Розділ і. Державницький напрямок в українській історіографії: загальна характеристика

Державницький напрям став провідною тенденцією в українській історіографії у 1920 – 30-х рр.⁷ Головним засновником державницької школи був В’ячеслав Липинський.⁸ Важливе місце у її розвитку належить також Степану Томашівському (1875 – 1930).⁹ Однак, зародження державницького напряму прийнято відносити, навіть, до І пол. ХІХ ст. Такі історико-ідеологічні трактати, як “Історія Русів”, а також історичні праці, як “История Малой России” Дмитра Бантиша-Каменського (1788 – 1850) та “История Малороссии” Миколи Маркевича (1804 – 1860) можна вважати протодержавницькими творами в українській історіографії.¹⁰

Тим не менше, до появи праць В. Липинського українська історіографія перебувала під панівним впливом народницької концепції історії, головними представниками якої були Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександр Лазаревський та Михайло Грушевський.¹¹ У центрі своєї уваги представники народницької концепції ставили народ (під цим поняттям розуміли, здебільшого, селянські маси), а державу (навіть свою) та її установи ототожнювали з насильством і визиском.¹²

Типовими передумовами для виникнення державницького напряму в історіографії тієї чи іншої країни є об’єднання етнічних земель, трансформація багатонаціональної держави в національну, консолідація національної еліти, ствердження національної ідентичності.¹³ Натомість, в українській історичній науці, державницький напрям сформувався під впливом: 1) української революції 1917 – 1921 рр. ; 2) інтелектуальної та духовної кризи 1920-х рр. після Першої світової війни; 3) суспільно-політичних та наукових здобутків західноєвропейської думки поч. ХХ ст., а також ідей, що розвивали українські історики-народники, зокрема ідеї самостійності та безперервності українського історичного процесу.¹⁴

Засновники державницького напряму в українській історіографії – В.Липинський та С.Томашівський, на відміну від представників народницької школи, вважали, що держава, особливо національна, відіграє творчу роль в організації, скеруванні та обороні суспільства¹⁵. Таким чином, історики-державники запозичили концепцію держави, яка розвинулася в Англії, Німеччині, Росії, а також у польській історичній науці.¹⁶ Засновники державницької школи пов’язували появу держави з діяльністю еліти, котра творила державницькі інституції, в той час, як представники народницького напряму вважали створення держави результатом діяльності народу¹⁷. Державницька концепція історії України була реакцією тогочасної української історичної думки на потребу українства в реконструкції власного минулого, різновидом наукової рефлексії, що фіксувала взаємовідносини між тодішньою реальністю та минувшиною.¹⁸ Водночас, І.Гирич та Я.Дашкевич вказують на розмитість меж між народницьким і державницьким напрямами в українській історичній науці першої третини ХХ ст., підкреслюючи абстрактність змістовного наповнення поняття “державницький напрям”.¹⁹

На думку О.Яся, для творчості українських істориків-державників характерними є: 1) пріоритетність дослідження “державницьких періодів” української історії (княжа доба, епоха України-Гетьманщини, українська революція 1917 – 1921 рр.); 2) контрастне висвітлення та контроверсійна інтерпретація (через призму цивілізаційного або культурного перехрестя) впливу різних історичних чинників (географічних, етно- та соціокультурних, психологічних, геополітичних) на процес виникнення, функціонування та руйнації державних організацій, які, як правило, фіксуються у формах протиставлень: народ  (народні маси) та аристократія (провідна верства), Схід і Захід, римо-католицький та візантійсько-православний світи,  хліборобська і кочова культури та ін.; 3) західноєвропейська культурно-історична орієнтація, адаптування до українських потреб інтелектуальних здобутків європейської думки; 4) особлива увага до питання ролі національної еліти та визначної особистості в історії державного будівництва.²⁰

Державницьку концепцію підтримувала переважна більшість учнів М.Грушевського, серед яких Іван Крип’якевич (1886 – 1975), Мирон Кордуба (1886 – 1948), Микола Чубатий (1889 – 1975), Іван Джирджора (1880 – 1919) та Василь Герасимчук (1880 – 1944).²¹ Істориками-державниками були Дмитро Дорошенко (1882 – 1951), Борис Крупницький (1894 – 1958), Василь Кучабський (1895 – 1945), Іван Кревецький, Наталя Полонська-Василенко (1884 – 1977), Павло Чижевський (1860 – 1925), Лев Окіншевич (1898 – 1980), Андрій Яковлів (1872 – 1955), Олександр Шульгін (1889 – 1960), а також М.Андрусяк, В.Заїкин, Д.Олянчин та ін.²² Цей напрям справив помітний вплив як на студії істориків у Радянській Україні в 1920-х рр., так і на українську зарубіжну історіографію ІІ пол. ХХ ст. (адже більшість впливових українських істориків діаспори можна у тій чи іншій мірі вважати послідовниками державницької школи²³).²⁴

Отже, державницький напрямок в українській історіографії, що почав домінувати у І третині ХХ ст. утверджував сприйняття держави, а особливо національної, як цінності, що відіграє творчу роль в організації, скеруванні та обороні суспільства. Основну увагу історики-державники зосереджували на вивченні тих періодів української історії, коли існувала українська державність (княжі та козацькі часи, УНР та ЗУНР). Засновником державницької течії в українській історіографії був В.Липинський, хоч її витоки можна шукати ще у працях Д. Бантиш-Каменського та М.Маркевича. Особливого розвитку державницька концепція набула у 1920-х рр. завдяки науковій діяльності С.Томашівського, Івана Крип’якевича, Мирона Кордуби, Миколи Чубатого, Івана Джирджори, Василя Герасимчука, та багатьох інших. Державницький напрям справив помітний вплив як на студії істориків у Радянській Україні в 1920-х рр., так і на українську зарубіжну історіографію ІІ пол. ХХ ст.

Тепер детальніше розглянемо державницьку концепцію української історії у науковій спадщині основоположників цього напряму – В’ячеслава Липинського і Степана Томашівського.