83. Внутрішня політика Абдурахман-хана

Емір заборонив своїм підданим користуватися залізницею, прокладеною англійцями від Кветти до афганських кордонів, і категорично заперечив британським планам будівлі залізниці у самому Афганістані. Політичний агент зі справ індійських мусульман, що був у Кабулі для зв'язку між еміром і віце-королем Індії знаходився під невсипущим наглядом афганської поліції. Своїх підданих, помічених у знайомстві з цим агентом, Абдуррахман негайно саджав за грати.

Політика ізоляції, яку проводив Абдуррахман, була значною мірою викликана побоюванням посилення британського впливу у країні. Англійці неодноразово підбурювали до повстання проти еміра незадоволених ханів, яких у Афганістані було чимало. Прагнучи політично об'єднати Афганістан і маючи намір зміцнити центральну влада, Абдуррахман від початку царювання повів боротьбу з феодальним сепаратизмом.

У роки його управління феодальні змови і заколоти створювали дуже напружену обстановку. На випадок втечі при несподіваному нападі емір постійно тримав осідланого коня і мішок золота.

Зрештою, він зумів зломити багатьох найбільших феодалів, створив адміністративно-поліцейский апарат, забезпечив більш регулярне надходження податків у скарбницю, й навіть організував систему таємної обізнаної служби. Прагнучи підпорядкувати своєму контролю мул, емір призначив їм постійне грошове утримання.

Найбільш суворими методами Абдуррахман домігся безпеки на караванних шляхах, жорстоко страчуючи пійманих розбійників. Взагалі покарання що порушили і неслухняних її волі, відрізнялися виняткової жорстокістю. Тортури й масові страти застосовувалися і посадовими особами еміра із єдиною метою навести жах на непокірних.

Емір намагався запровадити єдину для Афганістану монетну систему та уніфікувати величини ваги і довжини. Одиницею монетною системи було оголошено рупію, яка дорівнювала десяти «шахам». Через кілька років після сходження на престол Абдуррахман побудував монетний двір, у якому машинним способом карбувалися срібні і мідні гроші. Поруч із забезпеченням безпеки торгівлі ці заходи були вигідні для купецтва й у що з торгівлею феодалів.

А загалом внутрішня політика Абдуррахмана, була спрямована на зміцнення емірської влади, задовольняли, передусім, інтереси тієї частини феодалів, які (на відміну ханів племен, які спираються силу загонів своїх племен) потребувала міцної централізованої держави з апаратом примусу задля забезпечення панування над експлуатованим селянством. До цієї маленької частини феодалів належали переважно воєначальники, придворні, чиновників і т. п., які володіли землями жалуваннями афганських правителів їм або їхнім предкам за службу.

84. Утвердження в Ірані Каджарської династії.

Загибель Надір-шаха стала смертним вироком для його імперії. Масова ненависть підданих до свого правителя була настільки сильною, що його племінник Алі-Кули-мірза (царював під тронним ім'ям Аділ-шах, 1747—1748), котрого після вбивства Надіра хорасанські війська проголосили наступним шахом Ірану як продовжувача надірової династії, поспішив заявити, що його вінценосного родича вбили за його — Аділ-шаха — наказом.

Найслабкішим у тріаді виявився Аділ-шах: програвши війну за Хорасан афганцям-абдалі (Ахмед-хан приєднав до своїх володінь Герат), племінник знаменитого войовника виявив цілковиту відсутність талантів полководця і державного діяча, а тому швидко зійшов з історичної арени. В боротьбі ж тюркомовних каджарів з іраномовними зендами перемогу спочатку святкували останні.

Однак доки Керімові родичі гризлися між собою за право контролювати кримінальні зендські угруповання, каджари накопичували сили. Спочатку в кривавих міжзендських «розборках» переміг племінник Керім-хана Алі-Мурад-хан [1781 — 1786], але під час походу на каджарів він упав із коня й розбився. Після його смерті смута поновилася. Наступного векіля Джафара [1786—1789] отруїли, а його син-спадкоємець Лютф-Алі-хан [1789—1794] виявився надто м'якосердим, шоб тримати в покорі кримінальні зендські клани. В 1791 р. вони зрадили свого правителя і здали Шираз каджарам.

Різанина тривала півтора десятка років, аж доки в 1794 р. перемогу в ній здобули каджари, яких очолював Ага-Мухаммед (вороги називали його Ахта-хан — «Кастрат-хан»). Останній зендський хан Лютф-Алі втік до Кермана, але зрадники відкрили каджарським воякам ворота міста, сподіваючись на милість Ахта-хана.

Озлоблений на весь світ, хан-скопець спочатку закатував на смерть захопленого в полон Лютф-Алі, а потім наказав роздати всіх дівчат і жінок Кермана на поталу своїм солдатам, а керманців-чоловіків поголовно осліпити.

Розгромивши зендів, Ага-Мухаммед вирішив нагадати про велич Ірану й колишнім шахським васалам. Першою жертвою стала Грузія, куди Ахта-хан вирушив у 1795 р. Цар Іраклій II Багратіоні сподівався, що Росія, відповідно до умов Георгіївського трактату 1783 р., як сюзерен-покровитель надасть допомогу його країні, але не дочекався. Регулярні грузинські війська (моріге) були надто нечисленні, щоб чинити опір загарбникам, тому після нетривалого штурму Тбілісі впав. Іраклій врятувався втечею, а вояки-мусульмани Ага-Мухаммеда влаштували в православній грузинській столиці різанину, яку місцеві літописці порівнювали зі страшним судом.

Повернувшись із Грузії, Ага-Мухаммед відчув себе, нарешті, повновладним правителем і в 1796 р. коронувався в столичному Тегерані шахом Ірану, офіційно започаткувавши в такий спосіб нову шахську династію Каджарів (1796—1925).

Останнім регіоном країни, який залишався за межами владних зазіхань Ага-Мухаммеда, був Хорасан, але місцевий правитель Шахрох у рік коронації Ахтахана помер, і похід каджарів на схід завершився майже безкровним підкоренням Хорасану. Шах навіть подумував про похід на Бухару, та його знову відволікла Грузія: російська імператриця Єкатерина II Велика [1762—1796] нарешті відгукнулася на благання Іраклія про допомогу і відрядила в похід на Кавказ армію під командуванням графа В. Зубова. Та невдовзі імператриця померла, а наступний російський самодержець Павел І [1796—1801] відкликав війська, що так і не встигли дійти до Грузії. Зате сюди знову повернувся Ага-Мухаммед, щоб покарати Грузію за проросійські «хитання». Від повторного погрому Тбілісі врятували придворні інтриги: коли в 1797 р. каджарське військо підійшло до фортеці Шуша, двоє шахських слуг, яких Ахта-хан збирався стратити, не стали чекати смерті, а самі вбили свого одіозного владику. Армія проголосила наступним шахом його племінника Баба-хана, який прийняв тронне ім'я Фатх-Алі-шах [1797—1834]. Утім, законність його зведення на трон була доволі сумнівною (дітей, отже й легітимних спадкоємців, у «Кастрат-хана», звичайно, не було, а бажаючих посісти шахський престол у родині Каджарів не бракувало). Кілька років новий шах витратив на те, щоб терором і каральними акціями змусити підданих визнати законність його влади, ознаменувавши в такий спосіб остаточне утвердження Каджарської шахської династії.