63. Кодифікація права міжнародної відповідальності.

Під кодифікацією міжнародно-правових норм розуміють процес систематизації діючих норм, у результаті якого ліквідують прогалини в правовому регулюванні, відбувається заміна старих норм новими.

Метою кодифікації завжди є створення певного міжнародно-правового акта. Процес кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права здійснюється шляхом: встановлення точного змісту та чіткого формулювання давно діючих принципів і норм міжнародного права в тій чи іншій сфері відносин між державами; зміни чи перегляду застарілих норм; розробки нових норм із урахуванням актуальних потреб у міжнародно-правовому регулюванні; закріплення в узгоджувальному вигляді всіх цих норм у єдиному міжнародно-правовому акті.

У міжнародному праві, на відміну від національного, кодифікацію можуть здійснювати різні суб'єкти. Якщо нею займаються держави або вповноважені на те міжнародні організації, така кодифікація називається офіційною. Якщо ж кодифікація здійснюється неурядовими організаціями, приватними особами, вона буде неофіційною. Різновидом неофіційної кодифікації є кодифікація доктринальна, яка проводиться в рамках наукових установ або вченими одноосібно.

Думка про розвиток міжнародного права шляхом підтвердження існуючих норм чи шляхом розробки нових правил не е новою. В останній чверті XVIII ст. Ієремія Бентам запропонував здійснити кодифікацію усього міжнародного права. Після нього багато спроб здійснити кодифікацію робили окремі особи, наукові товариства і уряди.

Вважається, що кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного права, здійснювані "свідомими зусиллями" держав (у сучасному розумінні - офіційна кодифікація), беруть свій початок із Віденського конгресу 1814-1815 рр., під час якого були прийняті такі важливі міжнародно-правові акти, як Правила щодо рангу дипломатичних агентів, Декларація щодо заборони работоргівлі, Правила щодо вільного судноплавства по річках24. Загалом за період із 1864-1914 рр. у світі проведено близько 100 міжнародних конференцій і конгресів, на яких було розроблено 250 багатосторонніх міжнародних договорів. Із створенням Ліги Націй цей процес активізується і поступово переходить під контроль міжнародних організацій. 22 вересня 1924 р. Асамблея Ліги Націй прийняла резолюцію, в якій передбачалося створення Комітету експертів для прогресивної кодифікації міжнародного права, який повинен був підготувати перелік питань, котрі потребували нагального правового регулювання, зауваження урядів з цього приводу, а також доповіді експертів. Після цього була скликана міжурядова конференція, що проходила в Гаазі у березні - квітні 1930 р., на якій були схвалені документи, що стосувалися громадянства. Однак в інших питаннях (територіальні води, відповідальність держав) дійти згоди не вдалося. Прийнята Асамблеєю Ліги Націй у 1931 р. резолюція Щодо процедури кодифікації лягла в основу Положення про Комісію ООН з міжнародного права. Загалом з 1919-1946 рр. понад 700 багатосторонніх міжнародних договорів було укладено, більшість з яких набрали чинності.

Статут ООН у п. 1 ст. 13 визначив, що Генеральна Асамблея ООН організує дослідження і робить рекомендації щодо прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Таким чином розвиток міжнародного права став одним із пріоритетних напрямів діяльності ООН. Резолюцією 174 (II) від 21 листопада 1947 р. було схвалено створення Комісії ООН з міжнародного права та затверджено відповідне Положення. Комісія складається з 34 членів, які обирає Генеральна Асамблея зі списку кандидатів, представлених державами - членами ООН. До відання Комісії відносять питання як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права, однак останнім поки що вона не займалася. Комісія за кожною обраною для роботи темою призначає спеціальних доповідачів, доповіді яких потім обговорюють на сесіях разом із запропонованими проектами. Комісія активно співпрацює з урядами держав, отримуючи, від них зауваження і пропозиції стосовно запропонованих проектів міжнародно-правових норм. Після завершення роботи кінцевий проект із пояснювальною доповіддю передається на розгляд Генеральній Асамблеї, яка може затвердити його своєю резолюцією і запропонувати його схвалити державам у вигляді договору або скликати міжнародну конференцію для укладення конвенції.