47. Мораль як соціокультурний феномен. Категорії моралі. Мораль та право.

Мораль - один з основних способів нормативної регуляції поведінки людини у суспільстві, особлива форма суспільної свідомості та суспільних відносин.

Становлення і розвиток моралі - жодне суспільство не може скластися і існувати без певної нормативної регуляції. У первісному сусільстві цю функцію виконували табу. Пізніше виникають й інші передморальні норми – піклування про старих та дітей, певна система виховання. Вже в давніх мовах знаходять слова “добро”, “зло”, “сором”. Але чистої моралі тоді ще не існувало. Вона виникає паралельно із розвитком релігії та права.

Три базових моральних норми – заборона вбивства, інцесту та канібалізму.

Структура моралі. Мораль є досить складним феноменом. Російський етик О.Дробницький виділяє в її структурі три основних компоненти: моральна свідомість, моральна діяльноість і моральні відносини. Моральна свідомість містить певні моральні норми (вимоги), принципи, ціннісні орієнтації, та моральні категорії. Моральна діяльність полягає у здійсненні певних вчинків, які є елементарною формою моральною діяльності. Моральні відносини виявляються у процесі спілкування між людьми (етикет, культура спілкування тощо).

Категорії моралі (моральної свідомості). Категорія – узагальнене фундаментальне поняття. До основних категорій моралі відносяться наступні – добро та зло, совість та сором, честь та гідність, справедливість.

Добро та Зло – основні моральні категорії (деяки етики визначають мораль, як систему нормативної регуляції людей з позицій добра та зла). Д. та З. – нормативно-оціночні категорії моральної свідомості, які в узагальненій формі позначають з одного боку морально-позитивне (те, що повинно бути), а з іншого – морально-негативне (чого не повинно бути) у вчинках та мотивах людей.

Совість – здатність людини здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання, здійснювати самооцінку своїх вчинків. Совість є центральним чинником моральної самосвідомості людини. Психоаналітики відносять більшу частину совісті до неусвідомлюваної сфери. Багато дослідників, починаючі з Арістотеля асоціювали совість із внутрішнім “судом”. Згідно І.Канту, совість – “внутрішнє судилище”, куди потрапляє людина, якщо порушує моральний закон. На даний час існує декілька концепцій совісті. Ряд дослідників вважали совість вродженим почуттям.

Сором – часто зближують із совістю, при цьому здебільшого вважають це почуття нижчим рівенем моралі. В релігійній філософії сором розуміється як голос Бога, звернений до людської душі.

Честь та гідність – їх часто ототожнюють (бо в основі обох понять лежить певний ціннісний стандарт, якому людина відповідає чи ні). Але між цими поняттями існують і суттєві відмінності. Честь пов’язана з певним соціальним статусом людини, її належністю до певної групи людей (звідси - “честь дворянина”, “честь дівчини” тощо). Звідси й тісний зв’язок честі з поняттям репутації – загальної думки, яка склалася в суспільстві (групі) щодо морального обличчя певної людини. З кінця ХІХ ст. вона поступається місцем ідеї людської гідності. Гідність – уявлення про цінність будь-якої людини, як індивіда, особистості, поза її соціального статусу.

Справедливість – поняття моральної свідомості, яке характеризує такий стан речей, який розглядається як належний порядок людського співіснування, належний стан справ загалом. В первісному суспільстві та давньому світу критерієм справедливості був принцип таліону – “око за око, життя за життя” (“відплатна справедливість”). Арістотель в своїх працях аналізував ідею “розподільчої справедливості” – певні цінності між людьми розподіляються або порівну (зрівняльна справедливість).

Мораль та право. В цивілізованому суспільстві існує дві основні форми нормативної регуляції – інституційна та неінституційна. Терміном “інститут” в сучасній філософії та соціології позначають будь-яку історично усталену форму організації і регулювання суспільного життя (держава, суд і т.п.). Саме на цій основі можна розрізнити поняття моралі та права: моральна регуляція не є інституційною, на відміну від права. Правові норми встановлюються і підримуються від імені авторитету держави, її сили. Право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм (в спеціальних документах), останні потребують чіткого визначення. Моральні норми народжуються здебільшого спонтанно, в самій практиці людських відносин, в процесі розвитку певних соціальних груп. Мораль підтримується не іззовні, а в самій людині, в її совісті, душі. Норми моралі не можна звести до будь-якої визначеної кількості.

Але все вищесказане не означає, що мораль не має тісних зв’язків із правом, адже в основі більшості законів лежать саме моральні норми (“не вбий”, “не вкради” тощо). Так, вже в ХІ ст. в Київській Русі існував правовий документ (“Руська правда”), який містив і певні моральні норми: повага до гідності людини (щоправда, лише вільної), піклування про гідність жінки тощо.