30. Україна у роки другої світової війни. Рух опору.

За Україною нацисти не визнавали права на державне існування. Вони розглядали її територію як „німецький простір”, яким можна ропоряджатися на власний розсуд. Частина української території була включена до рейхскомісаріату „Україна”. Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою „Галичина” окупанти приєднали до „генерал-губернаторства” утвореного на території Польщі. Під назвою „Транснісрія” до складу Румунії увійшли Чернівецька, Ізмаїльська та Одеська області, ряд районів Віниччини, Миколаївщини і Херсонщини.

Активно діяти в умовах окупаційного режиму прагнула Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові 30 червня 1941р. відновлення самостійної української держави ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила : помірковане, на чолі з А.Мельником, і радикальне, кероване С.Бандерою. У той час , як мельніківці відкрито пішли на службу в окупаційні органи, бандерівці сформували власні збройні сили - Українську повстанську армію, підпільні боївки.

Місцеві загони та групи УПА на заклик населення ставали на захист сел від окупантів, зривали плани вербування молоді на каторжні роботи в Німеччину.

Хоча загальний політичний курс ОУН-УПА залишався старий і знаходив свій вияв у формулі „Проти імперіалізмів Берліна і Москви”, з наближенням Червоної армії стосунки між бандерівцями та окупантами з огляду на спільну загрозу нерідко набували характеру нейтралітету або навіть всзаємосприяння.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль „третьої сили”, що предствавляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти - проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

31. Повоєнна відбудова і розвиток України у 1945-серед. 50-х рр.; Основні тенденції та особливості .

Складним і суперечливим був перехід до мирного життя. Об”ктивно війна сприяла зміцненню адміністративно-командної системи, стрижнем якої була державна партія. У повному обсязі відновили діяльність контрольовані партапаратом органи радянської влади.

У перші повоєнні роки широко провадилися примусові трудові мобілізації робочої сили, головним чином з сільської місцевості. Багато молодих робітників проходили підготовку через систему ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання. Набір до них здійснювався за мобілізаційним принципом.І ще одна властива цьому часу риса-- наявність великої кількості жінок-робітниць.

У першому повоєнному плані економічного розвитку головна увага приділялася відбудові промисловості. Ставилося завдання довести валовий показник промислового виробництва до рівня 1940 р. і навіть перевершити його. Звужене розуміння відбудови, коли перевага надавалася кількісним показникам перед якісними, не сприяло технологічному оновленню промисловості, хоч деякий ефект модернізації дало використання обладнання, отриманого за репараціями після капітуляції Німеччини.

Водночас вживалися заходи щодо прискореної підготовки механізаторів, тваринників, садоводів, городників та інших спеціалістів сільського господарства, яких вже на початку 50-х рр. було в Україні більше 200 тис. Проте саме проблема кваліфікованих кадрів залишалася на селі найгострішою. Прцювати в колгоспах доводилося у вкрай несприятливих умовах, коли не вистачало технічних засобів, посівного матеріалу.

Місцевий партійний і радянський апарат на вимоги сталінських директив відновив розпочату до війни примусову колективізацію селянських господарств. Впроваждувані командно-натискними методами, без урахування місцевої специфіки, політичної ситуації, психологічної неготовності селян, радикальні аграрні заходи не давали ніяких результатів. Сільське господарство республіки, як і всієї країни, в першій пол. 50-х рр. переживало чимало труднощів. Його незадовільний стан проявлявся насамперед у низькій врожайності сільгосп. культур. Економічний стан більшості артілей з огляду на неефективність самої колгоспної системи залишався на низькому рівні. Розвиток господарської ініціативи селян, продуктивних сил на селі гальмувався постійними і повсюдними порушеннями приципу матеріальної зацікавленості, низькою трудовою дисципліною, надмірною централізацією керівництва сільським господарством. У 1953 р. було розроблено заходи щодо організаційного та матеріально-технічного стимулювання його трудівників. Та намічене дуже повільно впроваджувалося в життя.