13. Філософія і. Канта: вчення про антиномії, теорія пізнання, трансцендентальні засади культури і етика.

Основоположник нім. кл. ф. Філ. Кант – перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією 19 ст.

Виділяють три періоди його діяльності : 1-докритичний до 1770 р. 2-----критичний 3--антропологічний

В перший період Кант визнавав, що речі можна пізнавати емпіричним або раціоналістичним шляхом, тяжіє до останнього. Вніс великий вклад в розвиток науки, розробивши концепцію походження сонячної системи із гігант. газової туманності. Праця – “Загальна природна історія і теорія неба”. Осн. проблема: яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан космосу.

В другий період він пише “Критика (аналіз) чистого розуму”, “Критика здатності судження” - в них осмислюється ф. як наука, розробляється теорія пізнання, заперечується можливість пізнання сутності речей Дослідження здібності розуму взагалі. Базові питання: “”Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?» По ходу формулювання відповіді на них будує трансцендентальну філософію. К. говорив, що філ. пізнання не може вийти за межі нашого розуму. Він запропонував виходити із припущення, що не знання мають узгоджуватися з предметами а навпаки. Звідси висновок: пізнання – не споглядання, а конструювання предмета на основі поцесу пізнання – діяльності трансцендентального суб`єкта. Предмет є не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання. Це був своєрідний переворот у філ., де вихідним пунктом вваж. суб’єкт, а не об’єкт. Але таким чином світ за Кантом розділився на непізнані трансцендентні «речі в собі» і трансцендентальний суб`єкт, що виступає умовою будь-якого пізнання, творить культуру і дає можливість до осмисленого спілкування між емпіричними суб`єктами.

Питання “Що таке людина?”. Намагається з’ясувати питання про те чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця – “Антропологія з прагматичного погляду”

До І.К. вважали, що пізнання є рез-том дії на людину зовн. чинників, при цьому люд. сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. К. “перевернув” це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом люд. (розумової) активності. Розробляючи проблеми гносеології К. відштовхувався від концепції “речей у собі». Процес люд. пізнання на його думку починається з досвіду. Існує 2 апріорні(до досвідні)чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність (“річ у собі”). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вваж. К., це предмети та явища (“світ речей для нас”), які упорядковуються люд. свідомістю. Таким чином у К. виникає 2 світи:перший-світ явищ, другий-світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами люд. свідомості. Цей світ (2) К. визначає як трансцендентний світ. Далі К. виділяє три основні сфери пізнання: відчуття (1), розсудок(мислення) (2), розум (3).

Людина отримує безліч відчуттів, які сприймаються у сфері чуттєвості, тут вони набувають певного порядку, ніби укладаються в певні форми – простір і час, які є апріорними (до досвідне). Це означ., що суб’єкт пізнання має у своєму розпорядженні певні форми пізнання, що склалися до нього.

Процес упорядкування почуттів продовжується у сфері розсудку, який здійснює апріорний синтез за допомогою заг. повнять. Поняття, які дає розсудок можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку К., містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. К. подає категорії за такою схемою:

1.Кількості: єдність, множина, цілокупність;

2.Якості: реальність, заперечення, обмеження;

3.Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування;

4.Модальність: можливість-неможливість, існування-неіснування, необхідність-випадковість.

Вказаними категоріями, підкреслює К., володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру люд. пізнання. Категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.

Лише на рівні розуму здійснюється вищий синтез пізнання.

К. формулює досить складну концепцію суперечностей - антиномій, які з необхідністю виникають у люд. розумі спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку К. неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться у світ досвіду, світ явищ. К. виділяє 4 антиномії:1) світ є кінечним у просторі та часі (теза) - світ є безкінечним у просторі та часі (антитеза), 2) все в світі є простим і неподільним (теза) - все в світі є складним і можна розділити (антитеза), 3) в світі існує свобода (теза) - в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза), 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно К. і тезу і антитезу можна довести однаково успішно. У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, К. поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності , він визнає їхнє існування лише в люд. розумі, а не в об’єктивній дійсності і не бачить шляхів їхньої теоретичного вирішення.

У сфері моралі Кант виходить із визнання вихідної рівності людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки (кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум). На цій основі формулюється кантівський “категоричний імператив”(“остаточне повеління”) «поступай только согласно такой максиме, руководствуясь которой ты в сто же время можеш пожелать, чтобы она стала всеобщим законом…поступай так, чтобы ты всегда относился к человечеству и в своїм лице, и в лице всякого другого ток же, как к цели, и никогда не относился бы к нему только как к средству». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого.

У сфері естетики К. дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

У сфері ідей щодо руху історії: в основі істор. процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.