87.Перебудова і розпад срср

Перебудова і розпад СРСР (1985-1991). На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. По-стала нагальна потреба оновлення усіх сфер суспільства, його економічних основ, політичного устрою, соціального та духовного життя.

У березні 1985р. на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачева, а на квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС проголошено курс на при-скорення соціально-економічного розвитку.

XXVII з'їзд КПРС не вніс нічого нового у внутрішньо-політичне життя країни, але на з 'їзді М. Горбачеву вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунув-ши на другий план "класову боротьбу" і запропонувавши положення про взаємозв'язок усіх світових явищ. М. Гор-

бачов почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир у боротьбі за владу.

Вироблення конкретних заходів із проведення реформ ("перебудова") виявилось не простою справою. Реформи та традиційна командно-адміністративна практика вияви-лися несумісними. Бюрократичні методи деформували перетворення (яскравим підтвердженням цього є прове-дення антиалкогольної кампанії і боротьба з нетрудовими доходами), а побічні явища повністю нівелювали реформи.

Тоді М. Горбачев на січневому Пленумі ЦК КПРС у 1987 р. порушив питання вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ. Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Вперше за всю історію існування СРСР ЦК взяв на себе відповідальність за допущені "деформа-ції" у розбудові радянського суспільства. Почався процес реабілітації репресованих у 30-50-х роках, але багатьом людям було важко долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але й у свідомості людей стала публікація в газеті "Совет-ская Россия" статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої ("Не могу поступиться принципами"), в якій фактично відстоювалася консервативна (сталінська) модель радянської історії. Поява статті означала, що в партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил.

У цей час було здійснено спробу реформування радян-ської економіки на засадах "самофінансування", "само-управління", "самоокупності". В основі цих реформ лежа-ли дві складові:

а) поглиблення самостійності трудових колективів (за-кон "Про державне підприємство та об'єднання");

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закони "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяль-ність").

Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослі-довність, окрім цього вони не виривали економіку з рук бюрократії. Стало зрозуміло, що успішне проведення еко-номічних реформ неможливе без реформування політич-ної системи.

Рішення про реформу політичної системи було ухвале-но на XIX партійній конференції, яка відбулась у червні 1988 p. M. Горбачев запропонував вищим державним ор-ганам провести з'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардиналь-но відрізнялася від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.

Незважаючи на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилася значна кількість прихильників радикальних реформ, які об'єдналися у між-регіональну депутатську групу, що фактично стала парла-ментською опозицією. Заявили про своє існування й інші групи, об'єднання депутатів за професійними та політич-ними інтересами. Найбільш консервативною була група "Союз", яка виступала за збереження єдності СРСР.

За такого розмаїття політичних поглядів Голова Верхо-вної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керував засіданнями і повинен був проводити лінію біль-шості. Це призводило до непорозуміння між М. Горбачо-вим, який був Головою ВР СРСР та одночасно Генераль-ним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами

в партії, які звинувачували його у м'якості. Демократиза-ція суспільного життя стала поштовхом до виникнення по-літичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів, які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках.

Влітку 1989 р. на політичну арену виходять робітни-ки. У липні страйки охопили шахтарські райони — Кузбас, Донбас, Караганду. Поштовхом до початку масових страй-ків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності.

Уряд СРСР, очолюваний М. Рижковим, був змушений вжити негайних заходів. У травні 1990 р. було вирішено оприлюднити програму переходу до регульованої ринко-вої економіки, що викликало ажіотажний попит на промис-' лові товари. Населення почало скуповувати все підряд. Ре-алізацію програми довелося припинити, а уряд відправити у відставку.

С. Шаталін і Г. Явлінський розробили альтернативну програму "500 днів". Згідно з нею передбачалося створи-ти фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектора, формування приватної власності та одночасно стабілізувати фінансову сферу. У жовтні 1990р. М. Горбачев запропонував компромісну програ-му, яка також провалилася.

На тлі економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все частіше звучала вимога ліквідації статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі. На III з'їзді Рад у березні 1990 р. статтю 6 було скасовано, а першим президентом СРСР обрано М.С. Горбачова.

Вибори 1990 p. стали переломними у житті радянсько-го суспільства. Це були перші демократичні вибори, в результаті яких радикально змінився депутатський кор-пус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Гру-зії, Вірменії КПРС зазнала поразки), що значно посилило політичну боротьбу. Кардинальні зміни в СРСР приско-рили процес банкрутства КПРС.

Тим часом на порядок денний постала проблема забез-печення реального державного суверенітету союзних рес-публік. Найгостріше вона проявилася під час виборів 1990 p., коли національні рухи заявили про відокремлен-ня і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова).

11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовсь-кої держави. Одночасно З'їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу респуб-лік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реак-цію в Москві. М. Горбачев звернувся до Верховної Ради Литви з вимогою про негайне скасування прийнятого за-кону, але реакція була негативною. Своїми діями респуб-ліка поклала початок "параду суверенітетів". Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли відпові-дні декларації. Про державний суверенітет заявила і Вер-ховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б. Єльцин. Одночас-но з "парадом суверенітетів" загострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). їхніми ініціатора-ми були, здебільшого, сили, які виступали за збереження Союзу.

У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР надала надзви-чайні повноваження М. Горбачеву. Відбулися зміни і в його

наиОлижчому оточенні. Прихід до впади реакціонерів від-разу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу державного переворо-ту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання роз-почало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності піднялися тисячі неозброєних жителів Вільнюса. Відбулися сутички з військами в районі теле-центру, під час яких загинуло 13 чоловік і десятки було поранено. На захист Литви піднялися як світове співтовари-ство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівни-цтво відступило. Схожі події розгорталися і в Латвії.

До березня 1991 р. ситуація в СРСР ще більше загост-рилася.

Шахтарі розпочали безстроковий страйк, вимагаючи від-ставки М. Горбачева, розпуску ВР СРСР та З'їзду народ-них депутатів СРСР, передачі влади в руки Ради Федерації.

Проведення референдуму про майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосувало за Союз (питання було сформульовано так, що виборцям доводилося виби-рати між старим Союзом або оновлюваним), не зупинило його розпаду.

Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово М. Горбачеву вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік про якнайшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союз-ного договору декілька разів змінювався і був компроміс-ним за своїм характером.

Ця угода поклала початок переговорам за формулою "9+1" і тривал а з травня по липень 1991 р. Основним пи-танням переговорів було питання форми союзу — феде-рація чи конфедерація. На переговорах найнепримиреннішу позицію займали Росія та Україна. Разом з тим зміцню-валася структура влади в Російській Федерації. 12 червня 1991 р. на загальних прямих виборах президентом Росії було обрано Б. Єльцина.

Реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-проми-слового комплексу, активізували підготовку до заколоту.

Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголо-шено про хворобу М. Горбачева і про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут, тому всю повноту влади бере на себе Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г. Янаєв, В. Павлов, Б. Пуго, В. Крючков, Д. Язов, Г. Бакланов — заступник Горбачева в Раді оборони, В. Стародубцев — голова Се-лянського союзу і А. Тізяков — один із керівників ВПК. У Москву було введено війська.

Проти заколоту піднялася демократична громадськість. Центром опору стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня Б. Єльцин видав низку указів, які кваліфікува-ли заколот як державний переворот, зажадав зв'язку з М. Горбачовим (зв'язок з ним було повністю відключе-но), звернувся до робітників із закликом почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. 21 серп-ня організаторів заколоту було заарештовано. Одночасно заборонено діяльність КПРС, оголошено про реформи в КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу. Але найвагомішим підсумком виявилось те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, почали ство-рювати власні армії, брати під контроль союзне майно.

Радянський Союз розвалювався. 9 вересня 1991 р. було визнано незалежність Латвії, Литви та Естонії. Результати

референдуму в Україні ] грудня 1991 р. перекреслили усі спроби відновити Союз.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі лід Брестом керів-ники Росії, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич уклали угоду про створення Співдруж-ності Незалежних Держав, в якій констатувалося, "що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права та геополітичної реальності припиняє своє існування".

21 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом так вчинили Молдова та Азербайджан, а в 1994 р. — Грузія. В Алма-Аті було проголошено Декларацію про припинення існу-вання СРСР. 25 грудня М. Горбачев підписав указ про складення з себе функцій Верховного головнокомандува-ча і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР.

Міжнародне співтовариство визнало незалежність усіх колишніх союзних республік.