6. Церковне життя на початку XVII століття. Петро Могила

Велике значення у православного відродження на сході України мала стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її архімандрит Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував навколо себе освічених священнослужителів, переважно галичан, зокрема Іова Борецького, Тарасія Земку, Захарію Копистенського, Памву Беринду та Лаврентія Зизанія. Придбавши друкарський верстат, Плетенецький розпочав активне книгодрукування; за 15 років було опубліковано близько 30 книг головним чином релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх книжок, надрукованих на Україні до того часу. Величезну роль зіграла багата православна шляхтянка Єлизавета Гулевич (або Гальшка Гулевічівна, як її називали від польського варіанту імені Єлжбета). Вона фактично заснувала при Богоявленській церкві братство, заповідувала йому гроші. Так, в 1615 році виникло Київське Богоявленське братство, куди ввійшли міщани, інтелігенція, духовенство. Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим контактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Трахтемирові — місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. Козаки заявили: «Ми підтримуємо православ'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри». У 1620 році запорожці на чолі з П.Сагайдачним вступили до Київського братства і, що дуже важливо, всіляко сприяли висвяченню нових православних ієрархів. (За Інтернетом)

Петро Симеонович Могила(1596-1647) походив з родини господаря Молдавії і Валахії. Його батько Симеон(Семен)Мовіле був напівукраїнцем, мав родичів Потоцьких, Вишневецьких, Корецьких. Матір’ю була угорська князівна Маргарет. Після загибелі батька у міжусобній війні, православна сім’я не змогла жити в Молдавії, що була васалом Османської імперії, тому переїхала до родичів у Річ Посполиту. Згодом княжич виховувався в родині Жолкевських, де добре оволодів світськими манерами, фехтуванням, верховою їздою. Петро закінчив Львівську братську школу, де познайомився з юним Богданом Хмельницьким, якого поважав усе життя. Його вчителем був ректор Іов Борецький. Далі княжич здобував освіту в європейських навчальних закладах, а завершив навчання в Сорбонні у Франції. Петро мріяв про військову кар’єру, славу героя. Служив офіцером у польському війську, воював разом з коронним гетьманом С.Жолкевським під Цецорою у 1620 році, та разом з реєстровим гетьманом П.Сагайдачним під Хотином у 1621 році. Кровопролиття, жорстокості війни сильно вплинули на Петра, змінили його життєві погляди. У 30-річному віці він залишає військову кар’єру, приймає монашество. У 1627 році, він обирається архімандритом Києво-Печерської лаври. (За даними Інтернету).

1. добився у 1632 році від короля Владислава Вази легалізації православної церкви;

2. реформував церковне управління, посилив владу митрополита, контроль за церковним життям в єпархіях;

3. впорядкував православну обрядність, уклавши «Требник», де визначалися првила церковної служби, та «Православне сповідування віри» - перший православний Катахезис, основи християнського віровчення;

4. вдосконалив церковну освіту;

5. запровадив церковний суд –консісторію;

6. запровадив в богослужінні староукраїнську(руську) мову, замість церковнослов’янської, як більш зрозумілу населенню.

1. створив гурток учених і культурних діячів «Могилянський Атенеум», куди входили провідні діячі того часу С.Косів, Т.Земка, А.Колнофойський, І.Козловський –Трофимович;

2. у 1631 році відкрив Лаврську школу, яка об’єдналася у 1632 році з Київською братською школою і з 1633 року стала називатися Києво-Могилянською колегією ( з 1701року – Києво-Могилянська Академія);

3. сприяв відкриттю інших братських шкіл, церковних навчальних закладів ( наприклад, першого румунського навчального закладу – Слов’яно-греко-латинської Академії в Яссах, ректором якої став С.Почаський);

4. сприяв книгодрукуванню як в Україні, так і у Молдавії(в Яссах), створенню бібліотек;

5. для найбільш талановитих юнаків організовув навчання за кордоном;

6. реставрація Софійського Собору, Киво-Печерського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря, церкви Спаса на Берестові, інших.

Події 1620 року значно поглибили ворожнечу між православними та греко-католиками. Митрополит греко-католиків Іпатій Потій(«батько унії») насильно і грубо розповсюджував уніатство. Крім догматичних суперечок уніатів і православних з приводу віри, розгорівся затяжний конфлікт за церковні володіння. Відбувалися затяті суперечки з-за права розпоряджатися церквами, монастирями із закріпленими за ними землями, були жертви. Найбільшого розголосу набуло вбивство у 1623 році греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцевича натовпом православних віруючих, розлючених його спробами конфіскувати дві православні церкви. Занепокоєні братовбивчою боротьбою, кілька православних священиків, зокрема архієпископ полоцький Мелетій Смотрицький та ректор Київської братської школи Касіян Сакович, намагалися досягти компромісу, «що об'єднав би обидві Русі», скликали собори, але розчарувавшись, приєдналися до греко-католиків. Тим часом інші представники православного духовенства звернулися за підтримкою до московського царя. Це не був безпрецедентний крок. Ще в 1570-х роках Львівське братство контактувало з православною церквою Московського царства, а на початку XVII століття багато українських православних ченців утікали до Московії від переслідувань католиків. У 1625 році, переконаний в тому, що православ'я під владою Польщі не має майбутнього, митрополит Борецький звернувся до царя з проханням прийняти Україну під своє покровительство. Проте Московське царство віднеслося до цього обережно. Побоюючись викликати роздратування Польщі, воно надало українцям підтримку заохочуючим словом і грішми, не беручи зобов'язань стати на захист їхніх прав. Крім того через деякий час конфлікти православних і греко-католиків зменшились. Новий греко-католицький митрополит Йосип Рутський виявився більш розсудливим. Він заборонив конфлікти своїх підданих уніатів з православними, дбав про освіту уніатських священиків(семінарії), заборонив переходити в католицьку віру. Пішли на поступки православним і представники польського уряду. Новий король Владислав IV Ваза у 1632 році видав державно-політичний акт“Статті для заспокоєння руського народу” (затверджений сеймом у 1633 році) , що узаконював існування православної церкви в Україні, надавав юридичного статусу братствам. Православним передали ряд єпархій, монастирів в Києві(крім Видубицького), дозволии богослужіння, начальні заклади.(З Інтернету)