3.2. Образ Дружини в романі

Останнім часом творчість Володимира Дрозда знайшла багато прихильників, науковці, досліджуючи його твори, звертають увагу на художню специфіку зображення образів. При цьому жіночим образам Дрозда відводиться лише допоміжна роль у розкритті ідейного змісту твору, у виявленні авторської позиції і недостатньо враховується їх самостійна ідейно-художня цінність, недостатньо уваги приділяється художнім засобам створення жіночих образів.

Усе зазначене дає підстави стверджувати, що жіночі образи в романах Володимира Дрозда, їх місце у художньому світі письменника не вивчені з необхідною глибиною і об’єктивністю, яка повинна грунтуватися на ретельному аналізі текстів романів, суворому врахуванні авторської позиції.

У романах письменника, у його художньому світі виявилась висока духовна культура самого автора. Авторська позиція В.Дрозда у змалюванні жіночих образів свідчить про гуманізм письменника, про його високу відповідальність перед своїми сучасниками і перед наступними поколіннями.

У романі «Острів у вічності» Володимир Дрозд досить цікаво зображує жіночі образи, які відіграють важливу роль у реалізації концепції роману. Образ Дружини, та образ матері засвідчують своєрідний чоловічий погляд на жіночі образи, їх трактування та місце в творі. Саме вони впливають на специфіку зображення головного героя Майстра, змалювання його психологічного та душевного стану.

Образ дружини є досить своєрідним у творі – вона постає перед читачем вірним другом та помічником своєму чоловікові. Автор не подає портрет, опис дружини, нам відомо лише те, що вона письменниця. Герої роману не мають ні імені, ні прізвища, але при цьому вбачаються автобіографічні сентенції при змалюванні життя та діяльності героїв, їх характерів та уподобань. Тому можна говорити про те, що образ Дружини Майстра має свого прототипа - Ірину Жиленко.

Подружжя Володимира Дрозда та Ірини Жиленко - представники покоління української творчої інтелігенції, яке «несло в духовну атмосферу сучасників «новаторський дух», нові ідеї, проблеми, теми» [114, с.6].

Дружина Володимира Дрозда Ірина Жиленко – відома письменниця, культурна діячка, автор близько двадцяти книг. На жаль, творчість І.Жиленко мало досліджена. Поетесу цікавлять перш за все проблеми моральні, загальнолюдські, понадчасові, питання родинних стосунків. На сторінках своїх творів письменниця дуже часто згадую свого чоловіка, присвячує йому свої вірші. Тому ми вважаємо доцільним проаналізувати художній доробок Ірини Жиленко, щоб дослідити творчий «діалог», який знайшов і своє відлуння в романі «Острів у вічності»: роздуми та спогади Майстра про свою дружину. Взаємини Володимира Дрозда та Ірини Жиленко як творчих особистостей, досить цікаві, але досі не стали окремим об’єктом дослідження в літературознавстві.

У сучасному літературознавстві серед наукових досліджень, присвячених аналізові творчості І. Жиленко взагалі й твору “Ното fегіеns” зокрема, є праці О.Галича, М.Коцюбинської, Л.Тарнашинської, Т.Гажі, Р.Галицької та інших.

Родинний творчий тандем двох яскравих особистостей – Володимира Дрозда й Ірини Жиленко – дав українській літературі двох лауреатів Шевченківської премії. Але головне – зразок того, як можна поєднувати дві такі різні творчі особистості в одному родинному просторі, не відтинаючи одне в одного творчих можливостей, а, навпаки, стимулюючи до праці. Так, Ірина Жиленко зізнавалася, що «особливим чином» на неї впливає «божевільна Володина працездатність. Життя йому потрібне тільки заради писання. Інакше воно його нецікавить <…>. Він трудиться буквально осатаніло…» [37, с. 43].

Взаємини Володимира Дрозда та Ірини Жиленко як творчих особистостей є яскравим прикладом подружнього тандему. Тому ми вважаємо доцільним проаналізувати окремі твори Ірини Жиленко, а саме мемуарно-біографічний твір «Homo feriens», та передмову Ірини Жиленко «Світ творений» до двотомного видання В.Дрозда «Листя землі», що засвідчують «присутність» однієї творчої індивідуальності в житті й творчості іншої.

Перші розділи мемуарно-біографічного твору І.Жиленко вперше побачили світ у 1997-1998 роках на сторінках журналу «Сучасність», а як окреме доповнене видання «Homo feriens» (людина святкуюча) було надруковане у видавництві «Смолоскип» у листопаді 2011р. Ірина Жиленко концентрує свою увагу навколо історії власного життя, пояснює образи та біографії людей свого покоління. Із мемуарно-автобіографічного твору «Homo feriens» І.Жиленко постає складний і неоднозначний образ ХХ століття. Висвітлення минулого суспільства здійснюється через індивідуальну історію. «Книга життя» дає можливість створити власний образ людини й поета, зафіксувати й показати читачеві самовідчуття представника «покоління шістдесятих». Авторка пропонує своє свідчення про виняткове суспільне, філософське, культурно-мистецьке явище – українське шістдесятництво. За визначенням дослідниці Людмили Касян «Homo feriens» - складне структурне ціле, позначене різножанровістю текстового складу» [53, с. 43]. Композиційно у творі поєднуються спогади, щоденники, листи, авторські роздуми, описи, поезії І.Жиленко, різноманітні інтертекстуальні елементи.  Твір за своєю структурою та тематикою співголосний із мемуарами В.Дрозда «Ми зустрічалися на сонці, очима» («Кур’єр Кривбасу», 1999р., №109, 110, 111), що ввібрали в себе близько тисячі листів автора до дружини, написаних із армії,

Окремий розділ «Homo feriens» - «Мій Володя» І.Жиленко присвячує своєму чоловікові Володимиру Дрозду. Це своєрідній літературний портрет. Читаючи спогади про В.Дрозда, ми усвідомлюємо, що Ірина Жиленко згадує про свого чоловіка у двох ракурсах (два підходи в зображенні): перший, В.Дрозд – найближча людина, вірний друг, коханий чоловік, з яким разом пройдено понад тридцять років подружнього життя, та другий, В.Дрозд – митець, творча особистість, якій важко творити в умовах тотального контролю, постійних обмежень літературної діяльності («Впродовж десяти з лишком років, він, як тигр, боровся за покинуте на самого себе письменництво, яке вже ішло з торбами... Важко знайти людину, якій би він не допоміг, виклянчуючи кошти у багатеньких, принижуючись і жертвуючи власною творчістю. Але так само важко знайти людину, яка сказала йому за те слово вдячності. Володя був приречений на одностайну і здружену письменницьку ненависть до себе. Зло карається на тому світі, а добро — на цьому. Ніяким "добром" для графомана не компенсується той факт, що Дрозд — великий письменник. Та і не тільки для графомана. Митці мають занадто великі власні світи, і їм тісно межи іншими мистецькими світами. І вони (якщо не дав Бог мудрості терпіння) намагаються, мов зозуленята, викидати з літературного гнізда інших, і перш за все — найсильніших. В нашому царстві неляканих лінивих хохлів наявність таких титанів діяльності, як Володя (і Орися, що вдалася в нього), просто бісить») [37, с.36].

Цілісний образ героя постає перед нами на різних семантичних рівнях: опис зовнішності (герой виступає як об’єкт чуттєвого сприйняття), розповіді про людину-діяча (герой – учасник певних подій, взаємодія з іншими людьми), образ героя у свідомості інших (різні відомості про героя, його життя й діяльність через призму сприйняття оточуючих).

У творі авторка неодноразово цитує твори чоловіка, вірші, які Володимир Дрозд присвячував своїй любій дружині. Так, наприклад, вірш «Любов», який має у своїй основі філософські віяння, засвідчує палке кохання подружжя, їх духовну нерозривність, та неможливість існування однин без одного:

Дощ із Дощівною сиділи край хмари. Гралися в піжмурки. "Шукай мене!" — вигукнув Дощ. І ковзнув із хмари на землю. А Дощівна полетіла слідком. І злилися вони водно навіки. [37, с.55]

Наприкінці розділу «Мій Володя» Ірина Володимирівна пояснює, чому вона пише про свого чоловіка: «Доки пишу – доти він зі мною. Що буде потім – боюсь і думати» [37, с.56].

Також у своєму мемуарно-біографічному творі І.Жиленко багато разів згадує роман «Острів у вічності», роздумує над філософічними питаннями, якими наскрізно просякнутий роман, ототожнює свого чоловіка з головним героєм твору Майстром: « в романі "Острів у Вічності" він пише про Майстра: «...хіба серед людського базару із його земними пристрастями не почувався він у кращі миті свої на такім Острові? Люди це відчували, часом ходили побіля нього колами, приглядаючись, принюхуючись, — звіриний інстинкт! — як до чужинця, а зрозуміти причин його чужості — не могли. Майстер був — як усі вони, і водночас — не такий, як усі. Він був з усіма, і водночас — сам із собою». Та, врешті, і пару собі в житті мій Майстер обрав чимось подібну до себе: теж — самітниця, і теж — «кішка, що гуляє сама по собі...» [31, с. 49]. Тобто, Ірина Жиленко усвідомлює, що Дрозд у своєму романі описує власні відносини з дружиною, міркування та настрої, які переживав сам митець.

У розділі «Мій Володя» авторка наголошує на практичній значимості роману «Острів у вічності», закликає читачів до ознайомлення з ним, розкриває величезну мистецьку цінність твору, який зцілює поранені душі: «Отже, "Острів у Вічності". Я його читала тричі. Останній раз - через місяць після Володиного відходу. Гадала, що перечитування цього роману ще більше згнітить мою душу — аж ні! Воно піднесло її, сповнило гордістю за Людину, за її мисль, відвагу і творчу силу. Звісно, і наридалася вволю, бо такі незглибимі провалля печалі не перейдеш без сліз. Це тяжко, але не добиває, а навпаки — рятує. Мій теперішній земний світ отягнувся до крапки. До двох крапок — моїх дітей. Зате мій духовний світ виріс незрівнянно, ввібравши в себе і Володин духовний світ. Все те, що було (і є!) Володимиром Дроздом. Поки він був при мені (а я — при ньому), ми жили якоюсь мірою осібно, відгороджуючи і захищаючи свої власні світи. Інакше ми би не змогли вижити як особистості. Тепер, коли його Світ залишився сиротою, я приймаю його в себе. Радо і гордо. Бо "... сотворене земними, смертними митцями — не гине, не розчиняється в небутті, ні, воно, якщо — справжнє, назавжди залишається у Вічності, стаючи новими, паралельними до земного, світами, і ті світи живуть власним, уже незалежним від самих творців, життям..." — пише Володя. І ще: "...написане, як народжене, воно — с, воно стало частинкою космосу". Без такого усвідомлення людина не могла би всього себе так мученицьки віддати літературі, убити себе нею» [43, с.17].

У передмові «Світ творений» до двотомного видання В.Дрозда «Листя землі», яке було видане у 2009 році після смерті автора, Ірина Жиленко ніби підсумовує усю творчу діяльність В.Дрозда, закликає нащадків не забувати великого письменника, читати його твори. Авторка подає історію створення роману «Листя землі», пояснює, що стало поштовхом до його написання, пригадує випадок з дитинства Дрозда, яке пройшло у голодні повоєнні роки, що позначилося на всій подальшій творчості. Ірина Жиленко дуже високо оцінює твір, називаючи його вершиною творчого доробку чоловіка: «Перу Володимира Дрозда належить багато прекрасних романів і оповідань, але, підсумовуючи його творчість, можна з певністю твердити, що Господь привів його в цей світ задля написання «Листя землі» («Книги доль і днів минулих»), величної і скорботної панорами буття українського народу протягом 100 років (починаючи з 80-х років ХІХ сторіччя)» [28, с.5]. Отже, ми бачимо, якими теплими та щирими були відносини між Іриною Жиленко та Володимиром Дроздом, які знайшли своє відображення в творах авторів.

Модель стосунків головних героїв роману автор запозичує з власного подружнього життя: «Можливо, тільки тепер, уже тут, на Острові у Вічності, душа Майстра відчула сповна, яке то було щастя – їхні останні земні десятиріччя, яке то було щастя, працюючи у наповненій золотистим відблиском сонця і саду та городу за вікнами кімнаті, або на веранді, під уже золотокосою березою, знати, що у сусідній кімнаті, так само втішаючись із останніх теплих днів за розчиненим навстіж вікном, працює – Дружина, а коли стомишся, пройти по терасі повз її вікно, і сказати про якусь приємну банальність, наприклад, що отакі, пронизані сонцем, під яскраво-синім склепінням неба дні – це золота корона літа, і вона – згодиться, кивне головою, не одриваючи очей від книги чи зошита…» [31, с. 26].

Образ Дружини в романі поданий статичний, без розвитку, але при цьому ми розуміємо всю значимість та необхідність цього образу при змалюванні цілісного світу твору. Така характеристика жіночого образа подана розповідачем: «Душа Майстра провела її, мудру, лагідну, пригорблену життям, що і в неї минуло, як один-єдиний день, у праці над книгами та клопотами про дітей і чоловіка, провела до відчинених у сад дверей, благословляючи на самітнє земне існування» [31, с.24]. Тобто, з цієї характеристики дізнаємося, що дружина Майстра – письменниця, яка постійно працює з книжками, все життя піклується про дітей та чоловіка. Володимир Дрозд з любов’ю та величезною повагою описую своє ставлення до власної дружини: «Ще пульсувала на тім раптово змалілому клаптику землі рідна кровинка, супутниця земного життя Майстра, вона вертала із саду на веранду під березою, де ось-ось відкриється їй самотність її, до останніх днів земних» [31, с.29]

Відчуваючи свою скору смерть, Володимир Дрозд насамперед думав про дружину, яка залишиться без його моральної і душевної підтримки, про це він написав і в останній своїй лебединій пісні, в романі "Острів у Вічності»: "І вже ніколи жінка, яка тягла разом з тобою на гористих життєвих шляхах родинного воза, яка народила і виростила твоїх дітей, не читатиме тобі у саду, під скісним промінням вечірнього сонця, написаного нею того дня вірша. І від раптового здогаду, що вже сьогодні і завтра, і позавтра, і до кінця днів своїх дружина не матиме кому прочитати щойно створеного вірша, душа Майстра зробилася клубком невгасимого болю. Осиротілу дружину там, на землі, йому було жалкіше, аніж самого себе, раптово померлого" [31, с. 27 - 28].

Дружина Майстра – рідкісний тип жінки, однак реально існуючий. Таким жінкам притаманна внутрішня краса і грація. Прагнення до високого, ще не досягнутого завжди буде хвилювати цю жінку, яка прагне не відставати за душевними злетами свого чоловіка.

Володимир Дрозд з любов’ю та ніжністю зобразив свою Дружини. Через авторські відступи, внутрішні монологи ми знайомимося з цим образом Жінки-берегині, яка вже життя була порадником та щирим другом Майстра, піклувалася про родинний побут, затишок у сім’ї.