№ 1. Обов’язки клінічного фармацевта в забезпеченні ефективності та безпеки фармакотерапії.

Функціональними обов’язками клінічного фармацевта є:

• ознайомлення з терапевтичною практикою;

• взаємодія з клініцистами при корекції дозового режиму препаратів;

• контроль безпечного використання ліків на госпітальному етапі; - консультування фахівців клінічних,адміністративних аптечних підрозділів ЛПЗ з питань,пов’язаних з використанням лз.

• інтерпретування вказівок лікаря стосовно препаратів

• розробка основних напрямків подальшого розвитку медикаментозної допомоги.

• оцінка і вибір ліків для внесення до футляру та забезпечення його регулярного перегляду

• вивчення випадків розвитку побічних реакцій і прийняття відповідних рішень.

№ 2. Дати визначення поняттю «клінічна фармація». Історія винекнення. Зв'язок її з іншими дисциплінами.

Клінічна фармація — інтегративна прикладна наука, що поєднує фармацевтичні і клінічні аспекти лікознавства, головною задачею якої є створення надійних теоретичних основ і методологічних підходів раціонального застосування лікарських препаратів. Клінічна фармація – це наука,яка вивчає всі питання,аспекти застосування ліків по відношенню до людини.

Історія застосування ліків така ж стародавня, як і історія людства. З появою людини з'явились і хвороби, для лікування яких використо­вували природні продукти: рослини, воду, органи тварин, мінерали та ін. Перші ліки з'явилися в далеку давнину, пройшли складний шлях накопичення й узагальнення практичного досвіду та знань. Без сум­ніву, ліки є ровесником первісної людини і первісної медицини. У той далекий період ліки застосовували при травмах, опіках, різних захво­рюваннях. Пройшовши тисячолітнє випробування, лікарські засоби і сьогодні належать до основних факторів, що сприяють звільненню лю­дини від хвороб і запобігають захворюванням. Вона тісно пов’язана з іншими науками,оскільки лз застосовують при різних захворюваннях. Найдавнішим джерелом вивчення медицини і лз Індії є Аюрведа(«знання життя»).Дуже давно зародилася китайська і тибетська медицина,у Римі вчення Гіппократа розвивав Гален. Біля джерел клін.фармакології в Україні стояли Стражеско,Черкес,Міхньов. Петровський Г.О. в 1939-1941 читав факультативний курс лекцій з фармакології в Дніпропетровську слухачам інституту вдосконалення лікарів. Значним досягненням українських вчених був випуск в 1985 «Справочника по клин.фармакологии и фармакотерапии». Вивченню різних аспектів надає значення ВООЗ,експерти якої в 1970 підготували наукову доповідь.Одним з напрямків клін.фармакології є вивчення поб.дії ліків.Цьому питанню призначено багато праць вчених.

Можна стверджувати, що лікознавство як загальне вчення про ліки розпочиналося зі стихійної або емпіричної клінічної фармакології. Роз­глядаючи історію розвитку клінічної фармакології, доцільно виділити такі його етапи:

1. Емпірична клінічна фармакологія.

2. Науково-експериментальний період вивчення клінічної фармако­логії.

3. Клінічна фармакологія, в основу якої покладена доктрина нау­кового підходу до вивчення впливу ліків на організм здорової і хворої людини.

Клінічна фармакологія мае безпосередній зв'язки з усіма клінічними дисциплінами терапевтичного, хірургічного, педіатрично­го, санітарно-гігієнічного інапрямків. Таким чином, клінічна фармакологія є інтегральною дисципліною між теоретичними і клінічними науками і допомагає лікарю орієнтува­тися в тактиці терапії хворих лікарськими засобами.

№ 3. Клінічна фармакокінетика – визначення. Основні етапи фармакокінетики. Параметри фармаконінетики, їх роль в забезпеченні раціональної терапії ( привести приклади).

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Розрізняють клінічну й експериментальну фармакокінетику. Клі­нічна фармакокінетика досліджує процеси надходження, розподілу, біотрансформації й екскреції лікарських засобів в організмі хворого, а також виявляє зв'язки між концентрацією лікарської речовини та/ або її метаболітів у біологічних рідинах і тканинах і фармакологічним ефектом.

Головне завдання експериментальної фармакокінетики — вивчен­ня перетворення лікарських засобів в організмі тварин (щури, миші, морські свинки, кролі, собаки, мавпи та ін.) у нормі і при моделюванні різних захворювань.

Основні етапи фармакокінетики:

• Всмоктування;

• Розподіл;

• Біотрансформація;

• Виведення.

Фармакокинетический параметр	Клиническое значение

Период полувыведения, Т1/2	Служит для определения промежутка времени,необходимого для достижения равновесной концентрации ЛС в крови (обычно 3-5 Т ). Может использоваться для оценки выведении ЛС, но менее точен и информативен, чем общий клиренс
Объём распределения, Уи	Служит для подбора нагрузочной дозы

Равновесная концентрация, Си	При равновесной концентрации развивается полный клинический эффект ЛС
Кліренс Служит для подбора поддерживающей дозы, информативнее для оценки выведения ЛС, чем Т , зависит от функционального состояния органа выведения и скорости доставки ЛС к нему

Время наступления максимальний концентрации, Тmах- Служит для прогнозирования времени разви-тия максимального фармакологического зф-фекта ЛС

Биодоступность, Р С лужит для подбора дозьі ЛС для внесосудис-того (например, перорального) приема

№ 4. Клінічна фармакокінетика – визначення. Механізм абсорбції лікарських засобів. Біодоступність препарату, її роль в забезпеченні раціональної терапії (привести приклади). Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Механізм абсорбції лікарських засобів:

1. Пасивна (проста) дифузія – відбувається без витрат енергії і можлива у двох протилежних напрямах: всередену і назовні клітини. Пасивна дифузія відбуваеться в напрямі від більш високої концентрації ЛР до більш низької і тривае до повного вирівнювання концентрації по обидва боки мембрани, тобто досягнення термодинамічної рівноваги. Таким шляхом транспортуються ліпофільні речовини.

2. Полегшена дифузія – це транспорт ЛР через біологічні мембрани за участю молекул специфічних носіїв.

3. Активний транспорт – це перенесення молекул ЛР через біологічні мембрани проти градіентів їх концентрації за допомогою спеціальних транспортних систем (молекул – носіїв), пов’язане із витратою енергії.

4. Фільтрація – речовини, не розчінні в ліпідах, погано дифундують через біологічні мембрани шляхом фільтрації через пори клітинної оболонки.

5. Піноцитоз – це кор­пускулярна абсорбція, або персорбція, яка здійснюється шляхом втягу­вання (інвагінації) поверхні мембрани з подальшим утворенням вези­кули (вакуолі) навколо речовини, що транспортується, як при фагоци­тозі.

Біодоступність (F) – визначається відносною кількістю ліків, що виділяється з лікарської форми, надходить у загальне коло кровообігу і взаємодіє з тканинними рецепторами (виражають у відсотках). Біодоступність залежить від хімічної будови речовини, технології виготовлення лікарської форми та від ступеня абсорбції ліків у кров із травної системи при пероральному прийомі, біотрансформації при першому пасажі через печінку, швидкості розсмоктування при парен­теральному застосуванні препарату.

№ 5. Клінічна фармакокінетика – визначення. Варіанти розподілу ЛЗ в організмі людини. Обєм розподілу препарату, його значення для проведення раціональної терапії (превести приклади.

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Об'єм розподілу — умовний об'єм рідини, необхідний для рівномірного розподілу (розчинення) введеної дози ліків до концентрації, аналогічної концен­трації в плазмі крові, яка визначається в крові в момент досліджен­ня.

Об'єм розподілу ліків певною мірою характеризує ступінь їх про­никнення з плазми крові і позаклітинної рідини в тканини і створення депо лікарського препарату в органах. Великий об'єм розподілу свід­чить про те, що препарат активно проникає з плазми крові в біологічні тканини. Якщо ліки добре розчиняються в жирах і активно проника­ють в органи чи тканини, що містять ліпіди, то об'єм розподілу буде великим.

Об'єм розподілу залежить від шляху введення, дози, фізико-хіміч­них властивостей ліків (розчинність у ліпідах і воді, ступінь йонізацїї і полярності, молекулярна маса), а також віку, статі, кількості рідини в організмі, наявності патології (захворювань печінки, нирок, серцево-судинної системи, кишечнику).

Заг.кліренс(СІ) – умовний об’єм плазми чи крові,що звільняється від лз за одиницю часу.

Камера – простір,що має певний об’єм і конц-ю ліків у цьому прсторі.

Конц-я ліків – к-сть препарату в певному об’єму крові в конкретний момент після введення.

Біоеквівалентність – співвідношення кількості ліків,що надходить у кров при застосуванні препаратів,які випускаються різними фарм.фірмами у тій чи ін..лф.

№ 6. Клінічна фармакокінетика – визначення. Біотрансформація ЛЗ. Визначення. Етапи біотрансформації. Що таке індукція та інгібіція мікросомальних ферментів (привести приклади).

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Біотрансформація (перетворення) лікарської речовини - біохімічне перетворення (метаболізм) із зміною фармакологічних властивостей і утворенням метаболітів, які виводяться з організму.

ЛР в процесі взаемодії можуть змінювати активність мікросомальних ферментів печінки. Речовини, які підвищують активність мікросомальних ферментів печинки – називають індукторами (барбітурати; протисудомні – дифенін, карбомазепін; антибактеріальні). Речовини, що знижують чи зовсім пригнічують активність ферментів – називають інгібіторами (активні інгібітори мікросом ферментів печінки – аміназин, бутадіон, метронідазол, еритроміцин та інші). При сумісному застосуванні ЛЗ з такими ЛП може уповільнюватися біотрансформація ЛЗ, а концентрація їх у крові зростати. Для запобігання цьому, дозу ліків знижують, а в деяких випадках може бути заборонене сумісне застосування ліків. В деяких випадках препарати не можна призначати не лише одночасно, а й деякій час після призначення прийому одного із них.

Шляхи:

-мікросомальне окислення(окисно-відновні реакції в гепатоцитах,реакції синтезу,утворення метаболітів)

- немікросомальне окиснення

-реакції кон’югації

Біотрансформація лз здійснюється під впливом мікросомальних ферментів печінки,які прискорюють(це індуктори-фенобарбітал,дифеніл,карбамазепін,аміназин,вони знижують ефект інших лз) або гальмують(інгібітори-циметидин,хлорамфенікол,сульфаніламіди,вальпроати,фторхінолони,вони підвищують дію препаратів) процеси метаболізму. В результаті індукції ферментів знижується період напіввиведення препарату. Після відміни індуктора підвищується період напіввиведення і рівень лр в крові досягає початкового або більшого рівня

№ 7. Дати визначення поняттю «фармакогенетика». Фармакогенетичні ензимопатії. Їх вплив на безпеку фармакотерапії (превисти приклади).

Фармакогенетика – це новий напрямок в медицині і молекулярній фармакології, що вивчає генетично терміновані реакції організму на лікарські засоби, які мають суттєве клінічне значення. Виникла в 50- 60 роках ХХ століття у зв’язку з вивченням сутності нетипових реакцій організму на лікарські засоби. Це стосується ускладнень фармакотерапії, які зумовлені спадковими дефектами ферментів лікарського метаболізму.

У 1948 році японський ЛОР Такагара описав акаталазію. Потім – незвично висока чутливість до дитиліну. Ензимопатії мають:

1. латентний перебіг;

2. проявлються загостренням патологічного процесу – ЦД від ГКС; подагра – ті азидні діуретики;

3. передаються за менделівським або багатофакторним типом:

   • за законами Менделя – недостатність Г-6-ФД, бутирил ХЕ, стійкість до непрямих антикоагулянтів, вітамінозалежність і резистентність;

   • багатофакторне важко довести – дуже тонкі дослідження ферментів, що бере участь у всмоктуванні і іншому перетворенні.

Підвищення чутливості та спотворення реакції на харчові продукти,лікарські речовини та інші ксенобіотики,зумовлене спадковими ферментопатіями,називається ідіосинкразією і є предметом вивчення фармакогенетики. При спадкових ензимопатіях ефективність медикаментів може змінюватись. Н-д:пролонгується курареподібна дія дитиліну при генетично зумовленій недостатності бутирилхолінестерази,що викликає гідроліз молекули релаксанту. При спадкових захворюваннях дія лр може підвищуватися або майже не виявлятися(спадкова толерантність).Значне посилення фармакологічної дії і токсичності окремих лр відзначається при таких станах,як фенілкетонурія,ферментопатія.Повторний прийом дифенілу призводить до кумуляції і нейротоксичних уражень

№ 8. Клінічна фармакокінетика – визначення. Основні шляши виведення ЛЗ. Основні параметри фармакокінетики, які відображають виведення ЛЗ.

Клінічна фармакокінетика — розділ клінічної фармако­логії, який вивчає надходження (шляхи введення), всмоктування (адсорбцію), розподіл, перетворення (біотрансформацію) лікарських речовин в організмі, виведення (екскрецію, елімінацію) їх з організ­му, а також ефективність і переносимість препаратів залежно від цих процесів.

Основні шляши виведення ЛЗ: - нирками; - печінкою; - легенями; слизовою оболонкою травного каналу; - слізми; - потовими; - молочними (під чач лактації) залозами тощо. Основним шляхом виведення багатьх ЛР і їх метаболітів з організму є ниркова екскреція, яка включае клубочкову фільтрацію, канальцеві секрецію і реабсорбцію.

Процеси ниркової екскреції залежать від віку і наявності патологіч­них змін. У дітей, особливо першого року життя, та осіб похилого віку видільна функція нирок, як правило, знижена, що може призвести до затримки клубочкової фільтрації лікарських речовин.

Виділення лікарських речовин слинними залозами може відбувати­ся шляхом дифузії й активної секреції.

Печінкою з жовчю у просвіт дванадцятипалої кишки екскретуються лікарські речовини і їх метаболіти шляхом фільтрації або активної секреції.

Через кишки виводяться речовини, що не всмокталися з їх просві­ту (фталазол, де-нол), а також виділені печінкою (з жовчю) і слизовою оболонкою кишок.

Легенями виводяться з організму леткі (ефір для наркозу, фторотан, етанол) і газоподібні (закис азоту, циклопропан, карбоген) речовини. Цей процес здійснюється переважно шляхом пасивної дифузії і зале­жить від глибини та частоти дихання.

Слізними залозами екскретуються деякі антибіотики, сульфаніла­міди, що використовуються у випадках бактеріального ураження очей.

Через потові залози виділяються саліцилати, барбітурати та інші лікарські речовини.

Молочними залозами в період лактації шляхом пасивної дифузії виділяються різноманітні речовини (антикоагулянти, транквілізатори, цитостатики тощо) у невеликій кількості.

Виведення ліків і їхніх метаболітів через різні системи є заключним етапом фармакокінетичного процесу, що забезпечує повну елімінацію препаратів з організму.

№ 9. Ускладнення фармакотерапії. Визначення. Класифікація ускладнень фармакотерапії.

Побічна дія – небажана негативна реакці, яка виникла при застосуванні ЛЗ в звизайних дозах, які рекомендовані для профілактики, діагностики і лікування з метою модифікації фізіологічних функцій організму.

Класифікація ускладнень фармакотерапії:

1. Алергічна реакція (негайного і сповільненого типу);

2. Фармакотоксичні ускладнення (абсолютне чи відносне передозування, особливість фармакодинаміки ліків);

3. Порушення імунобіологічних властивостій організму;

4. Фармакогенетичні ускладнення;

5. Синдром відміни;

6. Побічні ефекти хронофармакологічного генезу;

7. Ускладнення внаслідок фізико – хімічної та фармакологічної взаемодії ліків.

Класифікація не сприятливих побічних реакцій:

1. Передбачені:

   • Фармакологічні;

   • Токсичні;

   • Взаемодія з іншими ЛЗ;

   • Характеристика захворювання.

2. Непередбачені:

   • Імунні;

   • Інтоксикація;

   • Генетичні порушення.

№ 10. Основні принципи клінічної фармакодинаміки. Завдання та методи дослідження.

Фармакодинаміка (грец. pharmacon -ліки, отрута, зілля і dynamis - сила) вивчає комплекс змін в організмі під впливом лікарських засобів. Головне завдання - вивчення механізму дії лікарських речовин, насамперед первинної фармакологічної реакції. Фармакологічний ефект - це результат взаємодії між лікарською речовиною і організмом, яка починається з впливу лікарської речовини на мішені, або рецептори, клітини. Далі відбуваються зміни - гальмування (пригнічення) або збудження (стимуляція) функції, обміну речовин у тканинах і органах. Розглядаючи взаємодію лікарської речовини й організму, потрібно визначити поняття первинної фармакологічної реакції, механізм якої ґрунтується на посиленні чи пригніченні біофізичних, хімічних, біохімічних і фізіологічних процесів у клітинах.

№ 11. Сучасні уявлення про механізм взаемодії ЛЗ. Основні види взаемодії. Клінічне визначення.

Взаємодія лікарських засобів - це зміна фармакологічної дії або його сили одного препарату при одночасному призначенні іншого препарату. Це може привести або до посилення, або до послаблення дії препарату появі токсичності одного або обох препаратів.

Механізмів взаємодії лікарських засобів (ВЛЗ) дуже багато. Існують дві основні їх класифікації: фармакокінетична і фармакодинамічна.

Типи взаемодії:

• Фармацевтична (фізико – хімічна);

• Фармакодинамічна;

• Фізіологічна;

• Фармакокінетичний.

Результат взаємодії:

• Синергізм(підсилюється фармакологічний ефект або побічна дія одного чи декількох ЛЗ)

• Антагонізм(послаблення або блокування фармакол. дії одного чи декількох пр., що входять в комбінацію)

№ 12. Сучасні уявлення про механізм взаемодії ЛЗ. Фармацевтична взаемодія (привести приклади). Клінічне визначення.

Взаємодія лікарських засобів - це зміна фармакологічної дії або його сили одного препарату при одночасному призначенні іншого препарату. Це може привести або до посилення, або до послаблення дії препарату появі токсичності одного або обох препаратів.

Фармацевтична (хімічна або фізико-хімічна) взаємодія речовин в середовищах організму найчастіше використовується при передозуванні або гострому отруєнні лікарськими засобами. При передозуванні антикоагулянта гепарину призначають його антидот - протаміну сульфат який інактивує гепарин за рахунок електростатичної взаємодії з ним (фізико-хімічна взаємодія). Прикладом хімічної взаємодії є утворення комплексонов. Так, іони міді, ртуті, свинцю, заліза і кальцію зв'язують пеницилламин.

Фармацевтична взаємодія(в процесі виготовлення препаратів та їх зберігання, а також при змішуванні в одному шприці відбувається взаємодія компонентів суміші і настають такі зміни, в результаті яких препарат стає непридатним для лікування. При цьому лікувальна активність препаратів зменшується або повністю зникає. Фармацевтична несумісність лікарських препаратів може бути пов'язана з хімічними, фізичними та фізико-хімічними властивостями речовин.)

Відбуваються процеси:

• Нейтралізація(глюкоза+антибіотик)

• Утворення осаду(аналгін+димедрол)

• Зміна колоїдності.

Не можна змішувати: адреноміметики; амфотерицин В; аскорбінову к-ту; вітаміни гр. В; фуросемід; еуфілін.

№ 13. Сучасні уявлення про механізм взаемодії ЛЗ. Фармакокінетична взаемодія (привести приклади). Клінічне визначення.

Взаємодія лікарських засобів - це зміна фармакологічної дії або його сили одного препарату при одночасному призначенні іншого препарату. Це може привести або до посилення, або до послаблення дії препарату появі токсичності одного або обох препаратів.

Фармакокінетична взаємодія- зміна фармакокінетики однієї лікарської речовини у присутності іншої. Зміни можуть відбуватись на різних етапах:

а) на етапі всмоктування (у ШКТ можливе зв'язування ліків адсорбуючими речовинами (активоване вугілля, біла глина) або аніонообмінними смолами, з утворенням при цьому відповідних сполук або комплексів (антибіотики тетрациклінового ряду з іонами заліза, кальцію, магнію). Така взаємодія запобігає всмоктуванню лікарських речовин і відповідно зменшує їх дію.

б) на етапі транспорту білками крові. В цьому випадку одна речовина витісняє іншу з тих же місць зв'язування з альбумінами крові. Наприклад, протизапальні засоби - (бутадіон, індометацин) вивільняють із комплексу з білками крові антикоагулянти непрямої дії (кумарини), це підвищує концентрацію вільних антикоагулянтів і може спричинити кровотечу. Бутадіон і саліцилати збільшують концентрацію в крові вільних гіпоглікемічних засобів (бутамід) і можуть викликати гіпоглікемічну кому;

в) на етапі біотрансформації. Є препарати, які підвищують (індукують) активність мікросомальних ферментів печінки (фенобарбітал, грізеофульвін, дифенін), на фоні дії цих речовин біотрансформація багатьох препаратів протікає більш інтенсивно, і це знижує вираженість і тривалість ефекту;

г) на етапі виведення. Змінюючи реакцію сечі, можна підвищити або знизити ступінь іонізації речовин. Чим менша ступінь іонізації речовин, тим вища їх ліпофільність. Високоіонізовані речовини погано реабсорбуються і виділяються нирками.

№ 14. Сучасні уявлення про механізм взаемодії ЛЗ. Фармакодинамічна взаемодія (привести приклади). Клінічне визначення.

Взаємодія лікарських засобів - це зміна фармакологічної дії або його сили одного препарату при одночасному призначенні іншого препарату. Це може привести або до посилення, або до послаблення дії препарату появі токсичності одного або обох препаратів.

Фармакодинамічний тип взаємодії. Якщо взаємодія здійснюється на рівні рецепторів, то воно в основному торкається агоністів і антагоністів різних типів рецепторів. У разі синергізму взаємодія речовин супроводжується посиленням кінцевого ефекту. Синергізм лікарських речовин може проявлятися простим підсумовуванням або потенциированием кінцевого ефекту. Підсумовуваний ефект спостерігається при простому складанні ефектів кожного з компонентів. Якщо при введенні двох речовин загальний ефект перевищує суму ефектів обох речовин, то це свідчить про потенціювання.

Синергізм може бути прямий (якщо обидва з'єднання діють на один субстрат) або непрямий (при різній локалізації їх дії).

Здатність однієї речовини в тій або іншій мірі зменшувати ефект іншого називають антагонізмом. По аналогії з синергізмом він може бути прямим і непрямим.

Крім того, виділяють синергоантагонизм, при якому одні ефекти комбінованих речовин посилюються, а інші ослабляються.

Фармакодинамічний тип взаємодії відображає взаємовплив лікарських речовин, які основані на особливостях їх фармакодинаміки - локалізації і механізмові дії, а також їх головних ефектів. Якщо взаємодія відбувається на рівні рецепторів, то вона в переважно стосується агоністів та антагоністів різних типів рецепторів. При цьому одна речовина може посилювати або послаблювати дію іншої. Здатність однієї речовини посилювати дію іншої називають синергізмом, а зменшувати ефекти - антагонізмом.

• Конкуренція за рецептори(β-блокатори зменшують ефективність адреноміметиків);

• Вплив на медіатори(інгібітори МАО+симпатолітики=гіпертензивний криз; інгібітори МАО+ефедрин=посилення ефекту ефедрину);

• Зміна чутливості рецепторів:

*фторотан підсилює чутливість міокарду до катехоламінів;

*глюкокортикостероїди підсилюють чутливістьадренорецепторів до катехоламінів.

№ 15. Побічна дія ліків, лікарська алергія, методи профілактики та лікування.

Побічна дія-небажана негативна реакція, яка виникла при застосуванні ЛЗ в звичайних дозах, які рекомендовані для профілактики, діагностики та лікування захворювання або з метою модифікації фізіологічних функцій організму.

Алергічні реакції на лікарські препарати за часом виникнення розділяють на два типи: 1. Негайні, виникаючі відразу після прийому чи введення ліків. До них відносять анафілактичний шок, кропив'янку, алергічні набряки. Найчастіше такі реакції виникають після введення пеніциліну або його аналогів. Антибіотики пеніцилінового ряду мають схожу хімічну структуру, тому при появі алергічних реакцій на один з них алергія може виникнути і до інших препаратів цієї групи, а іноді і до цефалоспоринів. 2. Уповільнені, такі, що розвиваються через декілька днів. Проявляються підвищенням температури, кропив'янкою, болями в області суглобів, змінами у аналізах крові.

Методи профілактики:1) з'ясувати у хворого анамнез(переносимість ЛЗ),провести пробу; 2) ЛЗ слід призначати тільки за показаннями, в оптимальних дозах; 3) не слід застос. одночасно кілька препаратів з однаковим механізмом дії,тому що поліпрагмазія ↑ ризик виникнення побічних ефектів; 4) складати план медикаментозного лікування кожного хворого; 5) у разі неадекватної реакції на ЛЗ слід замінити його на інший пр.;6) проводити роз'яснювальну роботу, спрямовану на боротьбу з безконтрольним застосуванням ЛЗ, самолікуванням, пояснювати важливість дотримання терміну зберігання препаратів.

№ 16. Побічна дія ліків, фармакотоксичні реакції, абсолютне та відносне передозування, методи профілактики та лікування.

Побічна дія – небажана негативна реакці, яка виникла при застосуванні ЛЗ в звизайних дозах, які рекомендовані для профілактики, діагностики і лікування з метою модифікації фізіологічних функцій організму.

Фармакотоксичні реакції зумовлені абсолютним або відносним передозуванням лікарських речовин, що виявляється симптомами, зумовленими фармакодинамічними властивостями речовин (атропін - сухість у порожнині рота; резерпін - невролептичний ефект у хворих на гіпертензивну хворобу). Клінічно це виразкові ураження слизової оболонки травного каналу, зміна кількості клітин крові, порушення функцій паренхіматозних органів, серцево-судинної системи, розвиток пухлин, вплив на слуховий нерв, на плід, неврогенні та психогенні реакції (гіперреактивність, парадоксальні емоційні психози, галюцинації тощо), неспецифічні властивості лікарського засобу, зокрема вплив на плід під час вагітності (ембріотоксичність, тератогенний ефект, фетотоксичність), а також канцерогенна, мутагенна дія.

№ 17. Особливості призначення ЛЗ в старому та похилому віці та під час вагітності (превести приклади).

Вікові особливості застосування ліків в похилому віці.

60 – 74 → похилий вік;

75. – 89 → старечій вік;

90 і більше → довгожителі.

Особливості застосування:

1. Понад 60 років імовірність побічної функції знасно збільшуеться;

2. Незначна інтоксикація може спричинити серйозні зміни в організмі (через зниження компенсатирних можливостей в осіб похилого і старечого віку);

3. Медик мае вивчати геріартричний анамнез;

4. Призначення ЛП особам похилого віку потребуе суворого обгрунтування;

5. Медикаментозна терапія в старечому віці має бути спрямована на лікування захворювання;

6. Медикаментозну терапію підбирають індивідуально;

7. Правило малих доз – на початку лікування призначають ½ чи ¹/₃ загальноприйнятих доз → поступово збільшують і визначають оптимальну дозу для досягнення лікувального ефекту.

8. Призначають лікарські комплекси з різним механізмом дії;

9. При одночасному призначення кількох ЛП слід враховувати ймовірність і наслідки їх взаємодії в організмі людини похилого віку;

10. При тривалому призначення ліків може виникати звикання + потреба у збільшенні дози. Терапція має бути відкорегована. Можлива заміна препарату, перерви в лікуванні;

11. Застосування геріартричних препаратів → швидке досягнення лікарського ефекту, зниження побічної реакції;

12. Суворий контроль над харчовим, водно – сольовим раціоном, діурезом → профілактика інтоксикацій;

13. Руховий режим + гігієна = збільшення ефективності лікування;

14. Терапія з урахуванням нервово – психологічного статусу, соціальні умови, можливість самообслуговування;

15. Необхідно щоб родичі і медичний персонач знали ознаки передозування і непереносимості ЛП;

16. Геріартрічні препарати – гепатопротектори.

Особливості застосування ліків під час вагітності і лактації:

1. Проводять фармакотерапевтичні заходи дозування лише за наявності абсолютних показань після ретельного зважування переваг і потенційних небезпек терапії;

2. Необхідно застосовувати лише ті ЛП, в яких встановлено особливість метаболізму та які гарантують відсутність чи зведення до мінімальної дії, яка б зашкодила ембріону та плоду;

3. Слід, по можливості, уникати призначення ЛП у першій половині вагітності, коли відбуваеться активний органогенез (правило 4 – го місяця).

№ 18. Особливості призначення ЛЗ в дитячому віці (превести приклади).

При вибору дози ліків для дітей – складне питання у педіатричній фармакології.

Головним при цьому є визначення такої дози, яка б підтримувала стабільну терапевтичну концентрацію в організмі.

У наш час більш точний для визначення дози для дитини є 2 методи:

1. Визначення дози залежно від маси тіла;

2. Визначення дози залежно від площі поверхні тіла.

А. З. Малевич → при виборі дози вважав доцільним урахування таких параметрів:

1. Діти більш чутливі до одних речовин, і менш чутливі до інших, ніж дорослі.

Більш чутливі	Менш чутливі
Алкоголь Кофеїн Кокаїн Кодеїн Морфін Піралідон Хінін	Адреналіну гідрохлорид Атропін Барбітурати Брамурал Дигіталіс Миш’як Стрихнін

Дітям малого віку потрібні відносно більші дози препаратів, ніж дорослим.

2. При обчисленні доз препаратів для дітей слід ураховувати відносно більшу поверхню тіла, більший ОЦК та інтенсивні обмінні процеси.

Дозування ЛП для дітей:

Дитячій вік	Частка дози дорослого
1 місяці	1/10
6 місяців	1/5
1 рік	1/4
3 роки	1/3
7 років	1/2
12 років	2/3

18. Особливості призначення лз в дитячому віці(приклади).

При лікуванні дітей необхідно виділяти групу новонароджених (до 4 тижнів життя), дітей грудного віку (до 1 року), раннього та шкільного віку (включаючи підлітків). Для новонароджених і недоношених слід враховувати порушення адаптації у внеутробний періоді життя, крім того, тільки в грудному віці завершуються процеси дозрівання ферментної й рецепторної систем (наприклад, для спазмолітиків в дихальній системі). Кількість груп лікарських речовин, необхідних для дітей, більш обмежена, ніж для дорослих, проте лікарських форм потрібно більше (соки, краплі, таблетки з обмеженим вмістом діючої речовини, супозиторії), так як існують відмінності в потребі і шляхи введення ліків в залежності від віку . Регулярно застосовуються у дітей антибіотики, глюкокортикоїди, анальгетики, жарознижуючі, відхаркувальні засоби (майже завжди секретолітикі, як, наприклад, терпени, амброксол, ацетилцистеїн), краплі від нежиті, інсулін, гормони щитовидної залози, серцеві глікозиди.

№ 19. Класифікація антиангінальних ЗЛ. Мета призначення препаратів при стабільної та нестабільної стенокардії.

Класифікація:

1. Органічні нітрати і нітрити:

   • нітрогліцерин

   • препарати нітрогліцерину продовженої дії (нітронг, сустак)

   • изосорбіда динітрат

   • изосорбіда мононітрат

   • амилнитрит

2. Блокаторы кальцієвих каналів:

   • нифедипин

   • никардипин

   • дилтиазем

   • Верапаміл

3. Бета-адреноблокаторы:

   • пропранолол

   • метопролол

   • атенолол

   • талинолол

4. Коронарорасширяющие засобу міотропної дії:

   • Дипиридамол

   • Папаверин

   • но-шпа

Антиангинальні засоби це - лікарські засоби, застосовані для купірування і попередження нападів стенокардії і лікування інших проявів коронарної недостатності при ішемічній хворобі серця включаючи безболеву форму. Лікувальний ефект цих засобів обумовлений їх протиішемічною, а не аналгезуючою дією.

По переважному механізму протиішемічної дії антиангинальні засоби умовно ділять на:

• препарати що зменшують потребу міокарду в кисні і одночасно збільшують його доставку до серця;

• препарати, що зменшують потребу міокарду в кисні;

• препарати, що збільшують доставку кисню до міокарду.

Нітрати широко застосовуються для полегшення симптомів стенокардії. Вони збільшують рівень оксиду азоту в крові, який розслаблює гладенькі м’язи кровоносних судин, понижує тиск, зменшує навантаження на серце і швидко (за 1-2 хв.) полегшує симптоми стенокардії. Бета-блокатори понижують частоту серцебиття, силу серцевих скорочень і таким чином знижують потребу серця в кисні. На сьогодні для тривалої терапії Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує три специфічні бета-блокатори, які достовірно знижують ризик смерті й ускладнень від серцево-судинних захворювань. Це метопролол, бісопролол і карведилол. Блокатори кальцієвих каналів знижують силу скорочень серця, певним чином розширюють кровоносні судини і таким чином збільшують постачання серця киснем, зменшуючи його споживання серцевим м’язом.

№ 20. Класифікація нітратів. Ф – динаміка нітрогліцерину. Порівняльна характеристика нітратів. Показання, П.П. та ситуації ризику при призначенні нітратів. Ускладнення терапії.

Класифікація і основні представники нітратів і нитратоподібних засобів:

Група		Препарати
Препарати нітрогліцерину	Короткої дії	Нітрогліцерин
	Тривалої дії	Сустак, сустоніт, тринітронг, нітронг, нітродерм
Препарати ізосорбіду динітрату	Короткої дії	Нітросорбід, ізо мак, ізодиніт
	Тривалої дії	Кардикет, кардикс, ізо мак ретард
Препарати ізосорбіду мононітрату	Короткої дії	Моно мак, моночинкве
	Тривалої дії	Моно мак депо, моночинкве ретард
	Нитратоподобные препарати	Молсидомін, натрію нітропрусид, амілнітрит

Нітрогліцерин чинить судинорозширювальну дію (переважно коронарні артерії і судини мозку), яка настає через 1-2 хвилини після прийому препарату, досягає максимуму через 15-30 хвилин і триває до 1 години. Нітрогліцерин покращує обмінні процеси в сердечному м'язі і зменшує її потребу в кисні. Препарати нітрогліцерину розслабляють гладку мускулатуру шлунково-кишкового тракту, жовчовивідних шляхів і інших органів.

Фармакодинаміка. Нітрогліцерин (гліцерилу тринітрат) денітрується в гладких м’язах, утворюючи при цьому оксид азоту. Останній, подібно до ендотеліального релаксуючого фактора (ERF), активує гуанілатциклазу і сприяє накопиченню цГМФ, який є медіатором вазодилатації. Нітрогліцерин також стимулює утворення судинорозширювальних проста циклінів у стінці судин. Препарат розширює коронарні судини, викликає зниження загального периферичного судинного опору і зменшує венозний приплив крові до серця, знижує тиск у правому передсерді та системі легеневої артерії. В результаті дії нітрогліцерину знижується гемодинамічне навантаження на серце. Зменшується його потреба в кисні та енергетичні затрати. Нітрогліцерин виявляє антиангінальну таспазмолітичну дію, сприяє розслабленню гладких м'язів судин, бронхів, травної системи, жовчних і сечововивідних шляхів. При тривалому застосуванні розвивається толерантність. Щоб запобігти розвитку толерантності, слід щоднядодержуватись інтервалу у прийомі (8-12 годин). При сублінгвальному застосуванні напад стенокардії купірується через 1,5 хвилини. Гемодинамічний таантиангінальний ефект триває до 30 хвилин.

Показання до призначення нітратів :

• купірування нападів стенокардії;

• тривале лікування ІХС;

• профілактика нападів стенокардії, у тому числі після перенесеного інфаркту міокарду терапія важкої хронічної сердечної недостатності (у комбінації з сердечними глікозидами, інгібіторами АПФ і/або діуретиками).

Протипоказання:

• слід з обережністю призначати нітрати людям зі зниженим артеріальним тиском;

• при підвищеному внутрішньочерепному тиску;

• крововиливі в мозок;

• при вираженому пролабірованії мітрального клапана обструктивній гіпертрофічній кардіоміопатії (із-за можливості посилення мітральної регургітації і збільшення обструкції виносячого тракту лівого шлуночку) можливий розвиток переднепритомних і непритомних станів.

Ускладнення терапії нітратів:

• Нітрати не є токсичними препаратами. Теоретично вони можуть викликати метгемоглобінемію, проте ця дія можлива лише при призначенні їх в дозах, в десятки разів більше за терапевтичних.

• Реальні побічні дії нітратів пов'язані з їх здатністю викликати вазоділатацію. Найчастіше вони проявляються в появі головного болю, іноді досить інтенсивного.

• При надлишковому вазодилатирующем ефекті нітрати можуть викликати запаморочення, слабкість. У окремих випадках виникає нудота. При сильному зниженні тиску може виникнути колаптоїдний стан.

• .Запаморочення, головний біль, тахікардія, гіперемія шкіри, відчуття жару, зниження артеріального тиску, ціаноз, сухість у роті, нудота, блювання, біль у животі, інколи - алергічні реакції (свербіж шкіри, висип), загальна слабкість, нечіткість зору, гіпотермія, метгемоглобінемія .

№ 21. Класифікація β – адреноблокаторів. Механізм антиангінального, гіпотензивного та протиаретмічних ефектів β – адреноблокаторів.

Класифікація β-адреноблокаторів:

1. Некардиоселективніе ( β2) блокатори:

   1. Без внутрішньої симпатоміметичної активності:

      • пропранолол;

      • надолол (коргард);

      • соталол (бетакардон);

      • тимолол;

      • нипрадилол;

      • флестролол.

        2. З внутрішньою симпатоміметичною активністю:

           • окспренолол (тразикор);

           • пиндолол (віскен);

           • алпренолол (аптин);

           • пенбуталол (бетапрессин);

           • бопиндолол;

           • буциндолол;

           • дилевалол;

           • картеолол;

           • лабеталол.;

2. Кардиоселективніе:

   1. Без внутрішньої симпатоміметичної активності:

      • метопролол (спесикор);

      • атенолол (тенормин);

      • бетаксолол;

      • эсмолол;

      • бисопролол;

      • карведилол;

      • небивалол.

        2. З внутрішньою симпатоміметичною активністю:

           • ацебуталол (сектраль);

           • талинолол (корданум);

           • целипролол;

           • эпанолол.

3. β-адреноблокаторы з вазоцилатируючіми властивостями:

   1. Некардиоселективні (β1+β2) блокатори:

      • амозулалол;

      • буциндолол;

      • дилевалол;

      • лабетолол;

      • медроксалол;

      • нипрадилол;

      • пиндолол.

2. Кардиоселективніе (переважно β₁) блокатори:

   • карведилол;

   • небиволол;

   • целипролол.

     4. β-адреноблокатори тривалої дії:

1. Некардиоселективніе (β1+β2) блокатори:

   • бопиндолол;

   • надолол;

   • пенбутолол;

   • соталол.

2. Кардиоселективніе (переважно β1) блокатори:

• атенолол;

• бетаксолол;

• бисопролол;

• эпанолол.

  5. β-Адреноблокатори надкороткої дії :

     • эсмолол (кардиоселективний).

Механізм → найбільш значимими клінічними ефектами β-АБ, відомими нині, являються наступні:

1. гіпотензивний ефект, який обумовлений зниженням серцевого викиду, інгібіруванням продукції ренина і ангіотензину II, послабленням центральних адренергічних впливів;

2. антиішемічна активність, яка проявляється в зниженні ЧСС систолічного АТ і скоротності міокарду. Зменшуючи ЧСС, β-АБ подовжують діастолу і відповідно час коронарної перфузії. Ці препарати мають антиоксидантні властивості покращують метаболізм міокарду за рахунок інгібірування викиду вільних жирних кислот з жирової тканини, викликаного катехоламінами. Під дією β-АБ покращується функція лівого шлуночку, зменшується розмір його порожнини і збільшується фракція викиду;

3. антиаритмічний ефект - результат прямої електрофізіологічної дії β-АБ, що викликає зниження ЧСС і порогу спонтанної деполяризації ектопічних водіїв ритму, подовження рефрактерного періоду АВ-вузла.

№ 22. Принципи підбору β-адреноблокаторів як антиангінальних засобів (ВСА, ЧСС, АТ). Ситуації ризику при призначенні β-адреноблокаторів хворим ішемічною хворобою серця. Протипоказання для призначення, ускладнення терапії.

При призначенні β-АБ слід пам'ятати про наступні особливості:

1. розпочинати терапію з низьких доз;

2. збільшувати дозу не частіше чим з 2-тижневими проміжками;

3. проводити лікування на максимально переносимій дозі;

4. при лікуванні β-адреноблокаторами рекомендоване моніторування показників ЧСС, АТ, клінічного статусу (особливу увагу необхідно приділити симптомам серцевої недостатності, збільшенню маси тіла);

5. через 1-2 тижні після початку лікування і 1-2 тижні після завершення титрування дози потрібний контроль біохімічних показників крові.

При появі ряду симптомів на тлі прийому в-адреноблокаторов керуються наступними рекомендаціями:

1. при наростанні симптоматики серцевої недостатності дозу β-адреноблокатора слід зменшити в два рази;

2. за наявності втоми і/або брадикардії - понизити дозу β-адреноблокатора;

3. при виникненні серйозного погіршення самопочуття понизити дозу β-адреноблокатора удвічі або припинити лікування;

4. при ЧСС < 50 уд./мин слід понизити дозу β-адреноблокатора удвічі; при значному зниженні ЧСС лікування припинити;

5. при зниженні ЧСС потрібно перегляд доз інших препаратів, сприяючих урежению пульсу;

6. за наявності брадикардії необхідно своєчасно проводити моніторування ЕКГ для раннього виявлення блокад серця.

Абсолютними протипоказаннями для β-АБ являються:

• брадикардія (< 50-55 уд./мин);

• синдром слабкості синусового вузла;

• гіпотензія;

• гостра судинна недостатність;

• шок;

• важка бронхіальна астма ;

• хронічні обструктивні захворювання легенів у стадії ремісії;

• компенсовані захворювання периферичних артерій в початкових стадіях;

• депресія;

• гіперліпідемія ;

• АГ у спортсменів і сексуально активних юнаків можуть бути відносними протипоказаннями для застосування β-АБ.

Побічні ефекти усіх β-адреноблокаторов розділяють на:

1. Кардіальні (брадикардія, артеріальна гіпотензія, розвиток атріовентрикулярних блокад);

2. Екстракардіальні (запаморочення, депресія, нічні кошмари, безсоння, погіршення пам'яті, стомлюваність, гіперглікемія гіперліпідемія, м'язова слабкість, порушення потенції).

№ 23. Класифікація антагоністів кальцію. Механізм антиангінального ефекту антагоністів кальцію. Ускладнення терапії.

Антагоністи кальцію - широко вживані лікарські засоби, що виражаються гіпотензивною, антиангинальною і антиаритмічною (окрім групи дигідропіридину) дією.

Класифікація антагоністів кальцію (АК) :

1. Група дигідропіридину :

   • I покоління - ніфедипін (коринфар, кордафен, фенігідін, адалат, нікардія та ін.);

   • II покоління - ретардні форми ніфедипіну - коринфар ретард, осмо-адалат, никардия ретард та ін.;

   • III покоління - препарати тривалої дії - амлодипин (норваск, амло, стамло), лацидипин (лаципил), исрадипин (ломир) та ін.

2. Група фенілалкіламіна :

• I покоління - Верапаміл (ізоптин, финоптин, лекоптин);

• II покоління - ретардні форми Верапамілу : изоптин SR, ковера та ін.

  3. Група бензотіазепіна :

• I покоління - дилтіазем (карділ, діакордін, ділзем);

• II покоління - ретардні форми дилтиазема - реталзем, диакордин ретард та ін.

Основний ефект АК - вплив на трансмембранний ток кальцію по повільних каналах. В результаті цього вони:

• знижують тонус гладкої мускулатури судин, що знижує опір у великому крузі кровообігу, зменшує постнавантаження на серце, знижує тиск, а також зменшує потребу міокарду в кисні;

• знижують потребу міокарду в кисні за рахунок зниження числа скорочень серця (ЧСС);

• стимулюють коронарний кровотік в ішемізіруемих ділянках за рахунок зменшення коронароспазма і за допомогою вазодилатації колатералей;

• зменшують міру гіпертрофії міокарду лівого шлуночку, що знижує небезпеку розвитку фатальних аритмій серця.

• підвищують рефрактерність синоатріального і атріовентрикулярного вузлів, пригнічують ектопічний автоматизм ділянки пошкодженого міокарду у зв'язку з чим чинять протиаритмічну дію (є препаратами вибору для купірування пароксизмальної суправентрикулярной тахікардії і суправентрикулярной екстрасистолії);

• перешкоджають утворенню нових атеросклеротичних бляшок і прогресу атеросклеротичного ураження судин і органів, мають ангиопротекторным дію, пригнічуючи проліферацію гладком'язових клітин судин;

• збільшують нирковий кровотік, розширюють артеріоли ниркових клубочків, що приносять (аферентні), чинячи нефропротекторное дію;

• в умовах ішемії і гіпоксії чинять захисну дію на міокард: запобігають фукциональные і структурні ушкодження кальцієм кардіоміоцитів. Ці властивості АК зменшують несприятливі наслідки ішемії міокарду (дигидропиридины I покоління при ИБС протипоказані).

Ускладнення терапії, що викликають антагоністи кальцію:

Артеріальна гіпотензія, головний біль, тахікардія як наслідок активації симпатичної нервової системи у відповідь на вазо-дилатацію (ніфедипін), брадикардія (верапаміл), порушення атріовент-рикулярної провідності (верапаміл, дилтіазем), пастозність на гомілках (тибіальні набряки), що частіше пов'язано з прийомом ніфедипіну, зни­ження скоротливості міокарда з можливою появою задишки, серцевої астми (як наслідок негативної інотропної дії верапамілу, дилтіазему, дуже рідко — ніфедипіну).

Один з недостатньо розроблених на сьогодні аспектів застосування антагоністів кальцію — їх вплив не тільки на частоту нападів стенокар­дії і якість життя, а й на вірогідність розвитку фатальних і нефатальних серцевих ускладнень у пацієнтів зі стенокардією.

№ 24. Класифікація антигіпертензивних препаратів. Назвати препарати першої, другої лінії та антагоністи імідазолінових рецепторів. Мета застосування антигіпертензивних препаратів та основні принципи лікування артеріальної гіпертензії.

Класифікація:

1. Антиадренергічні препарати:

   1. Препарати з центральною діею:

      1. антагоністи L₂ – адренорецепторів центральної дії.

      2. антагоністи L – імідазолінових рецепторів.

         2. Препарати з центральною і переферичною дією:

            2. алкалоїди раувольфії.

3. Препарати з переважно переферійною дією:

0. блокатори β – адренорецепторів.

3. блокатори L₁ – адренорецепторів.

3. комбіновані блокатори L₁ – і β – адренорецепторів.

4. адренергічні препарати гуанетидинового ряду.

5. гангліоблокатори.

2. Діуретики.

3. Антагоністи Са ²⁺.

4. Інгібітори АПФ.

5. Блокатори рецепторів ангіотензину ІІ.

6. Прямі вазодилятатори:

   1. артеріальні.

   2. змішані.

7. Активатори калієвих каналів.

8. Вазоактивні простагландини та стимулятори їх синтезу.

9. Блокатори центральних і переферичних серотонінових рецепторів.

10. Інгібітори реніну.

11. Антагоністи ендателіну та інгібітори ендотелінперетворюючого ферменту.

Усі існуючі у наш час препарати поділяють на дві групи:

1. Препарати І лінії (покоління) – основні препарати до них належать 6 груп:

   • Діуретики (клонамід, індапамід, фуросемід, сперонолактон).

   • Блокатори β – адренергічних рецепторів (атенолол, біопролол, метопролол).

   • Антагоністи Са ²⁺ (верапаміл, ніфедепін, фенігідин).

   • Інгібітори АПФ (каптоприл, еналаприл, лезиноприл).

   • Блокатори рецепторів ангіотензину ІІ (лозартан, ібезартан).

   • Блокатори L₁ – адренергічних рецепторів (празозин, доксазозин).

2 - Препарати ІІ лінії:

• Антагоністи центральних L₂ – рецепторів (клофелін, метилдофа).

• Спазмолітики (резерпін, раунатин).

• Судинорозширюючі (пентоксифілін, апресин, Nа нітропрусид, Mg сульфат, папаверину гідрохлорид).

• Антагоністи імідазойнових рецепторів (фізіотенс).

№ 25. Класифікація діуретиків. Механізм гіпотензивного ефекту. Показання для застосування. Ускладнення терапії.

Класифікація діуретиків.

За вираженістю сечогінної діі:

І.Тіазидові діуретини з помірно вираженою активністю.

-вивод-ся 5-10% натрію що профільтрувався:ГДРОХЛОРТІАЗИД

ІІ.нетіазидні діуретини з помірною активністю

-натрій 5-10% що профільтрувався:ІНДАПАМІД,ДІАКАРБ.

ІІІ. Високоактивні діуретини 15-20% натрію що профільтрувався:ФУРОСЕМІД,ТОРАСЕМІД.

ІV. Діуретини з низькою активністю(менше 5%)натрію,що профіль-ся: ТРИАМТЕРЕН.

Рослинні діуретини:Брусниця,ортосифон,ялівець,бруньки берези,мучниця звичайна,ерва,хвощ польвий.

Тіазидові діуретини:Гідрохлортіазид. М.діі-впливає насос реабсорбціі натрію і хлору; -інгібує карбоангідразу(менше утвор.Н+і залишку НСО3)

-зменшують чутливість рецепторів до катехоламінів.;

-широко викор-ся в кардіології(зменш.ОЦК,лікування гіпертонічної хвороби,у комплексній терапіі;

-не впливають на виведення кальцію.

Нетіазидові діуретини: Індапамід.

М.д.-підв.виведення натрію і хлору з сечею.

-меншою мірою виведення калію і магнію.

-має ефект антагоністів кальцію-розширює судини;

-маєьпролонговану гвпотенз.дію і слабкий діуретичний ефект;

ДІАКАРБ-інгібує карбоангідразу-зменшує утв.Н+ і НСО3;

-зменшує утворення спинномозкової рідини;

-зменш.утв.сльозової рідини.

Високоактивні діуретини: ФУРАСЕМІД,ТОРАСЕМІД.

М.д.(фурасеміду)-1.блокада реабсорбціі натрію та хлору у висхідному колінці звивистих канальців.

2.підв.ниркового кровообігу за рахунок підвищ.синтезу простагландинів.

М.д(торасеміду)1.зменшує реабсорбцію натрію і хлору у висхідній частині Генле!

2.зменшення йонізованого кальцію в клітинах гладких мязів судин.

3.зменш.після і пост навантаження.

Препарати з низькою активністю:Спіронолактон-(М.Діі-порушує синтез пермеаз в ділянці епі.мембрани );Тріамтерен(м.д.-перекриває всі пори в апікальній мембрані).

Осмотичні діуретини(ввод-ся тільки в/в,крапельно,швидко).

М.Д.-підв.осмолярність плазми крові.Рідина йде в судинне русло-підв.АТ і навантаження на серце).

Механізм дії: Найбільш важливим антигіпертензивним ефектом володіють тіазидові та тіазидоподібні діуретики. У даний час механізми до кінця не з’ясовані. Виділяють принайні 2 основні механізми:

1. Антигіпертензивна дія зумовлена зниженням запасів Nа (хлориду);

2. Антигіпертензивна дія, пов’язана з прямими чи непрямими судинними ефектом діуретиків, що не залежить від їх натрійуретичного ефекту.

Діуретики блокують транспорт Nа через стінку ниркового канацьця завдяки наступним факторам:

1. Інгібування системи активного переносу іонів, так званих натріевих насосів;

2. Гальмування метаболічних процесів, що забезпечюють транспорт через біологічні мембрани;

3. Зміна проникності мембран;

4. Посилення потоку іонів по парацемолярних каналах, у напрямку, протилежному активному транспорту натрію.

Показання для застосування діуретиків (тіазидні діуретики):

1. Артеріальна гіпертензія з гіповалеміею;

2. Систолічна АГ;

3. Остеопороз;

4. Похилий вік;

Ускладнення терапії: тіазидні діуретики можуть викликати такі небажані ефекти, як гіпокаліємія або гіпомагніємія, що підвищує ризик розвитку аритмії при глікозидній інтоксикації;

№ 26. Інгібітори АПФ. Фармакодинаміка та основні фармакологічні ефекти, що вони викликають. Протипоказання для їх призначення. Ускладнення терапії.

Механізм дії:

1. Пригнічення вазосекреторних і антинатрійуретичних ефектів ангіотензину ІІ внаслідок зниження його утворюються з ангіотензину І.

2. Гальмування утворення брадикініну і поява позитивних вазодилятуючих і натрійуретичних ви – тей цого фактора в умовах патології.

3. Більшу утворення потужних вазодилятаторних факторів і оксиду азоту і простацикліну (в наслідок підвишення рівня брадикініну).

4. Збільшення утворення ангіотензину (1 – 7), що має вазоделатаційну і натрійуретичнц дію (крім того ангіотензин стимулює утворення оксиду азоту, простацикліну, простагландину L₂, брадикініну).

Протипоказання до застосування:

1. Абсолютні:

   • Вагітність (ІІ, ІІІ триместер).

   • Дитячій вік.

   • Гіперчутливість.

   • Ангіоневротичний набряк.

   • Виражена АГ (сАТ ‹ 90 мм.рт.ст.).

   • Стеноз ниркових артерій , тяжка ХНН , виражена гіперкаліємія.

   • Хронічне легеневе серце в стадії декомпенсації.

   • Порфірія, лейкопенія, анемія.

2. Відносні:

3. Вагітність (І триместер).

4. Помірна АГ (сАТ 90 – 100 – 105 мм.рт.ст.).

5. Помірна ниркова недостатність чи помірна гіперкаліемія.

6. Цироз печінки чи хронічний гепатит.

7. БА.

8. Подагрична нирка.

9. Після трансплантації нирки.

Ускладнення терапії:

1. Сухий кашель.

2. Запаморочення.

3. Загальна слабкість.

4. Інфекції верхніх дихальних шляхів.

№ 27. Класифікація антиаретмічних ЛЗ. Принципові відмінностей між підкласами А, В, С першого класу.

Класифікація за (Vaughan – Willams, 1971р.):

І клас. Блокатори швидких Nа каналів (мембраностабілізуючі засоби).

Підклас ІА. Зменшують максимальну швидкість деполяризації і збільшують тривалість ПД. Основні препарати: хінідин, новокаїнамід, дизопірамід, аймалін, проаймалін.

Підклас ІВ. Не впливають швидкість деполяризації (швидкість проведення імпульсу) і укорочують ПД. Основні препарати: лідокаїн, тримекаїн, мекситин, токссиїдин.

Підклас ІС. Зменшують максимальну швидкість деполяризації (вражене сповільнення проведення) і мінімально подовжують ПД. Основні препарати: флексиїдин, етацизин, морецизин, алапінін, пропафенон.

ІІ клас. Блокатори β – адренорецепторів:

• β ₁ – кардіоселективні. Основні препарати: метопролол, есмолол, ацебуталол, бісопролол, небіволол.

• Β₁, β₂ – неселективні. Основні препарати: карведилол, лебеталол, піндолол, пропранолол, тимолол.

ІІІ клас. Блокатори калієвих каналів, що збільшують тривалість ПД. Основні препарати: аміодарон, соталол, бретилін, ібутилід.

IV клас. Блокатори повільних кальціевих каналів:

• Підгрупа верапамілу (верапаміл, фіноптин, лекоптин, верапабене).

• Підгрупа ділтіазему (ділтіазем, бепридил, галопаміл).

№ 28. Фармакодинаміка антиаретмічних препаратів першого класу. Основні фармакологічні ефекти. Протипоказання для застосування. Ускладнення терапії.

• Препарати І класу змінюють транспорт Na⁺, K⁺, Ca²⁺, Cl ^– через мембрани кардіоміоцитів, сповільняють деполяризацію і реполяризацію (підклас ІА) скорочують потенціал дії (підклас ІВ). Хінідин, крім того, знижує тонус блукаючого нерва.

Протипоказання:

1. Підвищена чутливість.

2. Порушення провідності.

3. Вагітність та годування груддю.

4. Серцева недостатність.

5. Інтоксикація серцевими глікозидами.

6. Ниркова недостатність.

7. Печінкова недостатність.

8. Кардіогенний шок.

Ускладнення терапії:

1. Алергічні реакції.

2. Сухість у роті.

3. Погіршення сечовиділення.

4. Диспептичні розтади.

5. Нудота, блювання.

6. Свербіх.

7. Оніміння язика.

8. Шум у вухах.

9. Безсоння.

10. Брадикардія.

№ 29. Основні фармакологічні ефекти сердцевих глікозидів. Механізм інотропного та хронотропного ефектів.

• Позитивний інотропний ефект дає змого отримати:

• Більш повне спорожнення лівого шлуночка;

• Збільшення серцевого викиду;

• Зниження кінцевого дАТ в лівому шлуночку;

• Зниження кінцевого діастоліческого об’єму лівого шлуночка;

• Зменшення розмірів серця.

  • Негативний хронотропний ефект, серцевих глікозидів характеризуеться зниженням ЧСС за рахунок зниження автоматизму синоатріального вузла. Цей ефект пов’язують з прямими нейромодуляторними властивостями серцевих глікозидів, здатних блокувати утворення переферійних симпатичних імпульсів і посилювати вагусні впливи.

№30. Показання та протипаказання для застосування серцевих глікозидів. Ускладнення терапії (клінічні та електрокардіологічні ознаки глікозидної інтоксикації).

Показання до застосування:

1. Як засіб швидкої допомоги при гострій сердечній недостатності. З цією метою краще всього призначати внутрішньовенно швидко діючі глікозиди (строфантин, коргликон та ін. )

2. При хронічній сердечній недостатності. В даному випадку доцільніше призначати тривало діючі глікозиди (дигітоксин, дигоксин).

3. Сердечні глікозиди призначають при деяких видах передсердних (суправентрикулярних) порушень ритму (як засоби другого вибору при суправентрикулярной тахікардії, миготливій і пароксизмальній тахікардії, а також при трепетанні передсердя). В даному випадку використовується вплив сердечних глікозидів на систему, що проводить, в результаті знижується швидкість проведення імпульсу через АВ-узел.

4. З профілактичною метою сердечні глікозиди застосовують у стадії компенсації у хворих з вадою серця перед майбутньою великою хірургічною операцією, перед пологами і т. д.

Протипоказання:

1. Абсолютні протипоказання:

• Интоксикація СГ.

• Виражена брадикардія.

• Алергічні реакції на СГ.

2. Відносні протипоказання:

• АВ – блокада І – ІІ степені.

• СА – блокада ІІ – ІІІ степені.

• Субаортальний клапанний стеноз.

• Активний міокардит.

Ускладнення терапії:

1. Диспептичні розлади (зменшення апетиту, нудота, блювання, зрідка діарея).

2. Неврологічні розлади (стомлюваність, запаморочення, виражена сонливість, безсоння, нічні кошмари, сплутана свідомість, порушення зору).

3. Кардіальні розлади (шлункова екстросистолія, шлункова тахікардія, фібриляція шлуночка, виражена брадикардія).

4. Інші розлади (гінекомастія,шкірні реакції, тромбоцитопенія).

.№ 31. Класифікація протикашльвих препаратів. Показання для їх застосування.

Класифікація:

1. Протикашльови препарати центральної дії

А.Наркотичні протикашльові препарати (кодеїн, етилморфин, морфін).

Б. Ненаркотичні протикашльові препарати (глауцину гідрохлорид, бутамірат, окселадин, ледин, пентоксиверин,фолкодин).

2. Протикашльові лікарські засоби периферійної дії (лібексин, преноксдіазин, бензопропірин, бітіодин).

Показаннями до застосування протикашльових лікарських засобів є ті клінічні стани, при яких відзначається сухий, частий кашель, що призводить до блювоти, порушення сну і апетиту ("тяжкий", "виснажуючий" кашель). Тому при грипі, гострому ларингіті трахеїті, бронхіті та ін. захворюваннях органів дихання, що супроводжуються "виснажуючим" непродуктивним кашлем, застосування протикашльових препаратів може бути визнане доцільним.

Протикашельні засоби. Центральної дії. 1) що мають властивості наркотичних аналгетиків- кодеїн, этилморфина гидрохлорид. МД: зниження збудливості кашельного центру. ПЭ: пригноблення дихального центру, замок, пристрасть. 2) що не мають властивостей наркотичних алельгетиков- глауцина гидрохлорид, тусупрекс, ледин. МД: пригноблення центральних ланок кашельного рефлексу. ПЭ: гіпотензія, запаморочення. Периферичної дії- либексин, фалиминт. МД: зниження збудливості рецепторів ВДП. ПЭ: оніміння у роті, метгемоглобінемія. Змішаної дії- битидин. МД: зниження збудливості рецепторів ВДП і кашельного центру. ПЭ: не встановлені

Показання:

-Для зменшення вираженості кашлю, пов’язаного з явищами респіраторної вирусної інфекції, показані зволожувальні інгаляції і лікарські засоби з обволікальною переферійною дією або їх комбінація з ненаркотичними препаратами центральної дії типу преноксдіазину.

-При сильному сухому кашлі при гострому бронхіті призначають наркотичні л.з.: кодеїн на ніч протягом 2-3 діб.

-Сильний продуктивний кашель призначають ненаркотичні.

-Частий і тривалий кашель який погіршує стан хворого протикашльові застосовують у комбінації з відхаркувальними.

-Сильний кашель який не пов’язаний з бронхолегеневими захворюваннями(наркотичні і можна ненаркотичні протикашльові засоби).

№ 32. Класифікація відхаркувальних препаратів. Фармакодинаміка та особливості застосування препаратів рефлекторної дії. Ускладнення терапії.

Класифікація:

а) що рефлекторно посилюють секрецію келихоподібних клітин : корінь істоду, первоцвіт (Гербион сироп первоцвіту), фіалка трибарвна, термопсис, антитуссин (термопсис, сода), ефірні олії (Бронхосан краплі);

б) осмотически активні відхаркувальні засоби: сода, солодка, алтей (сироп Алтейка), подорожник (Гербион сироп подорожника), мати-й-мачуха, липа;

в) відхаркувальні резорбтивного дії: калію і натрію иодид, амонія хлорид.

Класифікація.

1.Препарати рефлекторної дії (трава термопсису, багно, фіалка триколірна, корінь алтеї).

2.Препарати з прямою або резорбтивною дією:

а)луги, натрій гідрокарбонат, амонію хлорид.

б)йодиди (КІ NаІ).

в)ефірні олії (м’ята, аныс, евкалыпт, соснв, чебрець)

Фармакодинамыка.

-подразнюють рецептори шлунка і рефлекторно стимулюють нейрони блювотного, дихального та кашльового центру

-підвищують функцію бронхіальних залоз

-викликають розрідження мокротиння зменшують його в’язкість та збільшують об’єм

-секретологична дія при інгаляційному використанні

-обволикальна дія

-протизапальний ефект та зменшення набряку.

Особливости застосування п-тів рефлекторної дії:

-При гастриті ці препарати неможна тому що викликають біль у шлунку.

- Бронхиальна астма неможна бо викликають бронхоспазм

Побічна дія - диспептичні явища, алергічні реакції. При в/в введенні можуть зумовити артеріальну гіпотензію (рідко), озноб з підвищенням температури тіла.

Відхаркувальні засоби. 1) рефлекторної дії- препарати термопсиса, іпекакуани, істоду, алтея, синюхи, терпингидрат. МД: роздратування рецепторів слизовою оболонкою шлунку, що сприяє рефлекторному посиленню секреції бронхіальних залоз і перистальтики бронхіол. ПЭ: нудота, блювота, печія, гіперацидний гастрит.2) Змішаних дії. До- йодид, препарати рослин, що містять ефірні олії. МД: виводяться бронхіальними залозами, дратуючи їх. ПЭ: біль в животі, явища йодизму, нудота.3) Муколітики. Трипсин, хімотрипсин дезоксирисонуклеаза, метицистеин, ацетилцистеїн, бромгексин. МД: руйнування дисульфідних зв'язків, деполімеризують білки мокроти і знижують її в'язкість. ПЭ: алергія, роздратування слизовою оболонкою, нудота, бронхоспазм.

№ 33. Назвати групи відхаркувальних препаратів з прямим або резорбтивним ефектом. Механізм дії. Особливості застосування. Ускладнення терапії.

Відхаркувальні засоби резорбтивного дії (натрію йодид, калію йодид, амонія хлорид, натрію гідрокарбонат) збільшують бронхіальну секрецію, викликають розрідження бронхіального секрету і тим самим полегшують відкашлювання. Йодвмісні препарати також стимулюють розщеплювання білків (через 20-30 мін після прийому калію йодиду йод виявляють в секреті бронхіальних залоз). Побічні дії калію йодиду - відчуття закладеності носа, нежить, сльозотеча.

Препарати:

а)NaHCo3, луги, амонію хлорид

в)КІ, NаІ

Механізм дії.Порушують структуру білків і муко полісахаридів мокроти, і розріджують бронхіальний секрет.

Особливости застосування п-тів рефлекторної дії:

-При гастриті ці препарати неможна тому що викликають біль у шлунку.

- Бронхіальна астма неможна бо викликають бронхоспазм.

Ускладнена терапія:

-Посилюють сухий кашель

-блювання

№ 34. Класифікація муколітиків. Особливості їх застосування. Ускладнення терапії.

Класифікація

1.Ферментні препарати

-Хімотрипсин

2.П-ти, що містять амінокислоту

-цистеїн

-ацетилцистеїн

-карбоцистеїн

3.Похідні алкалоїда вазо цина

-бромгексин

-амброксол

До муколітичних препаратів нового покоління відносяться мукорегуляторы, похідні алкалоїду - визицина: бромгексин і амброксол. Важлива осо бенность цих препаратів, передусім амброксола, - здатність увеличи вать зміст сурфактанту в легенях, блокуючи розпад і посилюючи його синтез і секрецію в альвеолярних пневмоцитах 2-го типу.

Сурфактант підтримує поверхневе натягнення легенів і покращує їх розтяжність. Будучи гідрофобним пограничним шаром, він полегшує про мін неполярних газів, чинить протинабрякову дію на мембрани аль веол бере участь в забезпеченні транспорту сторонніх часток з альвеол до бронхіального відділу, де починається мукоцилиарный транспорт.

Особливости застосування

При бронхоспазмаз спочатку треба ліквідувати його, а потом муколітики

Застосовують за 2-ві години до сну

Амброксол слід приймати з ранку, а потім масаж.

Ускладнена терапія

Ферментні:-алергічні реакції

-бронхоспазм

-пошкодження слизової оболонки бронхів і кровохаркання

Неферментні:-диспепсійні розлади

-загострення виразкової хвороби

-підвищення активності амінотрансферази

-гіперсалівація або сухість у роті

-алергічні реакції.

№ 35. Фармакодинаміка та фармакокінетика симпатоміметиків. Показання для їх застосування у хворих на бронхіальну астму. Протипоказання.

Симпатоміметики запобігають розвитку негайної брон-хоконстрикции, але не попереджають уповільнену (пізню) астматическую реакцію. Інгаляції симпатоміметиків повинні застосовуватися не частіше 3-4 раз на день. Регулярне тривале використання симпатоміметиків може привести до погіршення течії астми.

Симпатоміметики по дії на адренорецептори розділяють на:

1) стимулятори а- і β1-2-адренорецепторов: адреналін, ефедрин;

2) стимулятори β1-2-адренорецепторов: Ізадрин, эуспиран, ново-дрин та ін.;

3) селективні β2-адреностимуляторы: алупент, астмопент, беротек.

При надмірному застосуванні неселективних адреностимуляторов може розвинутися синдром "рикошету" - посилення бронхоспазму в результаті накопичення продуктів метаболізму адреномиметиков, ви­зывающих блокаду β2-адренорецепторов. Для лікування бронхіальної астми ефективніше використання селективних β2-адрености-муляторов, що забезпечують виражену бронхолитическое дію при майже повній відсутності кардиотоксического дії. Проте і їх використання у великих кількостях призводить до зворотного эф­фекту - посиленню обструкції в результаті синдрому "замикання" (набряк слизової оболонки бронхів внаслідок вираженої вазодилатації). В період загострення бронхіальної астми посилюється кардиотоксическое дія симпатоміметиків. Слід пам'ятати, що з возрас­том (особливо у літніх і старих хворих) чутливість до β-адреностимуляторам знижується в той же час посилюється аритмогенное дія адреномиметиков. Механізм бронхолитического дії цих препаратів пов'язаний з підвищенням внутрішньоклітинного з­тримання цАМФ. Діють β-адреномиметики переважно на рецептори дрібних бронхів. У сьогодення, час з'явилися β2-миметики пролонгованої дії (до 12 годин) - сальмотерол, формотерол. Вони мають бути найбільш ефективні для предотвраще­ния нічної задухи, проте місце їх в лікуванні астми ще не встановлено.

№ 36. Фармакодинаміка холінолітиків. Показання для застосування їх у хворих на бронхіальну астму. Профілактика ускладнень.

Фармакодинаміка. Стимулювання холінергічних рецепторів аце­тилхоліном призводить до підвищення активності тучних клітин і відповідно посилює їх дегрануляцію з викидом біологічно активних речовин. Враховуючи той факт, що холінергічні рецептори відіграють важливу роль у регулюванні тонусу бронхів, впливають на процеси ак­тивації тучних та інших клітин запалення, опосередковують продук­цію бронхіального секрету, їх надмірне стимулювання може сприяти розвитку різноманітних бронхоспастичних реакцій та їх еквівалентів. Активація холінергійних механізмів унаслідок запальної реакції в сли­зово-підслизовому шарі бронхів з характерним накопиченням медіа­торів запалення, хемокінів і міграцією клітинних елементів змінює нормальну чутливість рецепторних закінчень до дії звичайних фізіо­логічних стимулів, призводить до формування так званої бронхіальної гіперреактивності, яка супроводжується бронхоспазмом, набряком та гіперсекрецією.

Показання. Показаннями до застосування М-холіноблокаторів є хронічна обструктивна хвороба легенів, бронхіальна астма у людей по­хилого віку, нічна астма, астма, індукована атмосферними полютанта-ми та хімічними іритантами. При тривалому прийомі М-холінолітиків не розвивається тахіфілаксія і не знижується чутливість у пацієнтів старших вікових груп. Це відбувається через те, що з віком, на відмі­ну від Р2-адренорецепторів, кількість М-холінергійних рецепторів не зменшується. Антихолінергійні препарати мають деякі переваги над р2-адреноміметиками: широкий терапевтичний коридор, незначні побічні ефекти (не спричиняють тремору й тахікардії), не викликають розвитку гіпоксемії та гіпокаліємії, а також знижують потребу в кис­ні, характеризуються більш тривалою дією — до 8 год. У хворих з брон­хіальною астмою і супутньою серцево-судинною патологією М-холінолітики можуть стати альтернативою адреноміметикам.

Побічні дії. При використанні цієї групи препаратів побічні ефекти відзначають у 3 % пацієнтів. До них належать сухість і гіркота у роті, біль у горлі або грудній клітці, кашель, дуже рідко — парадоксальний бронхоспазм, алергійні реакції, тахікардія (при введенні високих доз), підвищується ризик затримки сечовипускання у пацієнтів похилого віку з гіперплазією передміхурової залози. Атропін пригнічує терморе­гуляторне виділення поту. У дорослих гіпертермія виникає тільки за прийому високих доз, а у немовлят і дітей середні дози атропіну можуть викликати "атропінову лихоманку".

№ 37. Фармакодинаміка глюкокортикоїдів. Показання для застосування їх у хворих на бронхіальну астму. Ускладнення терапії. Профілактика ускладнень.

Механізм дії. Після проходження через мембрану клітини глюкокортикоїди в цитоплазмі зв'язуються із специфічним стероїдним рецептором. Активований комплекс "глюкокортикоїд-рецептор" проникає в ядро клітини з'єднується з ДНК і стимулює освіту інформаційною РНК. В результаті трансляції РНК на рибосомах синтезуються різні регуляторні білки. Одним з найважливіших є липокортин, який інгібірує фермент фосфолипазу-А2 і, тим самим пригнічує синтез простагландинів і лейкотрієнів, що грають ключову роль в розвитку запальної реакції. Таким чином, для прояву повного ефекту глюкокортикоїдів необхідно декілька годин. Максимум фармакологічної активності глюкокортикоїдів доводиться на той період часу, коли їх пікові концентрації в крові вже позаду. Слідує, проте, враховувати, що до кінця механізм дії глюкокортикоїдів не розкритий.

Сфера застосування глюкокортикоїдів настільки широка, що навіть збігле перерахування захворювань і патологічних станів, при яких вони можуть використовуватися в якості терапевтичних засобів, зайняло б дуже багато місця. З іншого боку орієнтуватися в подібному переліку теж непросто. Тому нижче представлені загальні свідчення до призначення і сфера застосування глюкокортикоїдів. В цілому, глюкокортикостероиды можуть застосовуватися в якості засобів:

• замісній терапії при недостатності кори надниркових залоз;

• супрессивной терапії при адреногенітальному синдромі;

• фармакодинамической терапії (т. е. як засоби симптоматичного або патогенетичного лікування через властивих їм протизапальних антиалергічних, імуносупресивних і інших властивостей).

Фармакокінетика

• -Добре всмоктуються

• -В крові циркулюють у вільному стані

• -в тканинах організма вони швидко метаболізуються

• -елімінуються нирками

Фармакодинаміка

• -контролюють утворення медіаторів запалення

• -знижують чутливість тканиних рецепторів до медіаторів запалення.

Ускладнена терапія.

• ЦНС ( зміна настрою, збудження, депресія, психоз)

• Ендокринна система(Пригнічення функції гіпоталамо-гіпофізарної надниркової системи,

порушення менструального циклу,порушення дозрівання плода при вагітності)

• Очі (главкома)

• ШКТ (пептична виразка, панкреатит,шлунково-кишкова кровотеча)

• Кістки (остеопороз, асептичні некрози, затримка росту скелета)

• ССС (артеріальна гіпертензія, набряки, міокардіодистрофія).

№ 38. Класифікація протигістамінних препаратів. Особливості фармакокінетики і фармакодинаміки.

Класифікація препаратів за хімічною будовою:

1. етаноламіни: димедрол, тавегіл (клемастин);

2. етилендіаміни: супрастин (хлоропірамін);

3. фенотиазіни: дипразін (піпольфен);

4. похідні тавегілу : фенкарол (квіфенадін);

5. тетрагидрокарболіни: діазолін (омерил);

6. похідні піперидину - терфенадин (селдан), лоратадин (кларитин).

Окрім блокади Н1-рецепторів, протигістамінні засоби мають і інші властивості. Димедрол, дипразин і супрастин пригнічують ЦНС (седативний і снодійний ефект). Дипразин посилює дію наркотичних анальгетиків і засобів для наркозу. У високих дозах викликають рухове і психомоторне збудження, тремор і безсоння. Тавегіл, фенкарол, терфенадин і лоратадин у меншій мірі впливають на ЦНС. Діазолін на ЦНС практично не впливає.

Дипразин, димедрол і супрастин мають помірну спазмолітичну дію. Димедрол знижує АТ (гангліоблокуюча дія). Супрастин і дипразин володіють М-холиноблокуючою дією. Анестезуюча дія спостерігається у усіх препаратів за винятком терфепарина і лоратадина. Тривалу дію мають лоратадин (24 год.), терфенадин (12-24 год.) і діазолін (48 год). Застосовуються при кропив'янці, сінній лихоманці, риніті, кон'юнктивіті, ангіоневротичному набряку, алергічних станах після прийому антибіотиків. Побічні ефекти: сухість в порожнині рота, сонливість, седативний ефект, аритмія. З обережністю призначають при захворюваннях печінки і бруньок, а також працівникам транспорту.

Фармакокінетика

І-го покоління.настання ефекту через 15-20 хв.Проходять через гематоенцефалічний барєр внаслідок їх ліофільності

Фармакодинаміка

-звужують периферичні капіляри і усувають гістамінову гіпотензію

-зменшують проникність стінок капілярів, попереджують розвитку гістамінового набряку тканин

-знешкоджують спазм гладенької москулятури

-знешкоджують гіперемію і зуд шкіри.

ІІ- пок.Діють через 30-ть хв..тривалість 24-год.Не проникають через гематоенцефалічний барєр, мають стійкий зв'язок зH1-рец.

Не впливає на ЦНС немає антихолинергічного, седативного і фото сенсибілізуючого ефекту

ІІІ-го пок.Великий період напіввиведення дає змогу застосовувати ці препарати 1-раз на добу не залежно від прийому їжі, швидко всмоктуються

ФД: немає снодійного ефекту і не діє на психомоторні реакції навіть у дуже виликих дозах.Відсутні антихолінергічні і анти адренергічні властивості Біодоступність 33%.

№ 39.Особливості клінічного застосування протигістамінних препаратів. Ускладнення терапії. Механізм формування кардіотонічного ефекту препаратів 2 – ої генерації.

Застосовуються протигістамінні ЛЗ при:

• кропив'янці;

• сінній лихоманці;

• риніті;

• кон'юнктивіті;

• ангіоневротичному набряку;

• алергічних станах після прийому антибіотиків.

Ускладнення терапії:

• сухість в порожнині рота;

• сонливість;

• седативний ефект;

• аритмія.

Блокатори гістамінових H1-рецепторов (антигістамінні препарати II і III покоління), дії, що відрізняються від І покоління, високою вибірковістю, на Н1-рецепторы (хифенадин, терфенадин, астемизол та ін.). Ці лікарські засоби не суттево впливають на інші медіаторні системи (холинергические та ін.), не проходять через ГЭБ (не впливають на ЦНС) і не втрачають активність при тривалому застосуванні. Багато препаратів II покоління неконкурентно зв'язуються з Н1-рецепторами лиганд-рецепторний комплекс, що утворився, характеризується порівняно повільною дисоціацією, що обумовлює збільшення тривалості терапевтичної дії (призначаються 1 раз на добу). Біотрансформація більшості антагоністів гістаміну Н_1-рецепторов відбувається в печінці з утворенням активних метаболитів. Ряд блокаторів Н1 – гістамінових рецепторі є активними метаболіти відомих антигістамінних препаратів (цетиризин - активний метаболит гидроксизина, фексофенадин - терфенадина).

№ 40. Механізм дії антацидних ЛЗ. Вплив їх на основні фактори агресії та захисту слизової оболонки шлунка.

Антациди — слабкі основи, що реагують із шлун­ковою соляною кислотою з утворенням солі та води. Крім того, що їх ос­новний механізм дії полягає в зниженні інтрагастральної кислотності, вони можуть також активувати захисні механізми слизової оболонки через стимулювання продукції простагландинів.

Після споживання їжі звичайно секретується близько 45 мекв/год хлороводневої кислоти. Антацид у дозі 156 мекв, застосований через 1 год після їди, ефективно нейтралізує шлункову со­ляну кислоту протягом 2 год. Проте кислотонейтралізувальна здатність різних антацидів значно відрізняється, вона залежить від швидкості їх дисоціації (залежно від форми випуску — таблетки, рідина), розчинності у воді, швидкості реакції з кислотою, швидкості спорожнення шлунка.

№ 41. Назвати ускладнення терапії, що викликають антацидні ЛЗ. Вибір антацидних препаратів при різних ураженнях шлунково – кишкового тракту.

1. Побічні дії. Луг, який не вступив до реакції, абсорбується, що може викликати метаболічний алкалоз при застосуванні у високих дозах або у хворих з нирковою недостатністю. Абсорбція натрію хлориду може спричиняти затримку рідини у пацієнтів із серцевою недостатністю, гі­пертензією та нирковою недостатністю. Кальцію карбонат порівняно з натрію бікарбонатом менш розчин­ний та повільніше реагує з НС1 з утворенням діоксиду вуглецю та СаС12. Як і натрію бікарбонат, кальцію карбонат може викликати відрижку або метаболічний алкалоз.

2. Побічні дії. Надлишок натрію бікарбонату та кальцію карбонату в поєднанні з молочними продуктами, що містять кальцій, може призво­дити до гіперкальціємії, ниркової недостатності й метаболічного алка­лозу (так званий молочно-лужний синдром). Сполуки, що містять алюмінію гідроксид або магнію гідроксид, повільно реагують з НС1 з утворенням хлориду магнію або хлориду алюмінію та води. Використання цих препаратів не супроводжується відрижкою, тому що реакція відбувається без утворення газу.

3. Побічні дії. Метаболічний алкалоз відзначається рідко завдяки ефек­тивності реакції нейтралізації. Зважаючи на те, що неабсорбовані солі магнію можуть спричинити осмотичну діарею, а солі алюмінію — запо­ри, ці речовини звичайно призначають разом в офіцинальних компози­ціях для зменшення впливу на функцію кишечнику. Як магній, так і алюміній абсорбуються та екскретуються нирками. Тому хворі з нирко­вою недостатністю не повинні тривалий час приймати ці препарати.

Показання до застосування ЛЗ: лікування захворювань з підвищеною та нормальною кислотністю; г. та хр. гастрит з нормальною або підвищеною секреторною функцією; діафрагмальна грижа, шлунково-езофагеальний рефлюкс та його ускладнення (езофагіт), функціональна диспепсія; прийом ЛЗ, подразнюючих речовин (кислоти, луги); дискомфорт та болі в епігастрії, печія, метеоризм, які виникають після погрішностей в дієті, надмірному вживанні кави, нікотину, алкоголю.

Побічна дія. Великі дози препарату можуть викликати нудоту,блювання, пронос і запор. При застосуванні рекомендованих доз ці побічні явищавиникають дуже рідко. Винятково рідко спостерігаються алергічні побічні реакції(кропив'янка, прурит, дерматит, коліт)

№ 42. Класифікація ЛЗ, що пригнічують секрецію соляної кислоти. Фармакодинаміка антихолінергічних засобів. Основні фармакологічні ефекти. Ускладнення терапії.

Класифікація:

1. Всмоктуються (системні):

• Натрію гідрокарбонат

• Кальцію карбонат

• Магнію оксид

2. Не всмоктуються (несистемні):

• Гідроокиси магнію та алюмінію

• Алюмінію фосфат

• Трисилікат магнію

3. Комбіновані препарати гельної структури:

• Альмагель

• Фосфалюгель

• Маалокс

• Ренні

• Гас тал

ЛЗ, що пригніч. секрецію соляної кислоти:

1. Холіноблокатори

• Невибіркові М-холіноблокатори: атропіну сульфат

• Селективні М1-холіноблокатори: пірензепін(гастроцепін)

• Гангліоблокатори: бензогексоній, пірилен

2. Засоби, блок. Н2 гістамінові рецептори: циметидин, ранітидин, фамотидин.

3. Інгібітори протонної помпи: омепразол, ланзопразол.

Синтетичні антихолінергічні засоби, естерифіковані третинні аміни

- Мебеверин (Mebeverine)-синтетичні антихолінергічні засоби, естерифіковані третинні аміни.

Основна фармакотерапевтична дія та ефекти ЛЗ: міотропний спазмолітик з вибірковою дією на гладку мускулатуру ШКТ; знімає спазми без пригнічення нормальної моторики кишечника; оскільки ця дія не опосередкована через автономну нервову систему, звичайні антихолінергічні побічні ефекти відсутні.

Побічна дія та ускладнення при застосуванні ЛЗ: АР у вигляді кропив'янки, ангіоневротичного набряку, набряку обличчя і шкірних висипань.

Синтетичні антихолінергічні засоби, четвертинні амонійні сполуки

- Отолонію бромід (Otilonium bromide.

Основна фармакотерапевтична дія та ефекти ЛЗ: виражена

спазмолітична дія.

Фармакодинаміка, фармакокінетика, біоеквівалентність для аналогів: дія зумовлена здатністю впливати на транспорт іонів кальцію через мембрани клітин гладких м'язів ШКТ, а також блокувати кальцієві канали, мускаринові і тахікінінові рецептори.лише 3% препарату всмоктуються при пероральному вживанні, що пояснює його низьку концентрацію в плазмі крові; більша (95-97%) частина препарату виділяється з жовчю в просвіт ДПК; виділяється з фекаліями; фармакокінетика тривала.

Показання до застосування ЛЗ: спастичні стани та дискінезії ЖКТ, с-м подразненої кишки, гастрит, гастродуоденіт, ентерит, підготовка до проведення ендоскопічних досліджень.

Побічна дія та ускладнення при застосуванні ЛЗ: в дозах, що рекомендуються, не викликає побічних ефектів, у тому числі атропіноподібних реакцій.

- Прифінія бромід (Prifinium bromide)

Фармакотерапевтична група - синтетичні

антихолінергічні засоби, група четвертинних амонійних сполук.

Основна фармакотерапевтична дія та ефекти ЛЗ: вибірково блокує периферичні м-холінорецептори слизової оболонки ШКТ, жовчовивідних і сечовивідних шляхів та матки; вибірково блокуючи м-холінорецептори, робить їх нечутливими до ацетилхоліну, який утворюється на закінченнях постгангліонарних парасимпатичних нервів; наслідком цього є зниження тонусу гладкої мускулатури стравоходу, кишечнику, жовчного міхура, жовчних протоків, сечовивідних шляхів та матки, а також зниження секреції соляної кислоти, пепсину, зменшення зовнішньосекреторної активності підшлункової залози.

Показання до застосування ЛЗ: біль, пов'язаний зі спазмами та гіперперистальтикою ШКТ - гастрит, ентерит, коліт, постгастроектомічний с-м, функціональна диспепсія; біль, пов'язаний зі спазмами та дискінезією жовчовивідних протоків, панкреатиті, при спазмах сечового тракту (камені сечового тракту, тенезми сечового міхура, цистит, пієліт).

Побічна дія та ускладнення при застосуванні ЛЗ: сухість у роті, порушення акомодації, закрепи.

Соляна кислота і пепсин - потужні протеолітичні речовини, що піддають гідролізу білки і інші компоненти їжі для того, щоб вони могли всмоктуватися в кишковику. Крім того, соляна кислота вбиває безліч бактерій тим самим підтримуючи постійність середовища в шлунку.

На мембрані парієнтальних клітин розташовані рецептори до гістаміну, що вивільняється з огрядних клітин шлунку, ацетілхоліну, що вивільняється з нервових закінчень в шлунку, і гастрину, який досягає парієнтальних клітин через кров. При дії цих речовин в парієнтальних клітинах збільшується концентрація кальцію і циклічного аденозинмонофосфата (цАМФ), що призводить до активації воднево-калієвої (протонною) помпи. В результаті цього іони водню виділяються в просвіт шлунку в обмін на іони калію.

Парієнтальні клітини служать мішенню для фармакологічного пригнічення секреції кислоти. Антихолинергические препарати і антагоністи Н2-рецепторів гістаміну інгібірують виробітку шлункової кислоти шляхом блокування М3-ацетилхолиновых і рецепторів Н2-гістаміну відповідно. Оскільки протонна помпа є завершальною ланкою секреції соляної кислоти, інгібітори протонної помпи (ИПП) також пригнічують секрецію кислоти незалежно від стимуляції парієнтальних клітин.

Антихолинергычны або холынолітичні засоби. Ці лікарські препарати давно використовуються при пептичної виразки. Проте їх дія не спрямована специфічно на холинорецепторы обкладочных клітин, вони блокують М-холинорецепторы в різних системах органів викликають зменшення секреції не лише залоз шлунку, але і слинових залоз, бронхіальних залоз, роблять частішим сердечні скорочення, знижують тонус гладкої мускулатури бронхів, розширюють зіниці. Використання атропіну і метацина зв'язане з широким спектром побічних ефектів : сухість у роті, підвищення внутрішньоочного тиску, двоїння в очах, розлад сечовипускання. Можливі побічні ефекти з боку центральної нервової системи внаслідок проникнення через гематоенцефалічний бар'єр. Селективний М-холинолитик пирензепин (Гастроцепин) має менш виражені небажані ефекти проте по своїй антисекреторній активності не може конкурувати з блокаторами Н2-рецепторів гістаміну або інгібіторами протонної помпи.

№ 43. Класифікація антагоністів Н₂ – рецепторів. Назвати їх основні фармакологічні ефекти. Порівняльна характеристика препаратів. Особливості застосування в клініці.

Прийнята наступна класифікація Н2-блокаторів за поколіннями:

1. покоління – циметидин;

2. покоління – ранитидин;

3. покоління – фамотидин;

4. покоління – низатидин;

5. покоління – роксатидин.

Головним ефектом Н2-блокаторів є антисекреторний: за рахунок конкурентного блокування рецепторів Н2-гістаміну в слизовій оболонці шлунку вони пригнічують вироблення соляної кислоти. Цим і обумовлюється їх висока противиразкова активність. Препарати нових поколінь перевершують циметидин по мірі пригнічення нічною і загальною добовій секреції соляної кислоти, а також по тривалості антисекреторного ефекту. Окрім пригноблення секреції соляної кислоти Н2-блокатори мають і ряд інших ефектів. Вони пригнічують базальне і стимулююче вироблення пепсину, збільшують продукцію шлункового слизу і бікарбонатів, посилюють синтез простагландинів в стінці шлунку покращують мікроциркуляцію в слизовій оболонці. Останніми роками були показано, що Н2-блокатори гальмують дегрануляцію огрядних клітин, знижують зміст гістаміну в периульцерозной зоні і збільшують кількість ДНК-синтезирующих епітеліальних клітин стимулюючи тим самим репаративные процеси. Фармакологічні властивості.

Ранітидин.Фармакодинаміка. Блокатор Н2-гістамінових рецепторів II покоління. Механізм дії пов'язаний із блокадою Н2-гістамінових рецепторів мембран парієтальних клітин слизової оболонки шлунка. Пригнічує денну і нічну секрецію соляної кислоти, а також базальну і стимульовану, зменшує об'єм шлункового соку, що спричинений розтягненням шлунка харчовим навантаженням, дією гормонів і біогенних стимуляторів (гастрин, гістамін, ацетилхолін, пентагастрин, кофеїн). Зменшує кількість соляної кислоти у шлунковому соку, практично не пригнічуючи "печінкові" ферменти, пов'язані з цитохромом Р450, не впливає на концентрацію гастрину в плазмі, продукцію слизу. Знижує активність пепсину. Не впливає на концентрацію Са2* у сироватці крові. Підсилює захисні механізми слизової оболонки шлунка і сприяє загоєнню її ушкоджень, пов'язаних із впливом соляної кислоти (у т. ч. припиненню шлунково-кишкових кровотеч і рубцюванню стресових виразок). Сприяє загоєнню ушкоджень слизової оболонки шлунка за рахунок збільшення утворення шлункового слизу, вмісту в ньому глікопротеїнів, стимуляції секреції гідрокарбонату слизовою оболонкою шлунка, ендогенного синтезу в ній простагландинів і швидкості регенерації. У дозі 150 мг пригнічує секрецію шлункового соку протягом 8-12 год. Інгібує мікросомальні ферменти (слабкіше циметидину).

1. Циметидин(4 р.на день)

• Анти андрогенна дія

• Анемія, нейтропенія

• Синдром відміни

• Зниж.активності мікросомальних ферментів печінки

2. РАНІТИДИН (2Р. на день):

• Не має синдрому відміни

• Менш токсичн.

• Менша анти андрогенна дія

3. Фамотидин (1 р.на ніч):

• Безпечний

• Не має антианрогенної дії

Особливості застосування в клініці:

• ГЕРХ. Хворі, у яких печія або диспепсія виникає рід­ко (рідше, ніж 3 рази на тиждень), можуть приймати антациди або антагоністи Н2-рецепторів епізодично. Зважаючи на те, що антациди за­безпечують швидку нейтралізацію кислоти, при їх прийомі симптоми зникають швидше порівняно з антагоністами Н2-рецепторів. Але ефект антацидів короткотривалий (1-2 год) порівняно з таким антагоністів Н2-рецепторів (6-10 год).

• Пептична виразка. Інгібітори протонного насоса в основному витіс­нили антагоністи Н2-рецепторів у лікуванні цієї патології. Пригнічення нічної секреції кислоти забезпечує загоєння неускладненої шлункової та дуоденальної виразки у більшості хворих. При гострих неускладнених виразках усі препарати можна призначати один раз на добу на ніч, що сприяє ефективному загоєнню виразки у 80-90% випадків після 4-6 тиж терапії.

• Функціональна диспепсія. Антагоністи Н2-рецепторів широко засто­совують для усунення епізодичних диспепсійних явищ, не зумовлених пептичною виразкою. Проте порівняно з плацебо достовірного ефекту не виявлено.

• Профілактика кровотеч, спричинених стрес-індукованим гаст­ритом. Антагоністи Н2-рецепторів достовірно знижують частоту кро­вотеч, зумовлених стресовими ураженнями слизової оболонки шлунка та дванадцятипалої кишки, у тяжкохворих, що знаходяться у відді­леннях реанімації. Ці препарати вводять внутрішньовенно як струме-нево, так і крапельно. Для отримання максимального ефекту потрібно вимірювати pH шлункового аспірату та титрувати дози до досягнення pH шлунка.

№ 44. Механізм розвитку проти виразкового ефекту блокаторів «протонової помпи». Показання для її застосування. Ускладнення терапії.

Інгібітори протонного насоса — ідеальні лі­карські засоби: вони мають короткий період напівжиття у сироватці крові, концентруються та активуються близько від місця дії та мають тривалий час дії. На відміну від антагоністів Н2-рецепторів, інгібітори протонного насоса пригнічують продукцію кислоти як натще, так і сти­мульовану їжею, тому що блокують фінальну стадію секреції кислоти — протонний насос. У стандартних дозах інгібітори протонного насоса при­гнічують 90-98 % добової секреції кислоти. У пацієнтів, які тривалий час отримують інгібітори протонного насоса, медіана інтрагастрального рН за добу варіює від 3,6 до 4,9 (при застосуванні езомепразолу у дозі 40 мг). На добу середній час із рН вище 4 коливається від 10,5 до 16,8.

Омепразол, ланзопразол, пантопразол, рабепразол, езомепразол.

Механізм дії інгібіторів протонної помпи

ІПП пригнічують фермент Н К+-АТФазу, відповідальний за секрецію соляної кислоти кислотними клітинами шлунка. Завдяки такій вибірковій внутрішньоклітинній дії, незалежній від мембранних рецепторів, ІПП блокують кінцеву фазу секреторного процесу.

Завдяки своєму механізмові дії ІПП зменшують не тільки базальну секрецію кислоти, але й ту секрецію, яка може бути стимульована, незалежно від виду стимулятора; вони підвищують величину рН і зменшують секреторний об’єм. Як слабка основа, ІПП забезпечують збагачення кислотного середовища кислотної клітини і стають ефективними як інгібітори ферменту тільки після приєднання протона. При рН<4 ІПП зазнають протонування з утворенням більш активної сполуки, а саме сульфенаміду. Час, доки він залишається в клітині, є більш тривалим, ніж період напіввиведення основи ІПП з плазми. Адекватно низьку величину рН можна виявити тільки в кислотній клітині. Цим пояснюється висока специфічність ІПП. Сульфенамід зв’язується з ферментом і у такий спосіб інгібує його активність.

Клінічні покази до застосування інгібіторів протонної помпи

Гастроезофагальна рефлюксна хвороба

Частота рецидивів є значно нижчою при прийомі лансопразолу чи омепразолу. Рабепразол також виявився високоефективним у довготерміновій профілактиці езофагіту та симптомів ГЕРХ. Перевагою застосування езомепразолу, є застосування післябазової терапії для дорослих, схему “за потреби”, приймаючи по 20 мг раз на добу. Езомепразол 40 мг 1 раз на добу забеспечує больш ефективний контроль рН порівняно с іншими ШП в стандартних дозах.

Виразка шлунка

Виявлено суттєву залежність між пригніченням добової внутрішньошлункової кислотності та частотою рубцювання виразки шлунка після 2,4 та 8 тижнів.Омепразол знижує добову внутрішньошлункову кислотність від 34% до 98%. При застосуванні окремих представників ІПП досягаються схожі значення частоти рубцювання.

Виразка дванадцятипалої кишки

Рубцювання виразки дванадцятипалої кишки досягається після 2-4-тижневої терапії ІПП один раз на день. Доведено суттєвіше полегшення болю при прийманні пантопразолу.

Синдром Золлінгера-Еллісона

Внаслідок терапії у більшості пацієнтів симптоми захворювання зникають, проте можуть відновитися протягом кількох днів після її закінчення. Тому може виявитись необхідним тривалий прийом ІПП.

Побічні реакції.

З боку системи травлення: діарея, нудота; біль у животі, блювання, метеоризм, закріп; сухість у роті, явища диспепсії, відрижка; у поодиноких випадках анорексія, гастрит, стоматит, підвищення активності печінкових трансаміназ.

З боку центральної нервової системи: головний біль; астенія, запаморочення, безсоння; збудження, сонливість; у поодиноких випадках депресія, порушення зору і смаку.

З боку дихальної системи: риніт, фарингіт, кашель; синусит, бронхіт.

Алергійні реакції: шкірний висип; у поодиноких випадках – свербіж .

Інші: біль у спині, грипоподібний синдром; міалгія, судоми м'язів гомілки, артралгія, гарячка; у поодиноких випадках збільшення маси тіла, посилення потовиділення, лейкоцитоз, тромбоцитопенія, нейтропенія.

Показання:

• ГЕРХ;

• Пептична виразка;

• Helicobacter pylori – асоційовані виразки;

• НПЗП – асоційовані виразки;

• Профілактика повторних кровотеч, зумовлених пептичними виразками;

• Функціональна дисперсия;

• Профілактика стресових гастритів;

• Гастринома та інші гіперсекреторні стани.

Ускладнення терапії:

• Загальні (діарея, головний біль, біль у животі).

• Вплив на обмін речовин.

• Кишкові інфекції.

• Потенційні ускладнення, зумовлені підвищенням гастрину си­роватки крові.

• Потенційні ускладнення, зумовлені зниженням кислотності шлунка.

№ 45. Класифікація послаблюючих ЛЗ. Показання та протипоказання для їх застосування. Ускладнення терапії.

Класифікація послаблюючіх засобів:

1. Контактні послаблюючі засоби:

   • Глікозиди сенни (РЕГУЛАКС);

     2. Засоби, що збільшують об'єм кишкового вмісту:

        • Препарати з насіння подорожника яйцевидного (блошного) (ДЕФЕНОРМ, МУКОФАЛЬК АПЕЛЬСИН, ТРАНЗИЛАН);

3. Осмотичні послаблюючі засоби:

   • Комбінації неорганічних солей (ФЛИТ ФОСФО-СОДА);

   • Лактулоза (БИОФЛОРАКС, ДУФАЛАК, ЛАКСАРИН, ЛАКТУВИТ, НОРМОЛАКТ);

   • Макрогол (ФОРЛАКС);

   • Макрогол, комбінації (ФОРТРАНС, ЭНДОФАЛЬК);

     4. Інші послаблюючі засоби:

        • Глицерол (АДЮЛАКС КАСЕН-ФЛИТ, ПЕЙДОЛАКС).

Класифікація:

1. Препарати, які діють на кишечник: магнію сульфат, натрія фосфат.

2. Препарати, які діють в тонкому кишечнику: рицинова олія.

3. Препарати, які діють в товстому кишечнику:

• містять антраноглікозиди:екстракт крушини, настій листя сени;

• синтетичні: фенолфталеїн

Показання: Усі види запорів, як атонічні (замки, пов'язані зі зменшенням рухової активності товстої кишки), так і спастичні (замки, пов'язані з мимовільними скороченнями товстої кишки). Особливо показаний при запорах, пов'язаних з дієтою, нерухомістю, вагітністю надмірною вагою і т. д. Використовується для полегшення спорожнення кишковика у хворих, що страждають гемороєм (вибуханням і запаленням вен прямої кишки), анальними тріщинами (тріщинами заднього проходу), в післяопераційному періоді.

Протипоказання:

• Спазми шлунково-кишкового тракту;

• Протипоказаний при гострому животі (гострих хірургічних захворюваннях живота);

• Виразковий коліт (запалення товстої кишки з утворення виразок);

• проктит (запалення прямої кишки);

• геморой (вибухання і запалення вен прямої кишки) у стадії загострення;

• Кишкова непрохідність;

• ущемлена грижа;

• гострі запальні захворювання органів черевної порожнини;

• перитоніт (запалення очеревини);

• кровотечі з шлунково-кишкового тракту, маткові кровотечі;

• цистит (запалення сечового міхура);

• спастичний (пов'язаний з мимовільним скороченням товстої кишки) замок.

Ускладнення терапії:

• Робить деякий подразливий вплив на кишечник;

• Піт, сеча і молоко забарвлюються в жовтий колір (РЕВЕНЮ КОРІНЬ);

• В окремих випадках спостерігаються болі в області кишечника;

• Можливі спазми шлунково-кишкового тракту.

№ 46. Назвати групи гепатопротекторів. Показання для їх застосування. Ускладнення терапії.

Класифікація гепатопротекторів :

1. Препарати, що містять природні або напівсинтетичні флавоноїди расторопши : гепабене, легалон, карсил, гепатофальк-планта, силибор.

2. Препарати, що містять природні або напівсинтетичні флавоноїди інших рослин : хофитол катерген (цианиданол), ЛИВ-52 (гепалив).

3. Органопрепарати тваринного походження : сирепар, гепатосан.

4. Препарати, що містять есенціальні фосфоліпіди : эссенциале, фосфоглив, эссливер, эплир.

5. Препарати різних груп : бемитил, адеметионин (гептрал) кислота ліпоєва (тиоктацид), гепа-мерц (орнітин), урсодеоксихолевая кислота (урсофальк), нестероїдні анаболики (метилурацил, пентоксил, натрію нуклеинат).

Показання до застосування:

• Гострі і хронічні інфекційні;

• Токсичні і лікарські гепатити;

• Цироз печінки у дорослих;

• жировий гепатоз;

• Анорексія;

• Профілактика гепатотоксичності.

Побічні дії:

• Можливі алергічні реакції;

• Диспептичні порушення;

Ессенциале

Функціональне значення фосфоліпідів грунтується наїх амфіфільних властивостях, які дають змогу регулювати проникність клітинної оболонки. Вони покращують функцію мембран, зокрема іонний обмін, внутрішнє дихання клітини, біологічне окислення, впливають на зв'язування ферментів внутрішнього дихання в мітохондріях, а також на окислювальне фосфорилювання в енергетичному обміні клітин. У фізіологічних умовах синтез фосфоліпідів задовольняє нормальні потреби гепатоцитів, які містять достатню кількість фосфоліпідів. Відомо, що структури клітинних оболонок і ферментних систем при захворюваннях печінки зазнають патологічних змін. Порушується біосинтез фосфоліпідів, а їх нестача призводить до порушення функції клітинної оболонки. Ці процеси особливо виражені у мітохондріях, які приблизно на 30% складаються з фосфоліпідів. У них відбуваються важливі обмінні процеси, серед яких найважливішим є окислювальне фосфорилювання. Через недостатність фосфоліпідів відбуваються порушення жирового обміну, що призводить до жирового переродження печінки. Завдяки своїм фармакологічним властивостям Ессенціале®форте Н нормалізує згадані порушення, сприяє регенерації субклітинних і плазматичних мембран, реактивує порушені мембранно-зв'язані ферментні системи і рецептори, збільшує детоксикацій ну здатність печінки і таким чином нормалізує її функцію.

Показання для застосування. Жирова дегенерація печінки (включно з ураженням печінки при діабеті), гострі і хронічні гепатити, цироз печінки, перед- і після- операційне лікування хворого при хірургічному втручанні напечінці та жовчовивідних шляхах, токсичні ураження печінки, токсикози вагітності, псоріаз, радіаційний синдром.

Побічна дія. В окремих випадках при використанні підвищених дозЕссенціалє® форте Н може виникати пронос.

Есенціале форте →

Фармакодинаміка. Препарат забезпечує печінку, метаболічна активність якої порушена, високою дозою готових до засвоєння високоенергетичних "есенціальних фосфоліпідів", що поєднуються з природними ендогенними фосфоліпідами по хімічній структурі. "Есенціальні фосфоліпіди" нормалізують функцію печінки, метаболізм ліпідів і білків, сприяють активації і захисту фосфолипидзависимых ферментних систем, нормалізують дезинтоксикационную функцію печінки, відновлюють її клітинну структуру сприяють регенерації клітин печінки. "Есенціальні фосфоліпіди" зменшують рівень енерговитрат печінки, перетворять нейтральні жироы і холестерин в легко метаболизирующиеся форми, стабілізують фізико-хімічні властивості жовчі.

Показання:

1. Есенціале – розчин для в/в введення:

   • жирова дегенерація печінки (в т.ч. при цукровому діабеті);

   • гострі і хронічні гепатити;

   • цироз печінки;

   • некроз клітин печінки;

   • печінкова кома і прекома;

   • токсичні ураження печінки;

   • токсикоз вагітності;

   • пред- і післяопераційне лікування, особливо при операціях в області гепатобилиарной зони;

   • псоріаз;

   • радіаційний синдром.

2. Есенціале форте – капсули:

   • хронічні гепатити;

   • цироз печінки;

   • жирова дегенерація печінки різної етіології;

   • токсичні ураження печінки;

   • токсикоз вагітності;

   • псоріаз (в якості засобу допоміжної терапії);

   • радіаційний синдром.

Побічні дії:

1. Есенціале – дуже рідко при введенні підвищених доз може виникнути шлунково-кишковий розлад (діарея).

2. Есенціале форте – капсули зазвичай добре переносяться хворими проте рідко може відзначатися почуття дискомфорту в ділянки живота, послаблення стільця. Можливі алергічні реакції.

№ 47. Класифікація холеретиків. Основні фармакологічні ефекти. Показання та протипоказання для застосування. Ускладнення терапії.

Холеретики – препарати, які підсилюють утворення жовчі. Класифікація:

1. Істинні (збільш. синтез жовчних кислот)- кислота дегідрохолева, холосас, хол ензим, оксафеламід;

2. Гідрохолеретики (збільш. об'єм жовчі за рахунок водного компонента )- мінеральні води.

Ефект холеретиків пов'язаний з рефлекторними реакціями із слизової оболонки переважно тонкої кишки при дії жовчних кислот або речовин, що містять ефірні олії. До холере-тикам відносять препарати, що містять жовчні кислоти, синтетичні препарати ЛС рослинного походження, мінеральні води.

• До холеретиків, що містять жовчні кислоти, відносять аллохол, лиобил, холензим, панзинорм форте, фестал.

• Алохол у своєму складі містить жовч, екстракти часнику і кропиви, вугілля активоване. Препарат викликає стимуляцію секреторної функції печінки і кишковика, посилення перистальтики шлунку і кишковика, а також діє на патологічну мікрофлору товстої кишки. Застосування препарату не показане при гострих захворюваннях печінки, жовтяниці або індивідуальній непереносимості.

• Лиобил містить 0,2 г лиофизированной бичачої жовчі. Компоненти жовчі стимулюють освіту і відтік жовчі, секрецію соку підшлунковою залозою моторику кишковика.

• Холензим містить 0,1 г жовчі, по 0,1 г порошку підшлункової залози і слизових оболонок тонких кишок забійної худоби.

У зв'язку з наявністю в препараті ферментів трипсину і амілази він також стимулює процеси травлення.

• Синтетичні холеретики - гимекромон, осалмид, гидроксиметилникотинамид, цикловалон та ін.

  • Гимекромон збуджує рецептори слизової оболонки кишковика і рефлекторно посилює секрецію жовчі. Препарат підвищує осмотичний градієнт між жовчю і кров'ю, що призводить до збільшення фільтрації в жовчні канальці електролітів і води зниженню змісту холатов і тим самим перешкоджає утворенню каменів. Він чинить також міотропну спазмолітичну дію на жовчовивідні шляхи і їх сфінктери, але не впливає на моторику жовчного міхура і проток, ГМК посудин і кишковика. Гимекромон швидко всмоктується, трохи зв'язується з білками крові, піддається біотрансформації в печінці, виводиться переважно кишковиком. Препарат застосовують при дискінезіях жовчного міхура і жовчовивідних шляхів, холециститах неускладненій жовчнокам'яній хворобі, гепатитах, що супроводжуються холестазом. Протипоказаний при гіперчутливості до нього, загостренні виразкової хвороби шлунку і дванадцятипалої кишки, порушенні здатності згущуватися крові. Гимекромон може викликати діарею, болі в животі, головний біль, порушення здатності згущуватися крові.

    • Холеретики рослинного походження - алое деревовидне, барбарис звичайний, валеріана лікарська, материнка звичайна, звіробій продірявлений календула лікарська, кукурудзяні рильця, шипшина корична і багато інших, а також фламин, флакумин, конвафлавин, берберину бісульфат та ін.

      • Фламін - сухий концентрат безсмертника, що містить суму флавоноїдів. Препарат чинить виражену жовчогінну дію.

      • Кукурудзяні рильця (стовпчики з рильцями, зібрані в період дозрівання качанів кукурудзи) містять ситостерол, стигмастерол, жирні олії ефірна олія, сапоніни і інші активні речовини. При застосуванні препаратів, що містять кукурудзяні рильця, збільшується секреція жовчі, зменшується її в'яз кістка і відносна щільність, знижується зміст в ній білірубіну.

      • Берберину бісульфат (містить берберин -- алкалоїд барбарису звичайного) являється похідним ізохіноліну. Окрім гіпотензивного, має виражену жовчогінну дію. Його призначають при хронічному гепатиті, холециститі. Жовчогінний ефект має також настоянка листя барбарису амурського.

        • Мінеральні води (наприклад, Єсентуки № 17 і 4, Іжевська, Нафтуся, Смирновская, Славяновская, Нарзан Кисловодськ, Світ міська, Московська, Сочинська, Ростовська, Смоленська) мають холеретической активність.

Показання:

• хрон.гепатити;

• холецистити;

• холенгіти;

• дискінезія жовчновивідних шляхів.

Протипоказання:

• гострий гепатит;

• панкреатит;

• цироз печінки;

• виразкова хвороба;

• дистрофічні ураження печінки;

• жовчнокам’яна хвороба.

Ускладнення терапії:

• діарея;

• незначний біль;

• алергічні реакції;

• поліурія.

№48. Назвати групи сауретиків. Фармакодинаміка калійзберігаючих препаратів. Основні параметри фармакодинаміки та фармакокінетики. Ускладнення терапії та їх профілактика.

Фармакодинаміка. Незначно збільшують виділення натрію і діу­рез, зменшують виведення калію з сечею, постнавантаження на серце та гальмують розвиток патологічного ремоделювання серця і судин.

Фармакокінетика. Спіронолактон зв'язується з білками крові на 98-100 %, його біодоступність висока, але може мати індивідуальні коли­вання. Тривалість сечогінної дії до 24 год. Тріамтерен та амілорид добре і швидко реабсорбуються зі шлунково-кишкового тракту. Діуретична дія тріамтерену проявляється через 15-20 хв і досягає максимуму че­рез 2-3 год, тривалість її становить до 12 год. Початок дії амілориду — через 2 год, тривалість — до 24 год. Спіронолактон і тріамтерен мета-болізуються в печінці, але у тріамтерену домінує нирковий шлях елімі­нації. Амілорид виводиться незмінним із сечею.

Ускладнення терапії:

• Гіперкаліємія;

• Гінекомастія;

• Імпотенція;

• Гіперплазія передміхурової залози;

• Можливий розвиток гострої ниркової недостатності;

• Камені в нирках (тріамтерен).

№ 49. Механізм дії тіазидових діуретиків. Основні параметри фармакодинаміки та фармакокінетики. Показання для їх застосування. Ускладнення терапії та їх профілактика.

Механізм дії:

1. Зменшують реабсорбцію йонів натрію й хлору в дистальній і проксимальній частинах звивистих канальців нирок.

2. Зменшують реабсорбцію хлориду шляхом блокування Na⁺/Cl^– транспорту в епітеліальних клітинах канальців.

3. Механізм дії головним чином обумовлений активацією синтезу простагландинів у нирках.

Фармакодинаміка. Основні ефекти тіазидних і тіазидоподібних діу­ретиків — виведення з організму натрію, хлору, води, зменшення виді­лення із сечею кальцію і збільшення екскреції магнію. Ці препарати та­кож дещо знижують швидкість клубочкової фільтрації і ниркового кро­вотоку. Тіазидні і тіазидоподібні діуретики забезпечують гіпотензивний ефект.

Фармакокінетика. Добре і швидко всмоктуються зі шлунково-киш­кового тракту. Тривалість сечогінної дії у різних препаратів різна: від кількох годин у гідрохлоротіазиду до 3 діб у хлорталідону.

Показання:

• артеріальна гіпертензія;

• серцева недостат­ність;

• нефролітіаз при гіперкальційурії (у тому числі й ідіопатичній);

• застосовують у разі затримки рідини і набряках при цирозах печінки з проявами портальної гіпертензії;

• ураженнях ни­рок;

• токсикозах вагітних;

• у разі при­йому гормонів надниркових залоз і адренокортикотропного гормону гіпофізу;

• при ожирінні;

• набряках головного мозку.

Ускладнення терапії:

• гіпокаліємія;

• гіперглікемія у хворих на ЦД;

• гіперліпідемія;

• гіпонатріємія;

• гіповолемія;

• артеріальна гіпертензія;

• алергічні реакція (рідко);

• слабкість;

• парестезія;

• імпотенція у чоловіків;

• диспептичні явища (рідко);

• гіперкальціемія;гіпомагніемія.

НПЗП з вираженою протизапальною активністю
Кислоти
Саліцилати	Ацетилсаліцилова кислота (аспірин) Дифлунізал Лізинмоноацетилсаліцилат
Піразолідини	Фенілбутазон
Похідні індолоцтової кислоти	Індометацин Суліндак Етодолак
Похідні фенілоцтової кислоти	Диклофенак
Оксиками	Піроксикам Теноксикам Лорноксикам Мелоксикам
Похідні пропіонової кислоти	Ібупрофен Напроксен Флурбіпрофен Кетопрофен Тіапрофенова кислота
Некислотні похідні
Алканони	Набуметон
Похідні сульфонаміду	Німесулід Целекоксиб Рофекоксиб
НПЗП із слабкою протизапальною активністю
Похідні антранілової кислоти	Мефенамова кислота Етофенамат
Піразолони	Метамізол Амінофеназон Пропіфеназон
Похідні параамінофенолу	Фенацетин Парацетамол
Похідні гетероарилоцтової кислоти	Кеторолак

№ 50. Групи високоактивних діуретиків. Механізм дії фуросеміда та етакринової кислоти. Ускладнення терапії.

Механізм дії:

1. інгібують транспорт Na⁺/К⁺/2Cl^– у висхідному товстому відділі петлі Генле;

2. зменшують різницю потенціалів дії на мембрані та проксимальних і дистальних канальцях;

3. посилюють виведення калію з сечею;

4. збільшують синтезу простагландинів;

5. підвищують нирковий кровообіг;

6. знижують легеневий опір і тиск наповнення лівого шлуночка при серцевій недостатності;

7. фуросемід у високих дозах інгібує карбоангідразу.

Ускладнення терапії:

• гіпокаліємія;

• гіпокаліємічний метаболічний ацидоз;

• гіперурикемія;

• гіпомагніємія;

• дегідратація;

• гіпонатріємія;

• гіпотензія;

• алергічні реакції;

• диспептичні явища;

• запаморочення;

• слабкість;

• спрага;

• депресія;

• підвищення ризику тромбоемболії.

№ 51. Класифікація нестероїдних протизапальних ЛЗ (НПЗЛЗ). Фармакодинаміка та фармакокінетика НПЗЛЗ.

Класифікація НПЗП за активністю й хімічною структурою:

Фармакодинаміка:

• Протизапальний ефект. НПЗП пригнічують переважно фазу ексудації. Найпотужніші препарати — індометацин, диклофенак, фенілбутазон — діють також на фазу проліферації (змен­шуючи синтез колагену і пов'язане з цим склерозування тканин), але слабше, ніж на ексудативну фазу. На фазу альтерації НПЗП практично не впливають.

• Анальгезивний ефект. Більшою мірою проявляється при болю слаб­кої і середньої інтенсивності, який локалізується в м'язах, суглобах, су­хожиллях, нервових стовбурах, а також при головному або зубному болю.

• Жарознижувальний ефект. НПЗП діють тільки при лихоманці. На нормальну температуру тіла не впливають, чим відрізняються від "гіпо­термічних" засобів (хлорпромазин тощо).

• Антиагрегаційний ефект. Внаслідок інгібування циклооксигена-зи-1 у тромбоцитах пригнічується синтез ендогенного проагреганта тромбоксану.

• Імуносупресивний ефект. Виражений помірно, проявляється при тривалому застосуванні і має "вторинний" характер: знижуючи про никність капілярів, НПЗП затрудняють контакт імунокомпетентних клітин з антигеном і антитіл із субстратом.

Фармакокінетика. Всі НПЗП добре всмоктуються в шлунково-киш­ковому тракті. Практично повністю зв'язуються з альбумінами плазми крові, витісняючи при цьому деякі інші лікарські засоби (див. Взає­модії), а у новонароджених — білірубін, що може призвести до розвит­ку білірубінової енцефалопатії. Найбільш небезпечні в цьому відно­шенні саліцилати і фенілбутазон. Більшість НПЗП добре проникає в синовіальну рідину суглобів. Метаболізуються НПЗП в печінці, виділя­ються нирками.

№ 51 Основні фармакологічні ефекти, що впливають на НПЗЛЗ. Механізм протизапального ефекту. Назвати препарати з сильною протизапальною дією.

Основні ефекти:

• Протизапальний ефект.

• Анальгезирующий ефект.

• Антиагрегаційний ефект.

• Жарознижуючий ефект.

Протизапальний ефект. НПЗЛЗ пригнічують переважно фазу ексудації. Найбільш потужні препарати - індометацин, диклофенак фенілбутазон - діють також на фазу проліферації (зменшуючи синтез колагену і пов'язане з цим склерозирование тканин), але слабкіше, ніж на ексудативну фазу. На фазу альтерації НПЗЛЗ практично не впливають. По протизапальній активності усі НПЗЛЗ поступаються глюкокортикоїдам, які, ингибируя фермент фосфолипазу А2, гальмують метаболізм фосфоліпідів і порушують утворення як простагландинів, так і лейкотрієнів, що також є найважливішими медіаторами запалення.

№ 52. Механізми анальгетичного та жарознижуючого ефектів НПЗЛЗ. Назвати препарати з сильним анальгезуючим ефектом.

Анальгетичний ефект. Більшою мірою проявляється при болях слабкої і середньої інтенсивності, які локалізуються в м'язах, суглобах, сухожиллях, нервових стволах, а також при головному або зубному болі. При сильних вісцелярних болях більшість НПЗЛЗ менш ефективні і поступаються по силі анальгетичній дії препаратам групи морфіну (наркотичним анальгетикам). В той же час у ряді контрольованих досліджень показана досить висока анальгетична активність диклофенаку, кеторолака, кетопрофена, метамизола при кольках і післяопераційних болях. Ефективність НПЗЛЗ при нирковій кольці, що виникає у хворих сечокам'яною хворобою багато в чому пов'язана з гальмуванням продукції ПГ-E2 у бруньках, зниженням ниркового кровотоку і утворення сечі. Це веде до зменшення тиску в ниркових лоханках і сечоводах вище за місце обструкції і забезпечує тривалий анельгезирующий ефект. Перевагою НПЗЛЗ перед наркотичними анальгетиками є те, що вони не пригноблюють дихальний центр, не викликають ейфорію і лікарську залежність, а при кольках має значення ще і те, що вони не мають спазмогенным дії.

Жарознижуючий ефект. НПЗЛЗ діють тільки при лихоманці. На нормальну температуру тіла не впливають, чим відрізняються від "гіпотермічних" засобів (хлорпромазин і інші).

№ 53. Показання для застосування НПЗЛЗ та ускладнення терапії, що вони викликають. Профілактика ускладнень.

ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ:

1. Ревматичні захворювання. Ревматизм (ревматична лихоманка), ревматоїдний артрит, подагричний і псоріатичний артрити, анкілозуючий спондиліт (хвороба Бехтерева), синдром Рейтера. При великих колагенозах (системний червоний вовчак склеродермія і інші) НПЗП часто малоефективні.

2. Неревматичних захворювань опорно-рухового апарата. Остеоартроз, міозит, тендовагініт, травма (побутова, спортивна). Нерідко при цих станах ефективне застосування місцевих лікарських форм НПЗП (мазі, креми гелі).

3. Неврологічне захворювання. Невралгія, радикуліт, ішіас, люмбаго.

4. Ниркова, печінкова колька

5. Больовий синдром різної етіології, у тому числі, головний і зубний біль, післяопераційні болі.

6. Лихоманка (як правило, при температурі тіла вище 38,5° С).

7. Профілактика артеріальних тромбозів.

8. Дисменорея.

НПЗП застосовують при первинній дисменореї для купірування больового синдрому, пов'язаного з підвищенням тонусу матки внаслідок гіперпродукції ПГ-F2a . Окрім анальгезирующего дії НПЗП зменшують об'єм крововтрати. Хороший клінічний ефект відмічений при застосуванні напроксена, і особливо його натрієвої солі, диклофенаку, ібупрофена, кетопрофена. НПЗП призначають при першій появі болів 3-денним курсом або напередодні місячних. Небажані реакції, враховуючи короткочасний прийом відзначаються рідко.

Ускладнення:

• Шлунково-кишковий тракт.

• Нефротоксичність почек.

  • Гематоксичность.

  • Коагулопатія.

  • Гепатотоксичність.

  • Побічні ефекти з боку нейросенсорної сфери.

  • Реакції гіперчутливості (алергія).

  • Бронхоспазм

  • Тератогенність

  • Мутагенність, канцерогенність

  • Пролонгація вагітності і уповільнення пологів

  • Порушення катаболізму хрящової тканини

Профілактика ускладнень:

I. Одночасне призначення препаратів, що захищають слизову оболонку шлунково-кишкового тракту. За даними контрольованих клінічних досліджень, високу ефективність має синтетичний аналог ПГ-Е2 - мизопростол прийом якого дозволяє попередити розвиток виразок як в шлунку, так і в дванадцятипалій кишці. Випускаються комбіновані препарати, до складу яких входять НПЗП і мизопростол.

II. Зміна тактики застосування НПЗП, яке припускає зниження дози; перехід на парентеральне, ректальне або місцеве введення; прийом кишково-розчинних лікарських форм; використання проліків (наприклад, сулиндака). Проте, через те що НПЗП -гастродуоденопатия являється не стільки місцевою, скільки системною реакцією, ці підходи не вирішують проблему.

III. Застосування селективних НПЗП.

№54. Класифікація транквілізаторів. Основні фармакологічні ефекти транквілізаторів. Фармакокінетика та фармакодинаміка. Ускладнення терапії.

Транквілізатори – лікарські речовини, що мають заспокійливу дію, послаблюючи стан психічної та емоційної напруги, тривоги і страху. Нервовий неспокій є найзагальнішим показником для застосування транквілізаторів. Неспокій – це невловимий синдром, який відображає психофізіологічну відповідь, на зразок страху, але не відповідає реальності усвідомленій погрозі. Створюючи стан заспокоєння і байдужості до конфліктних ситуацій, знімає страх, тривогу. Внаслідок тривалого застосування транквілізатори можуть викликати звикання, а надалі – й залежність до них, тому їх застосовують короткочасно.

Класифікація транквілізаторів :

1.Агоністи бензодіазепінових рецепторів (діазепам, лоразепам, нозепам, мезапам, феназепам, транксен).

2. Агоністи серотонінових рецепторів(буспірон).

3. Агоністи бензодіазепінів (флумазепіл).

4. Похідні пропандіолу (мепротан – мепробамат, андаксин).

5. Транквілізатори різного типу дії (центральні МХБ – амізил, метамізил).

За тривалістю дії транквілізатори поділяються на:

1. Транквілізатори короткочасного впливу – до 6 годин (мідазолам).

2. Середньої тривалості впливу – до 24 годин (нозепам, лоразепам).

3. Тривалого впливу – до 48 годин (сибазон, мезапам, транксен, феназепам, хлозепід).

Бензодіазепінові рецептори локалізовані головним чином у синапсах ЦНС, а саме: у лімбічній системі. Бензодіазепіни знижують спонтанну активність нейронів гіпокампу, пригнічують імпульсну післядію у лімбічній системі, а також у гіпоталамусі, крім того проявляють пригнічувальний вплив на активуючу ретикулярну формацію стовбура мозку. В організмі бензодіазепіни взаємодіють з бензодіазепіновими рецепторами. Виявлено два типи бензодіазепінових рецепторів. У корі головного мозку бензодіазепінові рецептори 1 – першого типу складають 60%, у мозочку – 90%, у гіпокампу – 40% від їх загальної кількості. Бензодіазепінові рецептори локалізовані на постсинаптичних мембранах ГАМК-ергічних систем ЦНС.

Для бензодіазепінових транквілізаторів характерні такі ефекти: анксіолітичний, амнестичний, м’язорозслаблюючий, седативний, снодійний, протисудомний.

Активація ГАМК-рецептора медіатором, що виділився приводить до відкриття хлорних каналів, збільшення мембранної провідності для іонів хлору, а, значить до гіперполяризації постсинаптичної мембрани, що веде до збільшення стійкості клітин до збуджуючих сигналів. Бензодіазепіни подовжують можливість існування “відкритих” іонних каналів і забезпечують рух іонів хлору. Таким чином бензодіазепінові рецептори специфічні, з великою спорідненістю зв’язують похідні бензодіазепіну і деякі хімічно подібні сполуки й опосередкують їх фармакологічну активність, яка проявляється у зниженні відчуття страху, покращенні сну, м’язовому розслабленні. Механізм функціонування бензодіазепінових рецепторів полягає у зв’язуванні з ГАМК-рецепторним комплексом і у підсиленні ГАМК-ергічної синаптичної передачі.

Механізм дії бензодіазепінів – вони є агоністами бензодіазепінових рецепторів, які тісно зв’язані з ГАМК А- рецепторами. При стимуляції ГАМК А бензодіазепінових рецепторів спостерігається алостерична активація ГАМК А- рецепторів. Тому взаємодія бензодіазепінів з однотипними рецепторами проявляється у вигляді ГАМК- міметичного ефекту. При цьому підвищується частота відкриття каналів для іонів СІ -, що збільшує вхід току СІ -. Виникає гіперполяризація мембрани і пригнічення нейрональної активності.

Сибазон (діазепам, реланіум, седуксен, валіум), хлозепід (хлордіазепоксид, еленіум, лібрій, напотон), нозепам (оксазепам, тазепам), мезапам (рудотель), феназепам володіють вираженою анксіолітичною і седативною активністю. Зменшують емоційне напруження, сприяють розвитку сну. Бензодіазепіни потенціюють дію снодійних засобів, засобів для наркозу, алкоголю, наркотичних анальгетиків.

Найбільш ефективним і сильним анксіолітиком є феназепам, за активністю перевершує сибазон у 5 разів.

За тривалістю дії розташовуються в такому порядку: феназепам>хлозепід>сибазон>нозепам. Із організму виводяться нирками і жовчю.

Побічні ефекти бензодіазепінів – сонливість, головний біль, нудота, порушення менструального циклу, зниження статевого потягу, висипи на шкірі. При тривалому застосуванні розвивається звикання, яке переходить у залежність.

№ 55. Механізм дії снодійних препаратів. Вимого до снодійних препататів. Ускладнення терапії. Фармакодинаміка та фармакодинаміка барбітуратів та похідних бензодіазепіну.

Снодійні засоби у дозах, які викликають сон, пригнічують активуючу систему ретикулярної формації ствола мозку. Звідси виходить, що принципова різниця між медикаментозним і фізіологічним сном полягає у тому, що останній є активним процесом, результатом діяльності гіпногенної системи, в той час як медикаментозний сон є наслідком гальмування ретикулярної формації ствола мозку.

До снодійних засобів ставляться такі вимоги:

1. Швидкість і надійність.

2. Відсутність неприємного смаку, запаху, подразнення.

3. Достатньо швидка інактивація і виведення із організму.

4. Відсутність від’ємного впливу на органи і системи.

5. Відсутність тератогенної дії.

Класифікація снодійних засобів:

1.Снодійні засоби з наркотичним типом дії.

А.Похіднісечовини (похідні барбітурової кислоти – барбітурати):

а) тривалої дії – фенобарбітал (ефект триває 6 – 8 годин);

б) середньої тривалості дії – етамінал натрію, барбаміл (тривалість ефекту 4 – 6 годин);

в) короткочасної дії – гексобарбітал (тривалість ефекту 2 – 4 години).

Б.Похідні аліфатичного ряду – хлоралгідрат, бромізовал, карбромал (тривалість дії 6 – 8 годин).

В.Похідні піперидину і піридину – ноксирон (тривалість дії 3 – 4 години).

2.Транквілізатори (анксіолітики) – похідні бензодіазепіну – нітразепам, феназепам (тривалість дії 6 – 8 годин).

3.Похідні імідазопіридину – золпідем – івадал (тривалість дії до 4 годин).

4.Похідні циклопіролону – зопіклон (тривалість дії до 4 годин).

5.Похідні хінозоліну – метаквалон (тривалість дії 2 – 4 години).

6.Похідні ГАМК – оксибутират натрію (тривалість дії 6 – 8 годин).

№ 56. Класифікація місцевих анестетиків. Механізм дії. Основні параметри фармакокінетики. Ускладнення терапії.

Засоби для місцевої анестезії — це лікарські засоби рослинного походження або отримані синтетичним шляхом, які викликають оборотну втрату спочатку больової, а потім інших видів чутливості внаслідок прямого контакту з електрозбудливою мембраною нервових клітин, зокрема їх відростків, а також синапсів. В основі анестезуючої дії лежить пригнічення здатності мембрани генерувати потенціал дії сповільнення транспорту йонів і проведения імпульсу нервовими волокнами, а також гальмування аксонного транспорту білків.

Фармакокінетика. Місцевоанестезуючі речовини практично не проникають крізь неушкоджену шкіру; неоднаково проходять ісрізь слизову оболонку різних органів: швидше крізь оболонку трахеї, ніж гортані, і повільніше — сечового міхура; легко абсорбуються при нанесенні на ранову поверхню зі свіжими грануляціями. Використовуючи шлях інфільтрації тканин, абсорбцію (резорбцію) місцевого анестетика можна сповільнити за допомогою судинозвужувальних засобів типу адреналіну. Біотрансформація місцевоанестезуючих речовин, як правило, залежить від їх хімічної будови. Важливою умовою дифузії засобів для місцевої анестезії з місця введення чи аплікації до місця дії є розчинність їх хлоридів у воді.

Класифікація:

1. Відповідно до хімічної природи, засоби для місцевої анестезії класифікують на дві основні групи:

   • складні ефіри;

   • заміщені аміди кислот.

2. Залежно від мети і способу застосування засобів для місцевої анестезії розрізняють такі види місцевої анестезії:

   • Поверхнева, або термінальна, анестезія. Місцевий анестетик, нанесений у вигляді розчину чи мазі на слизову оболонку або шкіру, викликає втрату насамперед больової чутливості.

   • Провідникова, або регіонарна, анестезія. Місцевий анестетик вводять поблизу великого нервового стовбура. Різновиди провідникової анестезії: а) епідуральна (перидуральна) — місцевий анестетик вводять в епідуральний простір — над (навколо) твердою оболонкою спинного мозку; б) субарахноїдаль-на {спинномозкова) — препарат вводять під павутинну оболонку спинного мозку.

   • Інфільтраційної анестезії досягають пошаровим насиченням тканин слабким розчином місцевого анестетика.

3. З точки зору практичного застосування засоби для місцевої анестезії поділяють на такі групи:

• для поверхневої анестезії (анестезин, дикаїн);

• переважно для провідникової та інфільтраційної анестезії (новокаїн, тримекаїн, ультракаїн, бензофурокаїн);

• переважно для епідуральної і суб-арахноїдальної анестезії (лідокаїну гідрохлорид, тримекаїн, бупівакаїн);

• для всіх видів місцевої анестезії (лідокаїну гідрохлорид)

Класифікація: 1. Ефіри амінобензойної к-ти (прокаїн, новокаїн)

2. Аміди (бупівакаїн, лідокаїн, артікаїн, мепівакаїн)

Механізм дії:

1етап: а)взаємодія анестетиків з ультрабілковими структурами мембран;

б)-впливає на ліпіди мембран

- зміна властивостей протеїнів

2етар: а)звязування з рецепторами Na та K каналів

б)розбухання мембрани

в)порушення проникності мембран для Na і K

Фармакокінетика: добре всмоктуються чеерез слизові оболонки, в такнинах препарати гідролізуються при рН 7,4, виводяться нирками.

Ускладнення терапії: - алергічні реакції (спричинені стабілізаторами, спричинені Naбісульфідом)

• фармакотоксичні реакції (з боку ЦНС, дихальної системи та ССС)

• фармакогенетичні ензимопатії

.

№57. Механізм місцевих анестетиків з групи амідів. Основні параметри фармакокінетики лідокаїну гідро хлориду та ультракаїну – ДС. Ускладнення терапії.

Лідокаїн інтенсивно проникає у тканини і швидко діє. В однакових за інтенсивністю дії дозах виявляє таку саму токсичність, як і інші місцевоанестезуючі засоби. Показаний для проведення термінальної, провідникової, інфільтраційної, епідуральної та субарахноїдальної (спинномозкової) анестезії, особливо у випадках підвищеної чутливості до новокаїну та інших місцевих анестетиків з групи складних ефірів. Практично не впливає на тонус судин, при резорбтивній дії виявляє анти-аритмічний ефект.

Ультракаїн (артикаїну гідрохлорид — метиловий ефір 4-метил-3-[2-пропіламіно-пропіонамідо]-2-тіофенкарбонової кислоти) має швидку і відносно тривалу місце-воанестезуючу дію. Використовується для інфільтраційної, провідникової, субарахноїдальної (спинномозкової) та люмбальної анестезії. Має низьку токсичність. Використовують у стоматологічній практиці в комбінації з адреналіну гідрохлоридом (ультракаїн Д-С, ультракаїн Д-С форте). Побічна дія: головний біль, диплопія, алергічні реакції

Класифікація: 1. Ефіри амінобензойної к-ти (прокаїн, новокаїн)

2. Аміди (бупівакаїн, лідокаїн, артікаїн, мепівакаїн)

Механізм дії:

1етап: а)взаємодія анестетиків з ультрабілковими структурами мембран;

б)-впливає на ліпіди мембран

- зміна властивостей протеїнів

2етар: а)звязування з рецепторами Na та K каналів

б)розбухання мембрани

в)порушення проникності мембран для Na і K

Фармакокінетика: добре всмоктуються чеерез слизові оболонки, в такнинах препарати гідролізуються при рН 7,4, виводяться нирками.

Ускладнення терапії: - алергічні реакції (спричинені стабілізаторами, спричинені Naбісульфідом)

• фармакотоксичні реакції (з боку ЦНС, дихальної системи та ССС)

• фармакогенетичні ензимопатії

№ 58. Класифікація засобів для загальнгої анестезії. Механізм дії анестетиків, що застосовується в/в. ускладнення терапії.

Класифікація:

1.Ефіри (ефір диетиловий, ефір для наркозу)

2.Галогеновані вуглеводні (галотан, ізофлуран(форан))

3.Барбітурати (тіопентан)

4.Інші засоби (кетамін, пропофол, азоту закис, Naоксибутират)

Механізм дії: 1.Препарати змінюють фіз.-хім. Властивості фосфоліпідів мембран;

2.Взаємодія з білковою частиною мембран;

3.Порушення прохідності йоних каналів, викликають гіперполяремію мембран;

4.блокують Н-рецептори пресинаптичних закінчень;

5.Тіопентал і пропофол стимулюють γ-рецептори хлорних каналів і можуть сприяти виділенню ендогенних опіатоподібних сполук.

Ускладнення терапії: пригнічення дихання, пригнічення ССС, гіпотензія, лярингоспазм, гіпертензія, тахікардія, галюцинації, психічні розлади, нефро- і гепатотоксичні розлади.

Загальна анестезія (що називається також загальним наркозом) означає нечутливість до болю з повною втратою свідомості, що досягається застосуванням анестезуючих засобів, що впливають на вищі центри головного мозку. Нині для загальної анестезії використовуються такі речовини, як галотан і пентотал. Їх можна вводити інгаляційно, внутрішньовенно, через пряму кишку, шляхом підшкірних або внутрішньом'язових ін'єкцій або через рот. Зазвичай застосовують лише два перших з перерахованих способів.

Уперше анестетик для внутрішньовенного введення, а саме пентотал (що відноситься до групи барбітуратів), був застосований в 1932 в США доктором Дж.Ланди. Сьогодні пентотал (тиопентал) вживається головним чином для ввідного наркозу перед використанням потужніших ингалируемих речовин або наркотичних з'єднань, а також для посилення дії закису азоту, вживаного у поєднанні з наркотичними засобами (меперидином або фентанілом) і міорелаксантами.

Фармакодинаміка засобів для внутрішньовенного наркозу досить різноманітна. Основним для усієї групи препаратів є наркозний, так званий гіпнотичний ефект, а також анальгезирующий, седативний, снодійний, потенціюючий, миорелаксирующий протисудомний і інші ефекти. Виняток становлять: кетамін, що не має снодійної і заспокійливої дії (навпаки, після наркозу кетаміном у хворих підвищується збудливість ЦНС), зберігаючий і навіть такий, що підвищує під час наркозу м'язовий тонус; пропофол що практично не чинить анальгезирующего дії, тому для забезпечення достатньої анальгезії в комбінації з пропофолом повинні застосовуватися анальгетики; метогекситал, проконвульсантом, що являється.

№ 59. Показання для застосування гепарина. Абсолютні та відносні протипоказання. Ускладнення терапії. Антидот.

Проказання: Профілактика і терапія : тромбоз глибоких вен, тромбоемболія легеневої артерії (в т.ч. при захворюваннях периферичних вен), тромбоз коронарних артерій, тромбофлебіт, нестабільна стенокардія, гострий інфаркт міокарду, миготлива аритмія (в т.ч. що супроводжується емболізацією), ДВС-синдром, профілактика і терапія мікротромбоутворення і порушення мікроциркуляції, тромбоз ниркових вен, гемолитикоуремический синдром, мітральна вада серця (профілактика тромбоутворення), бактерійний ендокардит гломерулонефрит, волчаночный нефрит. Профілактика згортання крові під час операцій з використанням екстракорпоральних методів кровообігу, при проведенні гемодіалізу, гемосорбції, перитонеального діалізу, цитафереза, форсованого діурезу при промиванні венозних катетерів.

Протипоказання: Гіперчутливість до гепарину, захворювання, що супроводжуються підвищеною кровоточивістю (гемофілія, тромбоцитопенія, васкуліт та ін.), кровотеча, аневризма судин головного мозку, аневризма аорти, що розшаровує, геморагічний інсульт антифосфоліпідний синдром, травма (особливо черпно-мозговая), неконтрольована артеріальна гіпертензія, ерозивно-виразкові поразки ШКТ; цироз печінки, що супроводжується варикозним розширенням вен стравоходу; менструальний період, загрозливий викидень, пологи (в т.ч. недавні), нещодавно проведені хірургічні втручання на очах, мозку, передміхуровій залозі, печінці і жовчних шляхах, стан після пункції спинного мозку, вагітність, період лактації. З обережністю. Особам, що страждають полівалентною алергією (в т.ч. бронхіальна астма), артеріальна гіпертензія, стоматологічні маніпуляції, цукровий діабет, ендокардит, перикардит, ВМК, активний туберкульоз, променева терапія, печінкова недостатність, ХПН, літній вік (старше 60 років, особливо жінки).

Побічна дія: Алергічні реакції: гіперемія шкіри, лікарська лихоманка, кропив'янка, риніт, шкірний свербіж і відчуття жару в підошвах, бронхоспазм, колапс, анафілактичний шок. Запаморочення, головні болі, нудота, зниження апетиту, блювота, діарея. Тромбоцитопенія (6% хворих). Реакції першого типу, як правило, проявляються в м'якій формі і зникають після припинення терапії; тромбоцитопенія має важку течію і може бути смертельною. На фоні гепарининдуцированной тромбоцитопенії виникають некроз шкіри артеріальні тромбози, що супроводжуються розвитком гангрени, інфаркту міокарду, інсульту. При розвитку важкої тромбоцитопенії (зниження кількості тромбоцитів в 2 рази від первинного числа або нижче 100 тис./мкл) необхідно терміново припинити застосування гепарину. На тлі тривалого застосування - остеопороз, спонтанні переломи кісток, кальцифікація м'яких тканин, гипоальдостеронизм, скороминуща алопеція, збільшення активності "печінкових" трансаміназ. Місцеві реакції: роздратування, біль, гіперемія гематома і виразки в місці введення, кровотеча (ризик може бути зведений до мінімуму при ретельній оцінці протипоказань, регулярному лабораторному контролі згортання крові і точному дозуванні). Типовими є кровотечі з ШКТ і сечових шляхів кровотеча в місці введення, в областях, що піддаються тиску, з операційних ран, а також крововиливу в ін. органах (надниркові залози, жовте тіло, ретроперитонеальний простір).

Передозування: Симптоми: ознаки кровотечі. Лікування: при малих кровотечах, викликаних передозуванням гепарину, досить припинити його застосування. При великих кровотечах надлишок гепарину нейтралізують протаміну сульфатом (1 міліграм протаміну сульфату на 100 ME гепарину). Потрібно мати на увазі, що гепарин швидко виводиться, і якщо протаміну сульфат призначений через 30 мін після попередньої дози гепарину треба ввести тільки половину необхідної дози; максимальна доза протаміну сульфату складає 50 міліграм. Гемодіаліз неефективний.

№ 60. Фармакокінетика та фармакодинаміка фібринолітичних препаратів (стрептокіназа, актилізе). Ускладнення терапії.

Стрептокіназа:

ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ: стрептокиназа - високоочищений фермент, що отримується при культивуванні штаму β-гемолитического стрептокока групи C. Має фібринолітичну активність. При з'єднанні з плазміногеном стрептокиназа утворює комплекс активуючий перехід плазміногена крові або кров'яного згустка в плазмін. Плазмін розчиняє згустки фібрину, а також призводить до деградації фібриногену і інших білків плазми крові. Після закінчення інфузії гіперфібринолітичний ефект стрептокиназы спостерігається тільки впродовж декількох годин проте подовження тромбинового часу може зберігатися до 24 ч внаслідок одночасного зниження рівня фібриногену і збільшення числа циркулюючих продуктів деградації фібрину і фібриногену. Період напіввиведення комплексу стрептокиназа - плазміноген, що активує плазмін, складає близько 23 хв. Оскільки стрептокиназа є слабким стрептококовим антигеном, вона частково інактивується антистрептококовими антитілами які завжди є присутніми в крові. Стан фібринолізу досягається тільки при введенні надмірної кількості стрептокиназы, необхідного для нейтралізації антитіл і подальшого проникнення активної стрептокиназы в тромб. Метаболиты і механізм виведення стрептокиназы не відомі.

ПОБІЧНІ ЕФЕКТИ: можливі підвищення температури тіла на 1-2 °C (впродовж перших 5-8 ч введення), шкірний висип, кропив'янка; кровотеча з місць пункцій і розрізів; порушення менструального циклу.

Актилізе:

Фармакокінетика: Після в/в введення швидко розподіляється. T1/2 альфа - 4-5 мін, тобто через 20 мін в плазмі зберігається менше 10% первинної кількості препарату. T1/2 бета кількості, що залишилася в депо, - 40 хв. Метаболизируется головним чином в печінці (Cl плазми 550-680 мл/мін).

Фармакодинаміка: При в/в введенні алтеплаза відносно неактивна в крові. Активується при зв'язуванні з фібрином і індукує перетворення плазміногена на плазмін, сприяючи розчиненню фибринового згустка.

Побічні дії: Кровотеча: зовнішнє (з місця пункції, пошкоджених посудин, носа, ясен) і внутрішнє (у ШКТ, сечостатевому тракті, ретроперитонеальному просторі, ЦНС, в т.ч. внутрішньочерепне (1%), паренхіматозних органів); аритмія (при успішній реканалізації коронарних артерій у хворих з гострим інфарктом міокарду), украй рідко - холестерин або тромботическая емболія, в т.ч. бруньок з розвитком ниркової недостатності, нудота блювота і пониження ПЕКЛО (можуть бути симптомами інфаркту міокарду).

№61. Групи антианемічних лікарських засобів. Показання до їх застосування. Ускладнення терапії при застосуванні препаратів заліза.

Класифікація:

1.Препарати заліза:

• Препарати двовалентного заліза для перорального застосування: заліза глюконат (Феронал), заліза хлорид (Гемофер), заліза сульфат

• Препарати тривалентного заліза: оксиду заліза сахарат, комплекс заліза з полі мальтозою (ферум лек,мальтофер)

• Препарати тривалентного заліза для парентерального введення: венофер, ферум лек.

• Препарати заліза в комбінації з віт.В12 і фолієвою кислотою(гемоферон), полівітамінами, мінералами.

2. Вітамін В12(Ціанокобаламін та його аналоги).

3. Фолієва кислота та її аналоги.

4. Інші проти анемічні лз

Показання до застосування препаратів заліза:

латентний та клінічно виражений дефіцит заліза (анемія), який розвинувся в результаті: кровотечі (менорагії, метрорагії, виразки слизової оболонки ШКТ, у тому числі геморой; носові кровотечі, крововтрати при хірургічних втручаннях); підвищеної потреби організму у залізі (вагітність, годування груддю, ріст, період статевого дозрівання); недостатнього надходження заліза з їжею; порушення всмоктування заліза із ШКТ (хр. діарея); Профілактика нестачі заліза, у тому числі до, під час та після вагітності (у період лактації).

Побічна дія ЛЗ та ускладнення при застосуванні ЛЗ: ШКТ - біль в епігастрії, нудота, блювання, забарвлення випорожнення в чорний колір, діарея або кріп; алергічні реакції різної тяжкості; закреп, гемо сидероз,зубний біль.

№62.Назвати основні фармакологічні ефекти, що викликають глюкокортикоїди. Показання для застосування. Ускладнення терапії.

Большую часть коры надпочечников занимает пучковая зона. В пучковой зоне происходит синтез глюкокортикоидов. Основным глюкокортикоидом в организме человека является кортизол, который синтезируется в пучковой зоне надпочечника. Менее активные глюкокортикоиды:

кортизон

кортикостерон

11- дезоксикортизол

11- дегидрокортикостерон.

Транспортируются по крови глюкокортикоиды при помощи специальных белков-переносчиков. Выводятся из организма в основном печенью. Глюкокортикоиды принимают участие в регуляции обмена веществ в организме. Они увеличивают распад белка, повышают концентрацию глюкозы в крови, уменьшают образование жиров и изменяют распределение жировой клетчатки в организме, увеличивая количество свободных жиров в крови.

Глюкокортикоиды оказывают противовоспалительное действие, снижая все компоненты воспалительных реакций в организме. Влияют на иммунитет. Они участвуют в регуляции уровня артериального давления, активируют работу почек. При избытке глюкокортикоидов возникает атрофия лимфатических узлов.

Влияние глюкокортикоидов на углеводный обмен :

- в периферических тканях, например в мышцах, ингибируется синтез белка из аминокислот (антиметаболическое действие), уровень аминокислот в крови значительно возрастает;

- в печени стимулируется синтез глюкозы из аминокислот (глюконеогенез), синтез белка в печени и почках уменьшается;

- снижается поглощение, усвоение и утилизация глюкозы тканями, что ведет к повышению уровня глюкозы в крови (гипергликемия), снижается резорбция углеводов в ЖКТ.