60. Розкрийте особливості німецько-фашистського окупаційного режиму на Україні та оцініть його наслідки та уроки для українського народу.

Гітлерівська Німеччина проводила загарбницьку агресивну політику, скеровану на розширення життєвого простору для «вищої раси». Завойовані народи мали бути знищені цілком (євреї, цигани, поляки, росіяни) або частково (українці, білоруси та ін.), у кращому випадку переселені або ж перетворені на дешеву робочу силу. Виходячи з цього, гітлерівське керівництво могло використовувати національно-визвольний рух підкорених іншими державами народів у своїх інтересах, але тільки до певної межі. Власне, у загарбаних народів не було іншого вибору. Однак прихід третьої сили (у даному випадку німців) давав їм певний шанс на реалізацію кінцевої мети національно-визвольної боротьби: здобуття незалежної держави.

Серед нацистського керівництва були прихильники, зокрема Розенберг, створення українцями їхньої незалежної держави, але сам Гітлер та більшість з його оточення дотримувалися іншої думки, яку й почали реалізовувати. Ця політика була дуже схожа на ту, яку гітлерівці проводили у Польщі. В Україні їм насамперед були потрібні промислові об'єкти, родючі землі й дешева робоча сила. Не випадково ідеологи «третього рейху» розглядали Україну як «німецьку Індію». Тому Гітлер наполягав на тому, щоб Україна була розчленована так само, як раніше окупована Польща, що стала об'єктом нещадної експлуатації. На нараді 16 липня 1941 р. він так окреслив суть своїх планів щодо України: «Тепер перед нами стоїть завдання розчленувати територію так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею, по-друге — управляти нею, по-третє — експлуатувати її». Відповідно до цих настанов було розроблено план «Ост», який передбачав перетворення України у колонію Німеччини. Перш за все її було поділено на дві основні частини: «Рейхскомісаріат Україна» з центром у Рівному і «дистрикт (область) Галичина», причому останню було приєднано до генерал-губернаторства, основною частиною якого були польські землі з центром у Кракові. «Рейхскомісаріатом» управляв гауляйтер Еріх Кох, а «дистриктом» — генерал-губернатор Ганс Франк. Прифронтові області перебували в безпосередньому управлінні військового командування.

Крім того, частина українських земель (Закарпаття, яке угорські фашисти завоювали у 1939 р. і назвали підкарпатською територією) була передана Угорщині, а також Румунії як винагорода за лояльність до Німеччини і компенсація за втрату Трансільванії (остання 1940 р. була передана Угорщині). 19 липня 1941 р. румунська влада запанувала в Північній Буковині, Бессарабії та на українських землях до Південного Бугу включно з Одесою. За Дністром було створено генерал-губернаторство «Трансністрія» (Задністров'я), яке поділялося на 13 повітів.

І румунська, й угорська влади на окупованих територіях запроваджували поліцейський терор і колоніальний визиск. Чітко простежувалося прагнення пануючих кіл зденаціоналізувати українців, перетворити їх на румунів чи угорців. Румунська влада заборонила всі українські організації. Щоб хазяї «Трансністрії» збавили свій запал, довелося втручатися навіть німцям. Скрізь, навіть на рівні району, запроваджувалася румунська мова, подекуди дозволялося вживати російську, але аж ніяк не українську. Перейменовувались українські топоніми, змінювались українські прізвища. У цей споконвіку православний край (ще в V ст. тут діяла автокефальна єпархія!) надсилали місіонерів з Румунської православної Церкви, в церковне життя було запроваджено григоріанський стиль, заборонено українську мову у церкві.

Угорський уряд спекулював на низькій національній свідомості частини закарпатських українців, які за інерцією ще називали себе русинами, і робив спроби штучно відділити закарпатців нібито як окремий народ від українців. Водночас свідомі українці нещадно переслідувалися, про що свідчить процес над членами ОУН у Мукачевому 1942 р.

Українці, як і білоруси та литовці, землі яких майже повністю були окуповані вже влітку 1941 p., мали небагато варіантів для вибору. Позаду був гіркий досвід кривавого більшовицького режиму, а майбутнє в умовах приголомшуючих успіхів вермахту породжувало ілюзії на краще. Як уже говорилося, на перших порах окупанти з тактичних міркувань здійснили певні кроки в цьому напрямі. Зловісна ж суть прихованих до часу планів верхівки «третього рейху» розкрилася пізніше, а в повному обсязі — тільки під час Нюрнберзького процесу 1946 р. Влітку ж 1941 р. навіть на Донбасі українське населення поставилося до приходу німецьких військ більш-менш лояльно. Що вже казати про Галичину, де добре пам'ятали про ліберальну політику Австро-Угорщини і сподівалися на її продовження, плекали надію, що нова влада принаймні не перешкоджатиме прагненню українців відродити незалежну державу.

Після того як у 1941 р. майже вся Україна була завойована німецько-фашистськими військами, на її території було встановлено окупаційний режим в особливо жорстокій формі. Його здійснювали і таємна поліція (гестапо), і служба безпеки (СД), і спеціальні війська, насамперед з числа есесівців. Окупанти швидко налагодили систему пограбування України, створили систему потужної експлуатації українського народу. З лютого 1942 р. розпочалося примусове вивезення української молоді на роботи до Німеччини як остарбайтерів — найупослідженішу категорію іноземних робітників. Загалом було вивезено 2,5 млн молодих громадян України, чимало з яких загинули на чужині, втратили здоров'я, в кращому випадку залишилися на Заході. Ті, хто потім повернувся, зазнавали дискримінації, їх часто заарештовували й ув'язнювали у радянських концтаборах, відправляли на заслання.

Гітлерівці ставили за мету також винищення євреїв, циган та психічно хворих людей. Якщо на Західній та частково на Правобережній Україні нацисти створили гетто, то на Сході України вони проводили масові одноразові винищувальні акції. Так, відбувалися масові розстріли євреїв у Бердичеві, Житомирі, Дніпропетровську і багатьох інших містах та містечках. У Києві основним місцем винищення єврейського населення став Бабин Яр, де були розстріляні й десятки тисяч українців, росіян та представників інших національностей. Тільки восени 1941 р. гітлерівці знищили в Україні майже 1 млн євреїв. Що стосується комуністів, то, всупереч поширеному міфу, їх звичайно ставили на облік у гестапо і не переслідували, якщо тільки для цього не було особливих підстав (участь у русі Опору тощо).

Дуже тяжка доля випала військовополоненим Червоної армії. Тільки в 1941 р. до німецького полону потрапило понад 3,6 млн радянських солдат і офіцерів (65% кадрової армії), які були приречені на повільну смерть від голоду та хвороб, у кращому випадку — на каторжну працю. Розенберг — німецький міністр окупованих територій, писав, що в лютому 1942 р. із 3,6 млн радянських в'язнів лише кількасот тисяч були здатними до роботи.

Доля військовополонених могла бути дещо кращою завдяки гуманітарній допомозі з боку Червоного Хреста, однак СРСР не приєднався до Гаазької конвенції 1907 р. щодо військовополонених, крім того, Сталін цинічно відкинув усі пропозиції про допомогу. Відомо, що, згідно із сталінською настановою, всі без винятку, хто потрапив до німецького полону, вважалися зрадниками.

Взимку 1941—1942 pp. у німецьких таборах від голоду й холоду загинули сотні тисяч полонених Червоної армії.

Прагнучи використати злочини радянської влади у своїх інтересах, гітлерівці спочатку не заперечували проти відродження Православної Церкви на окупованих територіях. Відновлювались православні храми, почала видаватися богослужбова література, відкривались духовні училища та семінарії, проводились церковні з'їзди.

На той час домінували дві основні гілки православ'я: УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським), ядром якої було українське духовенство Волині та Полісся з числа Польської автокефальної православної церкви (ПАПЦ), і РПЦ, яка діяла в цей час під назвою Автономної православної церкви (формально її створення було проголошено архієпископом Олексієм (Громадським) 18.08.1941 р.). УАПЦ продовжила курс на розбудову національних підвалин церкви, хоча і непослідовно, а Автономна Церква вважала за потрібне спиратися на Московську патріархію. Проте у Автономної церкви і УАПЦ був ґрунт для об'єднання. Цього вдалося формально досягти внаслідок підписання «Акта поєднання» (8.10.1942). Та гітлерівці зробили все можливе, щоб тези документа не були реалізовані де-факто, адже, спираючись на об'єднану УАПЦ, зросла б сила спротиву українців у боротьбі за незалежну державу. Митрополит Олексій (Громадський) під тиском нацистів і чорносотенців змушений був відкликати свій підпис.

Однак гітлерівці діяли у відповідності зі вказівками свого фюрера, прихильника німецького язичництва та окультизму, який хотів, аби в Україні кожне село мало свою секту. Тому невдовзі вони почали свідомо розсварювати православних, прагнучи використати Церкву в своїх інтересах, а коли це не вдалося, стали закривати храми і розстрілювати священиків. Легальна преса (понад 100 часописів) перебувала під жорстким контролем німецької адміністрації.

Нова окупаційна влада створила систему духовного поневолення українського народу, перетворення його на біомасу для потреб «третього рейху». Хоча діяли державні школи і навіть університети, зокрема у Дніпропетровську, вже 1942 р. стало очевидним прагнення окупантів реалізувати настанови Гітлера, за якими підкорені народи не повинні були вміти навіть читати і писати: «Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання географії може бути обмежене однією фразою: "Столиця Рейху — Берлін"... Математика і подібні дисципліни взагалі не потрібні». Гіммлер був трохи «поблажливішим», дозволяючи чотирикласну школу, де навчали б лічити до 500, ставити свій підпис, а головне — бути покірними німцям. Відповідними були й секретні інструкції для гітлерівської адміністрації. Дещо кращою була ситуація в Галичині. Там діяли українські гімназії, різноманітні фахові курси. 1 липня 1941 р. окупантами було закрито Львівський університет. Тільки завдяки діяльності українських педагогів, громадських діячів дітям давалися більші знання, прищеплювався дух патріотизму.

61. Проаналізуйте особливості приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Утвердження сталінського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях. 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад, що містив у собі таємний протокол про розподіл сфер впливу в Європі. Згідно з цим таємним протоколом Східна Галичина разом з іншими територіями, згаданими в цьому документі, відходили до СРСР. 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Саме тоді, коли польські сили були майже розгромлені німецькими військами, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. 17 вересня війська сформованого спеціально для цього Українського фронту перейшли радянсько-польський кордон і майже без опору почали просуватися вглиб Східної Галичини. За кілька днів вона була окупована Червоною армією. Це робилося під приводом того, щоб врятувати "братів-українців" від безладдя, яке могло розпочатися з падінням Польщі. Така ж сама доля спіткала й українські землі у складі Румунії. У червні 1940 р. уряд СРСР висунув перед Румунією вимогу очистити від її військ Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки Німеччини, румунський уряд вивів свої війська із зазначених в ультиматумі земель, які також були приєднані до Радянського Союзу. Для легітимізації радянського режиму у Східній Галичині 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади були проведені вибори в Народні Збори за безальтернативним списком кандидатів. У кінці жовтня Народні Збори ухвалили рішення про "возз'єднання" Східної Галичини з Українською РСР. Законодавче закріплення нових територій, приєднаних за рахунок Румунії, відбулося шляхом створення нової союзної республіки – Молдавської РСР та входження Південної Буковини і Придунав'я до складу Української РСР. "Радянізація" західних земель України Радянська влада на західноукраїнських територіях здійснювала нововведення у руслі політики будівництва соціалізму. На землях Східної Галичини було утворено шість областей – Львівська, Станіславська (пізніше Івано-Франківська), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. Нове життя будувалось адміністративними, вольовими методами. Приватна власність адміністративними методами перетворювалася на загальнодержавну. Було експропрійовано понад дві тисячі промислових підприємств, конфісковано понад мільйон гектарів землі, що належала поміщикам, монастирям, великим чиновникам. Земля передавалась безземельним та малоземельним селянам. 1940 р. почала здійснюватися колективізація. Безумовно, як і раніше в СРСР, провадилася вона передчасно, з порушенням принципу добровільності, з широким застосуванням репресій. Органами НКВС, мережа яких щільно вкрила весь край, були розгромлені всі політичні партії і громадські об'єднання, в тому числі і "Просвіти". Їх керівники і значна частина членів були названі "ворогами народу" і відправлені в тюрми. Арешту підлягали власники підприємств, адвокатських контор, банків, керівники кооперативних організацій, чиновники, священики, середні і великі землевласники. Серед заарештованих було багато студентів, вчителів та інших представників інтелігенції. Найпоширенішою формою репресій була депортація населення у внутрішні райони Радянського Союзу (Сибір, Казахстан), під яку підпало понад 1 млн. осіб. "Радянізація" також супроводжувалась українізацією, яка мала показати місцевому населенню переваги радянського ладу у порівнянні з польською та румунською владою. Ту ж мету ставили заходи, спрямовані на поліпшення соціального захисту населення. Але вони не йшли ні в жодне порівняння з тим способом життя, який був нав'язаний мешканцям Західної України радянським режимом.

Утвердження радянського тоталітаризму в західноукраїнських землях

У другій половині 40-х років відбувалося форсоване інтегрування західноукраїнських земель у тоталітарну систему. Це вимагало значної кількості партійно-радянських, інженерно-технічних працівників, вчителів, лікарів, кваліфікованих робітників тощо. В повоєнні роки зі східних областей України та з РРФСР сюди були направлені десятки тисяч спеціалістів, партійно-радянських працівників.

Сталінський режим нехтував місцевими особливостями, звичаями, традиціями, намагаючись уніфікувати управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами буття людей. Всюди безцеремонно запроваджувалася російська мова: на виробництві, в установах, в торгівлі, на транспорті, в системі освіти. Всі відповідальні посади обіймали русифіковані вихідці зі східних областей. Так, у 1946 р. із 15120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 (12,1%).

У жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову "Про заходи щодо посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях України". Відповідно все доросле населення було взяте під невсипущий контроль. Злочинні методи колективізації, які свого часу застосовувались на Сході України, були повністю повторені у західному регіоні: адміністративний і податковий тиск, так зване "розкуркулення", арешти й депортація селян до Сибіру. За офіційними даними, протягом 1944—1951 pp. із західних областей УРСР було вивезено 66 тис. родин (204 тис. осіб).

Одним з елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона греко-католицької (уніатської) церкви та приєднання її до руської православної церкви. У листопаді 1944 p., відразу після смерті митрополита А. Шептицького, на спеціальну вимогу до Москви їздила делегація греко-католицької церкви на чолі з ігуменом К. Шептицьким. Делегації поставили вимогу підтвердити співпрацю греко-католицької церкви з радянським урядом через активну участь у ліквідації ОУН—УПА. Таке домагання Москви перевищувало можливості, суперечило ідейним засадам церкви. Це стало формальною причиною для її ліквідації.

У квітні 1945 р. в газетах "Радянська Україна" (Київ), "Вільна Україна" (Львів) з'явилася велика стаття за підписом В. Росовича (насправді Я. Галана) під назвою "3 хрестом чи ножем", яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема й на покійного А. Шептицького. Греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, С. Чарнецького. Згодом були заарештовані й інші єпископи церкви. Всіх їх засудили до багаторічного ув'язнення.

У травні 1945 р. в пресі з'явилася відозва "Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною", яку очолив греко-католицький священик, професор Львівської духовної академії Г. Костельник. Група, яка була створена під егідою партійно-радянського апарату та за всебічної підтримки органів НКВС, розгорнула активну роботу в продекламованому напрямі. 8—10 березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, який прийняв таку постанову: "Собор греко-католицького духовенства, скликаний ініціативною групою по возз'єднанню греко-католицької церкви із православною, вирішив ліквідувати Берестейську унію 1596 p., відірватися від Риму і возз'єднатися з нашою православною церквою". З огляду на канонічне право, собор не мав правочинності, оскільки на ньому не було жодного єпископа.

Після рішення собору кожному священнослужителю було надіслано повістку з пропозицією дати письмову згоду на перехід до православної церкви. Тих, хто не підкорився, було негайно заарештовано органами МВС— МДБ і депортовано до Сибіру. Загалом було вислано майже кожного третього священика греко-католицького віросповідання .

Ліквідувавши унію в Галичині, більшовики взялися за Закарпаття. Ужгородська унія 1646 р. була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р.

Грубий і безцеремонний натиск на греко-католицьку церкву без згоди переважної більшості віруючих викликав глухий протест. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях не зникла — вона пішла у підпілля, почався "катакомбний" період її існування (1946—1989). Г. Костельник був убитий в 1948 р. у Львові членом ОУН.

Отже, відновлення сталінського терористичного режиму принесло на західноукраїнські землі нові випробовування: насильницьку колективізацію сільського господарства, масові репресії, русифікацію і релігійні утиски.