Розділ ііі. Степан томашівський48

Діяльність Степана Томашівського припала на початок ХХ ст., коли наукове життя у Львові формувалося навколо НТШ та його голови М.Грушевського, а в історичній науці намітився перехід від народницького напряму до державницького⁴⁹. На початку своєї наукової діяльності Степан Томашівський ототожнював себе з народницькою течією в українській історіографії, водночас, високо цінуючи здобуття недержавними націями незалежності⁵⁰. У наукових працях історика в цей час простежується еволюція від наслідування української народницької історіографії до підпорядкування власних наукових зацікавлень розв’язанню актуальних завдань української політики в Галичині⁵¹ (останнє, зрозуміло, вимагало вивчення історії України у державницькому ключі). С.Томашівський виробив власну методику досліджень, а згодом і власну концепцію української історії, що дало дослідникам підстави вважати його одним із засновників державницької школи в українській історіографії. Це були наукові студії, які в основу вивчення історичного процесу ставили дослідження історії Української Держави⁵².

Наукові зацікавлення С. Томашівського охоплювали наступні напрями: історію України від початків Київської держави, історію Галицько-Волинської держави в контексті реґіональної і європейської історії, окремі сюжети, що стосувалися Хмельниччини чи історії Гетьманщини, зокрема, періоду правління І. Мазепи, а також окремі сюжети історії ЗУНР⁵³.

Степан Томашівський був творцем концепції незалежної Галицько-Волинської держави як П’ємонту до утворення незалежної соборної України у часі національно-визвольних змагань 1914 – 1923 рр.⁵⁴ Тож не дивно, що найповніше у працях С.Томашівського представлена історія Галицько-Волинської держави, яка займає концептуальне місце в історичних візіях вченого⁵⁵. Галицька проблематика розглядається у працях: “Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни” (1915); “Українська історія: нарис І. Стародавні і середні віки” (1919), “Бісмарк і Україна” (1924), “Вступ до «Історії Церкви в Україні”, “З церковною мапою Східної Європи в ІХ–ХІІІ ст.” (1932), а також у збірниках документів, опрацьованих науковцем: “Матеріали до історії Галичини” (тт. І–ІІІ, 1889, 1901, 1913)⁵⁶. Біографи С. Томашівського зазначають, що результатом багаторічної праці дослідника стала підготовка ним двотомного видання історії Галичини, рукопис якої був втрачений у роки Першої світової війни⁵⁷.

Водночас, наукові дослідження Степана Томашівського довоєнного часу були пов’язані також зі збиранням актових матеріалів про козацьке повстання під проводом Б.Хмельницького та про події, що відбувались у цей період в Галичині⁵⁸. У пласті цих робіт простежуються елементи державно-правового підходу, адже С.Томашівський виокремлює з контексту загальних козацьких вимог, автономістичні плани Б. Хмельницького і його найближчого оточення, намагання старшини провадити власну політику, що виходила з інтересів гетьмана і кола його найближчих соратників⁵⁹. Водночас, історик приходить до висновку, що Хмельницький не був натхненником Козацької держави, а ідея її створення зародилась у планах семигородського князя Дьєрдя II Ракоці⁶⁰.

Державницька концепція історії України С.Томашівського у найбільш завершенному вигляді була викладена в праці “Українська історія. І.Старинні і середні віки”( період до 1569 р.), яка з’явилася у 1919 р.⁶¹ Ориґінальність концепції С. Томашівського визначається тим, що процеси історичного розвитку України вчений зводив до трьох визначальних ідей, які випливали передовсім з її географічного розташування: боротьба зі степом (кочівниками), суперництво з Польщею (вираз політико-культурних суперечностей Заходу і Сходу) та боротьба з Московщиною (в її основі лежить політико-господарський контраст Півночі і Півдня)⁶².

На думку Степана Томашівського, першою формою української національної держави була Галицько-Волинська держава, хоч науковець і не відкидає тяглості державної традиції останньої від Київської Русі⁶³. Політична злука Галичини і Володимирії, як вважає дослідник, була першим олицетворенням загальноукраїнської державної ідеї проти панрусизму, а отже, епоховим фактом в історії України⁶⁴. При цьому засадничими обставинами для побудови Галицько-Волинської держави С. Томашівський вважав політичну орієнтованість і дії волинського князя Романа Мстиславича: виховувався під впливом західноєвропейської культури, був прихильником католицтва, проводив активні походи проти кочівників-половців, був союзником Угорщини й Німеччини⁶⁵. Таким чином, державницька засада С. Томашівського визначала галицько-волинських князів як лідерів “злучення” на засадах “української політичної ідеї”⁶⁶.

На науковій праці Степана Томашівського у 1920-х рр. позначився його консервативно-католицький світогляд⁶⁷. У 1926 – 1930 pp. діяльність вченого повністю зосередилась на дослідженні історії української католицької церкви⁶⁸. На цей час припадає вихід його ґрунтовних праць “Предтеча Ісидора. Петро Акерович, незнаний митрополит руський (1241-1245)” та “Вступ до історії Церкви на Україні”, у яких вчений намагався обгрунтувати неісторичність візантійської церковної традиції і дослідити історичні зв’язки церкви в Україні із Заходом і Апостольською Столицею (в останніх вбачав запоруку здійснення національно-політичних змагань українського народу і самостійності його церкви впродовж історії)⁶⁹. C.Томашівський виділив чотири спроби зірвати залежність української церкви від Візантії: заходами Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Ізяслава І та Ізяслава II Мстиславича⁷⁰.

Порівнюючи державницьку концепцію Степана Томашівського з науковими поглядами В’ячеслава Липинського варто зазначити, що відмінність підходу до оцінок української історії обидвох авторів полягала не лише у тому, що С. Томашівський виводив її початки від Галицько-Волинської держави, а В. Липинський – від національно-державного утворення Богдана Хмельницького⁷¹. В українській політичній думці відзначено, що обидва українські інтелектуали по-різному уявляли та репрезентували рух світу історії: якщо В. Липинський був зорієнтований на циклічне представлення побутування нації у вигляді трьох циклів – демократія, охлократія та класократія, то С. Томашівський обстоював поступову, точніше еволюційну, репрезентацію минувшини⁷². По-різному вчені трактували також церковну історію, адже В.Липинський, залишаючись римо-католиком, надавав важливої ролі православ’ю, в той час, як греко-католик С.Томашівський наголошував на державотворчій та цивілізаційній ролі Західної Церкви для України. Особисті взаємини між основоположниками державницької історіографії також були не завжди найкращими⁷³. Водночас питання, пов’язані зі споконвічною боротьбою Заходу і Сходу, розташування українських земель на цивілізаційному і культурному перехрестях, особливою роллю хліборобського стану в історії притаманні й перегукуються як у роботах С. Томашівського, так і в працях В.Липинського⁷⁴.

Отже, першою формою української державності Степан Томашівський вважав Галицько-Волинське князівство, а Галичині надавав значення “українського П’ємонту”. Запорукою успіху національно-політичних змагань українського народу і самостійності його церкви, на думку українського історика, були і є зв’язки із Заходом та Апостольською Столицею. Науковий доробок С.Томашівського є надзвичайно важливим з точки зору вироблення державницького підходу до давньої та середньовічної історії України і, в поєднанні з дослідженнями В.Липинського, створює цілісну картину державницького розвитку на українських землях. А вивчення історії України у геополітичному та цивілізаційному контексті, яке розпочав Степан Томашівський, залишається актуальним і сьогодні.