29. Венеція та Генуя

Італії, яка була центром Римської імперії, здавалося б, потала-нило більше, ніж іншим середньовічним західноєвропейським дер-жавам. В ній краще збереглася антична спадщина, процвітало господарське життя, вона стала центром католицького світу. Однак політична доля її була гіркою. Країна діставалася то одному завойов-нику, то іншому —лангобардам, візантійцям, франкам, арабам, нор-манам, на неї накинули хижим оком німецькі імператори. Вже в

IX ст., раніше ніж в інших європейських країнах, в Італії завирувало міське життя. Але численні італійські міста не посприяли політич-ному об'єднанню країни. Кожне з них жило своїми інтересами, вони ворогували між собою — на втіху сильнішим сусідам. У середині

X ст. міста Середньої та Північної Італії потрапили під владу німець-ких імператорів, що остаточно унеможливило їх політичне об'єднан-ня. Відтоді грабіжницькі походи німців в Італію надовго стали звичним явищем.

В ХІ-ХІІ ст. італійські міста поставали комунами. Щоб сеньйо-рам (італійці називали їх грандами) не кортіло зазіхати на волю го-родян, їх замки було зруйновано, а самих їх проголошено васалами комуни.

Комуни були самоуправними, їх очолювали виборні консули (рад-ники). Лише в найбільших містах-комунах, Венеції Із. Генуї, урядова влада належала не консулам, а дожу (від латинського «дукс» — вождь), якого обирали довічно. Закони видавала Верховна рада, в якій верховодило купецтво. Часом, якщо в цьому виникала потреба, скликалося віче — збори громадян, наділених виборчими правами. Отже, міста-комуни були республіками. Між містами-республіка-ми не існувало навіть натяку на рівність. Сильніші з них так утиску-вали слабших, що тим доводилося братись за зброю й виборювати незалежність. Найзапекліше воювали між собою дві республіки-су-перниці — Венеція та Генуя. В XIII ст. перемогу святкувала Генуя, яка завдала воєнної поразки Венеції та Пізі. Ворожі стосунки між містами-республіками були бальзамом на душу візантійського та ні-мецького імператорів, які намагалися прибрати їх до своїх рук.

Не лише в містах Італії переміг комунальний рух. В XII-XIV ст. комунами стало чимало італійських сіл. Сільські комуни були органі-зовані так само, як і міські. Все ж становище сільських комун було особливим. Визволившись з-під влади феодальних сеньйорів, вони поставали васалами міських комун. Отже, з появою міських і сільських комун феодалізму в середньовічній Італії не поменшало.

В містах-республіках вирувало політичне життя. В ХІІ-ХІП ст. городяни розкололися на два політичні угрупування — гвельфів і гібеллінів. Гвельфами називали тих, хто підтримував пап у боротьбі з німецькими імператорами, гібеллінами — прихильників німецьких імператорів. Часом гвельфськими чи, навпаки, гібеллінськими ставали цілі міста. Так, Флоренція підтримувала пап, а Піза та Лукка — імператорів.

30.Розкол християнства (1054)

У V-VI ст., скориставшись відсутністю в Італії сильної держав-ної влади, посилилося папство. Папи стали не лише духовними, але й світськими володарями Римської єпархії. В 756 р. в Італії навіть утворилася особлива папська держава, яка проіснувала до 1870 р. і почасти збереглася дотепер.

Дуже багато зробив для посилення папства Григорій І Великий (кінець VI ст.), якого називають останнім папою античності і першим папою середньовіччя. Він зумів умовити лангобардів не нападати на Рим і вже завдяки цьому здобув собі на Заході величезний авторитет. За його понтифікату Рим остаточно назвали містом святого Петра, законним спадкоємцем якого проголосив себе Григорій І.

Папська могутність особливо зросла за Каролінгів. Папа, як про це вже йшлося, надав імператорський титул Карлові Великому, пока-завши цим християнському світу, що влада монарха стає законною лише після папського благословення. Папи хотіли бачити монархів своїми васалами, а в IX ст. навіть стверджували, що можуть не лише коронувати їх, але й позбавляти влади (від таких претензій пап, ма-буть, у багатьох тодішніх монархів пропадав апетит).

Проте розпад імперії Карла Великого та викликані ним феодальні війни дошкульно вдарили по папській владі. Вже в X ст. німецькі імператори перетворили пап і єпископів у своїх васалів, присвоїли собі інвеституру — право призначати й затверджувати (ясна річ, не безкоштовно) князів церкви. Це породило ганебну й згубну для церкви торгівлю титулами й посадами — так звану симонію. Відтак, єпископами і навіть папами дедалі частіше ставали випадкові особи, схильні до наживи і світських розваг, навіть до розбою. Тому церковна дисципліна дуже підупала, а це понижувало авторитет і вплив церкви.

У середині XI cm. трапилося найнеприємніше — християнська церква розкололася на дві частини. Цей розкол (його називають схиз-мою) назрівав давно — з тих пір, як Римська імперія розпалася на Західну і Східну (395 p.). Кожна з цих імперій воліла мати свою цер-кву. Для цього існували всі підстави, адже на сході римського світу переважало грецьке населення, а на заході — латинське чи латинізо-ване. У кожного з них було своє світобачення, свої звичаї та традиції, а це обумовлювало й церковні відмінності. До того ж папи намагали-ся керувати патріархами, що викликало сильний супротив не лише глав візантійської церкви, а й візантійських імператорів.

В обох церквах накопичувалися відмінності у віровченні та обря-дах, тому наближався момент, коли співжиття західного і східно-го духовенства в єдиній церковній організації ставало неможливим. Настав він у середині XI ст. На той час папа і Константинопольсь-кий патріарх вже не на жарт пересварилися між собою. Ця сварка привела до того, що в 1054 р. вони публічно прокляли один одного, а отже — і очолювані ними церкви. Це остаточно розкололо і христи-янську церкву, і весь християнський світ. Західну християнську цер-кву відтоді стали називати католицькою («вселенською»), східну — православною («істинною»). Пізніші спроби укласти між обома цер-квами унію, тобто союз, успіху не мали. Прижилася лише Берестей-ська унія 1596р., проте вона не об'єднала на теренах України та Білорусії католицизм з православ'ям, а утворила ще одну самостійну церкву.