12. Співвідношення природно-правового та державно-правового начал у правовому розвитку.

Упродовж усього перiодуiснування цивілізації простежується суперництво, протиставлення i навiть боротьба двох течiй, шкіл у філософії права, природно-правової та iсторичної (позитивної) шкiл. В основi цього дуалiзму права лежать рiзнiпiдходи до розуміння джерел права, його походження.

ВАнтичномусвiтi джерело природного права У вiчноМу природному законi (натуралістична концепцiя), який не може бути встановлений людьми, а має у своїй основiбожесТвенний розум i його силу, у середнiвiки У Розумi I Волi Бога, То на початку нового часу раціоналістичне вчення про природне право на основi прогресивної на той час філософії. Найвище втілення Iдеярацiоналiзму знайшла у вченні Е. Канта, Який почав розглядати природне право не як без-Посереднiй регулятор поведінки людини, а як еталон, вищу моральну мету, iдеал, критерiй, яких потрібно прагнути. У Той же час, незважаючи на недоліки природно-правової доктрини, вона в усi часи була рушійною силою перетворень i революцiй. Щоразу, Коли вiдживалиiсторичнi форми права, за допомогою природного права обґрунтовувався новий сусПiльний порядок. Пiд Лозунгами природного права i з його iдеями відбувалися пiвнiчно-американськiвизвольнiвiйни, французькі революцiї, знищувалось рабство i зруйновувався кріпосний лад.

Паралельно З природно-правовими iдеями з давніх часів (згадаймо Софістів з їх практикою абсолютної справедливості i відносності правди та неправди) iснує i набирає силу iстоРичний погляд на право, розквiт якого припадає на ХIХ ст. Саме Йому належить «заслуга» Витіснення з науки ідеї абСолютного природного права на тривалий перiод, що, варто зазначити, відбулось не вiдразу. Фiлософською Основою iсторичного вчення про право є вчення Гердера, Шеллiнга, Гегеля Про прогресивний проЦесiсторичного розвитку. Саме Народна свiдомiсть, народ, а Не переконання є джерелом права. Вони Визначають змiст i обов’язковiсть права, воля ж законодавця не має жодного значення, оскiльки не впливає на формування права.

13. Сутнісні риси і призначеннясучасного права.

Сучасне право, набуваючи ряд нових рис, що відображають особливості будівництва демократичної, правової держави, безумовно, зберігає найбільш стійкі ознаки, властиві йому як особливому регулятору суспільних відносин (нормативність, формальна визначеність, обов'язковість). Зберігає воно і властиву всім попереднім історичним типам права призначеність регулювати і охороняти суспільні відносини в інтересах владних політичних сил. Проте не можна не враховувати, що право в демократичній правовій державі повинно одночасно відображати інтереси всіх соціальних прошарків населення. В силу цього воно принципово відрізняється від попередніх типів права з точки зору не тільки кількісної, а й якісної.

Кількісна відмінність полягає в тому, що право — це інструмент, який відображає інтереси всього суспільства, а не одного класу, як це було раніше. Якісна відмінність права демократичної правової держави від всіх попередніх історичних типів полягає у тому, що воно повинно стати інструментом, який відображає волю та інтереси всіх прошарків населення. Саме тому в сучасному праві глибоко і всебічно розвиваються загально-соціальні начала, обмежені у інших формаціях в основному рамками інтересів одного класу. В нормах демократичного сучасного права переважає загальнолюдське призначення. Його норми відтворюють найбільш суттєві людські цінності, враховуючи багатовіковий досвід вирішення соціальних проблем засобами нормативних регуляторів.

Певну увагу слід приділити завданням, що вирішує сучасне українське право.

Використання права у вирішенні економічних завдань визначається матеріальними умовами існування сучасного суспільства: наявністю різних форм власності, потребами виробництва і регулювання ринкових відносин.

В сучасних умовах право покликане активно сприяти вдосконаленню інститутів демократії як головного напряму розвитку правової державності. Дійсний процес демократизації державного і громадського життя органічно пов'язаний з правом, що закріплює основні інститути демократії, які забезпечують їх юридичні гарантії.

Призначення права регулювати політичні відносини у правовій державі необхідно розглядати стосовно суб'єктів політичної системи, яким властивий різний політичний характер, оскільки серед них є суб'єкти суто політичні — партії, держави, а також відносно політичні організації, пов'язані з політикою опосередковано. Звідси випливає неоднакове призначення права для регулювання відносин різних суб'єктів політичного життя.

Демократична правова держава повинна бути державою соціальною, що передбачає широкий обсяг правового регулювання соціальної сфери, зміцнення гарантій прав особи стосовно одержання різних соціальних послуг.

Соціальна функція права, як і соціальна функція держави визначається соціально-економічними умовами розвитку суспільних відносин.

Соціальне призначення права знаходить прояв також у активному формуванні комплексу правових заходів, спрямованих на охорону природи. У наш час це спрямування має чітке, велике юридичне значення. Природоохоронні норми є практично в усіх галузях права.