68. Витрати виробництва аграрних підприємств, методи розрахунку собівартості продукції

Витрати виробництва — це вартість факторів виробництва, використаних для створення певного обсягу продукції. В економічній теорії існують різні підходи до визначення категорії "вартість". Так, прихильники трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) вважали, що вартість — це втілена у товарі праця. Однак сьогодні більш поширеною в економічній теорії і, зокрема, в мікроекономіці є концепція альтернативної вартості. З позицій саме цієї концепції і будуть розглядатися витрати виробництва.

Економісти розрізняють зовнішні (бухгалтерські, або явні) та внутрішні (неявні) витрати. Зовнішні витрати — грошові видатки постачальникам ресурсів, які не належать власникам підприємства. Це сума всіх платежів підприємця, пов'язана з залученням необхідних економічних ресурсів (заробітна плата найманим працівникам, відсотки за отримані кредити, орендна плата за землю чи інше майно, оплата нада­них послуг тощо). Внутрішні витрати — це грошові платежі, які могли б отримати власники підприємства при альтернативному використанні ресурсів, що їм належать. Підприємець використовує власні гроші, які міг помістити у банк на депозит, він може використовувати власні приміщення, що могли б передаватися в оренду та приносити відповідний доход тощо. Таким чином, використовуючи власні ресурси для організації виробничої діяльності, підприємець втрачає певну грошову вигоду, яку він міг би отримати при інших варіантах використання ресурсів. Зовнішні та внутрішні витрати формують економічні витрати підприємця. Далі розглядатимемо виключно економічні витрати.

До складу економічних витрат входить нормальний прибуток як плата за виконання підприємцем підприємницьких функцій. Його розмір визначається рівнем доходності, що є нормальним або середнім для певної галузі, тобто тим рівнем, який утримує підприємця у цій галузі.

Іншою формою прибутку є прибуток економічний (чистий), який є додатковим доходом підприємця внаслідок його ефективнішої діяльності у певній галузі. Цей прибуток отримують не всі підприємці, і він не належить до витрат. У мікроекономіці (якщо спеціально не застережено) йдеться, як правило, про економічний прибуток.

69. Методика розрахунку собівартості продукції підприємства, шляши її зниження.

Існують дві групи причин розрахунку собівартості: дані про собівартість незавершеного виробництва і готових продуктів необхідні для формування фінансової (бухгалтерською) звітності; калькуляція собівартості необхідна для: планування діяльності підприємства; контролю виконання планів; ухвалення управлінських рішень, оскільки на основі даних про собівартість формується асортиментна і цінова політика.

Класифікація методів розрахунку собівартості

1. Попроцессний метод. Застосовується на підприємствах, які працюють в безперервному режимі. Класичний варіант попроцесного методу застосовується в галузях з масовим типом виробництва, який характеризується: етривалим виробничим циклом; наявністю єдиної характеристики для всієї продукції; обмеженою номенклатурою продукції; повною відсутністю або незначними об`ємами напівфабрикатів і незавершеного виробництва. Найпростіший тип масового виробництва представлений енергетичними підприємствами і характеризується відсутністю запасів готової продукції. У таких випадках використовується простій одно кроковий спосіб калькуляції собівартості. Собівартість одиниці продукції визначається діленням повної суми витрат за період на кількість одиниць продукції, проведеної за цей період:

C = Z / X, де С — собівартість одиниці продукції.; Z — сукупні витрати за період; X — кількість одиниць проведеної продукції (шт., км. і так далі).

Існує невелика кількість підприємств, які задовольняють чотирьом основним вимогам. Для них використовується спосіб простій двоступінчатій калькуляції, що передбачає виділення в обліку виробничих і невиробничих витрат. Виробничі витрати відносяться на всю проведену готову продукцію, а невиробничі вважаються витратами періоду і відносяться на продукцію реалізовану.

С = Zвв /хгп + Zневр /хрп, де Zвв — виробничі витрати; Хгп — кількість одиниць готової продукції, проведеної за період; Zневр — невиробничі витрати періоду; Хрп — кількість одиниць продукції, реалізованої за період.

Даний варіант числення собівартості дозволяє визначити собівартість реалізованої продукції і оцінити запаси виготовленим в даному періоді, але нереалізованій продукції.

2. Попередільний метод. Даний метод застосовується в галузях і на підприємствах, де продукція в ході технологічного циклу послідовно проходить декілька стадій. Переділ — це змістовно і просторово відособлена сукупність технологічних операцій, що становить частину повного технологічного процесу виготовлення кінцевої продукції. В результаті кожного переділу виходить напівфабрикат, який може бути переданий по технологічному ланцюжку для подальшої обробки або реалізований на сторону.

3. Позаказний метод. Даний метод калькуляції собівартості застосовується на підприємствах з одиничним або серійним типом виробництва, де випускається унікальна продукція по спеціальних замовленнях. Він застосовується в найбільших судо-, авіа-, машинобудівних концернах, в малому бізнесі — при виробництві меблів, візитних карток, при наданні аудиторських послуг.

4. Партіонний (післяопераційний) метод. Різновидом позаказного методу є партіоне (післяопераційне) калькуляція. Партіона калькуляція застосовується там, де окремі одиниці випуску, оформлені як замовлення, в процесі свого виготовлення проходять декілька стадій виробництва (операцій), причому для кожної одиниці набір стадій може бути індивідуальним, а частина операцій — загальною для всіх виробів.

5. Облік витрат по функціях. Дану систему обліку витрат застосовують організації, які випускають великий асортимент продукції різними партіями. Суть методу полягає в співвідношенні витрат з певними функціями, які здійснюються на користь виробництва і реалізації того або іншого виду продукції.