77. «Товариство нових османів». Політ. Програма та її ідеологія. Результати діяльності

Політика «реформ згори» явно зазнавала краху, тому в середовищі національної османської інтелігенції почали поширюватися явно радикальніші погляди на пріоритети «благодійного оновлення» Порти, що поступово трансформувалися в рух за конституційне обмеження всевладдя султана й відповідну перебудову самих основ Оттоманської держави — рух, що увійшов в історію під назвою Єні Османлілар («Нові османи»).

Організаційним осередком, навколо якого від початку 1860-х років почали гуртуватися прихильники парламентсько-конституційних цінностей, стала газета «Тасвірі ефкяр» .Його газета почала надавати свої шпальти для пропаганди ліберально-конституційних поглядів, обережно просуваючи ідеї благотворності певного обмеження султанського абсолютизму та перебудови політичного устрою Порти в канонах парламентської конституційної монархії. Особливим радикалізмом вирізнялися в цьому відношенні статті Намика Кемаля (1840-1888), Абдул-Гаміда Зія-бея (1825-1881), Алі Суаві (1838—1878) і, звичайно, самого Ібрагіма Шинасі. Однак сама лише публіцистична активність згодом перестала задовольняти інтелігентів-радикалів, і в червні 1865 р. за ініціативою Намика Кемаля у Стамбулі було засноване перше в османській історії таємне політичне товариство — справжня опозиційна організація під назвою «Товариство нових османів», до якої з часом увійшли близько 250 активістів. Програма товариства передбачала встановлення в Османській імперії конституційного ладу як засобу зміцнення її самостійності й досягнення економічного піднесення через створення сприятливих умов для розвитку національної промисловості, торгівлі й сільського господарства. Водночас «нові османи» категорично виступали за збереження територіальної цілісності Османської імперії, висуваючи ідею «османізму» як доктрини поліетнічної єдності всіх підданих Порти, що мають одну батьківщину (Оттоманську імперію), а тому не можуть претендувати на створення власних окремих національних сепаратних держав. Останнє стосувалося національно-визвольних рухів греків, сербів, болгар, вірменів, курдів та інших не-турецьких (і в більшості випадків — немусульманських) народів із числа підданих Порти. «Нові османи» розглядали їх як антипатріотично налаштованих зрадників величної Османської імперії.

Завдяки добре налагодженій конспірації та реформаторському лібералізму влади «новим османам» вдалося досягти значних успіхів у зміцненні своєї організації, зростав їхній ідеологічний вплив у суспільстві. У 1866 р. вони зважилися здійснити заколот, метою якого було позбавлення влади султана Абдул-Азіза та зведення на престол шіренича Мурада, відомого своїми ліберально-радикальними поглядами. Проте змову було розкрито. «Тасвірі ефкяр» закрили, а більшість «новоосманських» лідерів змушені були емігрувати до Західної Європи, рятуючись під переслідувань. Там вони налагодили випуск опозиційних газет «Мугбир» («Кореспондент») і «Гюрріепг» («Свобода»), переклали турецькою мовою твори Вольтера, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтескйо, В. Гюго, Л. Ламартіна, Мольєра та інших західноєвропейських класиків, продовжували пропагувати доктрину «османізму», за якою всі піддані султана — незалежно від віросповідання й національності — «діти одної Батьківщини», «османи».

У 1867 р. «нові османи», яким удалося уникнути репресій, організували в Туреччині ще одну змову. Цього разу їхня політична акція була спрямована проти візира Алі-паші. Змовники планували захопити султана й змусити його відправити Алі-пашу у відставку. Однак змову і на цей раз було розкрито. Кілька десятків її учасників із числа «нових османів» влада заарештувала, після чого, фактично, припинило існування і саме «новоосманське» товариство. Проте склад змовників (серед яких виявилися не лише літератори та викладачі світських шкіл, а й представники духовенства із числа вчителів духовних ісламських медресе, великі чиновники й навіть воєначальники) змусив владу замислитися над проблемою: чи не варто доповнити економічні нововведення Танзимату бодай обережними політичними реформами для зняття напруженості в суспільстві? Виразником та реалізатором програми поміркованих політичних реформ став впливовий османський можновладець Ахмед Мідхат-паша (1822—1883) — колишній соратник Решид-паші, а з 1872 р. — великий візир Порти.

Політичну стабілізацію новий візир розпочав з амністії «новим османам», яким дозволили повернутися на батьківщину. до розробки конституційного проекту колишніх «нових османів» усе ж допустили. Тим більше, що внутрішня ситуація в імперії не давала можливості владі зволікати з реформами.

\