19. Сковорода про людину та її щастя.

Засновником укр. клас. філ. вважається Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – який був вихованецм Києво – Могилянської академії. С. вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми С. мають релігійно – філ. характер, вони спираються на головні християнсько – світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Провідна думка С. про взаємозв'язок життя і філ. привела до зосередження його уваги на релігійній і моральній проблематиці. Він прагнув виробити такі принципи, які б допомагали людині віднайти істинний шлях до щастя, найвищого блаженства. У цьому — одна з особливостей його філософії, її практична спрямованість.

У своїх пошуках мислитель спирався на Біблію, міфологію та фольклор. Відтак філософія С. набуває рис християнського містицизму як специфічного типу філософствування.

Одне із центральних місць у світовій системі С. посідає теза про найважливіше, найглибше емоційно-вольове начало людини — серце. З нього випливає все: і думка, і прагнення, і почуття. Моральність людини теж повинна бути звернена, на серце Звідси вимога: "пізнай себе", "поглянь у себе" .

С. закликав почати філ. освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, С. віддає перевагу вічності, Богу. Він вваж. що розуміння віри та любові складається у повсякденний необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин, але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові. Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”. “Скрізь любов та віру людина пізнає себе” – твердить С. /продовжує Сократа - “Пізнай себе”/

Він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах, як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у С. є поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров’я. Тому С. наполягає на тому, що запорука здоров’я душі – її радість, кураж.

На ґрунті об'єднання любові та віри у пізнання людиною самої себе складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо дух. мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо люд. йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вваж. С. Ті хто задовольнився багатством, почестями, владою та ін. зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, який в кінцевому рахунку перетворюється на прах.

Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій.

Таким чином, С. наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г. С. мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г. С. проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкуванням людини з природою.

Людина, як мікрокосм містить у собі два начала – тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього і зводив С. сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетвор. в прах. С вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її С. часто наз. серцем. Доки кров та плоть будуть панувати над серцем, доки люд. не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вваж. С.