1Питання

Метод редагування – це послідовність процедур, що дає змогу відшукувати в окремих компонентах повідомлення відхилення від норм та виправляти їх. Різновиди методів: методи контролю, методи виправлення.

Класифікація методів контролю: параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні, спеціальні.

Послідовність операцій контролю – це умова ефективної роботи редактора.Вимоги до послідовності операцій контролю: мінімізація ступеня редагованості повідомлення, усунення можливості повторного виправлення фрагментів тексту.

Класифікація методів виправлення. Існує розмаїття класифікацій методів виправлення. Типологія виправлень з позицій варіантності означає однозначні, неоднозначні, багатозначні виправлення. Сучасна класифікація методів виправлення повідомлень така: формалізовані (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні виправлення), неформалізовані (творчі) (скорочення, опрацювання, перероблення).

2 Питання

Чинники, які впливають на зміст видавничої програми

Накресливши в Статуті (у загальних рисах) основні напрями діяльності й зареєструвавши видавництво, редактор-видавець має розв'язати чи не найголовніше і найважче завдання: розробити власну видавничу програму. Іншими словами, належить чітко визначити своє місце в динамічно змінюваній структурі ринку друкованого слова, не лише вчасно знайти й заповнити в розмаїтому і строкатому книговидавничому вулику свою нішу, а й ствердитися в ній.

На характер і зміст видавничої програми безпосередньо впливають кілька чинників, без врахування яких годі сподіватися на її дієвість і результативність у найближчій перспективі. Серед цих чинників найголовнішими є:

– глибоке знання тенденцій книговидавничого ринку і потенційного споживача (читача) своєї продукції;

– чітке визначення профілю видавництва і забезпечення його відповідним кадровим потенціалом;

– добре продумана схема розповсюдження своєї продукції у ланцюгу "видавництво–друкарня–покупець (споживач)";

– достатня орієнтація щодо видавничих програм і характеру діяльності своїх конкурентів.

Коротко зупинимося на характеристиці цих чинників.

За останні роки український видавничий ринок пережив строкату і хвилеподібну еволюцію, набуваючи нині (у контексті розвитку читацьких смаків і запитів) більшої стабільності й прогнозованості.

Коли схематично виокремити тенденції, що панували на цьому ринку в тематичному діапазоні, то можна простежити, як за швидкозмінюваними читацькими смаками змінювався й характер як книжкових розкладок, так і полиць спеціалізованих магазинів. Умовно окреслимо послідовність зміни читацьких смаків на українському видавничому ринку за останні 15 років:

– література сексуально-еротичного характеру;

– історична тематика;

– твори класиків детективного жанру;

– література легких жанрів;

– так звані романи жахів;

– кримінально-бандитська тематика сучасних авторів;

– фантастика;

– книги поточних телевізійних серіалів, здебільшого "мильних" латиноамериканських;

– ділова література ринкової тематики (право, економіка, фінанси, менеджмент, маркетинг);

– література з вивчення іноземних мов, комп'ютерної тематики;

– навчальні видання;

– довідники, словники;

– видання краєзнавчо-туристичного характеру.

Однак це зовсім не означає, що умовно розміщена автором послідовність у мінеї цих смаків є усталеною, раз назавжди сформованою і більше ніколи не повторюваною. Редакторові слід пам'ятати, що в усі часи, незалежно від суспільно-політичних змін у кожній державі, завжди була і буде певна категорія читачів, що потребуватиме книг не просто взагалі, а лише з певного тематичного блоку, для конкретного споживацького призначення. І серйозні суб'єкти книжкового ринку, прогнозуючи ці зміни, ретельно вивчаючи тенденції, що відбуваються на ньому, мають вчасно й безпомилково віднайти саме "свого" читача та саме "свою" книгу. Адже від цього залежить кількість таких видань, їхній максимальний наклад і, що не другорядне, ціна, а отже, й економіка видавництва.

Тому-то перший чинник передбачає не лише добре знання видавцем зазначених вище тенденцій, а й читача – потенційного споживача своєї продукції. Видавнича програма, таким чином, розробляється, не взагалі, а для конкретного читача. Такого, якого треба знати і за віком, і за освітою, і за статтю, і за політичними чи релігійними переконаннями. Скажімо, видавець, що підготував гарне й рідкісне видання з історії українського православ'я, не може розраховувати на широку його реалізацію в тих регіонах Західної України, де мешкають переважно віруючі-католики. Так само як і більший наклад "Самоучителя украинского языка" чи "Російсько-український словник" слід направити саме у східні чи південні області України, де потреба в такій книзі є нагальнішою, ніж у Києві чи Львові. Наклад видання з генної інженерії "заляже" в провінції, і може швидко розійтися в великих обласних центрах. "Збірник пісень нашої молодості" залюбки купуватимуть представники середнього і старшого покоління і аж ніяк не студенти чи старшокласники.

Наступним чинником, що впливатиме на зміст програми, є профіль видавництва і його кадровий потенціал. Безумовно, різною буде наповненість розділів поточного і перспективного планування в універсального і спеціалізованого видавництва, у того видавця, який взяв за основу своєї діяльності випуск літератури для дітей чи дорослих, для студентів чи на широкий читацький загал.

Сьогодні немає потреби з'ясовувати, видавництву якого профілю легше заробляти гроші чи бодай "втриматися на плаву" в нинішніх перехідних умовах. З цим завданням успішно може впоратися і вузькоспеціалізоване, й універсальне, середнє і велике. Важливим лише має бути одне– його компетентність в обраній галузі діяльності, "безпрограшність" у виборі тем майбутніх книг та їхніх авторів. Досягнути цього можна лише завдяки добре підібраній команді однодумців, передусім у двох його підрозділах – управлінському та редакційно-творчому. Нерідко засновникові видавничого підрозділу бракує такої компетентності й обізнаності, не відразу знаходяться й фахівці. У таких випадках правильно роблять ті, хто звертається до послуг консультантів – знаних у своїй справі спеціалістів.

І все ж, наявний у штаті кадровий потенціал здебільшого й визначає "обличчя" фірми. Досвідчений, інтелігентний, грамотний і небайдужий до своєї справи редактор знайде підхід навіть до найвередливішого чи найамбітнішого автора, зробить з розхристаного та неструктурованого рукопису "читабельну" річ. Такий же редактор завжди знає, яка ще ніким не освоєна тема лежить на поверхні, як залучити до співробітництва потрібного автора, як націлити його писати рукопис для певного читача, яким чином наперед "розкрутити" видання тощо.

Ще задовго до визначення накладів своїх перших видань видавець має подбати про те, якими способами і шляхами розповсюджуватиметься ця продукція. Чи є для цього власні склади, чи краще й дешевше пристати до когось у компаньйони? Наскільки добре обізнаний початкуючий видавець з існуючою системою дистрибуції книг і чи готовий він увійти туди на правах рівноправного партнера? Чи доцільно створювати від самого початку власну дистрибуційну мережу? Ось питання, на які слід знати відповіді перед складанням видавничої програми.

Більшість видавців починають свою діяльність з випуску замовних видань. Це безумовно правильно, бо дає можливість бодай незначною рентабельністю стати на ноги, розпочати роботу, сформувати первинний капітал. Замовник сам вкладає кошти у видання, забирає виготовлений наклад книг і сам ним розпоряджається – реалізовує чи дарує. Проте така форма роботи не забезпечує стабільності. В умовах жорсткої конкуренції видавців непросто знайти кількох замовників одразу й надовго затримати їх біля себе.

Виграють тут малі видавництва. За рахунок мобільності в організації своєї роботи, значно нижчих розцінок у статтях загальновидавничих витрат у порівнянні з тими, де великий штат працівників, вони практично перебрали на себе значну кількість малотиражних і малообсягових замовних видань. Передусім, це наукова, інструктивна література, буклети, програми й проспекти.

Звичайно, розгалужена власна мережа книгорозповсюдження в усіх регіонах держави під силу великому видавництву.

Шукати потенційних споживачів і розповсюджувачів продукції найкраще під час роботи книжкових ярмарків, у довідниках "Видавництва, видавничі та книгорозповсюджуючі організації", які періодично видає Книжкова палата України, а також на сторінках спеціалізованих видавничо-поліграфічних часописів, якими є, зокрема, "Друкарство", "Палітра друку", "Книгоноша", "Книжковий огляд" і нещодавно утворений двотижневик "Книжник-ревю".

Добре знання видавництв-конкурентів, їхніх сильних і слабких сторін, постійний аналіз їхньої діяльності – останній, але не менш важливий чинник у життєдіяльності створюваної видавничої програми. Раніше орієнтуватися в тому, які є найближчі плани в конкурентів, легко було через кілька каналів. Передусім, усі видавництва випускали анотовані річні плани випуску своєї літератури, які заздалегідь розповсюджували через книготорговельні організації, бібліотеки. Колишній Держкомвидав – це ще одна інстанція, де можна було напевно довідатися і про книги-двійники, і про задуми інших колег нових серій чи окремих видань, тематику яких можна було "творчо запозичити".

Сьогодні найближчі, а тим більше перспективні плани того чи іншого видавця нерідко є комерційною таємницею. Ми поступово приходимо до публічної форми "розкриття" своїх планів на етапі, що віддавна поширений на Заході, – "book in print", тобто коли книга вже перебуває в друці. На цьому етапі обігнати конкурента таким же солідним виданням, яке обіцяє добрий прибуток, практично немає ніякої можливості. І все ж ще й досі можна навести ряд прикладів недобросовісної конкуренції, коли одне популярне видання знаходимо через кілька днів на розкладках чи на Петрівці, але вже в іншій оправі і в іншій якості. Звичайно, значно гіршій, бо робилося в нічні зміни на "лівому" поліграфічному обладнанні. Це вже із сфери видавничого піратства, яке через недосконалість національного законодавства, передусім, з авторського права процвітало і не збирається відступати в нашій державі найближчим часом. Скажімо, з творів історичної та ділової тематики такому піратському натиску піддавалися видання "Либеді" – "Історія України для шкіл" М. Грушевського, "Як ми говоримо" Б. Антоненка-Давидовича, "Мова ділових паперів" Л. Паламар та Г. Кацавець.

У сучасних умовах жоден видавець, а тим більше початкуючий, не застрахований, що чергова його книжкова родзинка – конкретна назва чи на подібну тему, на яку він сильно розраховує і в "іміджевому", і в фінансовому плані, – не готується паралельно в іншому видавництві. Нерідко буває так, що вона, як грім серед ясного неба, з'являється в книжкових магазинах раніше "в подачі" саме конкурентів. Звичайно, такій новині нема чого радіти, але й причин драматизувати також немає. За розумного маркетингу й вивчення читацького попиту в регіонах поправити ситуацію можна кількома шляхами: або спрощеною формою видання і, відповідно, зменшенням ціни, що вдарить по конкурентові, або, навпаки, "підтягуванням" книги до "люксового", подарункового рівня.

Безумовно, кращим варіантом є уникнення такої ситуації, упередження дій конкурентів. Саме для цього треба їх добре знати, прямо й опосередковано спілкуватися з ними, бути в курсі всіх головних подій, що стосуються життя книговидавничої галузі, дружити із фаховими виданнями.

Таким чином, видавнича програма буде тим дієвішою і життєздатнішою, чим ретельніше і професійніше будуть враховані її розробниками різноманітні, навіть найменші, нюанси книговидавничого ринку. У нинішніх умовах розвитку нашої держави цей ринок все ще перебуває на шляху до цивілізованого становлення. Тому так багато змін і коректив щодо програми дій видавців викликають нові дискусії, нові теми, нові навчальні програми і навіть нове поліграфічне обладнання.

Ринок друкованої продукції, який весь час змінюється, в якому постійно виникають, але відразу заповнюються вільні ніші, спонукає будь-яке видавництво постійно приділяти увагу вдосконаленню, урізноманітненню, оновленню своєї видавничої програми.

Малодосвідчений видавець нерідко заспокоюється, вдало здійснивши два-три багатотиражні видання, на які несподівано виник високий попит. Професіонала ж така обставина лише насторожить. Адже це є сигнал того, що даний сегмент літератури швидко стане перенасиченим і з нього доведеться на певний час вийти. А що взамін?

Взамін має бути невпинний пошук редактором-видавцем чогось нового, оригінального, очікуваного читачем, з одного боку, і економічно вигідного – з іншого. Пошук цей, як засвідчує практика, базується, здебільшого, на кількох основних блоках власної видавничої програми. Найпоширеніші з них – безпрограшні, кон'юнктурні та ексклюзивні видання.

Білет № 7

1.Методологічна база редагування

Редагування —аж ніяк не наукотворча примха людей. Воно існує тому, що автор і реципієнт об'єктивно через відсутність зворотного зв'язку не можуть спілкуватися з потрібною ефективністю. Для її підвищення потрібні редактори, а редакторам для того, щоби забезпечити цю ефективність, необхідна наукова теорія, яка давала б змогу досягти цієї ефективності. У цьому — об'єктивна причина існування едитології.

Як і будь-яка наука, едитологія має ряд аксіом, які створюють її методологічну базу. Ці аксіоми базуються на об'єктивних відмінностях, що виникають між автором і реципієнтом у процесі передачі повідомлень, і спричиняють появу цілої низки неузгодженостей, що знижують ефективність повідомлень.

До числа аксіом едитології, на нашу думку, належать такі:

• автор і реципієнт можуть по-різному оцінювати новизну повідомлення;

• автор і реципієнт можуть по-різному генерувати і сприймати модальність повідомлення³;

• автор і реципієнт генерують і сприймають повідомлення в різний час, у різних місцях та різних ситуаціях, а також можуть по-різному сприймати час, місце та ситуацію, описані в повідомленні;

• автор і реципієнт можуть використовувати для передачі повідомлення різні мови (коди), в яких аналогічні знаки (слова) можуть позначати відмінні образи й мати від­мінні значення;

• автор і реципієнт можуть мати різні тезауруси, використовувані при породженні (генеруванні) й сприйнятті повідомлення;

• автор і реципієнт використовують різні механізми породження (генерування) і сприйняття повідомлення;

• автор і реципієнт можуть мати різну волю щодо необхідності сприйняття повідомлення;

• повідомлення, яке автор передає реципієнтові, в процесі передачі може бути спотворене шумами;

—автор і реципієнти можуть використовувати різні норми опрацювання повідомлень.

Ці аксіоми становлять методологічну базу едитології.

2. Наукове видання (НІ) містить результати теоретичних чи експериментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до публікації пам'яток культури, історичні документи та літературні тексти. Головною функцією сучасних НІ є документного забезпечення науковою інформацією різних сфер діяльності суспільства: науки, виробництва, освіти, культури, управління. Крім того, є група НІ, основна соціальна функція яких полягає у забезпеченні знайомства суспільства зі змістом творів наукової спадщини минулого.

Характер інформації НІ визначається специфікою наукового знання. Вони відображають результати або хід теоретичних чи експериментальних досліджень. Тематика наукових видань фактично безмежна. НІ можуть відображати будь-які питання: теорії, закони, гіпотези, окремі відкриття, хід дослідження, опис конкретного досвіду, генезис науки або наукового напрямку, дискусію з приводу спірних питань, критику будь-яких положень і т.д. Тут описується методика досліджень, історія найважливіших відкриттів, нові явища, закономірності розвитку природи і суспільства, висвітлюються відомі факти з нових позицій і т.п. НІ - це інструмент і результат дослідницької праці.

Наукові видання є давнім, випробуваним і авторитетним в усьому світі засобом фіксації та поширення інформації, створеної творчою працею вчених.

Такі видання одночасно виконують кілька функцій:

підсумку результатів теоретичних чи експериментальних досліджень одного або цілої групи вчених;

стимулу подальших наукових досліджень у зазначеній проблематиці;

закріплення результатів наукового пізнання;

передачі знань наступним поколінням і групам споживачів.

Гармонійне поєднання форми і змісту будь-якого, надто наукового, твору досягається автором і редактором саме на цьому етапі. Редактор передусім має проявити чітке розуміння існуючих у науці методів викладу зібраного й узагальненого автором матеріалу.

Головні методи:

індуктивний (від окремого до загального);

дедуктивний (у зворотному, від загального, напрямку);

логічний (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти);

історичний (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності).

Використання наукової термінології — найбільш оптимальний варіант забезпечення точності викладу змісту. За рахунок ретельного вибору найбільш підходящих термінів і інших мовних засобів — лексична, граматична і синтаксичних — досягаються адекватність і однозначність передачі змісту.

Аналіз термінології є однією з обов'язкових складових роботи редактора над підготовкою наукового твору до видання. Важливо не допустити помилкового використання термінів і домогтися точного й однозначного їхнього вживання. Можливі помилки можуть бути наслідком порушення існуючих відносин між поняттями, які відображаються в творі, що може виявлятися в так званій помилковій синонімії. Її причинами можуть стати відсутність чітких границь між поняттями, змішування термінів різних наукових дисциплін, використання професіоналізмів як термінів.

Особливістю наукового стилю є широке використання слів і словосполучень, що виконують роль сполучних засобів. Завдяки їхньому вмілому використанню досягається зв'язність тексту, його логічний розвиток і розгортання; ці мовні засоби слугують оформленню ретроспективних порівняльних оцінок у процесі дослідження, застосовуються в міркуваннях, доказах, є важливим засобом при обґрунтуванні достовірності фактів. Редактор повинен з розумінням ставитися до цих мовних засобів, оцінюючи їхнє використання з позицій доцільності.

У науковому творі, мабуть, як ні в якому іншому, використовуються всі відомі засоби відображення змісту — текст, формули, таблиці, ілюстрації.

Наукові видання, як ніякі інші, потребують ретельної підготовки складових його службової частини. Ними, як відомо, є передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків, бібліографічний опис. Щодо останнього, то він вимагає від автора подвійної уваги. Допущена помилка в посиланні щодо прізвища автора, року випуску джерела в світ, тому, частини чи сторінки значно знижує якість видання.

Крім того, слід пам'ятати, що в наукових виданнях бажано робити повний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва.

Наукова книга не обходиться без бібліографічного апарату, до якого належать бібліографічні посилання й бібліографічні списки. Це пояснюється тим, що кожне наукове дослідження зазвичай починається і потім проводиться на основі вивчення попередніх і сучасних наукових досягнень. Дослідникові доводиться складати й вести списки джерел, по ходу роботи робити посилання на використані джерела. У виданнях наукової літератури широко використовуються практично всі види бібліографічних посилань, установлених стандартом (ДСТ 7.1-84). Після завершення наукової праці і при письмовому оформленні її результатів складається бібліографічний список джерел, що також передбачений зазначеним стандартом.

У наукових виданнях можуть бути затекстові бібліографічні списки, що відносяться до окремих творів, що входять у видання (наприклад, у збірник наукових праць), або до розділів монографічного твору, що, правда, буває досить рідко. Іншим затекстовим бібліографічним списком є список, що вміщується наприкінці моновидання і стосується наукової монографії. Такий список прийнято називати прикнижковим.

Бібліографічні списки, які публікуються за текстом розділу або наприкінці видання, можуть бути інформувальними, рекомендаційними, доповнювальними, персональними. Вони оформлюються відповідними заголовками: «Бібліографічний список використаних джерел» («… літератури з теми»); «Бібліографічний список рекомендованої літератури», «Бібліографічний список додаткових джерел»; «Список наукових праць академіка …».

Списки формують зазвичай за алфавітом, іноді джерела розташовують у міру цитування й нумерують.

Передмова може представити автор, вона може бути написана редактором, видавцем, у збірниках наукових праць — укладачем. Хоча передмову пишуть із приводу видання, фактично вона повинна бути самостійним твором, що розкриває специфіку цього видання. У ньому обумовлюють і пояснюють відмітні сторони змісту й форми (структури, мови, стилю) основного твору, розкривають його жанрові особливості.

У передмові до збірника дається характеристика праць, що входять до його складу, говориться про принципи його формування, наводяться відомості про авторів. Якщо збірник продовжуваний, то передмову публікують, як правило, у першому (початковому) номері, у наступному вона може мати місце в разі потреби пояснити які-небудь зміни в планах випуску збірника — скажімо, зміни в тематичному профілі, структурі, складі редакційної колегії.

У ювілейному збірнику передмова дає характеристику події, підбиває підсумок досягнень у відповідній науковій галузі або в розробці проблеми, теми. Зазвичай не обходиться без передмови збірник матеріалів наукових з'їздів, конференцій. У ньому наводять загальні відомості про форум, його тематику, проведені в його рамках заходи, учасників, розглянуті й висунуті проблеми, хід їхнього обговорення, викладаються основні результати, плани, програми.

Передмова до наукової монографії містить пояснення зумовленості її видання, дає характеристику проблеми, мети її розробки, особливостей методу дослідження, теоретичної, емпіричної бази й умов дослідження, відзначає своєрідність авторської концепції. У колективній монографії передмова може містити відомості про її авторів і особистий науковий внесок кожного з них. Вступна стаття як елемент апарату може бути опублікована поряд з передмовою або незалежно від неї. Будучи, так само як і передмова, органічно пов'язаною з основним матеріалом, вступна стаття висвітлює питання творчості вченого, його шлях у науці, розкриває наукову значущість і історію питання, проблеми, зачіпає суміжні наукові питання.

У наукові видання, як правило, включають покажчики: предметні, іменні, термінологічні (покажчики термінів), географічних назв тощо. Покажчик — один з найважливіших елементів апарату, це засіб, що забезпечує навігацію, інформаційний пошук, орієнтування в тексті, зручність користування книгою.

До завдань підготовки наукового видання входять вибір виду покажчика, обґрунтування його складу і структури, робота над його формуванням. Найбільш часто в науковій книзі використовують предметні й іменні покажчики. Вони можуть бути роздільними або змішаними (комбінованими) і зазвичай будуються за алфавітом. Систематичні предметні покажчики вміщують у зібраннях творів або в багатотомних виданнях.

Завдання предметного покажчика — подати основні питання змісту видання. До складу покажчика включаються поняття, що містяться безпосередньо в тексті видання, а також ті, котрі встановлені укладачем відповідно до змісту твору.

Особливістю апарату наукового видання потрібно вважати додатки. Вони являють собою різного роду додаткові або робочі матеріали, що бувають необхідні для виконання дослідження. Це методики, розрахунки, дані експериментів, анкети, нормативні документи, архівні матеріали тощо. Природно, що в додатки варто включати тільки те, що потрібно для підтвердження результатів, посвідчення їхньої точності, достовірності, повноти. Додатки повинні бути пов'язані з основним текстом посиланнями і в разі потреби поясненнями.

Різновиди

За характером інформації, співвідношенню теоретичного та емпіричного матеріалу НІ діляться на два підвиди: науково-дослідні видання(матеріали й тези конференції; наукові нариси; монографії; зібрання творів; багатотомні праці) та джерелознавчі видання (пам'ятники історії і культури).

Науково-дослідне видання призначене для наукової роботи і містить теоретичні або експериментальні дані (відомості).

Історикознавче видання класичних творів, документів, архівних матеріалів і т.п. відрізняється особливою ретельністю підготовки тексту до публікації і розгалуженим науково-довідковим апаратом.

за характером інформації наукові видання поділяємо на такі види:

За додатковою цільовим призначенням і специфіці інформації науково-дослідні видання діляться на ряд підвидів: монографія, автореферат дисертації, препринт, тези доповідей наукової конференції, матеріали конференції, збірник наукових праць.

Монографіяявляє собою наукове видання у вигляді книги, яка містить повне або всебічне дослідження однієї проблеми або теми, що належить одному чи кільком авторам. Монографія являє собою вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової проблеми з критичним аналізом, визначенням значущості, формулюванням нових концепцій.

Автореферат дисертації - наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук. Автореферат дисертації складається відповідно до встановлених вимог, інформує про основні смислових аспектах дисертації та фіксує науковий пріоритет автора.

Препринт - наукове видання з матеріалами попереднього характеру, які публікуються до виходу у світ видання, в якому вони можуть бути поміщені.

Тези доповідей (повідомлень) наукової конференції (з'їзду, симпозіуму) - науковий неперіодичний збірник, опублікованих до початку конференції матеріали попереднього характеру (анотації, реферати доповідей і повідомлень).

Матеріали конференції (з'їзду, симпозіуму) - неперіодичний збірник, у якому підсумки конференції (доповіді, рекомендації, рішення). Залежно від напрямку розрізняють матеріали наукової, науково-практичної конференції і т.п.

Збірник наукових праць - збірник матеріалів досліджень, наукових установ, навчальних закладів або товариств. Це - «Праці», «Вчені записки» та інші збірники, що містять статті різних авторів, у яких викладаються проміжні або кінцеві результати науково-дослідної або дослідно-конструкторської роботи.

До особливого виду НІ можна віднести зібрання творів (повне зібрання творів) вчених, тобто видання, що містять всі або певне коло наукових праць певного автора або співавторів-науковців.

По конструкції НІ діляться на малооб'ємні (матеріали конференцій, автореферат дисертації) та об'ємні - їх більшість. Середній обсяг монографії - 10-20 обліково-видавничих аркушів, зібрань творів і багатотомних праць - 30 і більше листів. Зібрання творів, фундаментальні праці випускаються в цельнотканевих палітурках, нерідко використовується тиснення. Автореферати дисертацій, тези доповідей оформлюються простіше, на дешевому папері, в обкладинках. Їх розмножують засобами оперативної поліграфії. Разом з тим оформлення НІ має і спільні риси. Це, по-перше, ретельно розроблений довідковий апарат видання, відповідний їх змістом та структурою. Матеріали конференції супроводжуються іменними, алфавітними списками учасників конференції. Збірники статей супроводжуються передмовами, іменними покажчиками (авторів, персоналій, установ). Наукові збірники мають тематичними рубриками, змістом і т.п. По-друге, для НІ характерна особлива точність і детальність шрифтових ілюстрацій (графіки, діаграми, креслення), фотоілюстрацій. Рідко застосовуються художні репродукції і гравюри, за винятком книг з історії культури, літератури, мистецтва.

Носіями наукової інформації є не тільки наукові видання, а й неопубліковані (дисертація, звіт про науково-дослідної та дослідно-конструкторської роботи, депонована рукопис, інформаційний листок, рукопис перекладу) і непублікуемие документи (звіт про закордонні відрядження, протокол випробувань виробів та матеріалів) , а також документи на нетрадиційних носіях інформації (мікрофільм, мікрофіші, магнітна плівка, диск, дискета, відеодиск і т.п.).

За складом основного тексту:

моновидання (в основі — один твір, скажімо, монографія або автореферат дисертації);

тези доповідей чи повідомлень (наукової конференції, симпозіуму, з'їзду);

матеріали конференції (симпозіуму, з'їзду);

збірник наукових праць.

3. Історичні витоки рукописної книги.

( писала все, що знайшла, оберете потрібний для вас матеріал)

4 періоди розвитку писемності:

1.Мнемонічний – коли певний предмет був нагадуванням у спілкуванні людей на відстані…був інструментом фіксації в памяті і виступав протосимволом.:

Квіпус – вузлик. – вервечка із зав’язаними вузликами

Вапуни – мушлі або камінці.їх збирали і фарбували.

Бірки – певні позначки …паличка яку загострювали з одного краю і встромляли в землю, роблячи зарубки, щоб рахувати дні.

2.Піктографічне – певний малюнок означав певне слово.

3.Ідеографічне – письмо ідей.

4.Алфавітне письмо – малюнок означав певну літеру.

За час свого існування книга пройшла досить складний шлях. Першими «книгами», які дійшли до наших днів, були «кам'яні книги», тобто написи на каменях. Такий матеріал був довговічним, але дуже громіздким, і треба було витрачати багато часу і фізичних зусиль, щоб висікти на ньому текст. Тому людство шукало більш прості і практичні матеріали для письма. Писали на пальмових листках, бамбуку, шовку, металі. Писали на обструганих дощечках з дерева. Грецьке слово «біблос» означало «деревина». Саме тому дерев'яні дощечки з письмом стали називатися «бібліями».

Наші предки знайшли матеріал, який легко оброблявся і якого скрізь було багато, – бересту. Тонкий шар березової кори, нарізаний довгими стрічками, скручували у вигляді невеликих сувоїв. Спосіб письма на бересті – подряпини кістяним шилом.

Народи, які жили у Вавилоні і Ассирії, застосовували для письма глину. Після випалювання глина не боїться ні вогню, ні вологості, тому письмо на глиняних дощечках збереглося до наших днів. Спосіб письма на глиняних дощечках – вдавлювання трикутною паличкою по вологій глині, так званий клинопис. Обкладинкою для таких книг служив дерев'яний ящик, куди складалися таблички. Щоб сторінки не переминались, в кінці кожної таблички зазначали назву книги і перший рядок наступної таблички. 3 таких книг складалася перша бібліотека ассирійського царя Ассурбаніпала в XII ст. до н. е., яка нараховувала більше 20 тисяч глиняних табличок.

Єгиптянам матеріалом для письма служив папірус – тростина, яка росте в низинах річки Ніл. Спеціально оброблені окремі листки цієї рослини склеювали в довгі широкі стрічки і накручували на палки. Спосіб письма на папірусі – нанесення фарби, виготовленої з сажі. На папірусі вже малювали картинки і прикраси. Заголовні літери і перші рядки виписували червоним чорнилом. Саме від слова «червоний», латинською «рубрум», походить термін «рубрикація». Писали і малювали тростяною паличкою, яка називалася «калям» (донині на Сході так називають перо). Папірусний сувій використовувався у єгиптян з 3000 року до н. е. до IV–V ст. н. е.

В античному світі, головним чином у Греції і Римі, теж користувалися папірусними сувоями. На відміну від єгиптян, сувої робили невеликими, зручними для читання. Вони отримали назву томи (від слова «томе» – порізати на стрічки). Кожний такий том поміщали у спеціальний шкіряний футляр – капсулу, на якій завжди висіла дощечка з назвою книги – індекс. На звороті сувою писали ім'я автора, назву твору, короткий зміст. Цей напис, як і в сучасній книжці, називався титулом. У кінці сувою ставили ім'я переписувача, зазначали назви майстерні і за чиїм замовленням був переписаний твір.

У II ст. до н. е. в Пергамі розробили особливий спосіб обробки шкіри, внаслідок чого отримали матеріал для письма «пергамен». 3 нього спершу теж робили сувої, а пізніше зшивали в книгу. Таку книгу, яка мала вигляд теперішньої, стали називати «кодекс».

Греки і римляни до IV ст. н. е. використовували також книги з дощечок чи пластинок зі слонової кістки, з’єднаних кільцями або ремінчиками. Такі книги, залежно від кількості дощечок, називали диптихом – 2 дощечки, триптихом – 3 дощечки і поліптихом – багато дошок. Сьогодні подібне скріплення використовується в календарях, записниках.

У VII ст. в Китаї з'являється перша ксилографічна книга. Гравюри і текст для такої книги вирізували на дерев'яній дощечці, і вже з неї друкували по дві сторінки на одній стороні аркуша паперу, який був винайдений китайцем Дай Лунси в 105 р. н. е. Після видруку аркуші складали в одну стопу. Китайська книга починалася з останньої сторінки, пізніше так починали свої книги і японці.

В Європі ксилографічні книги з'явилися в Німеччині та Голландії в 1430–1450-х роках.

Велике поширення отримала книга в середньовіччі. При університетах, які виникали в цей час, організовувалися майстерні з перепису книг – скрипторії. Університети видавали закони – статути. У цих виданнях широко використовували заголовні літери – ініціали. На окремих сторінках малювали ілюстрації і розфарбовували їх червоною и зеленою кіновар'ю, лазур'ю, сріблом, золотом. Юновар на латині – «мініа», звідси ілюстрації дістали назву мініатюри.

Середньовічна оправа, дерев'яна або шкіряна, була особливим витвором мистецтва. Оправи прикрашали золотою і срібною інкрустацією, перлами, діамантами, інколи вставляли емалеві медальйони з живописом. Кожна тодішня книга мала великі застібки і закладки з парчі.

В XI–XII ст. Київ був одним із важливих культурних центрів середньовіччя, тому тут у монастирях теж утвердилося переписування книг. Київські князі сприяли розвиткові книжкової справи. В 1037 році київський князь Ярослав Мудрий заснував на Русі першу бібліотеку. Найдавнішою на території України книгою тепер вважаємо переписане на Русі дяком Григорієм в 1057 році «Остромирове Євангеліе»,

У цей час в руських книгах панував почерк, який мав назву устав. Пізніше, в XIV ст., для пришвидшення переписування книг стали застосовувати напівустав. Тоді ж стали застосовувати скорочення, які позначали особливими значками (титло). В кінці сторінки писали слово, з якого починалася наступна сторінка. Таке слово називалося «кустод» (сторож). У рукописних книгах того часу не було титульних аркушів, але самі книги розкішно прикрашалися. Заставки і кінцівки оздоблювали рослинним, тваринним чи геометричним орнаментом. Для заголовків використовували спеціальний шрифт – в'язь. Книги, прикрашені мініатюрами, називали лицевими рукописами.

Значно вищого розвитку досягла книговидавнича справа у Європі в епоху Відродження (XV–XVI ст.). На цей час склалися основні елементи книги, принципи її оформлення, редагування, виготовлення та розповсюдження книг. До того ж папір – основний матеріал для книги, виготовляли в Європі у достатній кількості.

У XV ст. в Кореї починають друкувати книги окремими рухомими літерами, відлитими з бронзи.

В Європі в 1440 році в місті Таарземі (Голландія) літери відливає Лаврентій Костер.

Велику ідею книгодрукування здійснив на практиці Йоганн Гутенберг. В 1450 році він почав друкувати невеликі книги, календарі і листівки. У 1452 році завершив чотирирічний друк Біблії. В своїх книгах Гутенберг зберіг від рукописної книги форму, елементи, накреслення шрифту і залишав вільні місця для вписування ініціалів, заставок і кінцівок.

Книги, надруковані в XV ст., прийнято називати інкунабулами (на латині – «в колисці», тобто на початку книгодрукування).

У цей час був започаткований екслібрис. Саме тоді в Італії винайдено гравюру на міді, яка дала поштовх розвитку глибокого друку. Знаменитий друкар з Венеції Альд Мануцій підійшов до справи редакційної підготовки книг з наукової точки зору, він же перший застосував в книгах курсивне накреслення шрифту,

Йоганн Гутенберг винайшов пуансон – відливну матрицю, ручний відливний апарат, литу свинцеву (гартову) літеру, складання з окремих літер та ручний прес, який використовував для друку книг. 3 цього часу починає свою історію друк з використанням пресів, який проіснував аж до XX ст. Лише в 1897 році Тольберт Ланетон винайшов буквовідливну складальну машину – монотип. Тоді ж почала працювати перша фотоскладальна машина.

В 1955 році сенсаційне відкриття в галузі електроніки сповістило про кінець епохи свинцевого шрифту Й. Гутенберга. Перфострічку, яку застосовували у фотоскладальних пристроях, замінила ЕОМ, за командою якої знаки проектуються на фотоматеріал з швидкістю від 30 до 100 тис. на годину. В 60-ті роки з застосуванням нових ЕОМ і електронно-променевих трубок швидкість складання зросла до 600 тис. знаків.

У 1976 році замість електронно-променевої трубки в процесі цифрового кодування знаків стали застосовувати лазерний промінь, який дає змогу досягти небувалої чистоти і чіткості кодування тексту, відкриває великі можливості для його передачі на відстань. Подальший прогрес в книгодрукуванні залежить тепер від розвитку електроніки.

У наш час великі ротаційні машини офсетного друку з електронним управлінням можуть задруковувати матеріал з обох сторін як на окремих аркушах, так і на рулонному папері, з швидкістю більше як 30 тис. відбитків за годину.

Отже, лінотип і високий друк проіснували недовго і зараз практично не використовуються. Однак офсет і глибокий друк залишились – головним чином завдяки спрощенню техніки виготовлення друкарських форм. З'явилися нові способи друку: електростатичний та струменевий. В струменевому друці зображення чи текст переносяться на папір керованим за допомогою ЕОМ струменем, який розпилює сотні тисяч електростатично заряджених краплин фарби на секунду. При електростатичному – форма, яка пройшла електростатичну обробку, з нанесеною на неї порошковидною чи рідкою фарбою віддає її на папір, який отримав попередньо протилежний заряд. Обидва способи відкривають шлях безконтактного друку, який іде на зміну друку з покритої фарбою форми.

Таким чином історія поліграфії та видавничої справи, як і інших досягнень людства, – це історія взаємодії технічного прогресу і соціального розвитку. Кожний з цих напрямів сприяє розвитку іншого, почергово стає ведучим, але тільки при умові злиття в один спільний потік можливі докорінні зміни в житті людського суспільства.

Форми книгипостійно змінювалися залежно від досягнутого рівня матеріальної й духовної культури. Перші книги дійшли до нас у вигляді чи то різноманітних малюнків на кам'яних стінах печер, чи то помережених витіюватими позначками глиняних виробів, чи то в грубих шкіряних або витончених шовкових сувоях, чи зв'язаних шкіряними нит­ками сторінок-дощечок з бамбуку, сосни чи берестової кори. Відомі також книги, виготовлені з пальмових листків, скріпле­них у вигляді віяла, писані на тонких пластинках із бронзи, свинцю, міді. Нерідко такі дощечки прибивалися на стінах будинків у людних місцях (якщо тексти подавалися там з одного боку), або прикріплювалися на ланцюжку, коли текст був з двох боків.

Сувій—згорнутий довкола круглої основи матеріал, який використовувався для написання текстів. За такий книжковий матеріал у старовину слугували: розрізані вузь­кими смугами і зшиті між собою в довжину шкіри тварин, шовк, папірус, пергамент, а пізніше — папір. У цілому се­редня довжина сувоїв не перевищувала 10 метрів. З найвідоміших в історії книг у ВИГЛЯДІ сувоїв можна назвати Сувої з Мер­твого моря, так звані Кумранські сувої (про них ітиметься нижче) та Сувій Гарріса, створений у XII ст. до н. е., а віднайдений наприкінці XIX століття у Фівах. Останній має довжину понад 40 метрів і ширину понад 42 сантиметри. Зберігаєть­ся, як один з найцінніших експо­натів, у Британському національ­ному музеї. Відомі також сувої, віднайдені на руїнах античної Помпеї, час написання яких —І ст. н. е. Щодо наших земель, то тексти у вигляді сувоїв ство­рювали київські князі та запорозькі козаки, відправляючи в такій формі різноманітні послання до своїх союзників і суп­ротивників. Тексти на таких сувоях писалися, як правило, лише з одного боку.

Кодекс —форма стародавньої книги із скріплених разом папірусних (пергаментних, паперових тощо) аркушів чи тоненьких дощечок у вигляді цільного блоку, різного за розміром і товщиною. Така форма книги виникла у II ст. до н. е. На початку це були всього лиш своєрідні зошити — покриті воском і з'єднані разом дощечки, на яких писали текст, що згодом можна було витирати. Поширенню кодек- сного варіанту книги й активній заміні ним сувоїв значною мірою сприяло винайдення нового матеріалу для писання — пергаменту.

Донедавна вважалося, що най­давнішою книгою на землі в її ко- дексному варіанті, що збереглася донині, є так званий Сінайський кодекс. Він являє собою один з рід­кісних варіантів книг Святого Письма. Час написання відносить­ся до 4 ст. н. е.Однак у середині 80-х років минулого століття мо­лодий єгипетський археолог У результаті своїх дослідів натрапив на ще один книжковий шедевр, написаний у ту ж пору. Незабаром провідні учені-книгознавці Заходу оголо­сили знахідку чи не найдавнішою книгою в світі з-поміж досі відомих стародавніх рукописів, що мають форму кодексу. Вона одержала назву Копський біблійний текст.

Тимошик. Історія видавничої справи.

Ранні осередки рукописної книги на Близькому Сході, в Азії та Європі

Ассирія

В історії людської цивілізації помітне місце посідає дивовижна «глиняна бібліотека» правителя колись могутньої держави Ассирії – Ашшурбанапала  (669 – бл. 633 до н.е.). Під час розкопок було виявлено понад 22 тис. глиняних табличок, вкритих дрібно помереженими клинописними знаками. Час їхнього виготовлення – 9 – 7 ст. до н.е. Документальним підтвердженням належності цієї бібліотеки тодішньому правителю Ассирії Ашшурбанапалу слугують написи-штампи на кожній пластинці – «Палац Ашшурбанапала, царя царів, царя Ассирії».

Хоча глиняні таблички-сторінки дають ученим безцінний первинний матеріал для вивчення історії, культури та побуту країн Близького Сходу, вони були тяжкими, громіздкими й потребували особливо бережного ставлення. При перенесенні чи транспортуванні плитки легко розбивалися.

Єгипет

Сусіди ассирійців – єгиптяни, спробувавши запровадити в себе глиняні книги, незабаром відмовилися від такого способу їх виготовлення. Для збереження і поширення письма вони застосували інший матеріал – папірус.

Батьківщиною папірусу здавна вважається Єгипет. Саме тому на цьому матеріалі тут створено найбільше книг. Перші тексти, написані на папірусі, з’явилися у 3 тис. до н.е. Сенсаційними були знахідки розкопок, які проводилися, у 60-х роках минулого століття. Австрійському вченому Фекельману вдалося прочитати віднайдений у 1963 році неподалік Салонік обвуглений аркуш папірусу, написаний у 4 ст. до н.е. Це своєрідні коментарі до орфічних поем, які були покладені під час похоронного обряду в могилу молодій особі.

Ретельно відпрацьована єгиптянами технологія виготовлення папірусних аркушів виявилася справді досконалою і неперевершеною. Написані на папірусі стародавні книги і через тисячоліття вражають сучасників чіткістю текстів, майстерністю безіменних творців. Багато рукописних книг, особливо творів художньої літератури, гарно ілюстровані. Таке поєднання писаного тексту з мистецькими витворами обумовлювалося загальним задумом творців давньоєгипетської книги – зафіксувати і зберегти на гарно вибілених папірусних сторінках для нащадків інформацію про зміст і сенс життя сучасників.

Єгипетські книги, виготовлені на папірусі, мають здебільшого форму сувоїв. Середня довжина такого сувою складає до десяти метрів, ширина – 15 – 30 сантиметрів.

Китай

Найпоширенішими були в’язанки бамбукових чи дерев’яних дощечок, скріплених шкіряним шнурком у верхній частині через спеціальні отвори. На них писали спеціальним чорним лаком, виготовленим із соку деревини і нанесеним на гострі кінцівки дерев’яних паличок. У 60-х роках ХХ ст. в Китаї знайшли одну таку книгу, де увінчені філософські твори видатного китайського історика Сим Цяня.

Індія

Індійські манускрипти творилися як на глиняних та дерев’яних табличках так і на пальмових листках, шкірі, шовку, металевих пластинах і камені. Одне з книжкових чудес, створене індійськими майстрами, - багатомовний рукопис, у якому зашифровано на одній сторінці по декілька творів. Прочитати кожен з цих творів можна тоді, коли оволодієш своєрідним ключем – порядком зміни читання посторінкових цифр.

Становлення книгозбірень

Про бібліотеку Ашшурбанапала вже йшлося. Варто згадати у цьому контексті ще про одну з найкрупніших у Стародав­ньому світі книгозбірень —Пергамську бібліотеку, перед приміщенням якої за вказівкою царя Семе­на II були споруджені статуї і бюсти кращих представників красного письменства. За переказами, в III—І ст. до н. е. ця бібліотека була подарована Марком Антонієм єгипетській цариці Клеопатрі і згодом склала основу колекції знаменитої Олександрійської бібліотеки. Після проведених свого часу роз­копок засипаних попелом вулкану Везувій у 79 році н. е. ан­тичних міст Геркулануму і Помпеї вченим вдалося повернути історії один з просвітніх набутків Геркулануму — багатющу колекцію папірусних сувоїв. Ретельно схованих у вогнетривкі чохли, таких сувоїв нараховувалося... понад півтори тисячі. Вулканічна лава законсервувала для історії в руїнах цього міста близько 800 папірусних сувоїв. А от на відміну від Геркула­нуму, в руїнах Помпеї, що стала відомою в світі лише за мис­тецьким полотном знаменитого художника, геологам вдалося віднайти лише кілька списаних текстами воскових дощечок.

Про обсяг рукописного книготворення у стародавній Греції може засвідчити один документ, відкритий у XIX сто­літті видатним французьким дослідником історії книги Емілем Еггерем. За повелінням тодішнього царя Птоломея Філадель- фа, два учені-словесники зробили опис наявних книг у двох бібліотеках, заснованих цим царем. Кількість зафіксованих у цьому документі томів з першої бібліотеки сягає 42.800, а з другої — 490.000. Перелік лише одних комедій складає спи­сок з півтори тисячі назв, трагедій — 550 назв.

Ще більше вражає відкритий цим же ученим інший до­кумент доби третього царя з династії Птоломеїв — каталог наявної в рукописах грецької літератури. Автор цього ката­логу — відомий поет александрійської школи Каллімах — розмістив свій довідковий текст у більш ніж 120 книгах. Ре­тельний упорядник порахував навіть кількість рядків в усіх творах Аристотеля, наявних у грецьких бібліотеках, — таких рядків виявилося 445.270.

До речі, у стародавній Греції складання каталогів, таблиць, списків, довідників рукописних праць окремих авторів — філософів, поетів, драматургів — було дуже поширеним яви­щем. Зважаючи на те, що нерідко під час пожеж чи багато­разового прочитання знищувалися, зношувалися й губилися початки сувоїв чи перші й останні сторінки книг, саме такі своєрідні довідкові видання, які зберігалися віками у бібліоте­ках, ставали пізніше єдиним джерелом пошуку імені автора тієї чи іншої книги, місця й часу її написання.

Тимошик. Історія видавничої справи.

Білет № 8

3. Видавнича справа в умовах цензурних обмежень і заборон (XVII–початок ХХ ст.)

( У кого є книжка Тимошика, то сторінка 230- 256)

Цензура, в широкому розумінні сло­ва, означає нагляд за друком з метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Ро­сійській імперії стала... діяльність друкарень в Україні. Справа втому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця XVII століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Укра­їнські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність укра­їнських друкарень: "Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займа­тися і друкувати різні книжки".

Початок цензури українських друків

Першу спробу поставити діяльність Чер­нігівської і Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких уря­дових чинників, під свій контроль здійс­нив цар Олексій Михайлович. Справу до­вершив Петро І, який відомим указом від 5 жовтня 1720 року підпорядкував усі вільні друкарні в Ук­раїні цензурі духовної колегії і заборонив друкування в Києві і Чернігові книг, "не согласньїх с российскими печатми", тобто, тогочасною українською мовою.

У загальній формі цей указ був повторений 1721 року. Остаточно діяльність вільних друкарень заборонила 1796 року.Катерина II. За її вказівкою всі друкарні в Україні були опечатані. Згідно з її розпорядженням, засновувалася особ­лива цензура з однієї духовної і двох світських осіб, у сто­лицях — за віданням сенату, в інших місцях — за наглядом губернських начальств.

Таким чином, було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов'язки доз­воляти чи забороняти книги.

СпецифіказастосуванняцензурногоЗаконодавстваРосіїдо українського друку

Волею історичних обставин складалося так, що в цензурному відношенні Україна, як одна з "окраїн" імперії, була значно в гіршому становищі, ніж, скажімо, Польща чи Фінляндія. Бо саме для України засто­совувалися, окрім загальних для всієї ім­перії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби "в україн­ських книгах, де трактується про народ­ність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов'ю до "отечества". Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов'янських народностей, а надто ж — після появи одухотвореної Шевченкової музи, яка на­гадала "малоросам" про їхню справжню Батьківщину, їх­ню колишню славу й принижувану століттями національну гідність.

Метою саме тих специфічних цензурних заборон україн­ського друкованого слова й була повна асиміляція українсько­го народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином, мови, літератури, куль­тури в цілому.

До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь- якої книги видавався лише з Петербурга.

8 лютого 1838 року було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протя­гом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і "обслуговував" практично всі друкарні, що входили до Київ­ського навчального округу.

Порядок проходження рукопису був таким. Після його вивчення цензором, якщо зауважень не виявлено, на зво­роті заголовного аркуша ставилася печатка такого змісту "Друк дозволяється з тим, щоб після віддрукування були до­ставлені в цензурний комітет три примірники". На заголов­ному аркуші книги видавець зобов'язаний був зазначити найголовніші дані: рік, місце друку, назва друкарні, а на зво­роті — повідомлення про дозвіл цензора. Після виготовлення накладу два примірники книги подавалися знову до цензур­ного комітету з рукописом для детальної звірки їх і можли­вого відхилення від затвердженого оригіналу. І лише потім давався "дозвільний квиток" на вивезення книги для про­дажу чи замовникові.

Будь-який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у цьому комітеті. Кожне нове перевидання книги, вже раніше затверджене, заново подавалося туди в рукописі для одержан­ня нового дозволу. За друкування недозволеної цензурою книги, якщо вона й не мала ніяких протизаконних нюансів з цензурного боку, власник приватної друкарні чи керівник друкарні казенної негайно передавався до суду. Міра провини збільшувалася, якщо в надрукованій таким чином книзі справді були абзаци чи речення, які входили в якісь бодай найменші суперечності з правилами цензури.

На 1798 рік припадає вихід книги, якій судилося стати живим "указуючим перс­том" на тернистому шляху поступу україн­ської історії. Що ж до вітчизняної видав­ничої справи, то це видання відкрило нову добу в її історії. Початок цієї доби пов'яза­ний з переходом друкарень на складання текстів народною мовою, що стала незаба­ром основою української літературної мови, а отже, потребою в складальниках, не кажучи вже про редакторів і коректорів, які б володіли цією мовою.

Усього ж, заданими "Енциклопедії українознознавста", в період від 1798 до 1840 року на території Російської імперії було видано 44 книги українською мовою, з них лише сім готувалося в друкарнях, розміщених на території України, переважно у Харкові.

Цензурнийтерорпісля"справибратчиків"

Після оголошення вироку суду щодо най­активніших членів братства 30 травня 1847 року, за яким найжорстокішої кари зазнав Тарас Шевченко (десять років солдатчини із забороною писати й малювати), 19 черв­ня міністр внутрішніх справ граф Пер- ковський своїм циркуляром надіслав у гу­бернські центри таку "видавничу" інформацію:

"Надруковані твори Шев­ченка — "Кобзар", Куліша — "Повість про український на­род", "Україна" і "Михайло Чер- нишенко", Костомарова — "Ук­раїнські балади" і "Вітка" — за­боронені і вилучені з продажу. Міністром народної освіти нака­зано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням".

Таке розпорядження міністра внутрішніх справ нароби­ло справжнього переполоху в цензурному відомстві. Поча­ли з'ясовувати, в яких друкарнях видавалися ці твори. Вия­вилося, що до їх появи причетні Петербург, Харків і Київ. "Українські балади" та "Вітку" під літературним псевдонімом М. Костомарова Ієремія Галка благословила в світ друкар­ня Харківського університету відповідно ще 1839 і 1840 року. На звороті обох книг зазначені прізвища цензорів, які доз­воляли їх випустити, — І. Снєгірьов та М. Каченовський. "Кобзар" Тараса Шевченка (обсягом до 114 сторінок) вида­вався в приватній друкарні Е. Фішера в Петербурзі 1840 року з дозволу цензора П. Корсакова. А з творами П. Куліша (всі три виходили окремими виданнями уі 843—1846 роках) "по­палася" друкарня Київського університету.

Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань, скла­дених цензорами, які після цього випадку ставали до руко­писів українських авторів дедалі прискіпливішими.

Судовий процес над "братчиками" став своєрідним сиг­налом для уже неприхованого наступу царського уряду на

український рух як сепарати­стський і, за словами Сергія Єфремова, також і "колек­тивним засудженням україн­ської книги як такої".

Чим далі, починаються все більші причіпки цензури до української тематики в на­укових книгах. Для прикла­ду, драматична видавнича до­ля випала на Літопис Григорія Грабянки. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження у 1853 році, побачив у ньому немало місць,де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до укра­їнської національності. Незважаючи на наполягання керів­ництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в дукарні Київського універ­ситету, залишити весь текст без змін, оскільки це історич­ний документ, а не твір сучасного автора, "Літопис Грабян- ки" все ж вийшов з цензурними купюрами.

Основні антиукраїнські цензурні циркуляри та їх вплив на друкарство

Валуевський циркуляр 1863 року

Від імені "більшості малоросіян" П. Ва­луев виклав у листі до міністра освіти свою знамениту думку про те, що "ніякої особ­ливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж ро­сійська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загаль- норосійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла, ніж українська мова, яку тепер творять".

Переконавши себе втакому висновку, П. Валуєв 18 липня 1863 року надсилає до Київського цензурного комітету таєм­ний циркуляр, який пізніше дістав назву Валуєвського.

Поява цього руйнівного для книговидавничої справи в Україні й ганебного в історії всієї людської цивілізації циркуляру зумовлена результатом культурницької праці, яка пожвавилася після першого десятилітнього антракту в істо­рії українського руху, пов'язаного з розгромом Кирило- Мефодіївського братства, невдалими спробами "Молодої України" підвести із занепаду духовні сили народу. На твер­дий грунт ставала "Основа" — перший у Росії україн­ський за мовою і суттю друкований періодичний орган, повсюдно в містах і селах України відкривалися недільні шко­ли, знову, як і в період виходу Кулішевої "Сільської бібліо­теки", до читача почали надходити українські книги, зок­рема підручники. Але, як висловився Сергій Єфремов, цьо­му медовому місяцю українського руху судилося мати надто коротке існування.

Емський указ 1876 року

"Розгромний" висновок створеної Олек­сандром II спеціальної комісії щодо "смер­тельно небезпечного" для Російської імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в травні 1876 року в німецькому містечку Емсі, де цар перебував з ро­диною на відпочинку, черговий антиукраїнський цензурний циркуляр. Тому й одержав він пізніше назву Емського. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії — до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень. Ось першодрук Емського указу:

"Государ Імператор в 18/30 день минулого травня Височай- ше повелів:

• Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі.

• Друкування й видання в Імперії оригінальних творів і пере­кладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком лише: а) істо­ричних документів і пам'яток; б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно дотримувався правопис оригіналів; у творах же красного пись­менства щоб не допускалося ніяких відхилень від загальноприй­нятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше як після розгляду ру­кописів у Головному управлінні у справах друку.

• Заборонити також різнома­нітні сценічні постановки і читан­ня на малоросійському наріччі, а також і друкування на такому ж текстів до музичних нот.

• Припинити подальший ви­пуск газети "Кіевский телеграф".

Про таке Височайше повеління повідомляю Вашу світлість для неухильного керівництва".Отож, на відміну від валуєвського обтічного, невизначе- ного "приостановить" головною домінантою цього акта стає слово "воспретить". Так само як на відміну від попередньо­го, в цьому циркулярі перший пункт починався із заборони ввезення українських книг з-за меж Російської імперії.

Цензура після Емського указу

В Україні настав, таким чином, найгнітю- чіший, найтрагічніший 30-літній період реакційної цензури. Дедалі важче доводи­лося українському друкованому слову про­биватися крізь цензурні й поліцейські ро­гатки до читача. Закривалися українські часописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність до друку, поширення чи й навіть читання книжок українською мовою.

Саме на цей період припадає особливо "плідна" діяльність двох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських інституцій — Київського Тимчасового комітету у справах друку та Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управ­ління були безпосередньо підпорядковані двом провідним центральним відомствам міністерства внутрішніх справ у Пе­тербурзі — Головному управлінню у справах друку та цент­ральному комітету з іноземної цензури — і мали практично ніким не обмежені повнова­ження в Україні щодо того "пушать" чи "не пушать" до друку або щодо поширення серед українського населення будь-якої україномовної книж­ки, листівки чи періодичного видання. Щоправда, рішення хоча й приймалися київськими цензорами, але мали силу лише після того, як затверджувалися в Петербурзі, на що втрачалося від одного до восьми місяців.

Процедура отримання дозволу на друк була довгою і при­низливою. Крізь недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай най­менший натяк, скажімо, на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно виносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі "огріхи", і надсилалися письмово до Петербурга для "предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управления".

Революційні заворушення в Росії наприкінці 1905 року зірвали, нарешті, кайданиз українського слова. Царським маніфес- 1905 року том від 17 жовтня того ж року було декла­ровано всі громадянські права, обіцяно скликати Думу з правами законодавства і контролю. Проголошувалася також свобода друку. Вслід за Маніфестом обнародуються (24 листопада) тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси й книговидання, як один з різновидів друку "инород­ческого".Наставало бурхливе від­родження українського дру­ку. Так, на початок 1906 року в Україні вже працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилися в Києві.

Та радість від декларо­ваних свобод щодо україн­ського друку виявилася пе­редчасною. Стара імперська поліційно-репресивна адмі­ністрація, яка й надалі залишалася при владі, нічого не зби­ралася змінювати у відпрацьованій століттями системі управ­ління, спрямованій на утвердження великодержавного цент­ралізму, тотальної русифікації околиць імперії. Слідом за реформами Думи, які чимдалі набирали консервативнішого відтінку, поступово почала відновлюватися недавня репре­сивна політика держави щодо українського друку. На початку наступ реакції проходив шляхом запровадження всіляких "тимчасових правил", "роз'яснень", "уточнених положень". Надалі ж і ці формальності, які забезпечували бодай видимість законності, були зігноровані. У національній державній по­літиці знову почала домінувати зневага до всього україн­ського, прагнення будь-що знищити паростки національного відродження.

Вже 1907 року з метою обмеження ввезення україно­мовної літератури з Галичини до Росії особливим цирку­ляром було запроваджене непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені до­датково у 1909 році. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два доку­менти тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 роках.

1. Поняття редакторського аналізу, редакторського висновку.

Редакторський аналіз - дуже складний розумовий процес, і структура його (складові частини та зв'язки між ними) дуже складна.  Редакторський аналіз протікає як у трьох площинах.  По-перше, він ділиться на частини, оскільки сам твір складається з багатьох елементів і частин (одиниць тексту), кожна з яких вимагає самостоятельноого аналізу.  По-друге, він складається з частин тому, що одиниці тексту піддаються не однієї, а багатьом розумових операцій, у кожної з яких своя мета:  глибоко оволодіти сенсом того, про що пише автор, тобто зрозуміти текст, і усвідомити. Якими формальними засобами користувався автор для передачі змісту;  переконатися в тому, що глибоке розуміння тексту дійсно досягнуто;  з'ясувати, якому читачеві адресований текст по суті його змісту і форми і що являє собою цей читач, які його найбільш істотні особливості саме як читача;  уявити. Як зрозуміє текст потенційний читач;  визначити, на що текст реально націлений і на що націлити його бажано;  встановити, якими загальними, особливими та індивідуальними рисами має твір, який задум автора;  уявити, як зміниться читач під впливом прочитаного тексту, яким буде результат читання.  Редакторський аналіз починається з читання рукопису, яке має суттєві особливості.  Перша особливість полягає в тому. Що редактор сприймає текст не як інформацію, а як реальність, весь час піддає його критиці.  Друга особливість полягає в тому, що редакторське читання змушує подумки ділити текст на частини, оскільки обсяг доступного глибокому розумінню і критичного розгляду матеріалу обмежений психологією сприйняття. Текст книги редактор ніби ділить на глави, глави - на розділи, розділи - на абзаци, абзаци - на окремі фрази.  Серед багатьох редакторських читань рукописи виділяються три основних:  1) ознайомлювальне;  2) рецензентское, оцінне;  3) шліфувальні, оздоблювальне читання.  1. Ознакомительное читання. Його основна функція - загальна пізнавальна орієнтування у змісті та формі твору. Вона дозволяє зрозуміти його в цілому і при подальшому, поглибленому читанні усвідомлювати місце і роль кожної одиниці тексту в змісті всього редагованого твори. Вона допомагає побудувати загальну модель читача, визначити головне функціональне призначення видання, сформулювати найважливіші особливості твору і автора.  2. Рецензенское, оцінне читання.

Його функції - поглиблене усвідомлення, опрацювання, аналіз, оцінка і критика тексмтових одиниць (від найменших до найбільших) і всього тексту в цілому по основних принципових питаннях змісту і форми релдактіруемого твори.  3. Шліфувальні читання. Його функції - аналіз та оцінка схваленого, визнаного придатним і до видання твору, пошук засобів усунення причин приватних недосконалостей, використання цих коштів і контроль за їх впливом на текст. На прогнозований результат читання потенційного читача [5].  Для професійного читання редактора в цілому характерно наступне:  зв'язок з аналізом твору. Редакторська читання має супроводжуватися постійним осмисленням змісту всіх понять. Неточне розуміння значення слова може призвести до недоліків будь-якого роду - від стилістичної похибки до концептуальної помилки;  критичне ставлення до читаемому матеріалу;  критичне ставлення до власних суджень, висновків і оцінок. Критичне ставлення до своєї працює виключає поспішні категоричні висновки, нехарактерні для творчогопроцесу;  осмислення матеріалу твору в повному обсязі по всіх його елементів;  раціональний підхід до сприйняття літературного матеріалу;  оцінка власного емоційного стану і реакції на текст. Виявлення причин, що викликали ті чи інші емоції, дозволяє прогнозувати вплив літературного матеріалу на читача;  підпорядкування процесу читання певної цільової установки. Від цього залежить характер читання: його швидкість, рівномірність, фрагментарність та ін Коли потрібно вивчити твір, читання має бути неквапливим вдумливим, супроводжується глибоким аналізом. Якщо ж у якийсь момент треба було роботи знадобилося уточнити рубрикацію одного розділу, то читання буде фрагментарним, швидким, що фіксує ключові смислові ланки змісту. Отже, професійне читання редактора може бути наскрізним і фрагментарним, швидким і повільним, рівномірним і нерівномірним;  підтримку уваги необхідними зусиллями волі. Професійне читання вимагає постійної уваги, яке підтримується зусиллями волі, інтересом до твору, професійним інтересом. Редактора особисто може не цікавити тема, розглянута в творі, але його має цікавити твір з точки зору вирішення професійних завдань, можливості підготовки видання, пошуку оптимального варіанту твору;  багаторазовість процесу; запис зауважень у різних формах (на полях авторського оригіналу, на окремих аркушах паперу, в робочому зошиті). Поноси такого роду на першій стадії роботи над рукописом дозволяють фіксувати спостереження. Зроблені під час редакторського аналізу. Потім вони служать матеріалом для узагальнення при підготовці редакційного ув'язнення. Надалі поноси використовують і під час виправлення тексту. Це дуже дієвий спосіб надання конкретної допомоги автору в удосконаленні його твори. У деяких випадках (наприклад, при підготовці до друку художнього проізведенія0 їх можна вважати основною формою редакторської роботи. 

Критерії оцінки твору: новизна, достовірність її відтворення і обґрунтованість інтерпретації; масштаб і значущість проблеми, під кутом зору якої розглядається реальна конкретна ситуація; оперативність матеріалу; конструктивність і переконливість ідеї; чіткість і вмотивованість монтажно-композиційного рішення твору; смислова точність, яскравість, журналістського образу; логічна і лексико-стилістична письменність матеріалу.

Редакторський висновок є основною формою прийняття рішення в усній або письмовій формах.

Структура редакторського висновку така: загальний висновок, конкретні висновки; діагноз (причини порушень); рекомендації авторові у вигляді програми правки (система завдань для автора або редактора). Формулювання редакторського висновку є надзвичайно важливою справою, оскільки на цьому етапі редакторської діяльності проявляється кібернетичний аспект праці редак-тора, який виконує по відношенню до автора регулюючу, управлінську функцію. Це той момент праці, коли встанов-люється комунікативний зв'язок між редактором і автором. Зміст цього зв'язку надзвичайно важливий, адже від нього залежить реакція автора на зауваження, та й наступна робота самого автора. Мета редакторського висновку: поставити перед автором або самим же собою, редактором, конкретне завдання щодо правки твору на основі наукового аналізу матеріалу. Під час формулювання загального й конкретних виснов-ків необхідно уникати багатозначних, неточних, поетичних висловів типу "мова твору - барвиста, соковита, яскрава; не-достатньо розкрита тема" тощо. Висновки мають бути лако-нічними, точними, конкретними, аргументованими. Цього можна досягнути лише через постановку редакторських діаг-нозів, коли називається не тільки факт порушення, а й причини, що привели до нього, тобто визначається "хворо-ба" твору. Для цього необхідна система термінів, які позна-чали б порушення у творі та їх причини. Так, замість форму-лювання "незрозуміла тема" потрібно давати вислів типу "твір тематично аморфний", оскільки існує визначення те-матичної аморфності як неоднорідної тематичної структури, яка утворюється в результаті асоціативних тематичних від-хилень. Останні спричиняються або відсутністю усвідомленої комунікативної мети, або поганою роботою механізмів уваги й пам'яті. Письмовий редакторський висновок, крім усього, є єди-ним документом після аналізу твору, на який може посила-тися редактор і редакція в конфліктних ситуаціях.

2. Типологічна характеристика довідкових видань. Різновиди видань цього типу.

(Лекція Семенко С.В)

Довідкові видання – скарбниця і провідник об’ємної універсальної інформації, яка накопечина людством.

ДВ ширико використовується в науці і виробництві, в культурно-освітницькій роботі та побутті.

Значення ДВ як «скарбниці» інформації пов’язане з реалізацією процесу концепці знань, їх наукової гнучкості з метою досягнення інформаційної ємкості. Висока концентрація інформації ДВ досягається за допомогою стислого, лаконічного викладу відомостей у форматі готових даних, висновків, рекомандацій. У тексті не допускаються розлогі пояснення, тлумачення, ланцюжок аргументів і доказів, прикладу.

Основне завдання ДВ – дати короткі відповіді на орієнтовні питання потеційного читача, у зв’язку з цим зібраний в ДВ матеріал максимально відкритий для пошуку. Оптимізація ДВ призначених не для суцільного, а для вибіркового читання, сприяє максимальне подрібнення матеріалу на статті розділу, рубрики, підрубрики, а також алфіавіта, систематична,номерна, хронологічна чи таблична форма подачі відомостей з метою створення максимального комфорту для їх пошуку.

Особливо структурної розробки в ДВ потрубує система пошукової орієнтації основне навантаження в яких лягає на додатковий матеріал. Найбільше ефектовно зміст видання розкриває комплекс вказівників, а також система посилань, в яку входять вказівники типу «див.» чи виділенні курсивом слова, довідкові статті.

Не менше важливу роль у системі пошукові орієнтації відіграють поліграфічні засоби виділення інформації: шрифтові виділення, виступи, змітований формат сторінки, кольоровий код.

ДВ прийнято ділити на три основні підвиди:

• енцеклопедії: (енцеклопедичні словники);

• словники: ( термінологічні словники);

• довідники.

2. Енцеклопедичні видання

Енцеклопедія – отнотомне чи багатотомне довідкове видання, яке містить в узагальненому вигляді узагальнені відомості з одної чи кількох галузей і практичної діяльності, виклададених у вигляді коротких статей, розміщених в алфавітному порядку.

За додатковим фцнкціональним ризначенням розрізняють енцеклопедичні видання: наукові, науково-популярні,для дозвілля.

На допомогу науковим дослідженням призначенні наукові енциклопедії, адресовані спеціалістам відповідної галузі знань. Вони покликані відобразити історію якої-небуть певної науки і її сучасний стан. Науковий характер енцеклопедії відображено, перш за все, в принципах відбору матеріалу, які визначенні необхідністю грунтовної розробки спеціальних питань. Тому науковими за своїми функціональним приначенням мають бути лише галузеві енцеклопедії.

Завдання наукової енцеклопедії вимагають особливої форми презентації матеріалу. За схемою організації – це серія монографічних статей, пов’язаних за допомогою системи послань. Статті, за звичай, належать авторитетним ученим і становлять найновіші дані з теми. На відміннувід монографій, у цих статтях відсутні суб’єктивні полемічні інтерпретації. Автори намагаються представляти сумарний результат наукових досягнень.

Особлива увага подається й суперечливим моментам і проблемам в осмисленні певної теми.

Статті в науковій енцеклопедії мають солідну бібліографію. Престаттеві списки в енцеклопедії обєктивні показники наукової розробленності проблеми. Ця науково-допоміжна бібліографію має тенденцію до певного віідображення науково вагомої літератури (в тому числі й іноземними мовами).

Науково-популярні енцеклопедичні видання розрахованні на широке коло читачів, як спеціалістів, так і любителів.

Завдання науково-популярного енцеклопедичного видання – дати пояснення загальних і часткових видань і явищ – обумовлює домінування у ній довідкових статей. Науково- популярні енцеклопедині видання виконують і популяризаторську функцію: популяризацію спеціальних знань ( Музична енциклопедія, Театральна енцеклопедія).

Видавці використовують поділ важких за темою статей на дві частини:

• перша містить для широкого кола читачів визначення і пояснення терміна;

• друга (середина чи кінець статті) може включати відомості для спеціалістів.

Для диференціації «загальноцікавих» і спеціальних відомостей іноді використовують різноманітні шрифти.

Для науково-популярних енцеклопедій характерно поєднання двох типів статей: статей-довідок і статей-оглядів, різних за об’ємом і стилем викладання матеріалу. Статті-огляд є науково-популярними монографіями.

Енцеклопедія для дозвілля окрім загальноосвітніх і культурно-просвітницьких завдань, мають на меті пропаганду раціональної організації побуту і дозвілля. Наприклад: Коротка енцеклопедія домашнього господарства.

За характером інформації серед енцеклопедичних видань виокремлюють: універсальні, галузеві, тематичні, персональні і регіональні енцеклопедії та енцеклопедичні словники.

Універсальні енцеклопедичні видання охоплюють усі сфери знань. ВУЕ, УСЕ.

Галузеві енцеклопедичні видання – зібрання відомостей з певної галузі науки чи культури («Літературна енцеклопедія», «Економічна ецеклопедія»). Серед них можливі науково-популярні енцеклопедії та енцеклопедичні словники.

Будь-яка актуальна (з точкизору науки чи просвіти) конкретна тема в межах тієї чи іншої науки (на межі наук) може бути розроблена в енцеклопедичній формі.

Тематичними є енцеклопедії «Полтавщина», «Енцеклопедія постмодернізму».

Персональні енцеклопедії є підсумковими у вивчені життя і творчості письменника, композитора «Шевченківський енцеклопедичний словник».

Видання регіональних енцеклопедій покликати відображати успіхи народного господарства, культурного життя різних країн, областей.

За структурою, тобто способи розміщення статей, енцеклопедій поділяються алфавітні і систематичні.

Об’єм енцеклопедій : великі і малі ( для універсальних, галузевих), на повні і короткі.

3. Термінологічні словники

Термінологічні словники описують предмети («номени») і «поняття» (терміни) певної науки.

У термінологічному словнику перевага надається словам.

У термінологічному словнику уживання термінів необхідно ілюструвати прикладами із спеціальної літератури.

За допоміжним функціональним призначенням розрізняють декілька різновидів словників:

1.Наукові термінологічні словники, які відображають термінологію галузі з максимально можливою повнотою і зі всіма притаманими недоліками.

Наукові термінологічні словники можуть слогувати базою для створення нормативних і науково-популярних словників;

2. Нормативні словники в цьому типі відображаються поруч із лінгвістичною нормою змістова нормативність терміна, поняття, і логічна нормативність (ієрархія понять, відображена в спстемі термінів);

3. Науково-популярні словники включають найбільш вживану спеціальну лексику.

За характером інформації серед термінологічних словників розрізняють:

1. за об’ємом інформаціїтлумачні і ті, що не тлумачень;

2. за мовою опису – одно, дво і багтотомні;

3. за широтою відомостей – міжгалузеві, галузеві, вузькогалузеві і тематичні;

4. за об’ємом мтеріалу – повні і короткі;

5. за хронологічним об’ємом – історичні і словники сучасної термінології .

4. Лінгвістичні словники

Лінгвістичні словники описють лексико-семантичну системи мови. Їх видання тісно пов’язане з лінгвістикою.

За додатковим функціональним призначенням:

• наукові дослідження всієї мови чимовних одиниць в певному аспекті. Х-но певний опис варіантів, відступ від норм в процесі розвитку живого мовлення.

• нормативні дають семантичну, граматичну, акцентологічну… характеристику слів згідно з діючими мовними нормами.

• навчальні служать посібниками в процесі викладання і навчаннямови. Направленість на певний етап навчання (тлумачні, орфографічні, орфоепічні).

За характером інформації загальні (одинадцятитомний Словник української мови) і часткові (Словник мови творів Т.Шевченка у двох томах).

За структурою:

• алфавітні словники;

• алфавітно-галузеві;

• частотні словники.

Семантична х-ка слів ( тлумачні, історично діалектні, іншомовних слів неологізмів).

За мовою (одно і багатомовні,перекладні).

Історичний аспект синхронні словники, діахронні ( етимологічні, історичні, архаїзмів).

Форморозяснююча функція граматичні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, морфемнні.

Стилістичні відмітки (синонімів,антонімів, паронімів трудощів укр.мови словника мови письменників).

5. Довідники

Довідники - видання, яке має систематичну структуру чи побудована за алфавітом заголовків статей і носять прикладний, практичний характер.

Функції довідників:

• пропагандистська;

• виховна;

• освітня;

• допоміжна;

• інформаційна.

Масово-політичні довідники («Довідник виборця»).

Наукові довідники:

- вказівники (зоологічні,ботанічні);

- наукові каталоги;

- біографічні довідники: (монографічний стиль статей);

- довідники-хронографи (факти за роками, місяцями).

Виробничі (точна читацька адреса «Довідник електрика»).

Навчальні:

• комплексні.

Науково-популярні («Все про лікарські рослини», «Все про фітнес»):

• путівники;

• науково-популярні каталоги музейних зібрань, виставок.

Побутові довідники (поштових індексів, адресно-телефонні книги, кулінарні «Довідник молодої господині»).

Білет № 9

1. Робота редактора з темою та фактами повідомлення.

1. Факт у журналістському творі. Факт-основа журналістсько­го твору В широкому розумінні фактом називають справжню, невигада- ну подію або явище, те, що насправді мало місце, відбулося. Цей термін означає щось до певної міри відокремлене, одиничне¹. треба розрізняти факт об'єктивний і факт, трансформований у свідомості"³. Розрізняють також два види фактів: науковий факт, якому відповідає конкретне іс­торичне явище чи подія, і художній факт, який утворюється на основі узагальнення окремих рис, узятих з багатьох фактів⁴.

У редакційній практиці поняття фактичний матеріал включає в себе власне факти, тобто щось твердо встановлене, таке, що відбуло­ся насправді, та власні імена, географічні назви, дати, кількісні показники. До фактичного матеріалу відносять також цитати¹.

Дуже важливим етапом праці журналіста над твором є збирання фактичного матеріалу до нього. Повідомлення фактів, їх констатація, опис і добір - це вже їх певна оцінка, тобто вже самйй добір фактів для оприлюднення є своєрідною попередньою їх оцінкою. Саме обран­ня того чи іншого факту для оприлюднення виокремлює його з-поміж інших і привертає до нього увагу громадськості. Цим журналіст іноді впливає на природу факту й на дальший його розвиток, бо вже те, що на цей факт звернуто увагу, може змінити ставлення людей до поруше­них питань. Суб'єктивізм журналіста може виявитися й у замовчуванні фактів, у прагненні не помічати тих із них, які йому "заважають". За об'єктивними, некоментованими фактами часто простежуємо певну позицію, мету, політику власника ЗМІ. Специфічною тенденцією сучас­них мас-медіа нерідко є винятковий надмір інформації, змішування соціально важливих фактів з випадковими, з інтимно-особистими².

Редактор має розглядати факт у ряді інших, бачити його минуле й майбутнє, брати у всіх можливих взаємозв'язках. З погляду практичної журналістики добір фактичного матеріалу конче потрібний, на думку Д.М.Прилюка, по-перше, тому, що життя породжує щохвилини безліч різних фактів, а ефірний час, газетна площа обмежені. По-друге, факти за своїм значенням далеко не рівноцінні. По-третє, вони нерідко повто­рюються. І, по-четверте, не кожний факт можна перевірити³. Все, про що йшлося вище, визначає виняткову важливість редакторського аналізу фактичного матеріалу. Найважливіше завдання редактора - з'ясування якості фактичного матеріалу.

Другим завданням є встановлення правильності, точності наведе­них у тексті відомостей. Правдивість фактів - важливий критерій цінно­сті журналістського твору. Значна частина неточностей у рукописі йде від автора. Окремі помилки виникають під час підготовки рукопису до оприлюднення. Але, крім суб'єктивних причин виникнення фактичних помилок, є й низка об'єктивних. Життя йде вперед, розвивається наука, техніка, культура, і те, що вважали правдивим учора, може стати по­милковим сьогодні¹. "Для редактора нема неточностей великих і малих, помилок значних і незначних. Всі неточності й помилки треба вчасно зауважити й усунути. Навіть у тому разі, коли помилка здається зовсім невинною, не загрожує змістові, читач завжди перевірить нас, і наймен­ша недбалість дасть психологічний поштовх для сумніву в правдивості думок автора", - зазначає К.М.Накорякова².

2. Перевірка фактичного матеріалу. Дослідники теорії редагу­вання пишуть про три основні види (способи) перевірки фактичного матеріалу:

-Звіряння факту з авторитетним джерелом. Самйй процес звіряння нескладний. Проте редактор має знати, до якого джерела звернути­ся в тому чи іншому випадку. Тут варто дотримуватися таких пра­вил:

• фактичний матеріал звіряють тільки за творами, з яких його взя­то. Для перевірки намагаються взяти останнє видання. Якщо праця увійшла до зібрання творів, користуються ним;

• за потреби звернутися до довідкових видань перевагу надають загальним і галузевим енциклопедіям, енциклопедичним словни­кам, а з-поміж них тим, що вийшли в спеціалізованих академічних видавництвах ("Українська енциклопедія", "Большая российская энциклопедия", "Наукова думка" та ін.);

• для перевірки статистичних відомостей треба звертатися до офі­ційних видань Держкомстату України (найчастіше це щорічники);

для встановлення правильності фактів з діяльності державних органів, зокрема тих фактів, які тільки нещодавно оприлюднені й не зафіксовані в довідниках, звертаються до офіційних видань -газет "Президентський вісник" (з 2005 року припинила вихід), "Уря­довий кур'єр", "Голос України", журналу "Президент" тощо. Ш Внутрішньотекстова перевірка. Вона передбачає вдумливий ціле­спрямований аналіз контексту, який дозволяє дійти висновку щодо істинності або хибності відомостей. Іноді внутрішньотекстова пере­вірка вимагає нескладних обчислень, оскільки неточності часто виникають у підрахунках, у процентних показниках тощо. Воднораз варто зауважити, що, сприяючи виявленню помилок, внутрішньо­текстова перевірка не завжди допомагає їх виправленню. Редакто­рові нерідко доводиться все-таки додатково звертатися до автори­тетного джерела.

-Офіційне підтвердження. Якщо перші два способи перевірки фак­тичного матеріалу не дозволяють установити істинність факту, до­водиться звертатися по консультацію до компетентних людей, до спеціальних установ. Офіційне підтвердження наукового інституту, підприємства, організації, державної установи є авторитетною під­ставою для оприлюднення оригінального фактичного матеріалу¹. Опрацювання фактичного матеріалу в ЗМІ вимагає від редактора найбільшої зосередженості, уваги, чіткого додержання правил редак­ційно-технічного оформлення рукопису.

факт може бути достовірним або недостовірним.Встановитифакт, тобто зробити його достовірним, означає здійснити його верифікацію. А зробити це не завжди можливо, деколи доводиться пробиватися через оцінку і коментар автора.

Достовірний факт-цесудження про подію, що виявилося істинним в результаті його верифікації. Недостовірний факт- це судження про подію, верифікувати яке виявилося неможливим. Якщо судження в результаті верифікації виявилося помилковим, то про факт як такому взагалі не може бути й мови.

У події є тільки одна властивість або ознаку - того, що воно відбулося (або не сталося). Вибори, що відбулисягубернатора- подія, суджень про яке може бути нескінченна безліч. Частина з них можливо верифікувати (перевірити); впроцесі верифікації деякі з них не підтверджуються і виявляються помилковими, інші - справжніми, підтверджуються і тоді перетворюються на факти.

Але є й оціночні судження - думки, які взагалі не можуть бути верифіковані. Вони оцінюють або сама подія, якої факт, тобто істинне судження про подію. Події оцінюються емоційно, факти - як правило, раціонально. Оцінки подій і фактів можуть бути незалежні один від одного.

Суджень нерідко буває декілька, вони утворюють свого роду пучок ознак події. Останні повинні характеризувати та учасників події, і характер дії, і обставини, при яких відбувалася подія, зокрема його часові та просторовімежі.

Сукупність істинних суджень про подію, що утворюють завершений сюжет цієї події, може бути названа реальним фактом на відміну від окремо взятого істинного судження про цю подію - вербального факту.

Для правильної кваліфікації суджень про ту чи іншу подію важливо враховувати цілісну структуру цієї події (реального факту, ситуації). Таку структуру вивчає особлива науковадисципліна– або мовна прагматика. У ній, зокрема, виділяються наступні важливі поняття: пресупозиція, мотивування, орієнтованість. Це характеристика ставлення мовця до ситуації спілкування.

2. Типологічна характеристика навчальних видань. Різновиди видань цього типу

(Практичне заняття з Методики журналістики)

Навчальні видання – це особливий вид видання, створений у відповідній формі та покликаний допомогти широкому колу конкретного користувача (учня, студента, аспіранта, викладача) в оволодінні ним навчальним предметом.

Зовнішньою ознакою навчального видання є зазначення на його вихідних даних рекомендаційного грифа відповідного освітнього міністерства, відомства, навчального чи наукового закладу, а також проходження визначеного порядку рецензування.

Предмет навчального видання - спеціально відібрані в деякому обсязі й адаптовані відповідно до читацької адреси знання, що характеризують основи науки й практичної діяльності.

Предметна область навчальних видань включає спеціально відібрані знання й подання, що відбивають закономірності тієї сфери діяльності, що формує предмет змісту навчальної дисципліни, а також методи їхнього одержання й застосування.

Крім того, предметна область навчального видання містить інформацію, що забезпечує виховний вплив на того, якого навчають. Наприклад, у навчальне видання, що розкриває принципи роботи двигуна внутрішнього згоряння, може бути включена інформація про проблеми підвищення екологічної чистоти його роботи. Ця інформація дозволить тому, якого навчають,, освоюючи безпосередні знання дисципліни, критично осмислити результати дії машини й сформувати особисте відношення до ситуації (крім конкретного знання про властиво процес). Предметна область конструюється стосовно до виду навчального видання, читацькій адресі й цільовому призначенню.[8]

Підкреслимо, що структура й зміст предметної області навчальних видань мають своєрідний характер. Сюди включені не тільки знання, але й методи їхнього одержання, не тільки подання й навички, але й методи їхнього практичного використання. Зміст предметної області навчальних видань структурується на основі змісту діяльності й з урахуванням педагогічної спрямованості інформації.

Структура підручників та навчальних посібників включає:

— зміст (перелік розділів):

— вступ (або передмова );

— основний текст;

— питання, тести для самоконтролю;

— обов’язкові та додаткові завдання, приклади;

— додатково-інформаційні дані для розв’язання задач (таблиці, схеми тощо);

— апарат для орієнтації в матеріалах книги (предметний, іменний покажчики).

Цільове призначення навчальних видань

Навчальні видання виконують наступні функції:

• комунікативну;

• інформаційну;

• пізнавальну;

• розвиваючу;

• що виховує;

• організаційну;

• що систематизує;

Зупинимося на цих функціях докладніше.

Комунікативна функція забезпечується показом зв'язків і відносин різного роду, проявляючи для читача місце й роль усякого об'єкта і явища в процесі вічного розвитку, видозміни, взаємодії елементів дійсності. Звідси - динамізм змісту, зв'язок його з минулим і із сучасним станом описуваних питань.

Інформаційна функція реалізується в тім, що, як і будь-яке видання, навчальна книга вводить людину в мир культури, прилучає до результатів людської діяльності.

Інформаційна функція реалізується за рахунок передачі тому, якого навчають, певного обсягу інформації. Ця функція спрямована на те, щоб сформувати в того, якого навчають, певний тезаурус понять і характеристик про об'єкти, предмети, явищах навколишнього світу, про місце суб'єкта в цьому світі, про методи й способи оволодіння інформацією.” [12, 161]

При аналізі добутків навчальної літератури редактор розглядає насамперед якість використаної автором інформації. Необхідні оптимальний відбір фактів і характеристик, певний обсяг інформації. Останнє пов'язане з особливостями дисципліни, категорією тих, яких навчають,, щаблем і формою освітнього процесу.

Пізнавальна функція навчальної літератури характеризується тим, що кожна дисципліна, кожен навчальний предмет припускає освоєння певної системи знання. Знання повинні бути ранжирувані, причому на найбільш важливі, значимі для даної дисципліни знання, повинне бути звернене спеціальна увага.

Багато хто із науковців визначає, що важливе значення має якість знання. Знання може бути «відкритим» (залишати враження незакінченості розгляду питання) і «закритим» (відрізнятися повнотою, завершеністю). Наприклад, обговорюючи історію вітчизняної літератури, автор підкреслює, що показує тільки найбільш значні в соціальному плані літературні твори. Той, якого навчають, розуміє, що його знання про літературу розглянутого в даному підручнику періоду може бути доповнене з інших джерел. Отже, він засвоює «відкрите» знання. Далі наведений приклад «закритого» знання. Вивчаючи теорему Піфагора, учень розуміє, що має справу з певною закономірністю й що дану теорему потрібно не аналізувати, а застосовувати на практиці.

Розрізняють фундаментальне й актуальне знання. У навчальному виданні, присвяченому основам науки, відбиваються переважно фундаментальні знання. У виданні, що розкриває практичні питання, методи, навички оволодіння діяльністю, насамперед необхідна «школа» з повним набором характеристик технології діяльності. Актуальні знання пов'язані з діяльністю конкретної галузі в сучасних умовах. Наприклад, підручник «Основи економіки» повинен включати питання фундаментального й вступного характеру. До них віднесемо введення в предмет, методи економічної теорії, історію економічних навчань, закономірності суспільного розвитку, особливості функціонування основних економічних систем, форми організації суспільного виробництва й ін.

У той же час у сучасних навчальних посібниках для вузів по основах економіки можна знайти розділи «Макроекономіка», «Мікроекономіка», які є самостійними дисциплінами. Це невірно.

Розвиваюча функція орієнтована на наступність досвіду суспільних відносин, суспільної свідомості, культури й виробництва, знань про перетворення й охорону навколишнього середовища.

Розвиток особистості забезпечує зростання здатностей, розширення можливостей удосконалювання психофізичних і розумових операцій, мовної діяльності.

Виховнича функція пов'язана з формуванням світогляду, з побудовою системи етичних й естетичних норм суб'єкта, спрямована на оволодіння оцінними критеріями стосовно вчинків, явищам, на розширення границі соціалізації індивіда. функція, Що Виховує, характеризується конкретно-історичними умовами, має соціальні підстави й орієнтована на певну категорію тих, яких навчають. Реалізація даної функції пов'язана із впливом на духовні потреби, емоційно-вольову й діючу-практичну сфери того, якого навчають.

Організаційна функція навчальних видань виконується кожним окремим виданням і всією системою цих видань. Вона реалізується забезпеченням послідовності вивчення й викладання дисциплін, відбиттям їхнього взаємозв'язку й взаємодії, тим, що кожне видання орієнтоване на строго певну категорію читачів і враховує можливості сприйняття змісту й особливості впливу навчальної книги. Крім того, організаційна функція лежить в основі диференціації навчальних видань на види, забезпечуючи учбово-методичну підтримку різних форм і методів навчального процесу на різних його етапах і щаблях навчання.

Систематизуюча функція забезпечує цілісність навчання, систему знань і подань. Реалізується ранжируванням відповідно до прийнятого розуміння значимості знань і подань, формуванням ієрархічної структури інформації, критеріїв оцінки, переваг особистості, об'єднанням частин у ціле, відбиттям існуючої картини миру й місця в ній людини, моделюванням процесів і явищ, повідомляючи їм якості загального, особливого, одиничного в конкретній дисципліні й стосовно навколишній. [8]

Функції навчальних видань забезпечуються добутком літератури, апаратом видання, а також відбором, особливими обробкою й поданням навчального матеріалу. При підготовці навчальних видань необхідно враховувати комплексні характеристики, що лежать в основі розробки моделі кожного видання, що входить у систему.

Бейлінсон виділяє наступні функції навчальної літератури:

Трансформаційна. Теоретичні знання, методи наук, як і характеристики професійної діяльності, не переносяться прямо в навчальну літературу. Вони спеціально переробляються, перетворяться з метою найкращого засвоєння, тобто відбираються, дозуються, групуються, оформляються в логіку засвоєння: розуміння - запам'ятовування - застосування.

Закріплення й самоконтроль. Ця функція також визначається закономірностями засвоєння й служить раціональної організації навчальної діяльності, самостійному оволодіння знаннями й уміннями. От чому й такі навчальні книги, як хрестоматії, збірники документів і нормативів оснащуються спеціальним апаратом, що організує аналіз документів і матеріалів, їхнє зіставлення й коментування, містять таблиці, що полегшують запам'ятовування й використання, а також питання й ради для самоперевірки.

Самоосвіта. Відбір, спосіб подачі й структурування матеріалу будь-якої навчальної літератури, її апарат повинні давати максимально можливі джерела для самостійного оволодіння знаннями й уміннями. Так підбираються завдання й вправи, які не тільки спонукують шукати нові знання й способи діяльності, але й учать їхньому освоєнню. Наприклад, книги для читання, хрестоматії, збірники добутків і документів учать самостійному користуванню різними джерелами інформації. Кожен вид навчальної літератури має свій набір прийомів для самоосвіти учнів.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ — це видання, яке містить систематизовані дані наукового чи прикладного характеру, погоджені з відповідними навчальними програмами (орієнтація на особисту авторську програму повинна бути обговорена). Форма викладу повинна відповідати ступеню навчання.    Підручник — навчальне видання, яке містить системний виклад навчальної дисципліни, яка викладається офіційно за затвердженою програмою. Підручник повинен бути затверджений Міністерством освіти і науки України як нормативне видання з відповідним грифом.    Навчальний посібник — видання, яке частково чи повністю замінює або доповнює підручник та офіційно затверджене як такий вид видання. Він затверджується Міністерством освіти і науки України як нормативне видання з відповідним грифом.    При підготовці підручників і навчальних посібників слід керуватися методичними рекомендаціями Міністерства освіти і науки України та Науково-методичного центру вищої освіти (див. додаток №1).    Тексти лекцій — навчальне видання, яке являє собою конспектований виклад курсу, його частину, найбільш методологічно значущих, проблемних та важких для засвоєння розділів.    Методичні рекомендації, методичні вказівки — видання, в яких викладається методика навчальної роботи та пояснюється характер дій при виконанні різних видів завдань.    Методичні вказівки, як правило, призначаються для студентів, а методичні рекомендації — для викладачів, учителів, слухачів курсів, аспірантів, магістрантів.    Навчально-методична документація включає: анотовані програми курсів, спецкурсів, спецсемінарів; контрольні завдання різних типів; робочі зошити; журнали лабораторних та практичних робіт; плани-завдання до семінарських, практичних і лабораторних занять, графіки самостійної роботи, роздатковий матеріал та ін.

Види навчальних видань за цільовим призначенням і характером інформації

Виділяють чотири групи видань, методика редакторської підготовки яких ураховує цільове їхнє призначення й характер інформації.

Навчальні плани й навчальні програми (зразкові, робітники) становлять групу програмно-методичних видань. Методичні вказівки, рекомендації становлять групу учбово-методичних видань. Підручники, навчальні посібники, конспекти й тексти лекцій становлять групу навчальних видань. Практикуми, збірники завдань і вправ, хрестоматії, книги для читання становлять групу допоміжних видань.

Програмно-методичні видання визначають мету й завдання, структуру, зміст дисциплін, обсяг матеріалу по окремих питаннях, послідовність їхнього розгляду. До програмно-методичних видань ставляться навчальні плани й навчальні програми. Вони призначені насамперед викладачам і методистам, що організують навчальний процес.

Навчальний план - документ, що регламентує навчальний процес. У ньому визначаються форми й види навчання, порядок, строки теоретичних, практичних і лабораторних занять, домашніх завдань, самостійних робіт, курсових і дипломних проектів, форми й види контролю знань, час проведення іспитових іспитів, заліково-екзаменаційних сесій по дисциплінах.

Навчальні програми (типові, тимчасові, робітники) - видання, що визначають зміст й обсяг знань, умінь, навичок, якими необхідно опанувати за певний проміжок часу.

У програмах відбитий зв'язок між дисциплінами, показані види навчальних занять, позначене коло літературних джерел, на підставі яких розроблений даний предмет.

Програмно-методичні матеріали управляють відповідною системою навчальної літератури.

Учбово-методичні видання - методичні вказівки, методичні керівництва, що містять матеріали за методикою викладання навчальної дисципліни, вивчення курсу, виконання контрольних робіт, курсових і дипломних проектів у вузах, по організації самостійної роботи студентів.

Ці матеріали містять методику оволодіння дисциплінами й виконання завдань, методику дипломного й курсового проектування, підготовки контрольних робіт. Вони організують роботу тих, яких навчають, і викладачів у процесі вивчення дисципліни.

Навчальні видання - підручник, навчальний посібник, курс лекцій, конспект лекцій.

Підручник - основне навчальне видання по дисципліні. Містить насамперед базові знання предмета. Включають апробовані дані й відомості, розкриває методичні аспекти одержання знань у тій або іншій області, дає характеристику найважливіших процесів і явищ, що становлять «школу» даної дисципліни.

Підручник — навчальне видання, яке містить системний виклад навчальної дисципліни, яка викладається офіційно за затвердженою програмою. Підручник повинен бути затверджений Міністерством освіти і науки України як нормативне видання з відповідним грифом. [4]

Матеріал організований таким чином, щоб той, якого навчають, мав можливість самостійно освоїти зміст викладу.

Виклад повинне бути послідовно, системно, логічно обґрунтовано, причому характеристики процесів і явищ повинні бути цілісні, орієнтуватися на конкретні категорії тих, яких навчають.

Підручник створюється з урахуванням специфіки рівня знань і можливості сприйняття інформації тим, яких навчають. Дане видання дає повне подання про навчальну дисципліну.

Обсяг і структура підручника визначаються відповідною навчальною програмою, що підручник охоплює цілком.

Зміст підручника відбиває певну систему знань, що становлять основне ядро відомостей по даній науці, сфері діяльності, галузі або їхньому розділу (напрямку). Крім того, підручник включає характеристику методів одержання й використання знань у даній області, а також методологічні підстави, що визначають базові закони й закономірності функціонування й розвитку відбитої в підручнику діяльності або області знання, ключові проблеми й найважливіші тенденції розвитку даної науки, сфери діяльності або їх роздягнула (напрямку). Теоретичні й технічні питання розглядаються у взаємозв'язки, характеристики знань і їхніх використань представляються послідовно, у взаємодії.

По змісту розрізняють загальні й спеціальні підручники. Загальні підручники містять фундаментальні знання гуманітарного, технічного характеру, що становлять основу інформаційної культури. Спеціальні підручники містять професійні знання по профілі кожної спеціальності.

Вузівський підручник по характері інформації зближається з науковою монографією, тому що логіка навчального предмета відповідає, як правило, логіці науки, методи викладу й система термінів відповідають традиціям науки. У той же час відбір інформації відрізняє підручник від монографії: у нього включається не оригінальний, а вже апробований матеріал.

Методика викладу матеріалу й методичний апарат дають можливість самостійно опановувати змістом підручника. Комплекс підручників вузу із загальних і спеціальних дисциплін дає необхідний обсяг знань, потрібних фахівцеві відповідного профілю діяльності.

Методичні рекомендації, методичні вказівки — видання, у яких викладається методика навчальної роботи та пояснюється характер дій при виконанні різних видів завдань. Методичні вказівки, як правило, призначаються для студентів, а методичні рекомендації — для викладачів, учителів, слухачів курсів, аспірантів, магістрантів.

Навчально-методична документація включає: анотовані програми курсів, спецкурсів, спецсемінарів; контрольні завдання різних типів; робочі зошити; журнали лабораторних та практичних робіт; плани-завдання до семінарських, практичних і лабораторних занять, графіки самостійної роботи, роздатковий матеріал та ін..

Навчальний посібник випускається на додаток до підручника. Воно відповідає програмі навчального курсу в цілому або її розділу й містить в основному новий матеріал за курсом, розширюючи фундаментальні знання, включені в підручник. Зміст навчального посібника в більшій мері, чим зміст підручника, відбиває актуальні проблеми й тенденції розвитку галузі.

Навчальний посібник — видання, яке частково чи повністю замінює або доповнює підручник та офіційно затверджене як такий вид видання. Він затверджується Міністерством освіти і науки України як нормативне видання з відповідним грифом.

При підготовці підручників і навчальних посібників слід керуватися методичними рекомендаціями Міністерства освіти і науки України та Науково-методичного центру вищої освіти (див. додаток №1). [4]

У навчальний посібник можна включати спірні проблеми, демонструючи різні точки зору на проблему. Читацька адреса посібника вужче, ніж читацька адреса підручника. Навчальні посібники призначені для розширення, поглиблення й кращого засвоєння знань, передбачених навчальними програмами й викладеними в підручнику. Крім того, навчальні посібники випускають по новим або попереднім курсам.

Для студентів вузів випускають такі видання, як курси лекцій і конспекти лекцій.

Курс лекцій включає лекції одного автора по дисципліні або взаємозалежні між собою лекції декількох авторів по декількох питаннях однієї дисципліни. Курс лекцій є доповненням до підручника й викладає в основному новий оригінальний матеріал. Лекції створюються на базі прочитаного матеріалу. Курс лекцій - авторська робота, що розкриває конкретні проблеми, що ставить спірні питання, що відбиває власну позицію автора.

У лекціях проявляється творчий індивідуальний початок автора, тому що в них розкривається позиція автора стосовно поставлених проблем. Курс лекцій може бути створений на основі дисертаційного дослідження як результат вивчення актуальної проблеми.

Тексти лекцій — навчальне видання, яке являє собою конспектований виклад курсу, його частину, найбільш методологічно значущих, проблемних та важких для засвоєння розділів. [4]

Конспект лекцій включає основні положення лекційного курсу. Готується по новій дисципліні або на додаток до підручника. Як правило, у ньому розглядають нові проблеми, розкривають альтернативні рішення, характеризують оригінальні напрямки розвитку галузі.

Серед допоміжних видань важливе місце займають практикуми. До них відносять збірники завдань, вправ і контрольних робіт, посібника, посібника із проведення лабораторних, практичних, домашніх робіт, завдання для проведення практичних занять, посібника, посібника з виконання курсових і дипломних проектів (робіт), щоденники спостережень.

Практикуми спрямовані на закріплення знань й умінь, на формування навичок практичної роботи, на оволодіння формами й методами пізнання, використовуваними в даній сфері. Зміст практикуму відбиває основні аспекти навчального курсу, повторюючи теоретичні й практичні питання для детального їхнього розгляду й закріплення. Практикуми можуть складатися тільки з одних питань і завдань, включати додатково методичні вказівки по їхньому виконанню або матеріали, що роз'ясняють найбільш складні питання. Структура практикуму відбиває послідовність викладу матеріалу, прийняту в навчальній програмі.

Програмований практикум призначений для самостійного вивчення предмета й самостійного контролю засвоєння тим, яких навчають, матеріалу. Невеликі частини матеріалу в такому практикумі завершуються питаннями й завданнями, що дають можливість проконтролювати ступінь засвоєння пройденого.

Хрестоматія – збірник текстів, що ілюструють зміст підручника. У хрестоматію включають документи, літературні твори й фрагменти з них, а також методичні вказівки, що роз'ясняють тексти, що зв'язують їх з питаннями навчальної дисципліни.

3.Сутність та ознаки журналістського тексту

Під журналістським текстом треба розуміти складне й різнохарактерне системне знакове утворення. Журналістський текст – це поняття родове, що припускає внутрішній розподіл, класифікацію, засновану на зміні видової ознаки. Журналістський текст у будь–якому своєму прояві володіє багатоякісними характерними ознаками, і в цьому плані він може бути відповідним чином оцінений. Так, можна встановити, наскільки високий рівень виконання матеріалу і які критерії підходять для цього. Німецький дослідник періодичної преси Г.Рагер, відзначаючи більшу методологічну складність визначення якісних параметрів журналістського тексту, запропонував основними вважати такі його ознаки: об'єктивність, форму подачі матеріалу, актуальність, релевантність (тобто відповідність між інформаційними запитами аудиторії й отриманим нею повідомленням). Таким чином, визначилася пряма залежність оцінки якісного рівня журналістського тексту від того, як у ньому реалізований найважливіший соціальний принцип – здатність подати неспотворену картину подій. Це основний аспект соціального функціонування журналістського тексту, при якому головну роль відіграють сугубо змістовні переваги ЗМІ. Якщо для механічного запису матеріалу і його візуального подання (набір газетних статей, верстання номера) досить символічних письмових знаків, то для передачі й сприйняття суті публікацій необхідні знаки вищого щабля, складніше організовані. У широкому розумінні– це "знаки соціального факту", "задані" семантичними можливостями тексту й можливостями аудиторії. "Знаки, що надходять із журналістських текстів, аудиторія сприймає не "один в один", а у власному осмисленні. Оскільки аудиторія завжди різнорідна, то в ній зароджується не одне, а кілька осмислень. Коли знаки з журналістських текстів починають систематично не збігатися з реальним досвідом аудиторії, конкретний засіб масової інформації перестає користуватися довірою тих, для кого він діє."[9]. Наявність "знаків соціального факту" практично завжди властива журналістському тексту.  Із соціальним змістом органічно пов'язаний ідеологічний аспект журналістського тексту. Незалежно від того, у межах якої суспільно–економічної формації відтвориться журналістський твір, він буде завжди досить жорстко ідеологічно орієнтований. Це продиктовано незмінним існуванням певного, конкретного суспільства й часу дискурса. Слово "дискурс" слід розуміти подвійно: як текст, що служить для «позначення значеннєвого середовища всеосяжної культури, у якій живе цивілізована людина, що постійно спілкується з іншими людьми, й разом з ними творить нескінченний глобальний текст,"[13], і як текст, що, "будучи... цілеспрямованою соціальною дією, не тільки створюється в процесі соціальної діяльності, відображаючи її, але також створює, продукує соціальну дійсність"[16]. Будь–який, по суті, журналістський матеріал є частиною цього дискурсу. Публіцистичний твір тією чи іншою мірою завжди інтегровано з найважливішим сегментом загального дискурсу – політичним дискурсом, що несе в собі ідеологічний зміст.

Журналістський текст володіє цілим рядом ознак, що містять в тій чи іншій мірі інформацію про особливості інтерпретації навколишнього світу журналістом. Наприклад, до таких якісними параметрами німецький дослідник Г. Рагер відносить об'єктивність (здатність представити неспотворену картину світу), форму подачі матеріалу, актуальність (домінує даний час і цілком конкретна ситуація в певному просторі), релевантність (тобто відповідність між інформаційними запитами аудиторії і отриманим нею повідомленням) .

Ще однією ознакою журналістського твору є те, що журналістські матеріали в переважній більшості випадків мають діалогічне початок, незалежно від того, чи мають вони діалогічну форму викладу (як в інтерв'ю, бесіді) або не мають. Автор журналістського тексту часто або прямо звертається до читача, чи аргументує для нього щось у своїй свідомості як для партнера по розмові. Тому в журналістських текстах багатьох жанрів ставляться питання, даються відповіді на них, наводяться аргументи на користь якоїсь точки зору і висуваються контрдокази і т.д., що створює ілюзію обміну думками, що відбувається між партнерами по «живому» спілкування.

Журналістський текст, будучи особливим видом інформаційного продукту, в реальності існує як деяке безліч його різновидів, іменованих жанрами. Як цей факт позначається на ідеї конкретно, треба дивитися, коли справа стосується жанрових характеристик матеріалів. Але суть в тому, що при всьому при цьому спрямовує, підказує характер ідеї виступає як стійкий ознака журналістського тексту. Характерна риса ідеї журналістського твору полягає в тому, що вона виступає як покажчик шляху до вирішення проблеми, підказує той тип поведінки або те ставлення до дійсності, завдяки яким адресат інформації може відчувати себе в цьому житті кілька впевненіше

БІЛЕТ № 10

1. Поняття правки, види правки.

Другий аспект роботи редактора над текстом - практична реалізація висновків, які зроблено внаслідок редакторського аналізу, тобто правка тексту. Основні її завдання - усунення огріхів, які виявлено під час редакторського аналізу тексту й не виправлено під час авторського його доопрацювання, надання творові належного політичного звучання, ідейне його збагачення, досягення виразності та ясності кожного формулювання, перевірка фактичного матеріалу, усунення хиб структури, мови й стилю, проведення редакційно-технічного опрацювання рукопису. У теорії та практиці редагування традиційно наголошують на таких основних правилах виправляння тексту:

- Правка є доречною тільки тоді, коли її потрібність можна довести. Редактор має в разі потреби пояснити, чому він прийняв те чи інше рішення. При цьому докази на кшталт "звучить", "не звучить", "не подобається" тощо, звичайно, не можна визнати переконливими.

- Правка має бути одноступеневою: виправляючи рукопис, треба намагатися усувати всі (навіть дрібні) хиби одразу.

- Всі виправлення треба вносити якнайретельніше; вони повинні легко читатися й займати на сторінці щонайменше місця.

У всіх підручниках, посібниках наведено чотири види правки: прав- ку-вичитування, правку-скорочення, правку-доопрацювання та правку- переробку.

Правка-вичитування. Мета редакторської правки-вичитування - читання тексту "наскрізь". Вичитувач має зауважити його змістові, композиційні, стилістичні хиби, перевірити правильність написання географічних назв, імен та прізвищ, точність цитат, цифр, дат, зіставність одиниць вимірювання. До обов'язків вичитувача входить також перевірка відповідності заголовків текстові, підтекстівок фотографіям та малюнкам1. Правці-вичитуванню підлягають досконалі авторські тексти, які не потребують редакторського втручання. Завдання редактора тут зводиться до перевірки фактів, уточнення положень, апробації визначень.

Правка-скорочення як особливий вид опрацювання рукопису має на меті досягти максимального лаконізму без втрат для змісту3. Часто метою правки-скорочення в ЗМІ є зменшення обсягу тексту, доведення його до певних розмірів, до певного хронометражу4. Цей вид правки - це пряме втручання в текст, тому редактор має врахувати особливості його змістової й синтаксичної структури. Характер змін, що вносять звичайно в текст за його скорочення, дозволяє розподілити їх на дві фупи: скорочення тексту частинами й скорочення, які умовно називають внутрішньотекстовими. У першому випадку вилучають частини тексту, що є певними змістовими ланками. Вони здебільшого оформлені композиційно й синтаксично. Скорочення однотипних прикладів, фактів одного змістового ряду, подробиць не викликає труднощів під час редагування. Якщо скорочення намічено правильно, вони не спотворюють змісту й не суперечать манері автора, а отже, текст після них потрібно мінімально додатково опрацьовувати. Насамперед ідеться про опрацювання "стиків" між частинами тексту які тепер опинилися поряд, щоб досягти його зв'язності. Скорочуючи текст, редактор має завжди пильно стежити за тим, щоб епізоди й факти, вилучені під час правки, не згадувалися непрямо в наступному викладі. Коли зв'язок між змістовими ланками необхідний, скорочення великими частинами неможливе.

Правка-доопрацювання - найпоширеніший вид редакторських виправлень у журналістських текстах. Його найчастіше використовують у редакторській діяльності. Мета правки-доопрацювання - вдосконалення тексту, зокрема його форми, уточнення ідеї автора, його задуму. За своїм характером зміни, які вносять при цьому в текст, різноманітні: скорочення, дописування окремих фрагментів, заміна слів і зворотів, зміна синтаксичних структур, удосконалення композиції. Особливостей манери викладу автора, його стилю правка-доопрацювання змінювати не повинна. Редактор виправляє також логічні й фактичні помилки, замінює не цілком переконливі аргументи іншими. Проте переважно доводиться поліпшувати форму викладу через удосконалення мовностилістичних засобів. Найдоцільніше й найкраще виправити такий текст може сам автор. Після зауважень редактора він зрозуміє вимоги засобу масової інформації, збагне суть помилок і належно поліпшить власний рукопис. Проте оперативність мас-медіа не завжди дозволяє попрацювати з автором, тому правку-доопрацювання виконують здебільшого без автора. Залишаючись у межах авторського тексту, редактор надає рукописові сильнішого політичного звучання, найбільшої точності й виразності.

Правка-переробка як різновид творчості. Правка-переробка є специфічною формою редагування. її використовують щодо текстів авторів, які слабко володіють навиками літературної праці. Скажімо, часто листи читачів не можна віддати до друку в тому вигляді, в якому вони надійшли до редакції. Мета цього виду правки - створення нового варіанта тексту на основі матеріалу, поданого автором. Базуючись на фактах, які повідомив автор, журналіст утілює думку автора в літературну форму. Тут редагування мало чим відрізняється від самостійної творчості. Й це не суперечить настанові про додержання авторського стилю. В такому випадку, по-перше, важко говорити про наявність в автора творчого почерку, а, по-друге, турбота про читача тут відсуває турботу про автора на другий план. Проте редактор усе одно має дбати про те, щоб не нав'язувати дописувачеві чийогось способу викладу. Правка-переробка, як і всі інші форми виправлення тексту, не повинна знеосіблювати авторський текст; вона, навпаки, має бути спрямована на те, щоб зауважувати й розвивати ті індивідуальні, неповторні риси, які має автор.

2. Типологічна характеристика газетних видань. Різновиди видань цього типу

Газета – це періодичне видання, що має постійну назву, виходить через короткі проміжки часу, містить, відповідно до своєї програми, оперативну інформацію, різножанрові текстові та зображальні матеріали

Прикладом комплексного емпірико-типологічного дослідження сучасної газетної періодики служать роботи О. Алексеева. Наприклад, у роботі "Масова комунікація як об'єкт соціологічного дослідження (питання розвитку теорії)" автор вибудовує перелік типоформуючих ознак для друкованого ЗМІ та намагається побудувати емпірично-верифіковану типологію сучасної російської преси [14].

Така різниця у підходах до типологічної класифікації періодичних видань свідчить про недостатню розробленість цієї проблеми. Але життя не стоїть на місці, і я впевнена, що у недалекому майбутньому вчені все ж таки знайдуть спільне вирішення цього питання.

У науковій типології сучасної преси розроблено три типологічні моделі. Перша модель має чотири ознаки типізації видань: загальнозначущі; соціальні; професійно-галузеві; національно-територіальні. Друга модель має п'ять: цільове призначення, відображає сферу діяльності; родова приналежність; характер аудиторії; характер викладу. Третя − шість це: адміністративно-територіальний поділ; цільове призначення; вік читачів; національно-мовні особливості; періодичність та час виходу. Як бачимо, в представлених наборах немає єдиних підстав типізації.

Така різниця у підходах до типологічної класифікації періодичних видань свідчить про недостатню розробленість цієї проблеми. Існує три типологічні моделі:

1) загальнозначущі; соціальні; професійно-галузеві; національно-територіальні ознаки видання;

2) цільове призначення, відображає сферу діяльності; родова приналежність; характер аудиторії; характер викладу;

3) адміністративно-територіальний поділ; цільове призначення; вік читачів; національно-мовні особливості; періодичність та час виходу.

Мету видання газети встановлює її засновник. Її можуть видозмінювати ти Мета видання газети втілюється в її концепції − вираз задуму засновника газети, ідеї, яку він прагне реалізувати, приймаючи рішення про заснування нового видання. Концепція газети є основою розробки її моделі − як змістовно-тематичної, так і композиційної та графічної. Мета видання газети, її концепція та особливості її аудиторії взаємопов'язані, впливають один на одного − з цим пов’язана універсалізація газети.

3.Значущість і вага помилок. Типи найпоширеніших помилок в українських засобах масової комунікації.

Помилки можуть бути значущими (тобто істотними) та незначущими. Їх значущість визначають залежно від того, наскільки вони впливають на процеси сприймання і зрозуміння: коли помилки лише незначно знижують швидкість сприймання, вони є незначущими; коли ведуть до неправильного, тобто нетотожного авторському, розуміння або роблять його неможливим взагалі, вони є значущими.

Приклад 2. Автор, погано знаючи лінгвістичні норми, написав слово

прикрасний (замість прекрасний). Очевидно, що реципієнт правильно

розпізнає і сприйме це слово, відзначивши для себе наявність помилки

(така помилка буде незначущою).

Не менш важливим, ніж значущість, є поняття ваги помилки, тобто ті наслідки, до яких веде їх наявність у повідомленні. При цьому слід розрізняти вагу помилки редактора і реципієнта.

Приклад. У час ІІ світової війни редактор видавництва готував до друку

рукопис про Сталінградську битву. Переглядаючи сигнальний примірник, він

не зауважив, що в слові Сталінград пропущена літера „р". Ця помилка мала

для редактора чималу вагу: 10 років концтабору (хоча могла „потягнути” і

на розстріл).

Вага помилок для реципієнтів буває, переважно, значно меншою. Помилка може викликати дитячі сльози (через нерозуміння задачі у підручнику математики), зіпсувати настрій дорослим (через невірно вказаний у газеті час початку театрального спектаклю) тощо.

Помилки можна класифікувати за різними принципами. Їх загальна класифікація базується на відхиленнях від постулатів редагування і включає такі види помилок: інформаційні помилки; модальні й фактичні помилки; темпоральні, локальні й ситуативні помилки; семіотичні помилки; тезаурусні помилки; сприйняттєві помилки; атенційні помилки; копіювальні помилки (спотворення); нормативні пом

Білет №11

1. Поняття інформаційної норми редагування.

Інформаційна норма редагування – це норма, що визначає якість та форму

подання інформації для подальшого її сприйняття реципієнтом. При першому

читанні, аналізуючи текст, редактор оцінює якість журналістської інформації. Щодо

якості інформацію необхідно класифікувати на реальну, нереальну (псевдореальну й

ірреальну) та невизначену [3, с. 67]. Журналістська інформація – це лише реальна

інформація, вона буває істинною та хибною. У суспільстві найвище цінується

істинна інформація, яка задовольняє права аудиторії на отримання правдивої

інформації. Достовірність – головна властивість журналістської інформації, її

рисами є повнота, достатність, точність та відповідність дійсності. До властивостей

інформації, вияв яких контролює редактор, аналізуючи дотримання інформаційної

норми, відноситься також доступність та зрозумілість.

Інформація повинна адекватно сприйматися аудиторією. Для цього необхідно

враховувати інтереси й соціальну приналежність слухачів, рівень їхньої освіти та

вік.

На думку І. Лубковича, журналіст може досягнути максимального ефекту, якщо його

текст зрозуміють повністю: і викладені висновки, і вибудовану на них головну авторську

думку, і факти, і слова, за допомогою яких висловлює думки. Нерозуміння одного з

перелічених компонентів неминуче впливає на ефективність сприйняття [4, с. 68].

Доступність виявляється через зрозумілість, тобто читабельність. Порушити її може

і невдала композиція, наприклад, стаття «ЗНУ – енергоефективний університет»

(«Запорізький університет» − http://web.znu.edu.ua/gazeta). Газетні тексти не повинні

на лексичному та синтаксичному рівні бути складними. Незрозуміла лексика та

складні синтаксичні конструкції призводять до важкості сприйняття.

Найбільш важливими, значимими для сприйняття є такі показники:

об’єктивність, оперативність, компетентність, актуальність і доступність. Ці якості

повинні лежати в основі медійної інформації, відповідно, визначати роботу

журналіста при зборі, обробці та подачі повідомлень та роботу редактора під час

редакторського аналізу тексту.

2. Типологічна характеристика журнальних видань.

Існують різні класифікації журналів за такими ознаками: читацькою аудиторією, місцем видання, характером інформації, видавничим органом, мовою, тематичною спрямованістю, цільовим призначенням. Але слід зауважити, що найважливішими визначальними ознаками виступають тематична спрямованість і цільове призначення. Відповідно до цього вирізняються дві основні класифікації, які доповнюють одна одну в характеристиці журналів і можуть бути використані залежно від конкретних завдань — поділ за цільовим призначенням всередині тематичної класифікації і поділ за тематикою всередині класифікації за цільовим призначенням. Наприклад, поділивши спеціальні журнали за тематичною спрямованістю на технічні, медичні, екологічні тощо, можна поділити тематичний клас за цільовим призначенням, тобто технічні чи сільськогосподарські — на наукові, виробничі тощо. І, навпаки, поділивши всі спеціальні журнали за цільовим призначенням на наукові, практичні тощо, можна їх також відрізняти за тематикою, тобто наукові журнали — на технічні, сільськогосподарські, медичні тощо.

Усі журнали умовно можна поділити на три рівня сприйняття, які відповідно розраховані на три рівня читачів: 1) інформація для всіх; 2) широке коло працівників галузі й тих, хто цікавиться певними сферами науки, техніки, культури; 3) наукова і спеціальна інформація.

Узагалі всі журнали поділяються, звичайно, умовно на такі основні тематичні класи: загальнополітичні та соціально-економічні, виробничо-технічні, природничо-наукові, сільськогосподарські, медичні, культурно-просвітницькі, літературно-художні, військові, спортивні, екологічні. Кожен з цих класів у свою чергу поділяється на тематичні групи.

Для прикладу розглянемо першу групу, яка за своєю тематикою охоплює журнали різноманітної політичної, соціальної та економічної проблематики. До цієї групи належать: 1) журнали, присвячені міжнародному життю, зовнішній і внутрішній політиці України ("Україна", "Трибуна", "Політика і час"); 2) громадсько-політичні, присвячені проблемам національного відродження ("Основа", "Віче" та ін.); 3) журнали з суспільних наук, тематика яких охоплює історичні науки ("Філософська і соціологічна думка", "Наука і суспільство", "Пам'ять століть" тощо), 4) економічні журнали різного цільового призначення і широкого тематичного діапазону: загальні проблеми, економічні науки, народне господарство, статистика, бізнес, менеджмент ("Діловий вісник", "Економічна Україна", "Економіка. Фінанси. Право", "Фінанси України"); 5) юридичні журнали ("Кодекси України", "Відомості Верховної Ради України", "Зібрання постанов Уряду України").

Найчастіше при класифікації журнальної продукції застосовується принцип цільового призначення, який характеризує суть видання, визначає його читацьку аудиторію, завдання та програму, конкретизує характер і тип видання. Розглянемо поділ журналів за цільовим призначенням на прикладі спеціальної журнальної періодики.

Спеціальні журнали, незалежно від їх галузевої належності, розраховані переважно на наукових працівників, широке коло спеціалістів, передовсім практиків і спеціалістів, які працюють у даній галузі. Відповідно до цього спеціальні журнали поділяються на наукові, фахові та інформаційні. Вони у свою чергу поділяються на такі типи: наукові — на академічні, вузівські, галузеві; фахові — на теоретичні, практичні та масові; інформаційні — на реферативні та фахово-інформаційні.

До вторинних (залежних) типологічних ознак належать: авторський склад, внутрішня структура, оформлення, жанри друкованих матеріалів. На них впливають типоформуючі ознаки. Залежно від мети видання і читацької аудиторії вибираються відповідне оформлення, склад авторів, жанри матеріалів, внутрішня структура. Так, наприклад, для наукового журналу застосовуються зазначені ознаки в одному вигляді, для фахового, тим більше, масового — зовсім інші.

3.Історичні витоки друкарства в світі.

Книгодрукування у Китаї

У Китаї з 6-8-го ст. по Р. Х. способом ксилографії (різьблення по дереву) виготовлялися цілі сторінки текстів. Пізніше китаєць Бі Шен у 1041 — 1049 використовував рухомі розбірні літери для друку з допомогою матриць і пуансонів. Вперше набірний друк з використанням дерев'яних літер було винайдено у Китаї, автор винаходу - Ван Чжень (1290—1333 рр.).

Книгодрукування у Німеччині

А 30 вересня 1452 року в друкарні Йоганна Гутенберга вийшла в світ перша в Європі справжня солідна книга — Біблія. До того майстер друкував лише пробні маленькі книжечки типу підручників, а раніше перші невеликі книжечки друкував голландець Лауренс Костер і деякі інші майстри, та саме Гутенберг поставив друкарство на промислову базу. За першим разом було надруковано 180 примірників Біблії, з яких дотепер залишилося тільки 48. Приймаючи до уваги рівень освіти населення у Європі, тираж був немалий. Саме з того часу починається епоха «Зрілого Відродження», бо рукописні «Комедія» Данте, сонети Петрарки, «Декамерон» Бокаччо ще не мали сили зрушити духовну культуру Західної Європи. А от після появи друкованої Біблії до масового читача дійшли не тільки релігійні видання, а і твори багатьох античних та тогочасних авторів.

До кінця століття в Європі існувало вже біля тисячі друкарень у 246 містах, які випустили близько 40 тис. видань тиражем 12 млн. примірників. Таке масове читання книжок стимулювало розвиток філософської думки, і на початку 16-го століття вже з'являються твори, які були визначальними для розвитку європейської культури і науки — «Похвала глупоті» Еразма Ротердамського (1509 р.), «Дзеркало для очей» (1511) і «Листи до знаменитих людей» (1514 р.) Йоганна Ройхліна, «Листи до темних людей» Ульриха фон Гутена (1515 р.), «Золота книга» про острів Утопію Томаса Мора (1516), «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле (1532—1564), книги Джероламо Кардано з медицини і математики (1536—1545), книги з фізики і математики Нікколо Тартал'ї (1557), мистецтвознавчі трактати Бенвенуто Челліні (1540—1570 рр.). Без друкарства була би неможливою Реформація. Тези Мартіна Лютера тільки тому були підтримані широкими верствами суспільства, що були роздруковані масовим тиражем.

Відоме німецьке видавництво Брокгауза було засноване 1805.

Друкарство у технологічну епоху

З 19-го ст. почалося удосконалювання типографських машин.

Німець Ф. Кеніг у 1811—14 побудував першу швидкісну друкарську машину, а американці Р. Хое (1856) і У. Буллок (1863) винайшли ротаційний верстат. Пізніше з'являється лінотип — машина яка відливає цілі набірні матриці (винахідник — німець О. Моргенталер), а на початку 20-го ст. — офсетний друк, ксерографія і т. д.

Друкарство у слов'ян[ред.]

У 1468 у Плзні (західна Чехія) виходить «Хроніка Троянська», видана не латинською, а рідною мовою, в 1491 у Кракові — тодішній столиці Польщі — «Осьмогласник». Це перша з книг, які Швайпольт Фіоль почав друкувати кирилицею, що, як відомо, дала початок абеткам України, Білорусі, Сербії, Болгарії і почасти Румунії (Валахія, Молдова).

У фондах старовинних книг Національної бібліотеки України можна побачити примірник «Осьмогласника» 1494, випущений першим південнослов'янським друкарем ієромонахом Макарієм у Чорногорії, що поклало початок південнослов'янським і молдово-румунським кирилівським виданням.

Слов'янські книги першим друкувати почав німець Швайпольт Фіоль (бл.1460 — після 1526) у Кракові. Його книги були відомі в Україні ще у 20-х роках 17-го ст. А в Східній Європі першим слов'янським друкарем був білорус Франциск Скорина, який працював у Вільні з 1525, а до того у Празі.

Друкарство в Україні

Перші друковані книги староукраїнською мовою видав Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові («Осьмогласник» (1491) з дереворитом «Розп'яття», «Часословець» (1491), «Тріодь пістну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491)).

«Псалтырь» Франциска Скорини, видрукований 1517 у Празі як посібник для шкільних потреб, та інші книги проникали в Україну і Росію, переписувалися від руки в численних копіях.

В Україні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. Відкриті в останні роки документи свідчать, що у 1460 році львівський міщанин Дропан Степан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Це перша з відомих згадок про друкарство в Україні і Львові зокрема.

Друга з відомих в Україні друкарень заснована у 1573 році Іваном Федоровичем у Львові. Пізніше почали діяти Острозька друкарня, Києво-Печерська друкарня та інші.

В українському Бересті існувала друкарня вже в 60-х роках 16 століття, а у 1574 Іван Федоров, вигнаний з Москви, надрукував у Львові книгу «Апостол», хоча є дані, що років за 20 до того вже з'явилися книги невідомих львівських друкарів.

Білет № 12

1. Логічні норми редагування

• ● Якщо редактор не має змоги особисто перевірити істинність наявних у повідомленні важливих даних, що викликають сумніви (цифрові дані, цитати, географічні назви, посади, титули тощо), то йому доречно просити автора на оригіналі засвідчити правильність цих даних власноручним підписом.

• Редакторові доречно повідомити автора про можливу судову відповідальність за публікування хибних даних.

• ● У складних ситуаціях, аналізуючи документальні джерела, використані автором у повідомленні, редакторові доцільно визначити:

  • час створення цих документів;

  • авторство цих документів (при неможливості встановити це, редакторові слід проконсультуватися в експертів);

  • політичну позицію авторів аналізованих документів;

  • ступінь поінформованості авторів про описувані в документах події залежно від місця цих авторів у житті суспільства (вчені-дослідники, очевидці, випадкові учасники тощо);

  • мотиви, що змусили авторів створити ці документи (науковий інтерес, бажання вплинути на суспільство, помститися конкретній особі чи групі людей тощо);

  • істинність даних, зафіксованих у документах (при неможливості редактора визначити це, слід звертатися до експертів);

  • відповідність документальних даних офіційним джерелам.

• На основі такого аналізу редактор повинен обрати відповідний метод виправлення.

• ● Інтерпретацію фактів в аналітичних повідомленнях слід дозволяти робити лише найдосвідченішим авторам.

2. Редакційно-видавничий процес. Загальна характеристика

Редакційно-видавничий процес - це організована діяльність по оцінці та удосконаленню матеріалу майбутньої книги, підготовки його до видання і друку, а також з проектування матеріальної конструкції книги, плануванню технічних умов виготовлення тиражу і контролю за їх дотриманням в процесі поліграфічного виробництва.

Книга видається в друкарні відокремлено від видавництва, тільки дуже великі видавництва можуть дозволити собі тримати власну друкарню. Після видання - етап поширення книги. Рамки редакційно-видавничого процесу дещо розмиті. Редакційно-видавничий процес існує стільки, скільки існує сама книга. Перші книжки - сувої з Єгипту, 3 тис. до н.е.

На зміну технології редакційно-видавничого процесу впливають причини культурного, соціального характеру, зміни в економіці, техніці.

Книга має складну неоднорідну природу. Книга, перш сього, є матеріальний продукт, продукція промислового виробництва, має свої матеріальні характеристики, свою конструкцію і в цьому сенсі є пристроєм для читання. У цьому сенсі виробництво книг як будь-якого іншого об'єкта є технологія промислового виробництва. У таких умовах книга - продукт, призначений для продажу.

Різні видавництва орієнтовані на різні цілі. Великі видавництва орієнтовані на поширення, зробити, тому що хочуть, зробити, тому що нав'яжіть. Малі видавництва орієнтовані на видання, зробити, тому що хочемо. Відповідно технології будуть істотно відрізнятися.

^ Цілі редакційно-видавничого процесу:

На чолі завжди лежить рукопис, літературний твір в ідеальній (неіснуючої) формі

-Забезпечення кращих умов інтерпретації тексту, оптимальний умов його засвоєння

Рукопис будь-якого автора потребує аналізі та оцінці з точки зору логіки, фактологічного, мови, стилі і т.д.

* 60 символів на рядку - той обсяг, який може засвоїти людина.

Ту ж мету має художньо-естетичне оформлення книги.

Книга - є продукт колективної праці.

3.Видавничий рух доби визвольних змагань українського народу (1917–1920).

НЕ ЗНАЙШЛА

Білет № 13

1. Композиційні норми редагування.

Композиційні норми.

● У повідомленнях газетно-журнальних видань слід використовувати типові композиційні шаблони публіцистичних жанрів.

● Композиційна складність повідомлень має бути не вище середньої, а для деяких видів видань (наприклад, дитячих) — навіть мінімальною.

Рубрикаційні норми.

Як відомо, назви (рубрики) повідомлень ідентифікують і відокремлюють повідомлення одне від одного, викликають у читачів інтерес до повідомлень або їх частини.

● Під час контролю рубрик редакторові слід контролювати, щоби:

— назва повідомлення відображала його основну, а не друго- чи навіть третьорядну тему чи ідею;

— у назві не було вказано певного факту, якщо його нема в повідомленні;

— назва поточного повідомлення не повторювала назв повідомлень з попередніх номерів газети чи журналу;

— назва повідомлення була офіційною, якщо саме повідомлення описує офіційні події;

— для відтворення в назві повідомлення минулих і сучасних подій були використані дієслова в теперішньому часі;

— для відтворення в назві повідомлення майбутніх подій були використані дієслова у невизначеній формі;

— у назвах повідомлень замість сполучника і та його варіантів (й, та) було вжито кому;

— у назвах повідомлень не було незрозумілих чи маловідомих імен, прізвищ, фраз чи абревіатур;

— використання в назвах знаків пунктуації було мінімальним;

— назва повідомлення не починалася з дієслова;

— назва повідомлення була синтаксично закінченим реченням;

— у назвах повідомлень не було використано займенників.

● Якщо назва довга, то її треба ділити на кілька рядків лише на границях словосполучень, приєднуючи прийменники до тих словосполучень, яких вони стосуються; сполучники слід переносити в наступний рядок.

● У назвах повідомлень допускається використання алітерації¹, якщо вона добре обдумана і не вступає в суперечність із загальним тоном повідомлення.

● Довкола назви під час її заверстування на газетну сторінку слід залишати максимальну площу вільного місця.

● У назвах повідомлень слід уникати невизначеностей, натяків, проте допустимою є наявність двозначностей, які привертають увагу читачів.

Білет № 14

1. Лінгвістичні норми редагування

Як зазначено вище (розділ 4.1), у людському суспільстві природна мова є єдиним універсальним засобом спілкування авторів з реципієнтами, тобто засобом передачі (носієм) інформації. Саме тому лінгвістичні норми порівняно з іншими досліджені й зафіксовані особливо повно. Вони є, до речі, найчисельнішими.

У цьому розділі не будемо дублювати цілу низку довідкових і наукових видань, починаючи від елементарно простих і закінчуючи найскладнішими1 , хоча і найпростіші (наприклад такі, як "Антисуржик"2) іноді можуть бути вкрай потрібні редакторові, щоби посилатися на них перед авторами з низьким рівнем лінгвістичних знань. Зосередимо увагу на іншому: а) затверджених нормативних довідниках, а також незатверджених довідкових чи наукових виданнях, що їх більшість редакторів-практиків схильна вважати нормативними; б) наявних розбіжностях у зафіксованих нормах; в) випадках, що допускають паралельні, дублетні чи варіантні форми; г) недосліджених і неунормованих досі лінгвістичних явищах; ґ) частотності вживання лінгвістичних одиниць та конструкцій.

Норми для рівня графем фіксують у формі правил орфографії та у формі укладених на їх основі різноманітних орфографічних словників (словників загальновживаних слів, власних імен, географічних назв, чужомовних слів1, термінів2, а також скорочень, каталогів найменувань і марок виробів3 тощо). Обидва паралельні способи задання норм написання — у формі правил та у формі словників — для редактора є однаково чинними

2.Типологічна характеристика літературно-художніх видань. Різновиди видань цього типу.

Літературно-художнє (ЛХІ) - це видання, що містить твір (одне або декілька) художньої літератури. У творі художньої літератури засобом пізнання і відображення дійсності є художнє слово.

ЛХІ покликані забезпечувати ознайомлення суспільства зі змістом творів художньої літератури, сприяти формуванню естетичного смаку, моральних принципів, високих моральних якостей, сприяти відпочинку. Читацьке призначення цих видань дуже широко.

Форма опису твори (віршована, прозаїчна), жанр (велика - роман, драма, епос; середня - повість, поема, есе; мала - розповідь, вірш), об'єкт і предмет опису (духовно-моральна сфера, соціальні проблеми, область естетики і ін) визначають характер інформації, що міститься в ЛХІ, впливають на його тип і вид.

Видання художньої літератури поділяються на три підтипи: наукове, науково-масове і масове.

Наукове видання творів художньої літератури відрізняється найбільшою повнотою відображення творчої спадщини письменника, точністю тексту, ретельно розробленим довідковим апаратом. Цей тип видання призначений для дослідницької роботи. Такі видання представлені у вигляді повного зібрання творів чи академічного зібрання творів, які включають все написане письменником: закінчені і незакінчені твори, уривки, начерки, листи, щоденники, статті тощо

Науково-масове видання менш повно за складом. Воно включає не всі твори письменника, його довідковий апарат більш популярний. Коментар являє собою зв'язний розповідь, а вступна стаття носить характер огляду творчості автора, літератури, епохи і т.п. Науково-масове видання розраховане на більш широке коло читачів. Воно представлено у вигляді зібрання творів, що включає тільки найбільш значні твори письменника.

Масове видання художньої літератури покликане задовольняти запити самих широких кіл читачів, знайомити їх з найбільш значними художніми творами письменників-класиків і сучасних письменників. Це окремі видання літературно-художніх творів, збірники, альманахи, антології, вибрані твори.

Наукові зібрання творів мають великий об'єм (багатотомні - до 60 томів), розраховані на тривале користування, мають щільний палітурка, зазвичай покритий тканиною, суворе, наукового типу зовнішнє оформлення. Ілюстрації, як правило, документального типу.

Науково-масові видання призначені широкому колу читачів, розраховані на інтенсивне використання.

Підводячи підсумок вищесказаного, можна зробити висновок, що видання - найважливіший вид документа, головне джерело інформації, універсальний засіб соціальної комунікації.

3. Історія розвитку редагування. Періодизація розвитку редагування.

Розвиток газетно-журнального літературного редагування як свідомого процесу об'єктивно має два періоди — догазетно-журнальний і газетно-журнальний.

Догазетно-журнальний період у свою чергу включає етапи:

• етап авторського редагування (до XVI ст.); збігається з літописанням і виникненням рукописної книги, початком книго-друкування в Україні, зародженням полемічно-публіцистичного мовлення;

• етап формування редагування як окремого виду професійної діяльності, що існувала в структурі видавничо-друкарської справи, від зародження друкарства, наукових і літературних гуртків, шкіл, братств, де збиралися науковці, літератори, що займалися підготовкою рукописів до видання, зокрема полемічно-публіцистичної та риторичної літератури, аж до виникнення і становлення мануфактурного способу виготовлення книги (XVI—XVIII ст.).

Літературне редагування було невіддільне від видавничо-друкарської справи, яка виконувалася однією освіченою людиною, що була і друкарем, і коректором, і упорядником, і видавцем, і редактором, і перекладачем, і т. д. (у цей період виникла спеціальність коректора — типоблюстителя, «корыкгатора»).

Догазетно-журнальний період у розвитку літературного редагування є закономірним етапом виникнення редагування у ЗМК, оскільки засоби масової інформації й формувалися на основі розвиненої полемічно-публіцистичної та риторичної літератури і книгодрукування в Україні.

Газетно-журнальний період розвитку літературного редагування, починаючи з XIX ст. і до наших днів, пов'язаний із розвитком української журналістики. Газетно-журнальнє редагування формувалося на традиціях редакторської праці, що були закладені раніше, зокрема, в книговидавничій справі, а також під впливом письменницької діяльності.

Білет №21

1. Верстка в технології вироництва друкованого видання.

Ве́рстка — процес формування сторінок та смуг (у видавничій справі та поліграфії). Суть процесу — розміщення текстового та ілюстративного матеріалу на сторінках чи полосах друкованого або електронного видання, що відповідає певним технічним та естетичним вимогам та критеріям. Починаючи з 1990-х років верстка здійснюється переважно за допомогою комп'ютерів. Верстка має багато визначень, по-перше, верстка — виробничий процес монтажу всіх елементів сторінки видання в смугу. По-друге, версткою називають також тип комплектування ілюстрацій на смузі. Таких типів виділяють декілька:

• відкрита верстка, при якій ілюстрація розміщується зверху або знизу смуги або в одному з її кутів

• закрита верстка: текст прикриває ілюстрацію зверху й знизу;

• смугова верстка: ілюстрація повністю займає смугу;

• глуха верстка: ілюстрація з усіх сторін прикрита текстом;

• верстка з виходом ілюстрацій за береги так, що берегу немає зовсім;

• верстка з ілюстраціями на берегах;

• комбінована верстка: поєднуються різні типи верстки (відкрита верстка з закритою і т. д.)

• ламана верстка: газетні матеріали на шпальті врізаються один в одного;

• симетрична верстка: текст, заголовки, ілюстрації розташовані взаємно врівноважено відносно один одного

Верстка - найважливіший процес поліграфічного виробництва, в ході якого друкований твір набуває остаточного вигляду. Художня цілісність і стильова єдність оформлення видання безпосередньо залежать від якості виконання верстки. Якщо точніше визначити це поняття, то верстка - це процес формування та монтажу смуги видання. Також це відбиток, що направляється на коректуру.

Ілюстрація - додаткове наочне зображення (креслення, малюнок, малюнок тощо), що пояснює, що прикрашає або доповнює основну текстову інформацію; поміщається на сторінках і інших матеріальних елементах конструкції видання.

Ілюстраційні версткою називають верстку видань, що містять зображення. Можна виділити два типи таких видань - видання, в яких малюнки розміщують на вклейках, не прив'язуючи їх до опису в тексті (це відноситься до багатьох творів художньої літератури, літератури з мистецтва і т. п.), і видання, в яких малюнки заверстує безпосередньо в текст, з яким вони тісно пов'язані за змістом і розміщення (це характерно для наукової, технічної, навчальної та довідкової літератури).

Малюнки є найважливішим елементом художнього та поліграфічного оформлення видань, тому для ілюстраційні верстки діють технічні правила, порушення яких різко знижує якість видання. Основні правила - це єдність оформлення всього видання, тобто заборонено в одному виданні застосовувати різні види ілюстраційні верстки (наприклад, відкриту і закриту: розміщувати зображення однакового формату в оборку і врозріз і т. п.); точне дотримання приводний верстки (будь-яке зображення разом з підписом повинна бути кратна по висоті цілому числу рядків основного тексту); найкраще з точки зору зручності читання розміщення зображень на смугах (малюнки, що не займають повної смуги, завжди мають на оптичній середині); узгоджене розташування зображень на смузі і на розвороті (будь-яка смуга або розворот з зображеннями мають представляти собою єдине художнє ціле), а у виданнях, де текст тісно пов'язаний з малюнками, також суворе узгодження розміщення малюнків щодо тексту (зображення повинно розміщуватися на одному розвороті з посиланням на нього і, як правило, після заслання) .

Ілюстративний верстка вимагає надзвичайно високої кваліфікації верстальника, наявності у нього не тільки професійних знань і навичок, а й хорошого художнього смаку. Нижче ми детальніше поговоримо про принципи верстки і ілюстраційні типах верстки.

Верстка тексту

Довжина рядка

Для сторінок, заповнених текстом з невеликим числом розривів (чи без них) і набраних нормальним шрифтом, рекомендується обмежувати довжину рядка 60 символами. Причому зниження цієї величини до 50 тільки поліпшує загальне враження від сторінки. Після вибору розміру рядка слід поекспериментувати з міжрядковим інтервалом, щоб підлаштувати його під щільність використовуваної в наборі гарнітури. При виборі оптимальної довжини рядка, або, в термінології складачів, ширини набору, варто брати до уваги ряд важливих факторів.

Якщо ж виділене під рядок місце так велике, що дозволяє розмістити більш ніж 50-60 символів, то можна вдатися до одного з наступних прийомів. По-перше, можна вибрати більший кегль і за рахунок цього залишитися в рамках оптимальної величини 50-60 символів на рядок. По-друге, можна вибрати шрифт із більш широкими літерами, прагнучи як і раніше не вийти за рекомендований межа. А останньою альтернативою є перехід до набору в трохи колонок.

Ширина колонки

При виконанні верстки тексту в кілька колонок необхідно слідувати наступному універсальному правилу, що задає верхню межу ширини колонки. Варто виписати в рядок усі малі літери того шрифту, яким передбачається набирати колонку. Якщо довжину отриманого рядка помножити на півтора, то вийде максимально припустима ширина колонки.

Відповідно до цього правила можна визначити граничне число стовпчиків на листі в залежності від ширини літер застосовуваного шрифту, тобто в залежності від кегля і виду шрифту.

Вирівнювання

Будь-який абзац при верстці можна оформити одним з наступних способів: вирівнюванням по лівому краю, вирівнюванням по правому краю, центруванням, блоковим вирівнюванням (спільно правим і лівим). Кожен з цих способів передбачає верстку в рядок стількох слів, скільки може в ній поміститися. Відмінність між ними зводиться до методу доповнення верстаємо рядка пробілами до встановленої максимальної довжини.

ЛІВЕ ВИРІВНЮВАННЯ. Весь вільний місце у рядку крім необхідних пробілів між словами, зміщується до правого краю. Кожен рядок починається зі слова (а не з пропуску). Тому лівий кран такого абзацу виглядає рівним і щільним. У той же час правий край виглядає нерівним (рваним).

ПРАВО ВИРІВНЮВАННЯ. Цей метод виносить все вільне місце на лівий край, роблячи його рваним, а правий - рівним. Метод дає результат, дзеркальний по відношенню до лівого вирівнюванню.

Центрування. Вільне місце в рядку ділиться порівну між правим і лівим краєм, а в центрі поміщається «щільна» рядок з необхідною кількістю пробілів. У результаті такого розміщення обидва краю абзацу виглядають нерівними, але абзац виглядає симетричним щодо середньої вертикальної лінії.

ПОВНА Вирівнювання. Вільне місце між словами розподіляється порівну так, щоб і правий і лівий край абзацу були рівними. Абзац при цьому виглядає дещо більш розрідженим, ніж при інших способах оформлення.

Формування переносів

У сучасних системах DTP реалізовані різноманітні алгоритми автоматичної верстки рядків. Наявність таких алгоритмів дозволяє відмовитися від ручного розбиття слів на склади на кордонах рядків (ручного переносу) із вставкою дефіса. Така ручна верстка сильно ускладнює процедуру внесення наступних змін, тобто Додавання та видалення слів, тому що при цьому доводиться переверстувати значну частину рядків, вручну, видаляючи «старі» знаки переносу і вставляючи нові.

Повністю відмовитися від розбивки і переносу слів неможливо, тому що при малій ширині колонки це приведе до занадто великих проміжків між словами.

Великі проміжки між словами в тексті з'являються звичайно тоді, коли застосовується блокове вирівнювання і ширина колонки, в якій верстається текст, невелика. Ефект збільшується при збільшенні кегля або зменшення ширини колонки. Для того щоб хоч якось боротися з цим деякі DTP-системи виконують розрядку букв (трекинг) у довгому словах у тих рядків, у яких проміжки особливо великі. Результати такої верстки з розрядкою можна часто спостерігати в газетних статтях.

Міжбуквенні просвіти

Новачки часто нехтують установкою межбуквенних просвітів (або пропусків). А адже це - один з основних способів поліпшення зовнішнього вигляду документа. Поняття межбуквенних просвіту тісно пов'язане з такими поняттями, як кернінг і трекінг.

Кернінг

При виконанні верстки, особливо у великих кеглях, слід враховувати вплив на зовнішній вигляд тексту ретельної верстки сполучень букв. Розташування літер у слові без корекції межбуквенних просвіту для деяких пар символів дає малопривабливий результат. Створюється ілюзія нерівномірності інтервалу. Особливо це помітно, наприклад, для пари літер W і А. Могутні DTP-системи мають спеціальні засоби, що дозволяють визначити величини межбуквенних просвіту для всіх пар літер кожного з використовуваних в них шрифтів. Виконувана при верстці «тонка підгонка» межбуквенних просвітів для визначених пар літер називається кернінгом (англ. kerning).

Трекінг

Трекінг надає найбільший вплив на забарвлення тексту, оскільки їм визначається відстань між окремими буквами. Чим більше розрядка між буквами, тобто вільніше трекинг, тим світліше забарвлення. Якщо трекінг досягає максимуму, текст починає рватися і втрачає забарвлення, тому що його однорідність порушується.

При використанні трекінгу рекомендується враховувати ряд особливостей сприйняття людиною типографського тексту. Наприклад, текст, набраний великим шрифтом, виглядає краще, якщо літери в словах коштують тісніше (чим при використанні стандартного інтервалу). Це особливо помітно, коли слово набране цілком прописними літерами. Ступінь необхідної корекції межбуквенних пробілу залежить не тільки від кегля, але і від гарнітури. Деякі гарнітури вимагають більш відчутного трекінгу, інші можуть обійтися практично без такого. Особливо корисний трекинг у ситуаціях, коли виникає необхідність щільного набору деяких частин тексту, наприклад, в окремих графах таблиці.

Збільшувати трекинг доводиться порівняно рідко, але в двох випадках це дуже бажано. При жирних шрифтах заголовків букви займають весь простір, так що, здається, і не зітхнути. Тому і вводять невелику розрядку, яку друкарі так і називають - повітря. Другий випадок вдалого використання трекінгу - отримання особливого ефекту, усе більш популярного у поліграфістів: розрядка букв у слові таким чином, що між окремими буквами величина просвіту перевищує ширину символу. Цей прийом гарний для текстів, набраних заголовними буквами, особливо якщо текст невеликий, розташований в одному рядку і є шапкою або підзаголовком.

Інтерліньяж

Це відстань між базовими лініями сусідніх рядків. Він вимірюється в пунктах і складається з кегля шрифту і відстані між рядками. Наприклад, кегль 10 пунктів при відстані між рядками в 2 пункти називають кеглем 10 пунктів при інтерліньяжу 12 пунктів. Пишеться 10/12.

Негативний міжрядковий інтервал

Інтерліньяж вважається негативним, коли він менше, ніж розмір шрифту в рядку, наприклад, якщо інтерліньяж складає 20 пт при розмірі шрифту 24 пт Маніпулюючи величиною інтерліньяжу і приводячи її до дуже малих значень, можна домогтися часткового накладення наступної рядка на попередню.

Негативний інтерліньяж при верстці звичайних текстових документів використовується відносно рідко. Але можливість використовувати негативну величину безумовно корисна при оформленні різних логограм, заголовків, колонтитулів, ілюстрації та ін

Підгонка тексту

Підгонку часто використовують у журналах, бюлетенях новин, газетах, там, де заздалегідь відома площа, на якій повинні розташуватися всі матеріали.

Зазвичай матеріалу набирається більше, ніж місця під нього, тому нижче наступні поради допоможуть вам кілька «стиснути» текст. Проте, слідуючи їм «з точністю до навпаки», ви можете розтягнути текст. Наші пропозиції розташовані по ступені переваги: ​​звертайтеся до останніх тільки в тому випадку, якщо не працюють перші.

Відредагуйте текст, видаляючи зайві рядки. Особливу увагу звертайте на рядки наприкінці абзаців, що мають одне-два слова. Іноді, видаливши кілька символів, ви зможете скоротити цілий рядок.

Ущільніть трекінг, щоб увігнати короткі рядки, що завершують абзаци.

Зменшіть інтерліньяж на половину або чверть пункту. У багатьох випадках це зовсім непомітно, а в кожній колонці отримували кілька рядків.

Зменшіть на півпункту розмір шрифту. Це ефективніше, ніж здається на перший погляд, тому що дозволяє внести на смугу більше рядків і умістити більше тексту на кожному рядку.

Трохи зменшіть ширину символів (наприклад, встановіть масштаб 95%).

Зменшіть ширину середника між колонками або злегка скоротите ширину полів.

Основні види ілюстраційні верстки в книжково-журнальних виданнях

Вид ілюстраційні верстки визначається характером розміщення у виданні неповноформатний (не займають повну смугу) зображень. Розрізняють чотири основних види ілюстраційні верстки:

- Відкрита верстка - зображення по всьому виданню розміщуються вгорі або внизу кожної смуги і стикаються з текстом однією стороною при заверстке врозріз або двома сторонами при заверстке в оборку (а);

- Закрита верстка - зображення по всьому виданню розміщуються всередині тексту смуги і стикаються з текстом двома сторонами при заверстке врозріз або трьома сторонами при заверстке в оборку (б);

- Глуха верстка - зображення в многоколонном наборі розміщуються всередині тексту і стикаються з ним всіма чотирма сторонами (в);

- Верстка зображень на полях - ілюстрації малого формату заверстує поза текстом (г).

Проміжними видами верстки зображень можна вважати верстку ілюстрацій з виходом у полі - відкриту (д) або закриту (е). Для окремих видань верстають зображення з виходом у поле так, щоб під час обрізання видання з трьох сторін зрізалася деяка частина малюнка, тобто малюнок в готовій книзі не повинен мати навіть самого малого поля. Такий спосіб верстки називають версткою зображення "під обріз" (д).

Майже у всіх ілюстрованих виданнях зустрічаються малюнки, що розміщуються на окремих смугах; заверстка їх, як правило, не залежить від виду верстки неповноформатний малюнків (тобто однакова для відкритої, закритої або глухий верстки), проте, якщо всі ілюстрації у виданні заверстує з виходом в полі або "під обріз", то і смугові малюнки повинні бути оформлені так само. Не слід порушувати стильової єдності у виданні, змішуючи в ньому різні види ілюстраційні верстки.

2. Структурна організація інформаційних жанрів журналістики.

В журналістиці існує жанрове різноманіття:

1.Інформаційні: хроніка, інформація, розширена інформація, замітка, інтерв'ю, звіт, репортаж, спеціальний репортаж, прес-опитування та ін.

2.Аналітічні: кореспонденція, коментар, стаття, лист, рецензія, бесіда, експеримент, рейтинг, огляд, мемуари та ін.

3.Художньо-публіцистичні: замальовка, есе, нарис, пасквіль, фейлетон, памфлет, історія, некролог і ін.

4.Шоу-жанр: ігри, конкурси, реаліті-шоу та ін.

ЗАМІТКА. Основне функціональне призначення жанру замітки полягає в передачі актуальних новин, тому її структурно-композиційна побудова має бути підпорядковане даної мети. Зазвичай журналісти вибудовують замітку за принципом перевернутої піраміди: головний факт виноситься на початок, а другорядні ранжуються в матеріалі залежно від їх значущості. Даний підхід дозволяє скорочувати матеріал без шкоди для змісту.

Основна думка публікації або сюжетна канва події можуть бути представлені в Ліді. Для залучення уваги читачів дана частина тексту зазвичай виділяється шрифтом.

Важливе значення має і зачин, тобто структура першого пропозиції. Труднощі його створення полягає в тому, що тут журналісту необхідно вирішити відразу два завдання: по-перше, повідомити про найголовніше, а по-друге, вже з першої фрази зацікавити читача. У зачині журналіст може позначити проблему, навести думку якого офіційного особи, констатувати підсумки тієї чи іншої події і т.д. Якщо в Ліді автор прагне в згорнутому вигляді позначити подієву канву, то в зачині він, як правило, за допомогою різних подробиць розгортає дію. Образно кажучи, лід - це стартова позиція, а зачин - перший крок у забігу. За зачином слідують подробиці. Особливістю композиційної побудови нотатки є те, що в ній може бути відсутнім заключна частина.

Отже, в структуру нотатки входять наступні елементи: заголовок - лід - зачин - подробиці. Наведемо приклад: «Збиток від піратства склав мільярд доларів» - так називається замітка. Лід говорить: «Збиток від усіх видів піратства при порушенні прав інтелектуальної власності в РФ становить близько 1 млрд. доларів. Про це повідомив на засіданні Держдуми заступник голови комітету з культури М. Мень, пославшись на оцінки експертів ». У зачині автор констатує проблему, пов'язану з порушенням законодавства про охорону авторського права і розвитком монополізму в сфері створення та розповсюдження аудіо-та відеопродукції. У якості «говорять» подробиць журналіст наводить повідомлення М. Мене про різні факти піратства, а також думку депутатів про боротьбу з даним явищем [1].

Принципи побудови розширеної інформації мають такі ж вимоги, як і в замітці. На початок ставиться головний факт, який надалі піддається розгорнутому поясненню. Однак тут необхідно подбати не тільки про привертав увагу Ліді і зачині, а й про пропорційності різних частин, так як в подібного роду публікаціях можуть використовуватися короткі інтерв'ю, діалоги. Незмінним залишається одне - наявність подієвого ядра. У розширеній інформації має бути присутня і заключна частина.

Репортаж. За своєю природою репортаж має синтетичний характер. Саме тому його не можна однозначно віднести до групи інформаційних матеріалів, так як в ньому можуть проявитися видові риси і властивості інших жанрів. Наприклад, у структурі репортажу присутні елементи і замальовки, і інтерв'ю, і звіту, і кореспонденції, і т.п. Відмінною ж рисою репортажу є динамічно розвивається дія. Для репортера, на відміну від хронікера або оглядача, важливіше показати те, як розгортається на його очах подія, а не його підсумок. Звідси і виникають складності сюжетно-композиційної побудови репортажу. До них можна віднести:

· Вибрати весь відрізка події;

· Вибір і розстановку учасників події;

· Відбір і розташування фактичного матеріалу в репортажі;

· Відбір і компонування найбільш яскравих епізодів для опису;

· Відбір характерних деталей;

· Відбір авторських вражень.

 

У репортажі ключова роль відводиться автору, так як саме він є головним розпорядником усієї дії. Основне завдання журналіста - створення цілісного враження про епізод життя. «Журналістський репортаж, - зазначає В.В. Учнів, - крім вихідного вимоги фіксації безпосередніх спостережень очевидця або учасника події вимагає тієї структурної строгості і цілісності втілення підсумків спостереження в тексті, яка переводить його в особливий спосіб вираження із сукупності того чи іншого числа авторських нотаток, необхідною "ланцюжка" вражень, суми епізодів. Жанр репортажу вимагає досить суворої фокусування погляду спостерігача, вправного відбору та взаімоподчіненность деталей спостереження з одночасною передачею "сьогохвилинних" відчуттів і асоціацій спостерігача-учасника. У такому поєднанні досить суперечливих вимог криється, на нашу думку, творчий "нерв" специфічних складнощів репортажного жанру »[2]. Журналіст, маючи в своєму розпорядженні різнорідні факти, спостереження, враження, думки, цікаві деталі, замальовки з натури і пр., стикається з труднощами їх структурної організації. Одна з них обумовлена ​​необхідністю «згортання» події до декількох найбільш істотних і значущих епізодів. Тільки в цьому випадку стає можливим показати певний «зріз» події, більш опукло позначити його рушійні сили. У ході відбору та компонування фактів можуть виникнути складності при «склейці» різних епізодів в цілісну картину. Як домогтися цього? За допомогою яких засобів і прийомів? Як подолати «порожнечі», неминуче виникають у ході репортажного відображення дійсності? Адже «журналістський репортаж, - зауважує В.В. Учнів, - зовсім не є прямою проекцією, точним зліпком живого процесу спостереження як одного з провідних методів пізнання. Як би повно процес живого спостереження журналіста над дійсністю ні був розгорнутий в тому чи іншому репортажному творі, між методом пізнання і його жанровим втіленням існує певний "зазор". Він вельми неоднаковий у різних репортажних рішеннях, і ця неоднозначність породжує різноманітні відтінки жанрових варіантів »[3]. У тому числі, додамо, і різних композиційних рішень. Наприклад, в подієвому репортажі журналіст може слідувати за подією, чітко відображаючи всі етапи його розвитку. В даному випадку він може вибудувати матеріал за хронологічним принципом. У репортажно-аналітичної публікації у главу кута ставиться якась проблема, показана через внутрішні або зовнішні суперечності. У силу того, що будь-яке репортажне опис підпорядковується тимчасовим рамкам події, факти повинні вибудовуватися в якійсь заданій послідовності, а виникаючі «порожнечі» можуть заповнюватися авторськими відступами, роздумами, ремарками, зарісовочнимі вкрапленнями та ін

У журналістській практиці вироблена стійка схема репортажного опису. Спочатку дається зарісовочная заставка (як правило, це яскравий життєвий епізод), за допомогою якої журналіст вводить читача в курс події. Роль такої заставки - привернення уваги читачів до матеріалу. Далі слід власне репортажне опис. Тут присутні різні відступи, діалоги з героями, власні авторські враження і т.п. З змістовної точки зору саме ці елементи здатні створити в репортажі, так званий, ефект присутності. Напряму звертаючись до своїх читачів, автору потрібно апелювати не тільки до їхнього розуму, а й до почуттів. В основній частині важливі і вдало підібрані деталі, і подробиці, за допомогою яких відтворюється відображається дійсність. Для додання репортажному опису особливої ​​динамічності необхідно, щоб у кожному епізоді «проглядалось» дія, щоб учасники події постійно перебували в тісній взаємодії, щоб саме авторське ставлення до об'єкта носило активний характер.

У кінцівці автор повинен підсумовувати або узагальнити свої враження, оцінки й думки.

Така структурно-композиційна схема репортажу, яка при бажанні може бути видозмінена. Наприклад, репортаж можна побудувати на асоціативних зв'язках або на історичних паралелях. Але найчастіше репортаж будується на фабульній основі. При цьому колоритність репортажного опису залежить від вдало помічених деталей, пейзажних і портретних замальовок, діалогів і т.п.

Інтерв'ю. Серед різновидів інтерв'ю виділяють: подієві, проблемні (аналітичні), портретні, інтерв'ю-діалог і монолог. За постановці питань інтерв'ю діляться на стандартизовані (формалізовані) і нестандартизо (вільні). З урахуванням цих особливостей і будується композиція тієї чи іншої публікації. Наприклад, у стандартизованих інтерв'ю (маються на увазі пресові або анкетні опитування) заздалегідь продумується логіка питань, а отримані відповіді шикуються в тій послідовності, в якій вони були задані в запитальнику. «Структура пізнавального процесу, - зазначає В.В. Учнів, - в цьому випадку може майже без змін перевтілитися в структуру жанру »[4]. Більш складним є структурно-композиційна побудова публікації, заснованої на вільному інтерв'ю, яке організовують не чітко позначеними питаннями, а темою. Тут респондент висловлює думки на свій розсуд. Журналіст спрямовує і стимулює хід бесіди, вступаючи в активний діалог з співрозмовником. Теоретики вважають, що «вихідний метод інформування читача за допомогою повідомлення відповідей обізнаної особи на запитання журналіста переживає в сучасній журналістиці помітну еволюцію за наступними напрямками:

1) збільшується змістовно-смислова роль журналіста в бесіді;

2) ставлення до співрозмовника як джерелу інформації перетворюється на інтерес до нього самого як особистості;

3) локально-інформаційна, коментаторських завдання бесіди змінюється обміном думками як імпульсом до постановки проблеми, початку широкої дискусії »[5].

 

На базі таких змін жанр класичного журналістського інтерв'ю перетвориться в соціально-проблемний, проблемно-психологічний або історико-біографічний діалог. З урахуванням цих особливостей журналісту необхідно почерпнуті з бесіди факти не тільки ретельно відібрати, але й структурно-композиційно осмислити. Тут і починаються так звані муки творчості, коли з різнорідних суджень людини необхідно створити якийсь цілісний розповідь. Якщо авторові необхідно «задокументувати» воспоминая людини, то доцільно впорядкувати факти з тимчасового ознакою. Якщо потрібно відобразити хід дискусії, що відбулася, то найкраще вибудувати матеріал за принципом «теза - антитеза». Якщо завданням інтерв'ю є розкриття внутрішнього світу людини, то слід представити монолог респондента у вигляді цілісного розповіді, який може супроводжуватися авторськими ремарками і коментарями. У жанрі інтерв'ю можливі перестановки частин бесіди з різних смисловим блокам, компонування, виняток другорядних суджень, підпорядкування всіх відповідей респондента єдиної концептуальної ідеї і т.п.

Таким чином, підходи в структурно-композиційному побудові інформаційних жанрів (замітка, репортаж, інтерв'ю) можуть бути дуже різними.

3. Зовнішня та внутрішня структури книги.

За винятком суто спеціалізованого газетно-журнального таетикетково-пакувального виробництва, у всіх інших випадках головним предметом діяльності і видавця, і поліграфіста стає підготовка та випуск у світ книжкової продукції. Осягнути всю повноту цього складного, відповідального і тривалого в часі процесу не можна без з'ясування

сутності, форм, функцій та інших особливостей книги як основного предмета видавничої діяльності.

У цьому контексті напрошується важливість розуміння подвійної природи книги. З одного боку, це викінчений матеріальний предмет, що має свою форму і конструкцію, з іншого, це носій зафіксованої людиною писемної чи

графічної інформації, це своєрідний світ знань, поглядів і образів її творців.

Звернемо увагу на існування двох найпоширеніших визначень поняття "книга". Перше випливає з рекомендацій ЮНЕСКО, поширених для книговидавничого світу ще 1964 року. У відповідності до рекомендацій цієї

міжнародної організації у сфері культури, книга — це друкована неперіодична публікація, яка містить більше 48 сторінок, не враховуючи обкладинки, і призначена для читацької аудиторії. Відповідно друкований текст обсягом до 4 сторінок називається листівкою, а від 5 до 48 сторінок —

брошурою.

Книга — це видання у вигляді блока скріплених у корінці аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в обкладинці чи оправі обсягом понад 48 сторінок. Як культурна цінність і як матеріальний предмет книга змістовно і просторово організована. Вона має свою внутрішню і зовнішню конструкцію, ієрархічно підпорядковані великі й малі її складові, численні художні і шрифтові елементи, вироблені століттями її творцями неписані

закони творення.

Іншими словами, ідеться про подвійну природу книги — і як носія зафіксованих у певній формі знань, поглядів та образів, і як викінченого матеріального предмета зі своєю, виробленою століттями, формою та конструкцією. Отож, структуру, іншими словами, побудову книги варто

розглядати саме крізь призму цих двох характеристик: змістової і матеріальної.

Зупинимося на внутрішньому строєві книги пов'язаному із зібраною в ній значною за обсягом текстовою та зображальною інформацією. Якщо уважно приглянутися до розміщення тексту на книжкових сторінках, то можна відразу зауважити, що в цілому він просторово організований. Передусім впадають в око поділені різними заголовками на частини чи виділені різними шрифтами окремі частини тексту. При дуже прискіпливому огляді сторінок можна помітити очевидну ієрархію їх як основних і допоміжних. Між ними простежується ритмічно організований ряд художніх, графічних

елементів. Певна логіка розміщення "прочитується" і в системі подачі ілюстрацій.

Таким чином, перед нами постає видання з єдиною, цільною, закономірно побудованою не лише зовнішньою, а й внутрішньою структурою.

Що ж складає серцевину внутрішньої (змістової) частини книги? На основі аналізу вітчизняного і зарубіжного книгознавчого досвіду виділимо такі структурні складові змістової частини книги:

• службова (видавнича);

• вступна;

• основна;

• заключна.

Коротко охарактеризуємо кожну з цих частин.

Службова частина

(апарат видання)

Ця частина складає передусім напрацьований історичним досвідом і регламентований певними нормами, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих інформаційних даних, які вміщуються на початкових і прикінцевих сторінках книжкового видання з метою його ідентифікації як усередині країни, так і за кордоном. Кількість таких сторінок залежить від характеру видання і концепції оформлення книги. Йдеться передусім про

її вихідні відомості. Сюди ж можна віднести також зміст, подачу якого українські видавці, за прикладом зарубіжного книговидання, останнім часом активніше переносять з кінця на початок книги, а також колонцифри, колонтитули, що розміщуються по тексту видання.

Оскільки йдеться про важливі службові елементи внутрішньої структури книги, які визначають обличчя всього видання, рівень культури видавництва, то цю частину, яку в радянському книгознавстві традиційно називали апаратом видання, варто розглянути в окремій темі.

Вступна частина

Вступна частина — це додатковий до основної частини текст або кілька текстів, підготовлені за ініціативою видавництва чи автора для повнішого і глибшого сприйняття читачем пропонованого видання.

У яких випадках виникає доцільність, а то й необхідність, виокремлення вступної частини видання? їх декілька.

Звернемо увагу на головні:

• раритетність видання, повернення його читачеві з

колишніх спецсховів або після віднайдення в архівах;

• перевидання, обумовлене незадоволеним читацьким

попитом чи внесеними автором (видавництвом)

змінами, уточненнями, доповненнями;

• перше видання популярного серед масового читача

чи надто важливого з наукової точки зору твору в

перекладі з іншої мови;

• ювілейне або поліпшене щодо художнього

оформлення чи поліграфічного виконання видання, спонукане

ювілеєм автора, неординарною в житті країни, регіону

чи навчального закладу подією;

• неповторність твору з точки зору форми та змісту;

• актуальність твору в конкретному часовому вимірі,

для чітко визначеної читацької групи чи певного

регіону.

Є ряд й інших випадків, коли вступна частина видання виявляється цілком доречною й логічно вмотивованою. Скажімо, у випадках, коли слід звернути увагу читача напринципи відбору й спосіб укладання текстів, їх

призначення, їх відмінність від попередніх видань подібної тематики чи одного й того ж автора, на особливості використаних джерел, побудови покажчиків тощо.

Видавець чи редактор, які ставляться до підготовки кожного свого чергового видання як особливого і які хочуть бачити його в розмаїтому морі друкованої продукції неповторним, завжди можуть знайти підстави почати змістову частину не з першої сторінки авторського оригіналу, а з тексту, який йому передуватиме. У цілому не існує якихось правил, що регламентують книги. Це залежить і від автора, і від видавця, і від теми, проблематики та виду самого видання. Так, у виданнях художньої літератури вступна частина може бути цілком спрощеною. Натомість, у наукових виданнях — складнішою, повнішою. Які ж складові вступної частини? Умовно до цієї частини можна віднести такі складові змістової

побудови книги:

• передмова;

• вступна стаття;

• історико-біографічний нарис.

Передмова — складова вступної частини видання, яка орієнтує читача у змісті, структурі та призначенні видання, звертає увагу на його особливості.

Розрізняють передмови за авторською належністю. Творцями їх можуть бути автори, редактори, упорядники, перекладачі, провідні фахівці з проблематики, якій присвячене видання, або відомі політики, діячі культури, науки, освіти. Звідси й різні варіанти назв передмов — "Від автора", "Від редактора", Від упорядника", "Від видавництва", "Від перекладача". Коротко зупинимося на змістовій насиченості одного з видів передмов, скажімо, "Від видавництва". Його інформаційний привід — прагнення видавництва привернути особливу увагу читача до причини появи чи засад такого видання. Це може бути: представлення нового видавничого проекту; обґрунтування причини появи другого видання, його відмінностей від попереднього; представлення організацій або меценатів, які прилучилися до реалізації цього проекту; коротке цільове звернення до читача з конкретною пропозицією, проханням чи закликом. Різновидом передмови виступає поширене нині у видавничій практиці переднє слово. Єдина відмінність у тому, що про авторство такого тексту зазначається. З коротким переднім словом часто виступає відомий, знаний уже спеціаліст з тієї галузі знань чи проблематики, якій присвячена книга. Це може бути також керівник установи, галузі (у відомчих виданнях), авторитетний політик, митець, учений, державний діяч (у виданнях масового попиту, ювілейних, подарункових), який, зрештою, високо поціновуючи нову книгу, образно кажучи, ніби благословляє її в світ. Таке представлення значно підвищує імідж видання, тому видавці, готуючись до оприлюднення суспільно значущих проектів, заздалегідь дбають про запрошення високоавторитетного автора до переднього слова.

Будь-який із видів означених вище передмов покликаний налаштовувати читача на зацікавлене й небайдуже читання книги, тому однією з найголовніших вимог, яка висувається до їх написання, — лаконічність, жвавість стилю і наявність у поданій інформації елементів, які б могли відразу заінтригувати потенційного покупця чи користувача такої книги. Створення цікавих передмов стає особливо складним завданням не лише для авторів, а й для видавців.

Обсяг передмов, як правило, невеликий — здебільшого це одна-дві сторінки, рідше — кілька сторінок.

Вступна стаття — складова вступної частини видання, головне завдання якої — дати читачеві більше доступно написаного нового, аналітичного матеріалу, що допоможе краще, глибше зрозуміти твір, суспільно-політичні умови його створення і житейську долю його творця. Автором вступної статті, як правило, виступає відомий у цій галузі знань спеціаліст. Він ґрунтовно розглядає життєвий і творчий шлях автора книги, фахово аналізує твір, звертає увагу на його позитивні сторони й недоліки. Такі статті особливо доречні, коли готуються до друку твори, заскладні для сприйняття читачем або неоднозначні у трактуванні критиків журнальних варіантів, що були опубліковані напередодні появи цієї книги в світ. Обсяг вступної статті коливається залежно від обсягу самої книги, її проблематики і призначення — від половини до трьох видавничих аркушів. На відміну від вступної статті, історико-біографічний нарис є більшим за обсягом і самостійним твором. Його проблематика часто виходить за межі означеної праці, що публікується. Тут менше аналізується сама праця, але значна увага звертається на історичне, суспільно-політичне тло, умови формування світогляду автора, ретроспективу його життя і творчості. Такий елемент вступної частини міцно закріпився у наукових виданнях популярних міжви- давничих серій "Літературні пам'ятки України", "Пам'ятки історичної думки України". Скільки складників вступної частини може бути у конкретному виданні? Чіткої регламентації в цьому питанні немає. Видавнича практика засвідчує широке поле спільної творчості авторів, видавців і редакторів. Скажімо, у першому томі 50-томного академічного видання творів Михайла Грушевського, яке здійснює від 2002 року львівське видавництво "Світ", є кілька елементів вступної частини: дві передмови ("Від редакційної колегії", "Від видавництва"), один історико-біографічний нарис ("Творча спадщина М. С Грушевського і сучасність") та одна вступна стаття ("Політична публіцистика Михайла Грушевського"). Історико-біографічний нарис стосується більше розкриття маловідомих сторінок життя і творчості видатного українського історика, а вступна стаття — проблематики власне першого тому. Інший принцип формування вступної частини виробило видавництво "Наша культура і наука", випускаючи в світ спільно з Фундацією імені митрополита Іларіона (Огієнка) чергові томи видавничого проекту "Запізніле вороття" з рукописних і друкованих видань канадських архівів. Кожен випуск проекту починається з передмови "Від Фундації..." (коротке ознайомлення читача з історією повернення твору в Україну, акцент на засади видання) та ґрунтовної вступної статті про новинку першодруку. Важливо також наголосити на місці розташування та візуальному виділенні вступної частини видання. Зазвичай її елементи розміщуються відразу після титульного аркуша і набираються шрифтом іншої гарнітури, відмінної від основної частини. Якщо передмова невелика за обсягом, нерідко її верстають на іншу ширину рядка (частіше — вужчу) або із зміненими від основної частини пробілами між рядками.

Основна частина

Основна частина — це головний елемент змісту всієї книги, який складається власне з авторського тексту, поділений на логічно завершені і співмірні за розмірами структурні підрозділи. Він потребує особливо ретельної праці і автора, і редактора-видавця. Передусім ідеться про правильний вибір системи членування текстів на ієрархічно підпорядковані частини. Іншими словами, належить вибрати оптимальне співвідношення головних блоків і роздрібнення їх на невеликі за обсягом підрозділи, дбаючи при цьому не про механічний поділ, а про логічно вмотивовану структуру самого тексту, залежно від змісту і характеру викладу самого матеріалу. У виданні це відтворено через систему рубрик і підрубрик. Загальновідомо, що роздроблення тексту на окремі частини, позначення цих частин заголовками відповідної рубрикації полегшує читання книги, спрощує читачеві пошук потрібного фрагмента тексту, сприяє виділенню головного і другорядного, систематизує в цілому роботу з книгою. Проте слід пам'ятати, що не кожен авторський оригінал придатний для поділу його на ряд взаємно підпорядкованих частин. Це залежить від ряду факторів. Серед них:обсяг видання, його вид за цільовим призначенням, авторська концепція викладу матеріалу. Скажімо, у виданнях творів художньої літератури, публіцистики поділ тексту на окремі підзаголовки не завжди є доцільним. Однак і в цьому випадку досвідчений редактор може творчо підійти до структурування авторського оригіналу, згрупувавши запропоновані автором у довільній формі твори в окремі блоки, об'єднані спільною темою або проблемою.

Зрозуміло, що цей варіант структуризації тексту основної частини видання виглядає більш вдалим. Ієрархія членування тексту за змістом повинна мати таку послідовність:

• частина;

• розділ;

• параграф.

У межах цих величин тексту можуть бути свої підрозділи. Важливо лише пам'ятати, що обрану систему поділу першої частини чи розділу доцільно витримати до кінця видання. Тобто, якщо перша частина книги ділиться на розділи й параграфи всередині розділів, то, скажімо, друга частина вже не може складатися лише із суцільного тексту, не будучи поділеною за таким самим принципом, як перша.

Так само, якщо в межах однієї теми автор розпочав поділ параграфів на підпараграфи, то цей підхід також слід витримати в усіх темах книги. В противному разі йдеться про невдало підготовлене до друку, не структуроване видання.

Роздільна система поділу структурних одиниць тексту передбачає наростаючу послідовність цифр лише в межах однієї частини видання. Індексована система розділяє структурні підрозділи тексту лише цифровими номерами з наростаючою кількістю ступенів підпорядкування від початку до кінця.

У яких видах видань доцільніше застосовувати ту чи іншу систему нумерації структурних підрозділів основної частини видання? Знову ж таки, слід посилатися на досвід попередників. Наскрізний і роздільний принципи характерні для всіх видань з нескладним внутрішньотекстовим поділом на окремі структурні одиниці. Роздільний віддавна "прописався" у виданнях художньої та дитячої літератури. Індексований більше підходить для наукових, фахових видань, а також для підручників і посібників, призначених студентам університетів. Звичайно, дотримуватися принципу однаковості в структуруванні основної частини видання, особливо ре- дакторові-початківцю, надто важко. Інколи це буває й неможливо через певні особливості окремого авторського оригіналу. І все одно до цього треба завжди прагнути, якщо поставити перед собою ціль видавати не книги-одноденки, а витвори матеріальної й духовної культури.

Заключна частина

Заключна частина — це підготовлений за ініціативою видавництва чи автора додатковий до основної частини текст або кілька текстів, які доповнюють її зміст, тлумачать, узагальнюють окремі положення, допомагають читачеві повніше і глибше зрозуміти текст в усьому його обсязі і в контексті із суспільно-політичним тлом. Сюди входить кілька складових тексту книги. їхня кількість, як і у вступній частині, залежить від виду видання та прагнень видавця й автора зробити його повнішим, зручнішим для користувача.

Складовими заключної частини книги є:

• післямова;

• примітки;

• коментарі;

• додатки;

• покажчики різного виду;

• глосарій (перелік основних термінів);

• списки використаної літератури, архівних та інших

джерел;

• двомовні словники термінів і понять;

• список скорочень і умовних позначень.

Кожна з цих складових потребує короткого коментарю. Значення терміна післямова зрозуміле: це завершальний, заключний акорд до змісту всієї книги. Отож, і вміщується він наприкінці видання. Ця складова книги має деякі спільні ознаки з передмовою (вступною статтею): тут також зібрано додатковий, здебільшого аналітичний, матеріал про сам твір, його автора, суспільно-політичне тло тощо. Однак відмінність у тому, що післямова має інше завдання:

подати додатковий матеріал читачеві, який уже ознайомився з твором, склав про нього свою думку. Таким чином, якщо передмова готує читача до сприйняття нового твору, формує наперед думку, допомагає розібратися в деяких складних перипетіях сюжету, то післямова здебільшого доповнює представлену книгу новою інформацією, яка могла бути невідомою чи недоступною авторові.

Примітки є стислою, лаконічною довідкою до того чи іншого слова, яке може бути незрозуміле читачеві. Здебільшого йдеться тут про слова іноземного походження, діалектизми чи архаїзми, які вживають герої твору чи сам автор. Часом є потреба робити короткі примітки до авторських скорочень, абревіатур чи образних (переносних) висловів.

На відміну від приміток поява коментарів обумовлюється необхідністю детального й розгорнутого тлумачення окремих фрагментів авторського тексту, певних подій, явищ, персонажів. Розрізняють текстологічні, літературно-історичні, лінгвістичні, видавничі коментарі. У текстологічних коментарях ідеться про історію створення тексту, його цензурування, редагування. У літературно-історичних — увага зосереджується на художніх особливостях твору, його темі та ідеї, місці в літературному процесі; тут уточнюються або розшифровуються з позицій сьогодення певні історичні події чи конкретні особи, маловідомі читачеві деталі побуту. Лінгвістичні коментарі передбачають аналіз особливостей мови та стилю автора, повідомлення читачеві про принципи і міру редакторського втручання в текст. Видавничий коментар обов'язково акцентує увагу читача на відомостях про першу публікацію твору, про особливості наступних перевидань. Нерідко видавці нової генерації, не відчуваючи принципової різниці в цих поняттях, під заголовком "Примітки" вміщують розгорнуті текстові пояснення і, навпаки, під "Коментарями" подають лише короткі уточнення до слів. Практика книговидання засвідчує, що примітки здебільшого не виносяться до заключної частини книги і подаються на тих сторінках, де знаходяться пояснювальні слова (їх ще називають посторінковими). Коментарі ж здебільшого відокремлюються від тексту книги і подаються в заключній її частині. Наприкінці багатьох книжкових видань, залежно від особливостей їх змісту та потреб читача, подаються додатки. У наукових, навчальних виданнях це можуть бути малодоступні для користувача книги різноманітні документи, нормативні акти, карти чи таблиці; у виданнях художніх творів (переважно багатотомних, академічних) — варіанти текстів, окремі редакції; додатком до основної частини тексту може бути блок ілюстративного матеріалу. їхнє призначення цілком конкретне — доповнити, збагатити книгу такими матеріалами, які не введені до основної частини, але мають до неї безпосереднє відношення за змістом чи проблематикою.

Важливою складовою заключної частини книги є покажчик.

Покажчик — це своєрідний путівник для читача, який спрощує пошук наявних у книзі різноманітних даних — термінів, імен, дат, географічних назв, документів, ілюстрацій тощо із вказівкою конкретних сторінок, на яких вони зазначені в тому чи іншому контексті по всьому виданню. Видавнича практика виробила різні види покажчиків, найпоширенішими серед яких є: предметні, іменні, тематичні, географічні. В іменний виносяться практично всі прізвища, імена і псевдоніми, міфологічні істоти, дійові особи, які згадуються в тексті. Предметний покажчик зосереджує увагу читача на поняттях, термінах, назвах, що визначають проблематику і зміст видання. Географічний покажчик, відповідно, — населені пункти, країни, річки, гори. Залежно від виду видання в ньому можуть додаватися різні покажчики. Скажімо, у мистецьких виданнях доречними будуть покажчики ілюстрацій; у наукових — таблиць, діаграм; в історичних — архівних документів. У виданнях з історії літератури, журналістики чи видавничої справи не обійтися без покажчиків творів, періодичних видань, друкарень, книг. Є ще покажчики абревіатур, символів, формул. Система покажчиків є важливою і корисною заключною частиною будь-якого видання. Але особливо цінна вона в довідкових, наукових, науково-популярних, нормативних, навчальних виданнях. Тобто в книгах, тексти яких призначені для частого і вибіркового користування. За принципом розміщення тексту переважна більшість покажчиків будується в алфавітному порядку. Хоча може подаватися і в хронологічному та систематичному. Компонування наприкінці тексту книги окремої групи малозрозумілих слів з коротким поясненням їхнього значення або перекладом з іншої мови отримало назву глосарія. Поширений останнім часом у видавничій лексиці, цей термін походить від латинського glossarium, що означає словник, зібрання слів, які потребують пояснення. Здебільшого цей елемент заключної частини книги готується у виданнях текстів античної доби, богослужбових книг або стародавніх писемних пам'яток.

Не можна уявити сьогодні переважної більшості професійно зорієнтованих видань без уміщення в окремому блоці бібліографічного опису використаної літератури і джерел. Ця складова заключної частини книги виконує важливу довідкову й інформаційну функції і потребує особливо ретельного ставлення видавця до оформлення. Бібліографічний опис здійснюється у відповідності до затверджених у кожній країні видавничих стандартів і передбачає обов'язковий перелік головних ідентифікаційних характеристик: ім'я автора, назва твору, місце і рік видання, кількість сторінок чи конкретну сторінку, на яку робиться посилання в тексті. У видавничій практиці, залежно від виду видання і його призначення, застосовують повний і скорочений бібліографічний опис літератури. Двомовні словники термінів і понять, як також і список скорочень і умовних позначень, ретельно і грамотно підготовлені видавництвом, завжди засвідчують культуру видання, прагнення видавця зробити книгу зручною і корисною для користувача.

ОП МАТЕРІАЛЬНА СТРУКТУРА КНИГИ

Книга протягом багатовікового періоду її розвитку не раз змінювала свою форму. Це залежало від рівня матеріальної й духовної культури тієї чи іншої доби суспільного поступу людства. Книги первісних людей дійшли до нас у вигляді чи то різноманітних малюнків на кам'яних стінах печер, чи то помережаних витіюватими позначками глиняних виробів, чи зв'язаними шкіряними нитками сторінками-дощечками з бамбука, сосни чи березової кори. Відомі також книги, виготовлені з пальмових листків, скріплених у вигляді віяла, писані на тонких пластинках із бронзи, свинцю, міді. Однією з найпоширеніших перших форм фіксації і збереження писаного тексту були к н и г и - с у в о Ї. Це довгі стрічки однакової ширини матеріалу (із шкір тварин або Сувій як найдавніша форма книги пергаменту, папірусу чи шовку), скручені довкола спеціально виготовленої гладкої дерев'яної палиці. На відміну від глиняних пластин чи бамбукових дощечок, книги-су- вої проіснували досить довго — від XV століття старої ери до наших днів. Форму цю використовували й пізніше, здебільшого для різноманітних вірчих грамот, урядових циркулярів чи урочистих текстів, які оголошувалися привселюдно. Нова форма книги у вигляді кодексу, що виникла в II столітті до Різдва Христового, виявилася на диво життєвою. Вона швидко витіснила своїх попередників, міцно й надовго утвердилася у світовій книжковій справі. Первинне значення слова codex з латинської мови означало дерев'яні таблички для письма, оброблені воском і скріплені одна з одною. Поширенню кодексного варіанта книги й активній заміні ним сувоїв значною мірою сприяло винайдення нових матеріалів для писання — пергаменту, а згодом — паперу. Таким чином, сьогоднішня книга, в основі якої — складені в кілька разів (зігнуті, сфальцьовані) і скріплені між собою в корінці аркуші певного формату, є вдосконаленим варіантом книги-кодексу. Саме в рамках цієї конструкції книга виявилася найзручнішою і найпрактичнішою для користування: задрукований з обох боків аркуша однакового формату матеріал (на папірусі, шкірі, тканині, папері) можна легко відшукувати, надійно зберігати, переносити, брати з собою в дорогу. Однотипне просторове розміщення тексту на чітко обумовлених видавцем розмірах книжкових сторінок, що мають геометрично чіткі координати, дає можливість легко членувати такий текст на ієрархічно підпорядковані частини. Остаточний варіант книги-кодексу, який маємо сьогодні, формувався протягом тривалого часу. І хоч певні технічні засоби виготовлення книги весь час змінювалися, удосконалювалися відповідно до поступу наукової думки, сутність її побудови з точки зору матеріальних складових залишалася незмінною.

Важливими складовими книги є:

• книжковий (паперовий) блок та його деталі (вкладки,

наклейки);

• обкладинка (оправа);

• суперобкладинка;

• форзац (за наявності оправи);

• корінець;

• каптал (за наявності оправи);

• футляр;

• закладка.

Коротко зупинимося на характеристиці кожної зі складових матеріальної конструкції книги. Книжковий (паперовий) блок — це основа книги, яка складається із обрізаних із трьох сторін і з'єднаних у корінці

Основні елементи книги

Верхній обріз блока

Книжковий (паперовий) блок та його деталі зошитів або окремих аркушів паперу відповідного формату і яка підготовлена для накладання й прикріплення оправи чи обкладинки. Це, по суті, напівфабрикат книги, який утворюється після склеювання чи прошивання з одного боку аркушів із сторінками, розміщених у результаті кількаразового згинання (відповідно до заданого формату) у строгій послідовності. Комплект таких сторінок, кількість яких завжди дорівнює кратності долі друкарського аркуша паперу A6, 8 чи 4), прийнято називати зошитом.Напередодні скріплення такі зошити передаються у видавництво для остаточної звірки на предмет виявлення в них помилок чи можливої непослідовності сторінок, допущеної при їх монтажі. Аби в майбутній книзі зошити трималися міцно і при багаторазовому користуванні не розсипалися, їх скріплюють. Простіший і дешевший спосіб — методом склеювання. Надійніший і дорожчий — методом прошивання нитками. Вибір способу скріплення залежить від того, хто готує книгу. Відповідальний і серйозний видавець, якщо він дбає не про скороминущу економічну вигоду від продажу своєї продукції, а про репутацію свого видавництва й інтереси читача, ніколи не випускатиме із склеєним блоком підручники, словники, довідники, зібрання творів чи документів у кількох томах, книги для дітей. Тобто, ті видання, якими часто користуються читачі. Навпаки, вузькоспеціалізовану, монографічну, службову літературу, для здешевлення процесу її виробництва, можна й не прошивати в книжковому блоці.

Додатковими деталями книжкового блока можуть бути вкладка і наклейка.

Вкладка — це конструктивний елемент книжкового видання, який являє собою дробову долю аркуша і у вигляді одного листа, четвертини, половини чи цілого друкованого аркуша вкладається між зошитами книжкового блока. Вкладка виготовляється або з іншого матеріалу, ніж сторінки блока, або іншим способом друку, або містить відмінну кількість кольорів. Цей елемент може скріплюватися з книжковим блоком або додаватися автономно. Прикладом вкладки можуть слугувати аркуші енциклопедії з кольоровими слайдами або чорно-білими ілюстраціями на крейдяному папері або папері іншого ґатунку, відмінного від того, на якому друкується текст.

Наклейка — елемент книжкового блока, надрукований окремо для заповнення (наклеювання) спеціально звільненої від тексту порожньої сторінки. На відміну від вкладки, наклейка не є самостійним листом у книзі. Приклади

наклейок:

• віддруковані іншим способом ілюстрації;

• таблиці, схеми, карти, що мають інший, ніж книжкова

сторінка, розмір. Після вклеювання до книжкового

блока вони згинаються відповідно до цього формату.

Вкладки, а особливо наклейки, належать до трудомістких процесів редакційної підготовки та поліграфічного відтворення, тому вони не отримали широкого застосування. Це, здебільшого, подарункові, мистецькі або малотиражні бібліофільські видання. Скріплений нитками чи клеєм книжковий блок на одному з останніх процесів поліграфічного виробництва обрізують з трьох сторін на відповідному обладнанні, готуючи його таким чином до підготовленого заздалегідь "вдягання".

Таким своєрідним одягом для книжкового блока є обкладинка чи оправа.

Обкладинка — важлива складова книги, що слугує покриттям книжкового блока, виготовлена з паперу, відмінного від того, на якому друкуються сторінки книги і яка покликана виконувати кілька функцій: скріплювальну, захисну, художню, інформаційну. Обкладинка виступає одним з елементів завершення формування "обличчя" книги. Як правило, виготовляється з паперу, що має більшу щільність, — чим матеріал цупкіший, міцніший, тим зручніше користуватися книгою. Поряд із цим великий масив видань випускається у звичайній паперовій обкладинці, часом такого самого гатунку, як і книжковий блок, лише іншого кольору. В такому "одязі" виходять різноманітні брошури, література для службового користування, малотиражні видання, журнали. На зорі книгодрукування обкладинку використовували передусім для тимчасового захисту книжкового блока. Покупці таких книг згодом замовляли у спеціальних майстернях оправи, які відповідали загальному стилю оформлення бібліотек, або характеризували матеріальний добробут власника книжкової колекції. Пізніше, із розширенням книговидавничого руху, обкладинка стала використовуватися як привабливий елемент оформлення книги. Останнім часом вона міцно ствердила свої позиції, особливо в тих виданнях, які випускаються значними накладами, недорогі за ціною і на які є стабільний попит. Водночас відбулося удосконалення її зовнішнього вигляду і технічних характеристик. Нинішні видавці прагнуть робити обкладинку яскравою, різноколірною. Для продовження "молодості" книги широко застосовуються відносно недорогі методи лакування або припресування обкладинкового матеріалу прозорою плівкою. Таке покриття обкладинки робить видання, окрім усього, ще й привабливим. Найпоширенішим на сьогодні матеріалом на обкладинку слугує фінський льон (у формі узору шкаралупи яйця чи ряднини) і крейдяний папір проби від 270 до 400 грамів щільності.

Отже, обкладинка виконує такі функції:

• скріплення книжкових сторінок (зошитів);

• зовнішнього художнього оформлення;

• захисту книжкового блока від пошкоджень і

забруднень;

• первинної інформації про книгу для читача (автор,

назва).

Оправа — важлива складова книги, виготовлена із спеціальних матеріалів, яка скріплюється з книжковим блоком. На відміну від обкладинки, що з матеріальної точки зору відзначається дешевизною, оперативністю виготовлення і простотою, оправа є складнішою і дорожчою конструкцією. Образно кажучи, це твердий, дуже надійний "одяг" для всього книжкового блока. Складається він із картону або штучних чи дерев'яних пластин, обтягнутих із зовнішнього боку надійним гнучким покриттям — тканиною, шкірою, синтетичним матеріалом (бумвінілом, лідерином), рідше — папером. В останньому випадку продовжити життя книзі покликана плівка, яка накладається на покритий папером картон.

Функції оправи такі ж, як і обкладинки. А от роль і значення осібні: надавати книзі особливо ошатного вигляду, забезпечити її довговічність, цінність. Ставлення до оправи, як до особливої складової книги, формувалося ще в давнину. Нерідко, на замовлення коронованих осіб, знатних вельмож, оправу робили надто коштовною, з використанням золота, срібла, алмазів. Найбільше це стосувалося богослужбових книг. При багатьох монастирях, храмах чи соборах працювали спеціальні майстерні, де виготовлялися такі коштовні оправи до Біблій, Євангелій, Требників. У наш час дорогими оправами "вдягають" енциклопедичні, ювілейні, словникові, подарункові, бібліофільські видання, зібрання творів. Подекуди, здебільшого з рекламною метою, видавець випускає гарно оправлену книгу ще і з суперобкладинкою.

Суперобкладинка — це яскрава в художньому плані обгортка, яка накладається на оправу і тримається за допомогою клапанів (загинів). Певною мірою, це додатковий, підсилюючий елемент, який має на меті виділити дане видання з-поміж інших. Окрім рекламної і художньо-естетичної функцій, суперобкладинка призначена також захистити оправу, зберегти надовго її первинний святковий вигляд. Останнім часом вона виконує ще й інформаційну роль: на згинах подається лаконічно написаний текст, покликаний зацікавити, заінтригувати читача, спонукати відкрити книгу далі, заглибитися в анотацію і зміст.

Важливим елементом конструкції книги, яка видається в оправі, є форзац.

Форзац — це аркуш паперу формату розгорнутої книги, який однією половиною повністю приклеєний до внутрішньої частини оправи, а частиною іншої половини (вузькою смугою вздовж корінця) прикріплений до книжкового блока. Це поняття походить від двох німецьких слів: Vor — перед, Zatz — складання, тобто в контексті конструкції книги ці слова можна тлумачити як місце перед початком складання. Оскільки оправа покриває книжковий блок з двох боків, то й форзаців у книзі буває два — на початку і наприкінці книжкового блока. Зважаючи на найголовнішу функцію, яку виконує форзац, — скріплення, втримування в єдиному цілому книжкового блока і оправи, для нього має використовуватися спеціальний гатунок паперу, цупкіший від того, на якому друкуються книжкові сторінки. Окрім цього, форзац може слугувати елементом художнього оформлення. Малюнки, орнаменти, репродукції, які часто вміщуються на цих місцях, є своєрідним композиційним завершенням бачення книги художником — від обкладинки до ілюстративного матеріалу всередині видання. Інколи на форзаци покладається й інформаційна місія: вміщені тут таблиці, формули, топографічні карти, інші узагальнюючі довідкові матеріали, як правило, незначного обсягу, якщо вони мають відношення до змісту всього видання (наприклад, у підручниках, довідниках за галузями знань), є надзвичайно доречними і зручними для користувача такого видання. Використання на форзаці ілюстративного чи інформаційно-довідкового матеріалу потребує додаткових фінансових затрат, а отже, збільшує собівартість видання. З цієї причини багато видавців не використовують сповна зазначені можливості цього елементу книги, тому здебільшого він незадрукований. Корінець — це елемент матеріальної конструкції книги, який знаходиться в середній, центральній, частині оправи або обкладинки, що обрамлюють скріплені аркуші чи зошити книжкового блока.

Найкраще функцію корінця читач може оцінити, коли дивитиметься на видання, розміщені один поміж одним на книжкових полицях. Саме за написом на корінці можна віднайти книги відповідних авторів і назви. А за зображенням можна відразу визначити рівень її видавничого і поліграфічного виконання. Отож, корінець виконує двінайголовніші функції: інформаційну й художню. За формою корінці бувають прямими, напівкруглими. Наявність художніх елементів та кількість тексту на корінці залежить від обсягу книги: чим більше в ній сторінок, тим ширшим є поле для реалізації творчої фантазії художника.

Дедалі частіше на корінцях велико обсягових книг стало модним вміщувати портрети авторів, фрагменти кольорових слайдів, що характеризують зміст видання, тощо. Гарно і привабливо виглядають корінці з тисненою позолотою шрифту чи орнаменту. За наявності в книжковому виданні оправи ще однією необхідною деталлю на корінці є каптал.

Каптал — це приклеєна на верхньому і нижньому краях корінця смужка з тканинного матеріалу (здебільшого бавовни або шовку) з потовщеним окантуванням на виході певного кольору. Функція капталу подвійна: з одного боку, він зміцнює кріплення книжкового блока; з іншого — прикрашує зовнішній вигляд видання. Колір окантовки капталу, як правило, гармоніює з домінуючими кольорами оправи. У книговиданні віддавна поширена практика, коли виготовляють для особливо цінних витворів друку додаткову захисну конструкцію у вигляді твердої коробки, з отвором на корінці або й зовсім закритої. Таку конструкцію називають футляром. Розрізняють службовий і функціональний футляри. Службовий виготовляється із звичайного однотонного картону і призначений для упаковки кожного примірника видання при транспортуванні чи тривалому зберіганні. Функціональний футляр слугує складовою художнього задуму творців книги і є частиною книги. Останніми роками українські видавці, наслідуючи досвід західних колег, починають відмовлятися від виготовлення службових картонних футлярів для своїх коштовних видань, використовуючи для захисту спеціальну поліетиленову плівку. Це простіше, зручніше й дешевше. І, нарешті, останній елемент матеріальної структури видання. Він малопомітний, але дуже важливий і в контексті підвищення культури читача, і для зручності користування книгою, і для належного збереження її внутрішньої частини. Йдеться про закладку.

Закладка — допоміжний елемент матеріальної структури видання, який використовується для позначення місця читання. Розрізняють два види закладок. Перший: вузька кольорова тканинна стрічка, прикріплена верхнім кінцем до капталу або корінця книжкового блока, яка за розміром є на один-два сантиметри довшою від нижнього обрізу книжкового блока. Другий: спеціально виготовлений вузький аркуш паперу підвищеної щільності, вкладений між сторінки книги. Такий аркуш може містити певну пізнавальну чи рекламну інформацію.

Серйозний видавець, який працює на перспективу, ніколи не нехтуватиме таким, здавалося, другорядним і не зовсім обов'язковим елементом, який цілком толерантно і ненав'язливо формує в будь-якого читача поважне,

бережливе ставлення до книги. Особливо потрібний цей елемент у тих книжках, які за змістом не структуровані так як, скажімо, навчальні чи наукові. За відсутності закладки невибагливий читач або загинає навскіс аркуш сторінки, на якій зупинився, або вкладає на те місце якийсь предмет, від чого книга нерідко деформується, псується.

Білет №22