32. Діяльність як спосіб буття людини в світі. Структура і форми дія-ті: предметно-практична, духовно-практична, духовно-теоретична. Поняття духовності.

Д. – процес взаємодії людини і світу, суб‘єкта і об‘єкта, в якому відбувається взаємоперетворення обох полюсів світовідношення (Суб`єкт – Об`єкт , між ними – Д.).

Структура: скл. з Суб‘єкта (агента), Об‘єкта (предмета, це пасивна сторона ), акту діяльності. Мета Д.: ідеальний план Д, що формує її зміст.

Д поділ. на продуктивну (творчу) і репродуктивну (відтворення наявних форм). Форми Д.: 1. Предметно-практична (пов‘язана з перетворенням природи, речових умов життя, подоланні опору матеріалу, дії з об‘єктами і виявляється у виробництві, споживанні); 2.Духовно-практична (закл.в усвідомленні, знанні, мисленні, створенні понять, ідей, це перетворення світу в ідеал.формах, що пов‘яз.з перетворенням кул-ри, проходить в релігії, міфології, моралі, філософії через образи, віру, архетипи); 3. Духовно-теоретична (пізнавальна Д у формі науки).

Осн.хар-ки люд. Д: має перетворювальний, а не пристосувальний хар-р – людина, створюючи кул-ру, змінює природу; спрямована до певної мети – надає своїм результатам певних функцій та певного призначення; предметна – вилучає з природно-космічної цілосності властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та люд.пізнання; антропомірна – на її процесах лежить масштаб людини; соціально-організована – передбачає люд.об‘єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками; свідома – духовно-зумовлена; набуває розвиненого вигляду, коли переростає у самодіяльність.

Поняття “духовності” – це сакральне поняття, пов‘яз. з божествен. вимірами. У маркс.ф. на це не звертали уваги. Дух(у Платона набуває значення ідеї) в лат.м.пов‘яз.зі словом “спіріт”, в давньогрец. м. – слово “пневма”. Ці слова означ. “дихання, подих, віяння, рух повітря”. Пон.”духу” пов‘яз.з одухотворенням матерії, речовини. Христ. роз`яснення поняття “духу” – Бог бере людину і вдихає душу. Пов‘яз.з подихом Бога. Дух – це абсолют, що знах.поза матерією, речовинним світом. Дух – чисте буття. Дух має первісно-онтологічне значення.

Таким чином, люд.духовність сформувалася у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці й спілкування індивідів. Матеріалістично мислячі дослідники вважають, що вона нерозривно пов‘яз.з матеріальним носієм, трактують дух як функцію вищої нервової діяльності, головного мозку людини. Взаємозв‘язок духовного і навколишнього серед.здійсн.завдяки Д. Оскільки вона має історичний хар-р, історизм органічно входить в духовність. У ході іст.розв.дух-ть за змістом стає більш соціальною. Соціальне в ній підпорядковує всі, навіть найвіддаленіші і непомітні зв‘язки люд.духу з аналогічними властивостями живої матерії. Духовність людини постає як соціальне явище і разом з тим як своєрідне продовження еволюції до рівня людського. Вона містить природне, соціальне, тваринне і людське, інстинктивне і усвідомлене. Повністю феномен духовності ще не осягнутий.