7.3. Інвестиційні операції банків з цінними паперами

Комерційні банки, як і будь-які суб’єкти господарювання, мають право займатися інвестиційною ді­яльністю, тобто виконувати інвестиційні операції із вкладення грошових кош­тів на відносно тривалий термін в цінні папери, неру­хо­мість, статутні фонди підприємств, дорогоцінні метали, антикварні та ху­дожні вироби, інші об’єкти інвестування, ринкова вартість яких має здатність зро­стати і приносити влас­нику дохід у вигляді процентів, дивідендів, прибутків від перепродажу та ін­ших прямих і непрямих доходів.

В результаті прове­дення інвестиційних операцій формується інвестицій­ний портфель банку, до складу якого можуть входити як фі­нансові, так і ре­альні інвестиції.

Фінансові інвестиції – це вкладен­ня коштів у різноманітні фінансові інс­трументи, такі як цінні папе­ри, депозитні сертифікати, векселі, цільові бан­ківські вклади, вкладення в статутні фонди компаній тощо.

Реальні інвестиції – це вкладення коштів у матеріальні та нематеріальні активи. (СПИТАТИ ПРО МАТЕРІАЛЬНІ ТА НЕМАТЕРІАЛЬНІ АКТИВИ)До матеріальних об’єктів інвестування відносять: будинки, споруди, обладнання, до­рогоцінні метали, колекції, інші товарно-матеріальні цінності. Інвестиції в нематеріальні активи включають вкладення в патен­ти; ліцензії; «ноу-хау»; технічну, науково-практичну, технологічну та проектно-кошторис­ну документ­ацію; майнові права, що випли­вають з авторського права; дос­від та інші інтелектуальні цінності; права користування землею, водою, ре­сурсами, спору­дами, облад­нанням; інші майнові права. Із цієї групи інвестицій виді­ляють інновації (вкладення у нововведення) та інтелектуальну форму інвесту­вання (вкладення у творчий потенціал суспільства).

Значну частину інвестиційного портфеля банку складає портфель цінних паперів – сукупність придбаних банком цінних папе­рів, право на володіння, користування та розпорядження якими належить банку, та які згруповані за типами і призначенням інструментів.

Банківський портфель може включати цінні папери, що емітовані рези­дентами та нерезидентами і допущені до обігу на фондовому ринку України:

• акції дочірніх та асоційованих компаній;

• частки участі в господарських товариствах, що оформлені цінними папе­рами (крім акціонерних товариств);

• прості акції акціонерних товариств відкритого та закритого типу;

• привілейовані акції акціонерних товариств відкритого та закритого типу;

• облігації центральних органів державного управління;

• облігації місцевих органів державного управління;

• облігації банків, небанківських фінансових установ, підприємств;

• облігації дочірніх та асоційованих компаній;

• депозитні сертифікати НБУ та інших емітентів;

• казначейські та інші цінні папери, що рефінансуються НБУ;

• векселі банків і підприємств;

• викуплені в акціонерів власні акції банку.

Найпоширенішими цінними паперами, з яких формуються банківські порт­фелі, є акції та облігації.

Акція – цінний папір, що свідчить про внесення паю до статутного капіталу акціонерного товариства, надає право на отримання частки прибутку у вигляді дивідендів, на участь в управлінні справами і отримання частки майна при ліквідації.

Банк може включати до портфеля звичайні (прості) і привілейовані акції відкритих та закритих акціонерних товариств. Звичайні акції передбачають сплату дивідендів за результатами діяльності під­приємства за рік. Привілейовані акції не мають права голосу, завжди мають право на дивіденди і повернення їх вартості при ліквідації банку (після задо­волення грошових ви­мог кредиторів банку).

Після придбання акцій до свого портфеля банк стає співвласником ак­ціонерного товариства. При цьому акція є безстроковим папером, який не може бути пред’явлений підприємству з метою повернення грошей, якщо підпри­ємство не ліквідується. У випадках, коли банк незадоволений дивідендами, він може продати акції на вторинному ринку.

Облігація – це вид боргового зобов’язання, за яким емітент повинен спла­тити певну суму грошей її власнику по завершенні визначеного терміну і суму щорічного (періодичного) доходу у вигляді фіксованого (або плаваючого) від­сотка.

Облігації можуть класифікуватися за різними ознаками: за емітентами, формою випуску, термінами обігу, способами погашення і виплати доходів тощо. Найбільш надійними для вітчизняного банку-інвестора вважаються корот­кострокові (до 1 року) державні облігації, хоча, на відміну від акцій, розмір їх доходів може бути значно нижчим від дивідендів.

Вибір конкретного виду фінансового інструмента для включення його до портфеля цінних паперів залежить від багатьох чинників, передусім від цілей, що пере­слідує банк, здійснюючи вкладення в цінні папери, та типу його інвести­ційної політики.

Якщо банк проводить агресивну політику, перевага надається цінним па­перам з високим ступенем ризику (звичайні акції), проте з можливістю отри­мувати значні прибутки на вкладений капітал.

За консервативної політики банк, здебільшого, вкладає кошти в приві­лейовані акції, облігації та інші коротко­строкові боргові зобов’язання. Це при­зводить до зменшення дохідності порт­феля цінних паперів, але знижує ризики.

Банки можуть здійснювати інвестиційні операції з цінними паперами за раху­нок власних та залучених коштів, на первинному та вторинному, на бір­жовому та позабіржовому ринку.

Так, державні облігації банки купують на первинному ринку, беручи участь в аукціонах з розміщення облігацій, що прово­дяться НБУ. До участі в аукціонах допус­каються банки, які дотримуються встановлених НБУ еконо­мічних нормативів й уклали з ним договір про депозитарне та інфор­маційне обслуговування операцій з обліга­ціями та про набуття статусу депо­нента депо­зитарію НБУ.

Порядок прове­дення опе­рацій на біржовому ринку регламентується нор­мативними документами відпо­відної біржі. Для того, щоб брати участь у біржових торгах з метою купівлі цінних паперів, банк має стати членом бі­ржі та при­дбати місце дилера на її торго­вельному майданчику. Усі дії на біржі від імені банку здійснює трейдер (представник банку), який пройшов акредитацію на біржі. Трей­дер від імені банку подає заявки на торги і укладає угоди. Заявка вважається виконаною, а угода по цій заявці – укла­деною, якщо вона заре­єстрована маклером (представником бір­жі) і внесена у протокол торговельної сесії.

Позабіржовий ринок цінних паперів – це система ринкових відносин, що складаються «поза» або поруч з торгівлею на фондових біржах. Позабіржовий ринок представлений двома сегментами: організованим та неорганізованим ринком.

Найбільш організованим сегментом позабіржового ринку в Україні є Поза­біржо­ва фондова торговельна система (ПФТС). Це система комп’ютерної тор­гівлі цінними паперами, доступ до якої на­дається членам Асоціації ПФТС – реєстровим і нереєстровим торговцям. Реєстровий торговець може вводити котирування на ПФТС у відповідних цінних паперах. Нереєстровий торговець може тільки переглядати котирування реєстрових торговців і може відгу­кнутися на виставлене котирування. Кожна фірма (зокрема банк) – член ПФТС повинна призначити одну або кількох уповноважених осіб. Вводити інформа­цію в систему, вести переговори й укладати угоди з цінними паперами між членами Асоціації можуть тільки уповноважені особи.

Банки можуть купувати цінні папери, не користуючись послугами тор­говельних систем і бірж, тобто укладати відповідні угоди на не­організованому «вуличному» ринку. Ве­дення переговорів та узгодження цінових умов здійсню­ється банком безпо­середньо із суб’єктами цього ринку – комерційними бан­ками та НБУ.

Інвестиційна діяльність банків на ринку цінних паперів пов’язана з ба­гатьма ризиками: ринковим (непередбачені зміни дохідності та вартості цінних паперів); процентним (мінливість процент­них ставок на ринку); кредитним (невиконання боргових зобов’язань емітентом), інфляційним, ризиком достро­кового погашення та ін.

Банки управляють ризиками цінних паперів, використовуючи методи: ди­версифікації, лімітування, хеджування ризиків за допомогою відпо­відних по­хідних фінан­сових інструментів, створення резервів на їх покриття.