було передано керівництво санаторіями, будинками відпочинку, а з 1962 р. розширено діяльність профспілок у сфері соціального страхування. Однак, у цілому механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарних характер, відкрита критика політичного режиму не допускалася, вибори до рад усіх рівнів були формальними. Ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишалися фактично складовою частиною державних структур. А головне полягало в тому, що, не тільки зберігався, а і посилювався всеосяжний диктат партійного апарату. Змінити стару систему Хрущову було не дано, хоч інтуїтивно він робив кроки в цьому напрямі. ХХІІ з’їзд КПРС (1961 р.) включив у статут партії пункт про оновлення на кожних чергових виборах склад ЦК та його Президії не менше ніж на чверть і про вибори членів керівних партійних органів від Президії ЦК до первинної організації всього на три строки підряд. Але якщо інші нововведення Хрущова приймалися апаратом до виконання, то тут він зачепив номенклатуру за живе. Серед партійного керівництва від районної ланки до Президії ЦК почало наростати глухе незадоволення. Гнів та обурення номенклатури викликали постанови, що позбавляли її багатьох привілеїв, дарованих ще за сталінських часів. Зокрема, ліквідація так званих „пакетів” – не афішованих і не обкладених податками додаткових щомісячних грошових виплат з державної скарбниці певним категоріям апаратників. Потім прийшло розпорядження різко скоротити кількість службових персональних машин, надходили пропозиції про ліквідацію закритих розподільників тощо. Проти Хрущова почала складатися нова група змовників, що і привело до подій жовтня 1964 р. і усунення його від влади. Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народу потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей в умовах "відлиги". На XXI з’їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.) було заявлено, що на рубежі 1950-60-х років соціалізм в СРСР переміг повністю і остаточно. Було зроблено висновок, що друга Програма Комуністичної партії (1919 р.), яка ставила завдання побудови соціалізму, повністю виконана і постала потреба прийняти третю програму. Нова Програма КПРС - програма побудови комунізму, прийнята на ХХІІ з’їзді КПРС у 1961 р., оголошувала, що перехід до комунізму потребує одночасного розв’язання трьох взаємозв’язаних завдань: створення матеріально-технічної бази комунізму, розвитку комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Визначальним серед цих завдань було названо створення матеріально-технічної бази комунізму. А. тому в програму були введені конкретні завдання по створенню цієї бази в найближчі: 10 - 20 років. У програмі передбачалося, що до 1980 р. радянське суспільство повинно стати " В основному" комуністичним і перейти до розподілу "за потребами". Програма закінчувалася на поетичній ноті: "Партія урочисто обіцяє – нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі". Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років міцно панували в офіційній ідеології. Та до реального життя радянських людей ця міфотворчість мала дуже далеке відношення. Народ висловив своє ставленню до комунізму таким популярним анекдотом початку 1960-х років: "Комунізм - це горизонт, чим швидше ви до нього наближаєтеся, тим швидше він від вас віддаляється ”. Тоталітарна система була органічно не в змозі щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу. Тоталітарні структури були нездатні до реформування. Для. здорових сил суспільства не залишалося іншого шляху, як шляху боротьби за ліквідацію тоталітаризму. Шістдесятники. Поява дисидентів Послаблення ідеологічного тиску в другій половині 1950-х - на початку 1960-х років мало відповідний результат: в роки "відлиги" почало формуватися покоління людей, яке поставило під сумнів офіційно декларовані цінності. "Відлига" принесла нову морально-психологічну атмосферу в суспільство, створила інший політичний клімат і тим самим розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Ці явища в житті країни особливо гостро відчувала інтелігенція. Поступово почали вимальовуватися серйозні зміни в її ціннісних орієнтирах. Покоління інтелігенції, що надихалося вірою в оновлення суспільства, у торжество свободи і демократії стали називати "шістдесятниками", оскільки вершина їхньої творчості припала на початок 60-х років. Та й сам термін саме тоді і з’явився. Це покоління, окрім більшого доступу до джерел світової культури ХХ ст., мало виший, ніж у їх попередників, освітній ценз, мало добре розвинутий художній смак і непересічний талант. Воно щиро прагнуло нового, свіжого, прогресивного, не затиснутого в закостенілих рамках "соцреалізму". Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження. Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибині струни людських почуттів, є душею народу, є наймобільнішою галузкою красного письменства. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, В. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, В. Шевчук, Д. Дрозд. 3’явилися талановиті літературні критики - І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк. Свій талант розкрили у сфері образотворчої штуки П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Ю. Якутович, Г. Сверстюк, у кінематографі – С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика. На початку 1960-х років у Києві своєрідним центром духовного життя творчої молоді став клуб "Супутник". Цей клуб творчої молоді був заснований у 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Очолював клуб Л. Танюк, активними його членами були М. Вінграновський, І Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та ін. Творчі вечори клубу приваблювали до себе десятки людей. Шістдесятники діяли не тільки у Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині, інших місцях. Зокрема у Львові було створено клуб творчої молоді "Пролісок", головою якого став М. Косів, у Харкові з’явився гурт молодої, демократично налаштованої інтелігенції на чолі з талановитим російським поетом Б. Чичибабіним, на Донеччині започаткував себе як поет В. Стус, у Черкасах жив і творив В. Симоненко. І хоча ці невеликі гуртки та об'єднання були ледь помітними у вирі суспільного життя республіки, у подальшому їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, блискучим початком нового національного відродження. Позиція шістдесятників спочатку була цілком лояльною щодо генеральної лінії КПРС. Вона не мала нічого антирадянського. Її представники – молоді люди, що народилися й виросли за радянських часів і звикли вважати соціалізм за найсправедливіший лад на землі. Разом із тим. вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу. А тому з’явилася концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики тих деформацій, яких вона зазнала, зокрема і в національних стосунках. Здавалося б така позиція мала дістати підтримку з боку керівництва країни, зацікавленого в усуненні всього того, що заважало прогресу. Однак вийшло навпаки: шістдесятники стали об’єктом цькування і критики з боку компартійних ідеологів. Письменники-шістдесятники були піддані критиці вже на серпневому (1962 р.) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні 1962 р. і в березні 196З р. відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва. Прогресивні письменники, художники, режисери потрапили під шквальний вогонь критики партійних ортодоксів. Доклав руку до травлі митців і сам Хрущов, про що він потім у мемуарах жалкував. У червні 1963 р. відбувся пленум ЦК КПРС, де в центрі уваги стояли чергові завдання партії в галузі ідеології. На пленумі Підгорний накинувся на літературного критика І. Дзюбу, режисера С. Голованіського. Секретар ЦК Компартії України з ідеології А. Скаба гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За "формалізм" і "бездушні абстракції" цькувалися художники П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф Мануйло, І. Литвоченко, Л. Кремницька, скульптори Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін. Не всі шістдесятники витримали такий тиск, дехто зламався і став діяти так, як вимагали партійні ідеологи, інші занурилися у власні проблеми, але найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій і фактично поставили себе поза тоталітарною системою. Так, у суспільно-політичному житті країни на початку 60-х років з’явився самвидав – не підцензурної, офіційно невизначеної, забороненої, підпільної літератури. Починався самвидав із поширення віршів В. Симоненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака „Доктор Жеваго ” та ін. Приблизно на межі 1963-1964 рр. стала поширюватися анонімна політична публіцистика („Про сучасне і майбутнє України ”, „Стан і завдання українського визвольного руху ”, „Націоналісти?”, „Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”, „З приводу процесу над Погружальським” та ін.). Статті були присвячені злободенним і наболілим питанням життя України: принизливого стану української мови та культури, нерівноправного статусу республіки у складі СРСР тощо. Центральною проблемою самвидавної політичної публіцистики першої половини 60-х років в Україні було національне питання. Оцінити межі самвидаву і кількість його читачів важко. Спочатку самвидавчі статті передавалися друзям, близьким, знайомим. Ті, в свою чергу, знайомим своїх друзів та близьких; і самвидав на література розходилася, немов кола по воді, по всій Україні. Органи КДБ всіляко намагалися перешкоджати цьому, але задушити самвидав вони не змогли. У розповсюдженні самвидавної літератури головну роль відіграли два центри: Київ, де активно діяли І. Світличний, Є Пронюк, В. Чорновіл, і Львів, де самвидав розповсюджували М. Горинь, Б. Горинь, І. Гель та ін. Самвидавна діяльність - це форма дисиденства (від латинського - "дисидент" - незгідний). Отже, дисиденти, - люди, які були незгідні з панівною ідеологією, існуючою системою і розпочинали ту або іншу форму боротьби з існуючим у країні ладом. Дисидентський рух в Україні був започаткований у середині 50-х років у формі підпільних груп, організацій або окремих осіб. Точно встановити їхню кількість поки що немає можливості за браком джерел та літератури. Але за даними КДБ, протягом 1954-1959 рр. в Україні було викрито 229 таких груп та окремих одинаків і притягнуто до різних видів відповідальності понад 2 тис. осіб. Більшість цих підпільників діяла у західних областях України і ідеологічно були близькі до ОУН-УПА. Здебільшого вони орієнтувалися на збройну боротьбу за самостійну Україну. Типова в цьому відношенні підпільна організація "Український національний комітет" у Львові, до якої входило 57 чол. У грудні 1961 р. вона була розгромлена КДБ. Керівників організації – І. Коваля та Б. Грицину розстріляли, 18 чол., отримали від 10 до 15 років ув’язнення, решту покарали в адміністративному порядку. Але опір не міг далі продовжуватися в старих організаційних формах, оскільки це вело до посилення репресій із боку тоталітарної держави і цілковитого винищення борців за визволення. У дисидентських колах йшов посилений пошук нових форм і методів боротьби. Практичним виявом таких пошуків, що започаткував новий етап національно-визвольного руху в Україні, було створення в 1959 - 1961 рр. Л. Лук’яненком підпільної групи – „Української робітничо-селянської спілки” (УРСС) у Львівській області. Чисельність цієї організації становила 7 чол., але в ході слідства по цій групі органи держбезпеки притягли 30 осіб. Керівне ядро організації складалося з трьох осіб –Л Лук’яненка, І. Кандиби та С. Віруна. Політична платформа УРСС становила грань поміж двох етапів українських визвольних змагань: до УРСС всі прояви боротьби йшли в основному під гаслами збройної боротьби. А у проекті програми УРСС було записано: "Методи досягнення нашої мети мирні, конституційні”. Агітація і пропаганда – ось головні способи діяльності УРСС. Пропагувалася боротьба на незалежну Україну на основі діючої союзної конституції, яка формально надавала союзним республікам право виходу із Союзу. Ширшої роботи організація розгорнути не встигла. За доносом підпільників у січні 1961 р. заарештували. У травні того ж року Львівський обласний суд на закритому засіданні засудив Л. Лук’яненка до страти, І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцьківа, О. Любовича, І. Кіпіша, Й. Боровицького до 10-15 років ув'язнення. Верховний Суд УРСР замінив Л. Лук’яненку страту на 15 років ув'язнення. Таким чином, і в роки „відлиги” будь-яке інакомислення жорстоко придушувалося. Закриті судові процеси над дисидентами йшли по Україні один за одним: 1957 р. у Рівному судили В. Кобринчука, в Дніпропетровську - А. Гурика; 1959 р. у Києві засудили Кулька, у Донецьку О. Тихого; в 1960 р. у Сумах – І. Полозка, в Тернополі - П. Струса; в 1961 р. у Донецьку – групу Г. Гайового; у 1962 р. у Запоріжжі – В. Савченка, В. Ришковенка, ю. Покрасенка, О. Воробйова, В. Чернишова, Б. Надтоку; у Чернівцях – Д. Ковальчука; в 1963 р. у Луцьку – Ю. Савчука та ін. Ці факти свідчать, що практично скрізь в Україні мав місце рух проти тоталітарного режиму. Одночасно, наприкінці 1950-х - на початку 1960-х років почастішали і стихійні народні виступи проти поганих умов праці, підвищення цін, зниження тарифних розцінок, нестачі продуктів у магазинах або їх дорожнечі на ринках. Один із найбільших таких виступів стався у Новочеркаську червні 1962 р., коли робітники, обурені черговим підвищенням цін при одночасному зменшенні зарплат спинили роботу і вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а ватажків було страчено або покарані роками ув’язнення. Робітничі заворушення меншого масштабу, стихійні припинення роботи, „італійські” форми страйку мали місце на Донбасі, у Кривому Розі та інших районах республіки. Усі ці прояви народного обурення нещадно придушувалися, як і дисидентський рух. Необхідно зазначити, що для всіх форм опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійних виступів робітників) були характерні одні й ті самі особливості: організаційна слабкість, локальність дій і в часі і в просторі, нечисленність учасників. Робітничий рух і дисидентський рухи діяли поруч, але не злилися в один опозиційний потік. Це давало можливість тоталітарному режиму не тільки порівняно легко розправлятися і з тими, і з іншими, а й довго приховувати від власного народу і світової громадськості наявність опозиційного до режиму руху. Адже цей рух був свідченням нестабільності тоталітарної системи і провісником її краху. Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС. Кінець „Відлиги” Реальні права так і залишились в руках номенклатури, представників тоталітарного режиму. "Відлига" не супроводжувалася докорінними демократичними перетвореннями у країні, навпаки, з кінця 1962 р. намітився відхід від уже заявлених демократичних позицій. Передова частина інтелігенції, яка сподівалася на докорінні демократичні перетворення, була розчарована, її кращі представники потрапили під нові репресії. Незадоволення існуючим станом речей у країні висловлювали трудящі, їх дратували перебої з постачанням продуктів харчування і підвищенням цін на них на початку 60-х років. На селі глухо ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження особистих господарств трудівників села. Велике незадоволення спостерігалася серед офіцерського корпусу у зв’язку з його поспішним скороченням та зменшенням пенсій. Прорахунки Хрущова на міжнародній арені ("карибська криза", різке погіршення відносин з Китаєм тощо) підривали його авторитет і в очах світового комуністичного руху, лідером якого була КПРС. У цих умовах серед партійно-державного керівництва країни поступово визріла нова змова проти Хрущова. Змовники, лицемірно прикриваючись вищими державними інтересами, вирішили усунути першого секретаря і змінити політику, ліквідувати „відлигу”. При цьому виразно просвічувалися як особисті амбіції учасників змови, так і групові інтереси номенклатури. Більшість членів ЦК КПРС, наляканих перспективою ротації кадрів і роздратованих безкінечними перебудовами партійно-державних структур, таємно бажали позбутися ініціатора цих перемін. Серед змовників були Л. Брежнєв, О. Шелепі, М. Суслов, Д. Полянський. 12 жовтня 1964 р. зібралося засідання Президії ЦК КПРС, де остаточно розробили сценарій усунення Хрущова. ІЗ жовтня Хрущова, який перебував на відпочинку на чорноморському узбережжі Кавказу, викликали в Москву. Голова КДБ В. Семичастний завчасно змінив охорону Хрущова, відключив його телефони і віддав наказ спецслужбам не виконувати ніяких наказів останнього. Хрущов був ізольований від реальних важелів влади. Засідання Президії ЦК 13 жовтня відбувалося дуже бурхливо.

• 68. Розкрийте суспільно-політичне становище України в 2 пол. 60-х – першій пол. 80-х. Р.

• . Зародження дисидентського руху в СРСР і УРСР в 60-х рр. ставало неминучим в умовах згортання процесів десталінізації і особливо в умовах певної ресталінізації. Проти цього рішуче виступила частина національно свідомої української інтелігенції, переважно шестидесятників. Саме вони й створили політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі, домагаючись її послідовної демократизації та ліквідації її тоталітарної природи, тобто вони висували і політичні вимоги, а не тільки культурницькі.

• Власне дисидентський рух в Україні, неминуче набуваючи національно-демократичного  забарвлення,  з'являється  вже  наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. У 1959-1961 рр. в західних областях України діяла Українська робітничо-селянська спілка, створена Л. Лук'яненком (І. Кандиба, С. Вірун та ін.). ЇЇ члени домагалися реалізації права українського народу на самовизначення і вихід зі складу СРСР мирними засобами на підставі конституції. У січні 1961 р. члени УРСС були заарештовані, а у травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес. Л. Лук'яненка було засуджено до страти , а потім замінено на 15 років позбавлення волі.

• У першій половині 60-х років пройшла ціла серія судових процесів над інакомислячими - у Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.

• Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів. У серпні - вересні 1965 р. в Україні пройшла перша велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін. Ці дії влади викликали протести дисидентів. 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі "Україна" після прем'єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків", І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів. І. Дзюба у 1965 р. підготував наукову працю "Інтернаціоналізм чи русифікація", яку адресував вищому керівництву УРСР. У своїй книзі з позицій націонал-комунізму він піддав гострій критиці національну політику Комуністичної партії в Україні. У квітні 1967 р. В. Чорноволом була видана збірка матеріалів про арешти в Україні "Лихо з розуму". 22 травня 1967 р. відбулася акція протесту в Києві біля пам'ятника Т. Шевченку, де зібрався тисячний натовп. Міліція її розігнала, чотирьох арештували. Обурений натовп попрямував до будинку ЦК КПУ. О 3 годині ночі заарештованих звільнили.

• У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація "Український національний фронт" (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами. У квітні 1968 р. на ім'я вищого керівництва СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного) надійшов лист за підписом 139 чоловік (члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори) з протестом проти арештів в Україні. У квітні 1968 р. з'явився "Лист творчої молоді Дніпропетровська" на ім'я вищого керівництва УРСР за підписом майже 300 чоловік, в якому містився протест проти русифікації, проти шельмування роману О. Гончара "Собор". В авторстві звинуватили І. Сокульського, якого засудили на 4,5 роки позбавлення волі.

• Набирає сили самвидав. У 1970 - 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу "Український вісник" під редакцією В. Чорновіла, С. Хмари.

• У другій половині 60-х - на початку 70-х рр. продовжувалися арешти, судові процеси. Окрім таборів використовували і вміщення до психіатричних лікарень (П. Григоренко, А. Плющ, М. Плахотнюк, З. Красівський, В. Рубан, Й. Тереля та ін.).

• У січні - травні 1972 р. в Україні пройшла друга велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано і засуджено було більше 100 чоловік (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Гель, М. Плющ, Н. Світлична та ін.).

• Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва УРСР. П. Шелест у 1963 - 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста перевели до Москви, звинувачуючи в економічному місництві та потуранні націоналізмові. В. Щербицький (у 1972 -   1989 рр.) став першим секретарем ЦК КПУ. З 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.

• 69. Початок національно-державного відродження українського народу в період перебудови радянського суспільства.

Із середини 80-х років розпочався незворотний процес оновлення радянського суспільства.    12 листопада 1982 р. через два дні після смерті Л. Брежнєва державу очолив колишній голова Комітету державної безпеки Ю. Андропов. Пробувши при владі півтора року, у лютому 1984 р. він помер і його місце посів старий і хворий К. Черненко, який також через рік помер. Протягом 1982-1985 pp. не було вирішено жодної вагомої суспільної проблеми, хоча в перші місяці після приходу до влади Ю. Андропова, здавалося, що він прагне навести порядок у країні й почати реформи.    Значно ускладнилася в ці роки ситуація на міжнародній арені, особливо після знищення радянським винищувачем південнокорейського пасажирського літака “Боїнг-747”. Негативні явища в економіці СРСР і в його зовнішній політиці протягом 20 років (1965-1985 pp.) політичного консерватизму свідчили про неспроможність існуючого режиму оновити форми соціального життя, які дали б змогу сформувати новий тип соціально-економічних відносин.    У березні 1985 p., коли криза радянського суспільства сягнула апогею, до влади прийшов М. Горбачов. Поштовх до виходу з глибокої кризи дала перебудова, курс на яку М. Горбачов проголосив у виступі на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985 p.). Невелика група діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС, від самого початку не ставили за мету знищення тоталітарної системи. Задумані реформи були не чіткі. Вони починалися під гаслами “Гласність!”, “Прискорення!”, “Перебудова!”. Завдання гласності полягало передусім у тому, щоб відкрити людям усе, що раніше від них приховувалося, і визнати кризу всієї системи. Гасло “Прискорення!” закликало до підвищення темпів економічного і суспільного розвитку. Гасло “Перебудова!” означало курс на реформування радянського суспільства в цілому.    Шість років перебудови в Радянському Союзі практично не дали позитивних результатів в економіці. Ситуація в народному господарстві продовжувала погіршуватися. За 1988-1989 pp. істотно зменшились обсяги сільськогосподарського виробництва. У 1989 р. приріст промислового виробництва дорівнював нулю. Напрямки і суть господарської політики розробляли і затверджували вищі керівні органи. Сконструйована в центрі модель реформ об’єктивно призводила до розладнання економічних відносин. Згодом ця обставина набрала ще більшого значення, оскільки реформи не могли здійснюватися в межах усього Радянського Союзу без взаємозв’язку із законодавством республік, які проголосили державний суверенітет. Зауважимо, що радянське керівництво намагалося змінити економіку, де протягом десятиліть не було ринкових механізмів. Тому, скажімо, переведення підприємств на самофінансування в умовах диктату стало руйнівним для економіки. І державний, і приватний сектори економіки прагнули отримувати максимальний прибуток не завдяки ефективності та якості, а за рахунок підвищення цін. Усе це врешті-решт призвело до цілковитого ігнорування інтересів споживача, до стрімкого падіння життєвого рівня радянських людей.    Щодо внутрішньої політики “перебудова” вважала пріоритетною не економічну, а політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партійного апарату до державних органів, які мали обиратися парламентським шляхом. Окремі політичні й організаційні заходи були прийняті на пленумі ЦК КПРС у січні 1987 р. Проте до весни 1989 р. реалізація цих заходів дала незначні результати передусім через пасивне ставлення до нововведень місцевої влади.    Другий етап політичних перетворень почався після XIX Всесоюзної партійної конференції (28 червня - 1 липня 1988 p.), на якій було прийнято проект конституційної реформи. Внаслідок цієї реформи у країні запроваджувалася двоступенева представницька система -з’їзд народних депутатів СРСР і Верховна Рада СРСР, яка обиралася з депутатів з’їзду. З’їзд народних депутатів складався з 2250 депутатів, 1500 з них обиралися в округах країни і 750- партією, профспілками і громадськими організаціями. Новий виборчий закон мав багато недоліків і давав підстави для різних маніпуляцій. Перші вільні вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. виявили багато нових політичних лідерів, сприяли прискоренню політизації радянських людей. Виникають так звані неформальні групи та об’єднання. Політично активне населення об’єднується у народні фронти та рухи. У більшості радянських республік починається процес відновлення незалежності. Стало очевидним, що центральна влада не в змозі стримати процес розпаду Радянського Союзу.    Найпомітніші зміни відбулись у зовнішній політиці. Радянське керівництво припинило інтервенцію в Афганістані: виведення радянських військ почалося 15 травня 1988 р. і завершилося 15 лютого 1989 р. За офіційними даними у цій війні загинуло понад 13 тис. солдатів і офіцерів, 87 тис. було поранено.    Завдяки новому зовнішньополітичному курсу СРСР відбулися значні зміни в Європі. У 1989 р. почався розпад комуністичного блоку у Східній Європі. У липні 1990 р. радянське керівництво погодилося на об’єднання ФРН і НДР в єдину державу. Це стало свідченням реалістичного і цивілізованого підходу СРСР до вирішення міжнародних проблем.    Якщо на міжнародній арені Радянський Союз досяг значних успіхів, то всередині країни жодна з ключових проблем не була вирішена. Поняття “перебудова” поступово втратило зміст через притаманні цьому процесу утопічні риси. Восени 1990 р. почався останній етап кризи тоталітаризму, адміністративно-командної системи. Розпочавшись ще за часів “перебудови”, попри використання демократичних гасел на кшталт “нове політичне мислення”, “демократизація”, “гласність”, криза поглибилася і через рік закінчилася розпадом Радянського Союзу. Радянська система зазнала краху.    Перед Україною виникла реальна надія на національне відродження. З перших днів перебудови в республіці активізувалося соціально-політичне життя. Підвищився рівень громадянської свідомості людей, які відкрито висловили недовіру керівникам командно-адміністративної системи країни. У вересні 1989 р. був змушений піти у відставку В. Щербицький. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Івашко, який після обрання його головою Верховної Ради України в липні 1990 р. несподівано змінив цю посаду на місце заступника Генерального секретаря ЦК КПРС. Головою Верховної Ради був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Л. Кравчук. Першим секретарем ЦК КПУ став С. Гуренко.    Протягом 1989 р. повільний, але дедалі зростаючий потік змін в Україні перейшов критичну межу: зі сфери словесних вправлянь - у царину політичної діяльності. Почали вноситись зміни до Конституції УРСР, законодавства про вибори в органи влади. Президія Верховної Ради УРСР 27 жовтня 1989 р. видала закони про вибори народних депутатів Української РСР і про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР. Важливе значення для українського народу мало прийняття Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. Закону УРСР “Про мову в Українській РСР”, введеного в дію з 1 січня 1990 р. На його виконання Рада Міністрів республіки розробила програму розвитку української мови на період до 2000 р.    Невдовзі розпочалися спроби розібратися з “білими плямами” в історії України. Найбільш вражаючим було розкриття правди про голодомор 1932-1933 pp., яку радянська історіографія намагалася стерти з людської пам’яті. Водночас з’явилися сенсаційні повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 30-40-х роках. Особливе обурення, невдоволення радянською системою в Україні викликали маніпуляції уряду щодо правди про катастрофу на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 р. За масштабами вона завдала шкоди не лише республіці, а й усьому світові. Чорнобильська техногенна катастрофа має справді глобальний характер. Під час аварії на четвертому блоці ЧАЕС викид радіації досяг 500 тис. кюрі, що дорівнює вибуху 500 атомних бомб. Радіаційне забруднення охопило 12 областей республіки, велику територію Білорусі, Росії і багато країн Європи: Польщу, Швецію, Австрію, Данію, Німеччину та ін.    Широку підтримку дістали національні символи минулого України. Офіційно заборонений жовто-блакитний прапор (спочатку в Західній Україні, а потім й у Києві) дедалі частіше майорів над майданами.    Важливою подією 1988 р. стало святкування 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Почався новий, позитивний етап відносин держави не тільки з Православною церквою, а й із представниками інших конфесій: католиками, мусульманами, буддистами та ін. Багато храмів, церков, інших культових приміщень було повернуто віруючим, почалася їх реставрація, підвищився інтерес до моральних основ та історії релігії.    Перебудовчі процеси сприяли виникненню численних громадських (неформальних) організацій та об’єднань. У вересні 1989 р. було утворено суспільно-політичну організацію “Народний рух України за перебудову” на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Особливий наголос робився на необхідності зміцнення єдності всіх етнічних груп в Україні. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 p., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки ЗУНР і УНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.    Наприкінці жовтня 1989 р. почала діяти екологічна організація “Зелений світ”. На хвилі демократичних перетворень виникли десятки нових громадських об’єднань та студентських організацій. Серед них — Спілка незалежної української молоді (СНУМ).    Рух не був єдиним організатором демократичних виступів, які відбулися в Україні. Влітку 1989 р. країна вперше за багато десятиліть була поставлена перед фактом масового шахтарського страйку. Уряд визнав справедливість економічних вимог: розробив систему заходів для їх задоволення. Після відновлення роботи на шахтах страйкові комітети не були розпущені, а стали однією з нових форм суспільно-політичної організації робітничого класу. Чи невперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їхні погляди на життя не збігаються з баченням перспектив розвитку компартійною верхівкою.   Зрозумівши, що нечисленність і роздробленість багатьох партій не підуть на користь справі, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.    Піднесення політичної активності населення відбулося під час виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад народних депутатів у березні 1990 р. У голосуванні взяло участь 84,5 % загальної кількості виборців. Передвиборна кампанія відбувалась в умовах гострої боротьби. Депутатський корпус було значно оновлено. У цілому переважну більшість депутатських місць у парламенті здобули представники державного і партійного апарату, господарські керівники. Верховна Рада України, у складі якої було 450 депутатів, почала функціонувати за парламентським принципом. У новоствореному українському парламенті утворилась більшість - “група 239”; Народна Рада складалась із 125 депутатів. Робота сесії транслювалася по телебаченню. Пристрасті вирували не тільки в залі засідань, а й навколо будинку Верховної Ради, на вулицях і площах міста.    Внутрішня ситуація в республіці дедалі більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.    Економічне становище у країні швидко погіршувалось, підвищувалися темпи інфляції, збільшувався дефіцит державного бюджету. Планові поставки підприємств зривалися. Одне за одним почали зупинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті імперії з’явились численні тріщини, які стали провісниками наближення розпаду Радянського Союзу.    Економічна ситуація дедалі більше виходила з-під контролю центральних відомств, партійних верхів. У 1990 р. в СРСР вперше за багато років зменшився обсяг суспільного виробництва. Вперше за повоєнні роки національний дохід України знизився на 1,5 %.    Таким чином, економічний застій попередніх десятиліть не змінився очікуваним прискоренням. Замість нього почався відкат назад. Безсистемна структурна перебудова призводила до незворотного розвалу народного господарства.    Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за свої національні права, за докорінні зміни існуючої системи національно-державних відносин, досягнення реального суверенітету.    Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР на засадах оновлення федеративної держави. Віра у всемогутність центру залишалася непохитною.    На позачерговому третьому з’їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. було прийнято закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з’їзд обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищий пост у партії.    До середини 1990 р. економічна політика в Україні майже повністю визначалася центром. Однак у середині 1990 р. з’явився новий фактор - політика Верховної Ради УРСР. Після певних вагань, спираючись на настрої народних мас, партійно-державне керівництво наважилось на самостійний крок - 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила документ історичної ваги - Декларацію про державний суверенітет України. Цей політико-правовий документ проголошував державний суверенітет України, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.    За Декларацію проголосувала не тільки Народна Рада, а й прокомуністична більшість - “група 239”. Жовтневі дні 1990 р. принесли початок роботи чергової сесії Верховної Ради, нову хвилю мітингів і маніфестацій і небачене до цього голодування студентів України на майдані в центрі Києва. Вони вимагали, зокрема, прийняття Конституції України й відставки голови Ради міністрів УРСР В. Масола. Деякий час Верховна Рада ігнорувала вимоги студентів, але через напруження в суспільстві, яке швидко наростало, 17 жовтня 1990 р. вона змушена була прийняти компромісне рішення. До кінця року виконано було лише одне - відставка голови Ради міністрів. Через тиждень після рішення від 17 жовтня Верховна Рада України скасувала шосту статтю Конституції УРСР про “керівну роль” Компартії.    17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум, у бюлетені якого було запитання: “Чи вважаєте ви за потрібне зберегти Союз Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?” Водночас проводився республіканський референдум. Жителям республіки було запропоновано відповісти на додаткове запитання: “Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”   Здавалося, наближались останні дні існування СРСР. У союзному референдумі вже не брали участі республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, Чечено-Інгушетія й Тува.    Під впливом подій дедалі більше депутатів-комуністів поступово почали відходити від однобокої орієнтації на ЦК КП України.      З метою подолання кризових явищ у липні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України й виходу її з кризового стану. Поступово скасовувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств; загальносоюзна власність на території України стала республіканською; почала формуватися власна грошова система. Головну увагу було зосереджено на адміністративно-апаратних методах керівництва економікою. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, єдності в політиці та на місцях, Верховна Рада України прийняла Закон УРСР “Про заснування поста Президента Української РСР” від 05.07.91. Згідно із цим Законом Президент є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем’єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходів щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності, розробляє і вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку, піклується про охорону природи та ін.    Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництво СРСР спробувало силоміць повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого ввійшло 8 осіб, у тому числі й названі змовники, заявив про намір відновити в СРСР порядок і не допустити розпаду Радянського Союзу. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялися мітинги, демонстрації, страйки. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В окремих районах Радянського Союзу на 6 місяців було запроваджено надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РСФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.   30 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, звинувативши структури Компартії республіки у підтримці ДКНС, заборонила діяльність КП України. Більшість комуністів спокійно сприйняли таке рішення. Так, уже наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з’їзд Соціалістичної партії України. Очолив СПУ лідер колишньої “групи 239” О. Мороз. Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад СРСР. Одразу ж після провалу путчу вісім республік проголосили свій державний суверенітет. 6 вересня 1991 р. Радянський Союз офіційно визнав незалежність Литви, Латвії та Естонії. М. Горбачов, хоча й втратив після путчу політичні позиції як Президент СРСР, усе ж намагався зберегти центр, запропонувавши новий варіант союзного договору.    Хоча 18 жовтня 1991 р. Б. Єльцин і стверджував, що Росія ніколи не виступить як ініціатор розпаду Союзу, однак незабаром Верховна Рада РСФСР оголосила про вихід Росії зі складу СРСР. До 1 листопада 1991 р. у Радянському Союзі залишалася тільки Компартія Російської Федерації, а інші 14 компартій було розпущено. Реально з серпня по 26 грудня 1991 р. у роботі Верховної Ради СРСР брали участь лише представники семи республік.      У Біловезькій Пущі, під Брестом, 7-8 грудня 1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та РСФСР. У заяві глав держав зазначалося, що переговори про підготовку нового Союзного договору зайшли в глухий кут. Об’єктивний процес виходу республік зі складу Союзу РСР і утворення незалежних держав став реальним фактом. С. Шушкевич, Б. Єльцин і Л. Кравчук від імені своїх держав підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої для всіх колишніх республік Союзу РСР. Це була офіційна констатація факту розпаду Радянського Союзу. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав.    Таким чином, Союз Радянських Соціалістичних Республік як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати.   70. Березневі вибори 1990 року на Україні та їх історичне значення. Декларація про державний суверенітет України.

Березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради УРСР дали вражаючі і досить несподівані результати. По-перше, опозиція в цілому по республіці мала дуже пристойні показники, навіть незважаючи на те, що її провідна сила, Рух, формально був організований лише за півроку до виборів і кандидатам від опозиції відмовляли у реєстрації в багатьох східних і південних регіонах. По-друге, Рух і його спільники здобули значну перемогу в західних областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській, раніше відомих як австрійська Східна Галичина. Ось приблизні дані про розподіл депутатських місць після виборів 1990 р. (Опозиція об’єднується в Народній Раді, утворенні, за яким стоїть Рух.)

У Галичині — центрі колись польської Західної України — Народна Рада отримала 43 із 46 місць, які розподілилися таким чином: 24 із 24 місць вона здобула у Львові, 11 з 12

— в Івано-Франківську і 8 з 10 — в Тернополі. В інших колишніх польських регіонах — на північному заході Рівненщини і на Волині, які до 1914 р. були російськими, результати були такими: 6 із 9 місць дісталося Народній Раді на Волині і 5 з 10 — на Рівненщині.

Ця перевага не така відчутна, як у Галичині, але її все-таки варто зауважити. Враховуючи два останні регіони, у підпольській Західній Україні Народна Рада отримала 54 з 65 місць (або 83 відсотки).

Ці результати різко відрізняються від отриманих у колишній чехословацькій провінції Рутенії (Закарпатській області) та колишній румунській Північній Буковині (Чернівецькій області). У Закарпатті Народна Рада виборола 1 з 10 місць, а в Чернівцях — жодного із 8. Як пояснити такий несподіваний результат? Якщо польський вплив пояснює поразку партії у Львові, то чому чехословацький вплив не призвів до того ж самого?

Серед східних (радянських до 1939 р.) регіонів опозиція отримала найкращі показники в столиці і в Харківській області, центр якої є другим за величиною українським містом. У Києві Народній Раді належали 18 із 22, а у Харкові — 11 з 28 депутатських місць. На іншому боці знаходяться області, де не було обрано жодного опозиціонера: Луганськ (25 місць), Одеса (23), Миколаїв (11) і Крим (22). Мало отримала опозиція і в «серці» України: Київській, Вінницькій, Полтавській, Чернігівській та ін. областях.

Мета цієї статті не проаналізувати українські вибори, а, скоріше, подати інформацію, яка може допомогти пояснити їх результати у Львові та в цілому по Галичині. (Можливо, деякі з наших даних прояснять, чому опозиція отримала надзвичайні показники також у Києві.)

Через рік, у березні 1991 p., референдум про майбутнє Союзу підтвердив політичний розділ України, що його виявив березень 1990-го. Українським виборцям пропонували висловитися з двох питань. Перше з них, сформульоване в Москві, — чи підтримують виборці оновлений Союз радянських республік. Це питання ставилось у всіх регіонах, де відбувався референдум (крім Казахстану, де воно було сформульоване інакше). В Україні додавалося друге питання: чи підтримують виборці приєднання України до оновленого Союзу на засадах прийнятої у 1990 р. декларації про суверенітет. (Щоб не спантеличувати читача, ми не розглядатимемо друге питання референдуму.) Нарешті у трьох галицьких областях бюлетені містили третє питання: чи підтримують виборці повну незалежність України з відокремленням від Радянського Союзу, реформованого чи ні. Ми звернемося до першого та третього питань. Таблиця 1 подає результати голосування в Західній Україні з першого питання.

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного 0%A1%D1%83%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%82"суверенітетуHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0"України. Прийнята 0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0"Верховною Радою Української PCPHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/16_%D0%BB%D0%B8%D0%BF%D0%BD%D1%8F"16 липняHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/1990"1990 року.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про 0%93%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE"громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

Реакція

В суспільстві Декларація була сприйнята неоднозначно. 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%9C%D1%96%D0%B6%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0_%D0%90%D1%81%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D1%8F"Українська Міжпартійна Асамблея, яка вже вела реєстрацію громадян 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0"Української Народної Республіки, сприйняла її як пропагандистський акт КПУ.

В п. І Декларації УРСР подана як «суверенна національна держава», хоч за чинною в той час конституцією вона була союзною республікою з обмеженим суверенітетом. Зокрема, вона не мала власних збройних сил, не мала дипломатичних стосунків з країнами поза радянським блоком, не мала права самостійно визначати соціальний лад. За офіційною ідеологією вона була інтернаціональним утворенням. Для конституювання УРСР як держави їй бракувало своїх громадян і суверенної влади.

Якщо 0%A7%D0%B5%D1%82%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%B9_%D0%A3%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B0%D0%BB"Четвертий УніверсалHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0"Центральної Ради проголосив 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0"Українську Народну Республіку державою українського народу, то в Декларації український народ посідає маргінальне становище. Він згадується окремо від «всіх національностей, що проживають на території Республіки». Якщо «всім національностям» Декларація гарантує вільний національно-культурний розвиток, то українцям УРСР лише «забезпечує національно-культурне відродження». Але гарантії вільного розвитку не передбачено.

Єдиним джерелом влади в УРСР Декларація проголосила народ України. А народ України визначений як громадяни республіки всіх національностей. На час прийняття Декларації Конституція УРСР була чинною. Отже, УРСР не мала свого громадянства. Її територію всуціль заселяли громадяни СРСР, відтак народу України не існувало. Джерелом влади при прийнятті Декларації була КПУ, але не як самостійна партія, а як регіональний підрозділ КПРС.

Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Діючі норми міжнародного права також зобов'язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум.

Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акту проголошення незалежності України». 24 серпня 1991 Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши 0%90%D0%BA%D1%82_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8"«Акт проголошення незалежності України», підтриманий всеукраїнським референдумом 1_%D0%B3%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BD%D1%8F"1 грудняHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/1991"1991 року. Декларація представляла собою правовий фундамент для 0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8"Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод.

71. Прокоментуйте українсько-російські взаємовідносин на сучасному етапі історичного розвитку. Україна й Росія є взаємозалежними у економічній сфері, ця взаємозалежність штовхає обидві країни на співпрацю. Одними із головних проблем, що заважають розвитку українсько-російських відносин у політичній сфері є проблема рівноправності стосунків, невизначеність чітких політичних орієнтирів. У економічній сфері: однобічна залежність від російських джерел енергопостачання, незбалансована інтеграція національного господарства, економічна уразливість та залежність країн одна від одної. У соціальній сфері: міграції українського населення до Москви, російськомовна проблема в Україні, проблема українців у Росії, проблема спільного вивчення історичного минулого двох народів. Щодо шляхів вирішення цих проблем то проаналізувавши різнопланові дослідження присвячені сучасному стану українсько-російських відносин можна виділити в політичній сфері такі: створення науково-дослідницьких центрів, котрі б вивчали сучасний стан відносин між державами; потрібно визначити спільні цілі, котрі б задовольняли обидві держави; відносини мають будуватися на спільній зацікавленості, взаємовигоді та рівноправності, лише за таких умів можлива нормальна співпраця. У економічній сфері: узгодження інтересів та гармонізація підходів обох сторін до головних напрямів, шляхів й механізмів розбудові цих стосунків; створення умів для розвитку довгострокового економічного співробітництва в пріоритетних галузях; остаточне вирішення питань, заговорили українською у " язаних із відносинами власності на про " єкти колишнього СРСР згідно із Угодою від 15 января 1993 р. У соціальній сфері: із поглибленням двосторонніх відносин, зростанням довіри один до одного, економічним підйомом ці проблеми знайдуть своє вирішення, однак, цілком зрозуміло, що крім прийняття правових актів необхідні ще і певні організаційні кроки по створенню відповідних умів для реалізації проголошених прав, до того числі - забезпечення спеціальних заходів й програм із метою організації закладів освіти, підтримки культури. У результаті дослідження українсько-російських відносин можна зробити деякі узагальнюючі висновки: 1) Українсько-російські відносини є одним із визначальних факторів для подальшої історії України. 2) Головними напрямами українсько-російських відносин є стосунки в економічній та політичній сфері. 3) У кожній із цих сфер склалися свої проблеми. 4) На сучасному етапі в українсько-російських відносинах стоїть запитання вирішення цих проблем. 5) Кожна із сторін у тій чи іншій мірі зацікавлена у їхні вирішенні, при чому кожна із сторін пропонує свої шляхи їхні вирішення. 6) Вирішення існуючих проблем мають статі основою для подальшого розвитку в українсько-російських відносинах. 7) Існуючі перспективи заслуговують на увагу як із боці України, то й із боці Росії. Кожна із сторін зацікавлена в активізації відносин. 8) Розвиток українсько-російських відносин має сприяти посиленню позицій обох країн у світі. Цьому можуть допомогти лише спільні дії двох держав. Визначаючи майбутнє українсько-російських відносин, слід зауважити, що Україні слід співпрацювати із Росією за принципом: «В Україні не має друзів, не має ворогів ? ми є власні інтереси». Тобто Україні слід уникнути різних “братерських” стосунків із Росією й на перший план висунути власні інтереси, це послужити шляхом до розв’язання проблеми рівноправності (див. Діаграму 3) та багатьох інших політичних й економічних проблем, бо на державному рівні не може бути людських емоційних почуттів, тобто Україна й Росія можуть бути лише партнерами та добрими сусідами.