63. Джерела міжнародного захисту прав людини.

Питання джерел міжнародного захисту прав людини та основних свобод — центральне у з’ясуванні особливо стей функціонування цієї галузі. Проте з порівняно ши рокого кола джерел цієї галузі міжнародного права, як прави-ло, досліджуються переважно міжнародні договори. Більш різноманітною є практика застосування норм галузі.І теорія, і практика міжнародного права виділяють се ред джерел між-народного захисту прав людини та основ них свобод передусім міжнародно-правові звичаї, загальні принципи права та міжнародні договори.

Серед звичаєвих норм найбільшого застосування набули норми Загаль-ної декларації прав людини. На сьогодні практично немає держав чи інших суб’єктів міжнародного права, які б не визнавали за Декларацією юридичної сили звичаєвого характеру. Щоправда відносно Загальної декларації прав людини низка науковців (О. Шахтер, А.Кісс, Ф. Кіргіс та ін.) зазначають, що не всі її правила слід визнавати як звичаєві, юридично зобов’язувальні. Вони посилаються на те, що такі права, як свобо да вираження поглядів, рівноправ-ність чоловіка і жінки, право на працю, багатьма державами не визнані як норми звичаєвого характеру, що покладають на них юридичні зобов’язання.

Особливим джерелом міжнародного захисту прав лю дини та основних свобод вважають і загальні принципи права. А втім, і тут деякі вчені (Ф. Але-тон, Б. Сімма та ін.) висловлюють застереження: якщо звичаєве міжнародне право виводити із загальної практики держав, з чітко сформульованих правил (наприклад, у резолюціях Гене ральної Асамблеї ООН), то тоді міжнародно-правові зви чаї охоплюють загальні принципи права. Але все-таки більшість учених схильні чітко розмежовувати ці джерела. На цьому базується і прак-тика, про що, наприклад, свідчить позиція Комісії Європейського Союзу: «Основні права людини є невід’ємною частиною загальних прин ципів пра-ва, яких дотримуються всі держави-члени». Характер не звичаю, а загальних принципів права визнається за ос новними правами і свободами людини і в на-ціональних конституціях. У Конституції Російської Федерації прого лошено: «Основні права і свободи людини є невідчужуваними і належать кожному від народження» (ч. 2 ст. 17), в обмеженому варіанті це правило закріплене і в Консти туції України (п. 2 ст. 21 та ін.).

Міжнародна й національна судова практика також виз нає загальні прин-ципи права джерелом міжнародного за хисту прав людини та основних сво-бод. Щоправда, чи не в кожному рішенні їм дається своє специфічне наймену-вання. Інколи один і той самий суд застосовує різні терміни. Національні суди називають їх «основними засадами міжнародного права», «нормами jus cogens», «основними принципами міжнародного права», «загальними стандар тами міжнародного права», «загальними принципами міжнародного права» тощо. Але в кожному конкретному випадкові вони відмежовуються від міжнародно-правових звичаїв. Прихильники природно-правової концеп-ції послідовно обстоюють у дослідженнях і на практиці погляд на загальні принципи права як окреме джерело сучасного міжнародного права.

Але, звичайно, найбільша увага серед джерел міжна родного права захис-ту прав людини та основних свобод приділяється міжнародному договорові. Серед них виділя ють договори загального і спеціалізованого характеру.

Основу правового регулювання співробітництва дер жав у галузі прав людини становить Статут ООН. Саме він зобов’язує держави «заохочувати і розвивати повагу до прав людини та основних свобод» (ст. 1 гл. 3). Загаль-новідомі права і свободи людини сформульовано в основ них міжнародно-правових документах, які згодом дістали назву Міжнародна хартія (або Між-народний білль) прав людини: 1) Загальній дек ларації прав людини від 10 грудня 1948р.; 2) Міжнарод ному пакті про економічні, соціальні та культур-ні права 1966р.; 3) Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966р.; 4) двох факультативних протоко лах 1966р. і 1989р. Інколи як п’яту складову Міжнарод ного білля прав людини визначають Конвенцію про лік-відацію всіх форм расової дискримінації 1965р.

Міжнародний білль прав людини, за винятком факультативних протоко-лів, які більш пов’язані з методами міжнародної імплементації, є сукупністю основних міжнародних документів універсального характеру, що відобража-ють сутність міжнародного захисту прав люди ни та основних свобод.

До специфічних міжнародних документів універсаль ного характеру на-лежать:

1) ті, що захищають людяність у її істинних виявах (Конвенція про не-застосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства

Міжнародне публічне право

1968 р.; Кон венція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р.; Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією про-ституції третіми особами 1949р.; Міжнародна конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р.; Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських і таких, що при нижують гідність, видів по-водження і покарання 1984р. та ін.);

2) ті, що сприяють ліквідації расової дискримінації (Міжнародна кон-венція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р.; Міжнародна конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р.; Конвенція МОП 1958 р. про роботу і зайнятість; Кон венція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р.; Міжнародна конвенція проти апартеїду в спорті 1985 р. та ін.);

3) ті, що захищають права жінок (Конвенція про політичні права жінок 1952 р.; Конвенція про громадян ство заміжньої жінки 1957р.; Конвенція про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів 1962 р.; Конвенція про ліквідацію всіх форм дис кримінації щодо жінок 1979 р. та ін.);

4) ті, що захищають права дітей (Конвенції МОП № 5, № 6, № 7, № 10, № 99, № 138 та ін.; Конвенція про права дитини 1989 р. та ін.);

5) ті, що захищають права робітників (Конвенції МОП як міжнародний кодекс праці; Міжнародна конвенція про захист прав робітників-мігрантів і членів їх сімей 1990 р. та ін.);

6) ті, що захищають біженців і осіб без громадянства (Конвенція про ста-тус біженців 1951 р.; Конвенція про статус апатридів 1954 р.; Протокол до Конвенції про ста тус біженців 1967 р.; Конвенція про скорочення випадків без громадянства 1961р. та ін.);

7) ті, що захищають комбатантів, жертв війни і цивільне населення (Га-азькі конвенції 1907 р.; Женевські конвенції 1949р. і два додаткові протоколи до них 1977 р. та ін.).

Указана система універсальних договірних зобов’язань держав суттєво доповнюється договорами та угодами регіонального і локального характеру.