50. Педагогічні погляди г.С.Сковороди. “Вдячний Єродій”. Покажіть способи використання “сродної праці” в сучасних умовах.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видат­ний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизня­ного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернув­шись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславсь­кій семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя за­лишався мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, вір­шах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі "Вдячний Еродій", "Жайворонки", "Байки Харківські". Вихідними і ви­значальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріо­тизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у ви­хованні треба зважати не на соціальне становище ді­тей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдарован­ня. Будучи прихильником принципу народності у ви­хованні, він обстоював думку, що воно має відповіда­ти інтересам народу, живитися з народних джерел і збе­рігатися в житті кожного народу, висміював дворянсь­ко-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підго­товка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і бо­ротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, мате­матику, фізику, механіку, музику, філософію, медици­ну та інші науки. Особливу роль у всебічному розвит­кові особистості Сковорода відводив формуванню її мо­ральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчиз­ни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності.

Значної уваги Г, Сковорода надавав фізичному ви­хованню людей, вважав, що вони мають бути "тілесно здорові". Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здо­ровому способі життя батьків, у турботі про матір у пе­ріод вагітності й вигодовування дитини. Фізичному ви­хованню дітей сприяють праця, вправи, режим і від­починок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджу­вати людей, допомагати їй у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, на­родні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.

Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих "напівбатьків" і "напівматерів", які передоручають виховання своїх дітей ін­шим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджу­вав, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, че­рез власну активність. У процесі навчання треба врахо­вувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуаль­ні особливості. Він радив правильно дозувати навчаль­ний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, ви­користовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчан­ня, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив вихо­вувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, прив­чати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотри­муватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього ви­сокі вимоги, зокрема до його знань, благородства, лю­бові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голо­сом, викладати "прилично, тихо й без крику".

51. Загальна характеристика освіти в Україні у першій половині ХІХ ст. Розвиток демократичних педагогічних ідей українського просвітництва (М.О.Максимович, Т.Г.Шевченко). Педагогічні погляди О.Духновича “Народна педагогія”.

У межах українських губерній, які входили до Харківського учбового округу, діяла система шкіл за статутом 1804 р. («Статут університетів» і «Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам»), що регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні та безпосередньо позначалися на українському шкільництві. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному навчальному окрузі: парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) і університет.

Кожний округ очолював опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували без становість і наступність усіх типів навчальних закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. Згодом у додаткових документах тлумачилося, що доступ до університетів та гімназій кріпакам та вихідцям з нижчих станів закрито. Не було вирішено й питання про право на вищу освіту жінок.

Перші гімназії в Україні з'явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського учбового округу. У 1885 р. у віданні цього університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ і 13 гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820 р. — гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Кам'янці-Подільсько-му, Каневі, Білій Церкві та в інших містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано вищу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання тут велося польською мовою, російська мова вивчалась як дисципліна. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кременецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. У 30—40-ві роки в Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та інших містах.

На землях Східної Галичини і Буковини школи було полонізовано і онімечено. В 1805 р. «руські» школи передані латинській консисторії, а вже з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською мовою. Українською мовою можна було навчати тільки в приватних школах. У 1848 р. під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство цілком проігнорувало це право.

На Закарпатті в поодиноких народних школах, що існували для українців, учнів навчали мадярською мовою за підручниками з латинським шрифтом. Наприкінці 40-х років XIX ст. у деяких селах почали працювати школи, в яких дяки навчали учнів грамоти за букварем, Часословом і Псалтирем. У 1837 р. у Мукачевому було відкрито приватну гімназію.

У першій половині XIX ст. в Україні демократизм, глибоку гуманність, народність попередніх поколінь педагогів розвивали українські письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олександр Духнович та інші.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — геніальний український поет, художник, громадський діяч. Його педагогічні погляди виражені у віршах, публіцистичних і художніх творах. З творів Т. Шевченка постає виховний ідеал — людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, здатна застосовувати знання в житті, яка любить працю, вміє цінувати мистецтво. Він вважав, що такого ідеалу можна досягти належним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка — працьовитість. У повісті «Близнецы» йдеться про сім'ю Сокир, в якій прищеплювали любов до праці підкинутим їм дітям, а в повісті «Наймичка» з особливою теплотою змальовано наймичку Лукію, яка виховала справжнім, чесним трудівником свого сина. На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина — високоморальна людина, яка палко любить батьківщину, добре усвідомлює обов'язки перед суспільством, ненавидить брехню, лицемірство й підлабузництво.

Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини. Він прагнув до того, щоб навчально-виховний процес у школі будувався на нових засадах, щоб розширювався зміст загальної освіти. Т. Шевченко (лист до М. К. Чалого) не обмежував початкове навчання тільки навичками читання, письма та лічби, а включав у зміст початкової освіти відомості з історії, географії, етнографії.

Великого значення надавав він сімейному вихованню дітей. Важливою умовою успішного сімейного виховання вважав теплі, сердечні стосунки між батьками. Особлива роль у вихованні належить матері, яка правильно розуміє свої благородні материнські обов'язки. На думку поета, сімейне виховання слід доповнювати суспільним, яке допомагає дітям знайомитися з навколишнім середовищем, спілкуватися з дорослими. Суспільне виховання покликане давати світська загальноосвітня школа.

Цінним доробком Т. Шевченка у розвиток педагогічної думки є створення ним передового на той час підручника для недільних шкіл — «Букварь Южнорусский», виданого накладом десять тисяч примірників, недорого. Невеликий за обсягом (24 стор.), він містив великі та малі літери алфавіту і цифри. Учні спершу вивчали звуки і літери в алфавітному порядку, згодом переходили до читання цілих слів. Для полегшення процесу опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак наводився текст без такого поділу. І хоча реакційний уряд не допустив «Букварь» Шевченка у школи, його передові педагогічні ідеї, висловлені у «Букварі» та інших творах, увійшли до золотого фонду прогресивної української педагогіки.

Визначну освітню діяльність у першій половині та середині XIX ст. проводив на Закарпатті Олександр Ва­сильович Духнович (1803—1865). Пра­цюючи після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії домаш­нім учителем, викладачем гімназії, свя­щеником, він будив у краї думку про необхідність поширення освіти як осно­ви духовного життя людини. Педагог стверджує, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли вона набуває О.В. Духнович

освіту і виховання. Людина без виховання, на думку О.В. Духно­вича, подібна до землі, на якій зростає бур'ян. Отже, людині треба надати освіту, повноцінне виховання, тільки тоді вона буде ко­рисною собі та суспільству. Виходячи з цих позицій, О.В. Духнович все життя дбав про створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей. Підбиваючи підсумки свого життя, він з гордістю заявив: "Я сподорожував усю Маковицю, навчаючи і закликаючи народ будувати школи і, слава Богу, в 71 селі заснував училища ."

Олександр Духнович у своїх поглядах стояв на позиціях тради­ційного українського просвітительства, вважаючи, що за раху­нок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство.

Довгий час теоретична спадщина і досвід практичної діяль­ності самобутнього просвітителя карпатських русинів і всього українського народу О.В. Духновича по-справжньому не дово­дились до широкої громадськості, і лише в останні десятиліття XX ст. поволі, але впевнено, з'являються дослідження, розвідки щодо життя та творчості славетного українця2.

О.В. Духнович писав так званою русинською мовою, що є діалектом етнічного відгалуження карпатських українців. Че­рез те всім читачам більш зрозумілим буде виклад педагогічних ідей О.В. Духновича сучасною літературною мовою, що ніскільки не принижує значення його поглядів на виховання учнівської молоді, бо вони, власне кажучи, адресовані всім українцям.

Великою заслугою педагога є написання ним підручників для народних шкіл. У 1847 р. він створює перший буквар на Закар­патті "Книжицю читальну для начинающих", у 1831 р. пише підручник з географії "Краткий землепис для молодих русинов", у 1853 р. — "Сокращенную грамматику письменного русского язьїка" тощо.

Вершиною педагогічної творчості О.В. Духновича є написан­ня ним першого підручника з теорії і практики навчання і виховання молоді "Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских" у 1857 р. Цей твір став підручником практичної і теоретичної діяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи. Взятися за створення цієї праці просвітителя примуси­ла відсутність систематизованих знань з теорії та практики на­вчання дітей, підготовки вчителів до наставництва. Це усклад­нювало навчальний процес, більшість учителів, не маючи відпо­відних знань для роботи з дітьми, інтуїтивно вели навчання, ча­сто невміло дбали про розвиток дітей. Враховуючи це, О.В. Дух-нович систематизував наявні педагогічні знання, використавши власний досвід і подав їх у вигляді підручника для вчителів і тих, хто готується взятися до наставництва. О.В. Духнович вва­жав педагогіку мистецтвом мистецтв, а педагог, на його думку, усіх митців з огляду на звання своє перевищує. Для того щоб, за висловом О.В. Духновича, людину і людство влаштовувати, не­обхідно досконало оволодіти педагогічними знаннями, навчити­ся їх застосовувати, передбачати наслідки вчиненого: "такими міркуваннями займатися, як би змогти легше і більш успішно виконувати свій обов'язок"1.

О.В. Духнович, як і його попередник Г.С. Сковорода, вважав, що виховання має враховувати природу дитини. Він закликав учителів, батьків глибоко вивчати природні особливості дітей, виявляти сили, надані їм природою, і, не чинячи опору, сприяти всебічному їхньому розвитку: "щоб сили людські, тілесні і ду­ховні, природою людині надані, з молодості . зберегти і удоско­налювати". Особливо педагог наполягає на врахуванні вікових особливостей і будови тіла учнів при залученні їх до фізичної і, зокрема, аграрної праці.

У зв'язку з тим, що діти не однакові за природою, вони потре­бують індивідуального підходу, "адже від натури деякі діти схильні суттю на деякі витівки". У такому разі педагог зобов'я­заний вживати засобів, якими б розвивалися бажані й гальмува­лися негативні якості. При цьому Духнович застерігає виховате­ля від того, "щоб пристрастями тими не нашкодив, але ще при­множив і збільшив в учневі такому ."

1 Ця та подальші цитати подаються за уривками з праці О.В. Духнови­ча "Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских" (Хрестома­тія з історії вітчизняної педагогіки. — К., 1961. — С. 518).

Розглядаючи природу як чинник, що визначає природні на­хили людини, її задатки до фізичного та інтелектуального роз­витку, педагог підкреслює, що сам розвиток значною мірою зале­жить від системи вправ і наставляння, або виховання. Останнє має враховувати природу дитини і сприяти саморозвиткові, вдоско­наленню природних обдарувань.

Обстоюючи принцип природовідповідності, О.В. Духнович дбає про рівномірний розвиток фізичних і духовних сил дитини, на­голошує на тому, щоб ці "сили завжди в рівномірності були".

Забезпечити повноцінне тілесне і духовне зростання дітей може народна школа, головним завданням якої є виховання високоморальної, працьовитої, добродійної людини. Саме тому серцевиною педагогіки О.В. Духновича є ідея народності, яка полягає в тому, щоб виховувати -в дітях людяність, людинолюб­ство, доброчинність.

"Настанови, — писав О.В. Духнович, — прямий кінець або прямий напрямок хай буде людство, або, як мовиться, людськість, людинолюбство . поскільки людство в цивільному житті є най­більша доброчесність ." Таких людей може виховати рідна школа, духовно багата сім'я.

Школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу. У ній учні мають навчатися рідною мовою, яка всебічно розвиває природні сили. Навчання чужою мовою є протиприрод­ним і затримує розвиток здібностей дітей, воно безсиле й гальмує поступ особистості й народу. Рідна мова в народній школі має ста­новити "предмет головний, центральний, що входить до всіх інших предметів і збирає до себе їх результати". Мова (предмет) має спри­яти розумовому, моральному та естетичному вихованню дітей.

Педагог вважав, що у процесі навчання діти мають засвоюва­ти реальні знання. Сільські діти мають користатися ними у своїй праці на землі, при опануванні певними ремеслами і видами діяль­ності. Тобто О.В. Духнович обстоював реальні знання, але водно­час дбав і про те, щоб у процесі пізнання у дітей розвивалися пізнавальні можливості. Цій меті були підпорядковані розроб­лені педагогом навчальні плани для першого і другого класів початкової школи, а також зміст згаданих вище підручників. Укладаючи їх, як і весь зміст початкової освіти, О.В. Духнович дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності в навчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо.

Щоб "людину і людство влаштовувати", народна школа має бути осередком духовної культури.

Навчаючись у школі, діти мають засвоїти релігійну і народну мораль, яка зміцнює духовні сили, прищеплює любов до рідної землі й не дозволяє вихованцеві вбиратися у "чуже пір'я". О.В. Духнович щиро вірив у те, що шляхом поширення освіти поліпшується мораль людей, а це, у свою чергу, робить суспіль­ство гуманнішим і веде до злагоди та згоди в ньому.

Джерелами і засобами морального удосконалення дітей педа­гог вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї народу, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохо­чення та покарання тощо.

У процесі виховання, на думку О.В. Духновича, повинен мати місце широкий вибір методів впливу в гармонійному їх поєднанні, бо "слова вчать, а приклади приваблюють". Особливу роль у зро­станні молоді він надає прикладу старших: батьків, учителів, яких застерігає від необачних вчинків, закликає до мудрості та вива­женості в діях. О.В. Духнович наводить сентенцію про те, що "діти розбещених батьків теж розбещеними бувають, а розбеще­ний учитель всіх дітей розбещеними зробить і замість доброчес­ності розплодить злонравність і розбещеність у цілому суспіль­стві". Педагог надіється на усвідомлення дорослими свого при­значення в родині, школі, у цілому в житті.

О.В. Духнович слідом за Г.С. Сковородою приділяв увагу проблемі зайнятості дітей. На його думку, вони повинні завжди займатися корисними справами, дозвілля їхнє має бути доціль­ним і розумним, інакше неробство призведе до пустослів'я, ліні, непокори, злих вчинків тощо. Отже, виховання має здійснювати­ся продумано й за певною системою.

Особливо важливу роль у зростанні громадянина О.В. Духно­вич надавав народному вчителеві. Вчитель повинен всебічно знати і розвивати особистість учня. Для цього він має добре знати ана­томію і фізіологію дитини, її вікові особливості й можливості, закономірності їхнього розвитку. О.В. Духнович вважав вчите­ля тією особою, яка ростить і формує патріота свого народу і краю. Тому вчитель, на його думку, має у дітях "народолюбіє возбудити" і в серцях їхніх закріпляти любов до своєї народності. Для цьо­го треба використовувати всі засоби: поетичне слово, історичні твори і бувальщину, народну пісню, що збуджує любов до рідного краю, тощо.

Учителів О.В. Духнович називає просвітителями народу, його сіллю. Діяльністю вчителя має бути знищено зло і процвітати доброчинність. На думку педагога не кожна людина може бути наставником. Ним є той, хто має природні нахили, добре знання предметів та навчання дітей. У "Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских" О.В. Духнович виставляє такі ви­моги до вчителя:

" .Наставник повинен бути обдарованим особливими якос­тями, і між ними такими:

1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання і відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доб-рочесностями.

4. Повинен бути від природи лагідним, поважним, з повним характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити і їхню любов також для себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим спо­собом викладання.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати.

Хто цих властивостей, від природи дарованих, не має, той не принесе у педагогічній сфері ніякої користі, і краще йому від­мовитися від цієї служби, ніж коли-небудь жахливо відповідати за недоліки і бути навіки покараним".