86. Договори та треті держави (міжнародні організації).

Третя держава (міжнародна організація) – держава або міжнародна організація, яка не є учасником договору.

Договір. як правило, створює зобов'язання лише для його учасників і не створить зобов'язань або прав для третьої держави без її на те згоди (ст. 34 Віденської конвенції 1969 р.).

Договори зобов'язують тільки учасників. Для третіх сторін, тобто держав, що не беруть участь, вони не створюють ні прав, ні зобов'язань. Договір може встановити правові наслідки для третіх держав тільки у разі їх згоди. Якщо така держава користується правами, що витікають з договору, вона повинна дотримуватись і пов'язаних з цим обов'язків.

Об'єктом міжнародного договору не можуть бути права та інтереси третіх держав. Договір, що порушує права третіх держав, повинен вважатися недійсним. Однак у договорі можуть бути передбачені права для третіх держав або третіх організацій. Право для третьої держави виникає з положення договору, якщо учасники цього договору мають намір за допомогою цього положення надати таке право або третій державі, або групі держав, до якої він належить, або всім державам і якщо третя держава погоджується з цим. Наприклад, Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 надає всім державам право здійснювати торговельну навігацію по Дунаю на основі рівності (ст.1).

До структури договору відносяться його складові частини, а саме назва договору, преамбула (зазначаються цілі укладення даного договору, сторони договору й ін.), основна частина (предмет договору, права та обов'язки сторін), заключна частина (передбачаються умови вступу договору в силу, строк його дії, порядок припинення і т.д.). Договір переважно складається з розділів, глав, статей, пунктів.

Іноді договори супроводжуються застереженнями сторін, додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури, вирішення суперечок (протоколи, описи, технічні умови, стандарти, карти тощо). Усі частини договору мають однакову юридичну силу.

Обов'язковим елементом є підписи уповноважених сторін договору.

Міжнародний договір, як правило, складається в одному документі. Проте текст договору, укладеного, наприклад, шляхом обміну нотами або листами, міститься в двох або більше пов'язаних між собою документах.

Мова, на якій складається текст договору, визначається договірними сторонами. Двосторонній договір складається зазвичай мовами обох договірних сторін, хоча вони можуть вибрати й іншу мову. Іноді крім двох мов договірних сторін вони складають текст і третьою (нейтральною) мовою. На пострадянському просторі міжнародні договори укладаються мовами договірних сторін, а також російською мовою.

Багатосторонні договори укладаються мовами, які визначаються договірними країнами. Встановилася практика укладання договорів під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій офіційними мовами цих організацій (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, німецькою, французькою).

Тексти договорів різними мовами є аутентичними і мають однакову юридичну силу.

Як основне джерело міжнародного права міжнародний договір може мати різні форми і найменування: договір, угода, пакт, декларація, трактат, конвенція, комюніке, протокол, обмін нотами, акт, заключний акт-картель, конкордат, статут, хартія тощо, які мають однакову юридичну силу, створюють права і обов'язки для їх учасників.

87.Згідно ВіденськоЇ конвенціЇ про право міжнародних договорів 1969року за ст.30

Застосування послідовно укладених договорів,

які стосуються одного і того ж питання

1. З додержанням статті 103 Статуту Організації Об'єднаних

Націй права і обов'язки держав-учасниць послідовно укладених

договорів, які стосуються одного і того ж питання, визначаються

відповідно до нижченаведених пунктів.

2. Якщо в договорі встановлюється, що він обумовлений

попереднім або наступним договором або що він не повинен вважатись

несумісним з таким договором, то переважну силу мають положення

цього другого договору.

3. Якщо всі учасники попереднього договору є також учасниками

наступного договору, але дію попереднього договору не припинено

або не зупинено відповідно до статті 59, попередній договір

застосовується тільки тією мірою, якою положення є сумісними з

положеннями наступного договору.

4. Якщо не всі учасники наступного договору є учасниками

попереднього договору:

а) у відносинах між державами-учасницями обох договорів

застосовується те ж правило, що й у пункті 3;

b) у відносинах між державою-учасницею обох договорів і

державою-учасницею тільки одного договору, договір, учасниками

якого є обидві держави, регулює їхні взаємні права і обов'язки.

5. Пункт 4 застосовується без шкоди для статті 41 для

будь-якого питання про припинення або зупинення дії договору

відповідно до статті 60 або для будь-якого питання про

відповідальність держави, яка може виникнути в результаті

укладення або застосування договору, положення якого є несумісними

з обов'язками цієї держави щодо другої держави за іншим договором.

88. Тлумачення міжнародних договорів

   Тлумачення — це встановлення дійсного змісту міжнародного договору. Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права.

   Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні принципи та правила тлумачення текстів міжнародних договорів. По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1 ст. 31). Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту договору. По-друге, термінам договору сторони повинні надавати загальне значення відповідно до об’єкта та цілей договору (п. 1 ст. 31). Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору мали такий намір (п. 4 ст. 31). Загальновизнано: якщо сторона наполягає на тому, що термін договору має особливе (спеціальне) значення, вона повинна це аргументовано довести. По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість використовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що передували укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання договору. Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих випадках, коли тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або результати, що є відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).

   Тлумачення здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення здійснює орган однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення). Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду. Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та здійснюватись у будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами (листами), протоколу тощо. Наприклад, Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 р. має кілька додаткових домовленостей щодо тлумачення окремих статей (II:1(6), XVII, XXIV, XXVIII ГАТТ 1994). Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять Міжнародний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.

   Тлумачення, що здійснюється окремими особами, які офіційно не представляють відповідну державу, є неофіційним. До цього ж виду відноситься і доктринальне тлумачення, що надається з боку науковців — і перш за все юристів-міжнародників. Це необов’язкове тлумачення, але воно може мати вплив, особливо зважаючи на авторитет науковця.

   Під час тлумачення міжнародних договорів користуються деякими спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним. Словесне або граматичне тлумачення — це з’ясування значення слів, словосполучень, речень договору за допомогою правил граматики певної мови. При логічному тлумаченні з’ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору. Якщо тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які так чи інакше стосуються предмета регулювання відповідного договору, воно є систематичним. Історичне тлумачення — це встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з’ясувати дійсні наміри сторін, що були висловлені в тексті договору.

89 Недійсність міжнародних договорів.  

Дійсність передбачає дію міжнародного договору. Але це правило не є абсолютним, оскільки міжнародний договір може діяти, не будучи при цьому чинним. Прикладом цього можна назвати пакт Молотова - Ріббентропа, котрий був укладений з порушенням міжнародного права.

У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. закріплені конкретні обставини недійсності міжнародного договору. Він вважається недійсним, якщо:

1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції і порядку укладення договору (ст. 46);

2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладенні договору і були істотною основою для її згоди на обов'язковість договору (ст. 48);

3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала участь у переговорах (ст. 49);

4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала участь у переговорах (ст. 50);

5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);

7) договір на момент укладення суперечить імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens") (ст. 53).

Таким чином, недійсність міжнародних договорів може бути відносна або абсолютна. Ознаками відносної недійсності необхідно вважати: порушення внутрішніх конституційних норм, помилку, обман, підкуп представника держави. До ознак абсолютної недійсності варто віднести: примус держави або її представника; договір суперечить основним принципам або імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens").

Учені-міжнародники доводили, що порушення конституційної процедури виявлення згоди щодо договору перетворює його для держави на необов'язкову. Таку думку відстоювали Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Ш. Руссо, Л. Комаровський, А. Стоянов, В. Шуршалов та ін. Послідовники такої доктрини вважали, що відповідні норми національного права є частиною міжнародного права.