67. Національне Відродження

Національне Відродження слов'янських народів — процес становлення національної самосвідомості Цей процес всіляко підтримувала Російська імперія. Національне Відродження було властиво всім Південно- і Західнослов'янським країнам, за винятком Польщі, якої на той час (кінець XVIII — почало ХІХ ст.) як єдиної держави не існувало. Національне Відродження в різних країнах мало загальні риси і особливості. Загальною межею процесу були: боротьба за створення або відтворення національної мови (чеського, словацького, сербського, словенського і ін.), для цього фундирувалися суспільства (так звані матиці (Сербська в 1325, Чеська в 1830 і ін.)) мають на меті розвиток національної літератури, збирання і дослідження національного фольклору і розповсюдження книг на рідній мові, і боротьба за незалежність Церкви.. Національне Відродження південних слов'ян співпало за часом, ослаблення імперії Османа. Саме під її владою знаходилося тоді більшість балканських земель (Сербія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, а формально і Чорногорія) і тому кінцевою метою відродження в цих землях була рівноправність мусульман і християн і політична незалежність від Порти. Мета західнослов'янських земель, була в автономії від Австрії (пізніше — Австро-Угорщини), під владою якої ці землі в тому або іншому ступені знаходилися (Хорватія (Славонія, Військова Межа), Словенія, Чехія, Словаччина). Позитивний вплив на самосвідомість західних слов'ян надали релігійні реформи австрійського імператора Йосипа II. В середині XIX століття діячам Відродження вдалося добитися успіхів, пов'язаних з незалежністю Болгарської Церкви від Константинопольського патріархату, в 1831-33 серією фірманів султана Османа дарувала автономія Сербії, згодом вдалося добитися незалежності Сербії і Чорногорії (1878) і Болгарії (1878, 1885). Ці події дали нову силу національним устремлінням західних слов'ян. Діячі Національного Відродження. Серед них: Вук Караджич (Сербія), Петро Петрович Негош (Чорногорія), Станко Враз (Словенія), Матія Маяр (Словенія), Людевіт Гай (Словенія, Хорватія), Янко Драшкович (Хорватія), Софроній Врачанській (Болгарія), Васил Апрілов (Болгарія), Юрій Венелін (Росія-Болгарія), Любен Каравелов (Болгарія), Петро Берон, Неофіт Бозвелі, Ян Коллар, Людовіт Штур, Павло Йозеф Шафарік, Йозеоїз Добровській, Ян Неєдла.

68.Великі реформи в Росії 60-70 их роках

До середини ХІХ століття почала про-являтися велика різниця між еконо-мічним та політичним розвитком Росії та Європи. Якщо на Заході вже завер-шувався промисловий переворот, то Росія переживала повільне станов-лення капіталістичного устрою.

У першій половині XIX століття збільшилося вивезення сільськогос-подарської продукції за кордон, зріс попит на неї всередині країни. По-чали посилено освоюватися орні землі. Поміщики зменшували се-лянські наділи, у невеликих маєт-ках більше половини селян жили в садибах як дворові або наймити. З обезземелюванням селянські госпо-дарства розорювалися, а це призво-дило до зменшення доходів самого поміщика і державної скарбниці. Маєтки ставали збитковими і по-міщики закладали їх. На розвиток промисловості грошей не вистачало. Лише 1851 року будується перша залізниця між Москвою і Петербур-гом. Почали будувати пароплави, оновлювати військові металооб-робні підприємства. Оскільки більшість селянства була закріпаче-на, не було ринку вільних робочих рук, знижувався рівень життя насе-лення, а з ним звужувався і внут-рішній ринок для промисловості, не вистачало вільних капіталів для її розвитку.

Невдоволення у суспільстві -зрос-тало. Уряд критикували у дворянсь-ких салонах, поміщики сперечали-ся щодо можливих реформ. Части-на дворян, які пристосувалися до нових ринкових відносин і бачили у кріпосництві ганебне явище, де-монстрували бажання вирішити се-лянське питання мирним шляхом. «Кликати Русь до сокири» і шляхом повстання звільнити селянство за-кликав М. Чернишевський. По-разка у Кримській війні виявила, як далеко пішли країни, де відбу-вався промисловий переворот: вони мали новітню зброю, паровий флот, який транспортував війська із Лон-дона до Криму швидше, аніж дохо-дила російська піхота з Петербурга.

Загроза перетворення Росії на другорядну європейську державу вимагала докорінних перетворень. Міністр Олександра II П. Валуев писав: «Я переконаний, що для зма-гання з Європою потрібні євро-пейські засоби, як для війни по-трібна європейська зброя». На відміну від колишніх спроб модер-нізації, коли запозичувалися деякі європейські досягнення, тепер пере-творення повинні були зачепити всі сторони життя Росії, виходити з принципів особистої свободи грома-дян і ринкових відносин. Тільки така перебудова могла посприяти збли-женню Росії і Заходу. Олександр І, який прийшов до влади після смерті Миколи І в 1855 році, був змушений почати корінні реформи в Росії.

Першим кроком на шляху до ре-форм стала ліквідація кріпосницт-ва. Олександр II говорив: «Краще ми визволимо селян зверху, аніж очікуватимемо, коли вони самі звільнять себе знизу».

Над проектом звільнення селян працював державний «Головний ко-мітет у селянських справах», свої варіанти пропонували місцеві дво-рянські комітети. 19 лютого 1861 року Олександр II підписав законо-проекти: Положення і Мані-фест про ліквідацію кріпосно-го права в Росії. 5 березня вони були опубліковані.

У Маніфесті проголошувалася особиста свобода селян:

— селяни перестали бути власні-стю поміщика;

- могли вибирати місце прожи-вання;

—могли володіти власністю, укла-дати угоди, займатися будь-яким видом торгово-промислової діяль-ності;

-мали право вступати на службу, навчання.

Але автори проекту керували-ся принципом поступовості у прове-денні реформи:

- на невизначений термін збері-галася економічна залежність се-лянства;

- обмежувався вибір господарсь-кої діяльності;

-визнавалося право власності по-міщика на всі його землі. Селяни одержували тільки садибу і польо-вий наділ;

—на дворічний період після рефор-ми складалася уставна грамота, яка регламентувала стосунки поміщи-ка і селян, їхні повинності, розміри наділів;

- селяни ставали тимчасовозо-бов'язаними: виконували встанов-лені законом повинності, доки не укладали з поміщиком угоди про викуп наділу.

Багато хто з поміщиків не по-спішав відмовитися від звичних форм експлуатації. Навіть в 1881 році 15% колишніх кріпаків все ще залишалися тимчасовозобов'язани-ми. Для визначення наділів краї-на поділялася на три зони: чорно-земну, нечорноземну і степову. Для кожної встановлювався розмір по-льового наділу. Закон передбачав можливість урізання селянського наділу, якщо він перевищував уста-новлену норму. Поміщик також мав право залишити собі кращі землі і ділянки. «Відрізки» на користь по-міщика становили 18% надільного фонду, а в чорноземних губерніях, на півдні, у Нижньому Поволжі се-лянське землекористування скоро-тилося на 40%. Така система спри-чинила обезземелювання селян, вони були змушені орендувати ці «відрізки», вносячи за них високу плату або відробляючи поміщикові.

За садибу і наділ запроваджував-ся викуп. Розміри викупу переви-щували вартість одержаної землі і повинні були забезпечити такі при-бутки поміщика, які він одержував до реформи. Для пересічного селя-нина розмір викупу був величез-ний. Складаючи угоду про викуп, селянин вносив готівкою 20% від загальної суми, а 80% одразу плати-ла держава. Упродовж 49 років борг із відсотками погашався щорічними викупними платежами. Для держа-ви це було дуже вигідно. Вже до 1881 року вона не тільки повернула ви-трачений кредит, але й одержала 80 млн карбованців прибутку.

Важливою складовою частиною реформи стало зміцнення сільської общини. Надільна земля перебува-ла у колективній власності общини, її не можна було продати; ведення господарства регулював колектив. Збереження общини відображало традиційний уклад російського села. З її допомогою селяни захища-лися від голоду, стихійних лих, від свавілля поміщика. Це було вигід-но д пя держави, бо пов'язані круго-вою порукою селяни забезпечували збирання податків, викупних пла-тежів. Якби не община, була б по-трібна ціла армія чиновників для врядування на селі. Вихід із общи-ни був не заборонений, але дуже важкий. Сільська община з її колек-тивним сходом, круговою порукою, вірою в богообраність царя повин-на була стати ще однією опорою для самодержавства в його боротьбі із революційними республіканськи-ми настроями в суспільстві. Рефор-ма 1861 року визначила шляхи еко-номічного розвитку російського села та соціальні відносини в ньому більш ніж на сорок років.

Сучасники називали 60-70-ті роки «епохою великих реформ». З по-чатком перетворень перед країною відкрився шлях розвитку нового, більш демократичного, суспільства. Реформи давали можливість Росії прискорити промисловий перево-рот, розпочати створення індустрі-ального суспільства, формування правової держави.

Однак епоха реформ не створила надійних умов для завершення пе-ретворень. Реформи проводила дер-жава згори: насамперед ставилася мета пристосувати існуючий у Росії режим до нових умов. Відтак вони мали половинчастий характер. Ро-сія залишалася самодержавною монархією, Олександр II категорич-но відмовлявся створити загально-російські представницькі збори. Зберігалися дворянська власність на землю, станові привілеї дворян-ства, майнові і громадянські обме-ження селянських прав.