Ознаки державних органів

1. Орган держави володіє певною самостійністю, автономією, проте він є частиною єдиного механізму держави, займає в державній машині своє місце і міцно пов'язаний з іншими її частинами.

2. Орган держави складається з державних службовців, які перебувають в особливих правовідносинах з органом. Службовці держави безпосередньо не виробляють матеріальних благ, тому їх утримання покладається на суспільство.

3. Органи держави мають внутрішню будову (структуру). Вони складаються з підрозділів, скріплених єдністю цілей, заради досягнення яких утворені, і дисципліною, яку всі службовці зобов'язані дотримуватися.

4. Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції — владних правомочностей (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції — це не тільки його право, а й обов'язок.

5. Згідно зі своєю компетенцією орган держави володіє владними повноваженнями, які виражаються: а) у можливості видавати обов'язкові до виконання правові акти. Ці акти можуть бути нормативними або індивідуально-визначеними (акти застосування норм права); б) у забезпеченні виконання правових актів органів держави шляхом застосування різних методів, в тому числі методів примусу.

6. Для здійснення своєї компетенції орган держави наділяється необхідною матеріальною базою, має фінансові кошти, свій рахунок у банку, джерело фінансування (з бюджету)^[2].

7. Нарешті, орган держави бере активну участь в реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи^[3].

30. Для виконання функцій управління загальносуспільними справами створюється механізм держави — ієрархічна система органів, наділених повноваженнями безпосередньо здійснювати державну владу, а також державних установ, відомств і підприємств, за допомогою яких реалізуються функції держави.

Та частина механізму держави, що безпосередньо уповноважена здійснювати державну владу, управляти загальними справами суспільства, виконувати функції держави, називається державним апаратом. Він складається з окремих органів держави (парламент, президент, уряд, судові органи) та установ (центральні і місцеві органи виконавчої влади, силові відомства: прокуратура, міністерства оборони, внутрішніх справ, служба безпеки, прикордонні, внутрішні війська, податкові органи тощо).

У державному апараті на професійній основі працюють виборні особи (депутати, президент) або державні службовці, військові тощо, статус яких визначений нормативно-правовими актами (наприклад, Законами «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про міліцію» та ін.). Для здійснення своїх повноважень державним органам (дер-жавному апарату) надаються матеріальна база (приміщення, транспорт, засоби зв’язку, організаційна техніка тощо) та фінансові кошти, які формуються з податків.

Органи держави безпосередньо пов’язані з її функціями. Вони змінюються, постійно вдосконалюються відповідно до історичного типу держави та її функцій на тому чи іншому етапі розвитку, в ту чи іншу епоху. Скажімо, органи соціальної правової держави (відповідно до її функцій) суттєво відрізняються від органів феодальної чи буржуазної держави (на ранніх етапах її розвитку). У разі потреби з’являються нові органи.

Механізм сучасної демократичної держави — це складне системне соціальне явище, в основі якого лежить воля народу — носія суверенітету та єдиного джерела влади. Шляхом виборів народ бере безпосередню участь у формуванні його органів і здійсненні контролю за виконанням наданих їм повноважень.

Основним принципом будови механізму держави та її органів є розподіл влад (на законодавчу, виконавчу і судову), основна мета якого, за визначенням французького мислителя Ш. Л. Монтеск’є (1689—1755 рр.), — це виключення можливості концентрації влади в одних руках (одним органом) та забезпечення можливості реалізації громадянами політичної свободи. Теорія розподілу влад виникла свого часу як обґрунтування необхідності обмеження влади монарха, створення механізму забезпечення «першого покоління» прав людини, її індивідуальної свободи, спроби визначення меж втручання держави в суспільні справи. Витримавши випробування практикою державотворення, ця тео-рія набула свого утвердження в суспільній свідомості, зазнала подальшої наукової аргументації, стала ідеологічною основою формування демократичних засад громадянського суспільства і правової держави, важливим чинником запобігання диктатурі.

Проте йдеться не про механічний поділ влади на розрізнені частини. Законодавча, виконавча і судова влади — елементи єдиного цілого: державної влади, основою якої є воля народу. Насамперед принципи розподілу влад — це система «стримувань і противаг» однієї влади іншою, запорука узурпації влади, стабільності суспільства, демократичного політичного режиму та реаль-ного народовладдя.

У теорії держави виокремлюють такі органи: представницькі; глава держави; виконавчі; судові.

Представницькі органи — провідні органи сучасної держави, в яких народ реалізує свій суверенітет. У системі органів вла-ди вони є первинними, тобто такими, що не створюються ніякими іншими органами, а обираються безпосередньо народом у встановленому законом порядку і від нього отримують свої повноваження. В практиці державотворення такі органи мають різні назви (парламент — у Великобританії, Канаді, Індії; сейм — у Польщі; державні збори — в Угорщині тощо). Обираючи представницький орган, народ надає йому право здійснювати суверенітет від його імені.

Проте не всі представницькі органи, які формуються шляхом народного волевиявлення, є органами держави. Не можна вважати органами держави та елементами її механізму органи місцевого самоврядування, наприклад обласні та районні влади. Вони наділені повноваженнями здійснювати не загальносуспільні справи, а лише вирішувати спільні інтереси відповідних територіальних громад, тобто питання місцевого (регіонального) значення.

Органи загальнонаціонального представництва — парламенти — бувають одно- або двопалатні. Основними їх функціями є законодавча, бюджетна (фінансова), установча та контрольна. За-значені напрями діяльності представницьких органів отримали назву парламентаризму.

Законодавча діяльність парламенту — це делеговане народом своїм представникам (депутатському корпусу) виключне право приймати закони, нормативні акти вищої юридичної сили. Фінансова (бюджетна) функція парламенту полягає у встановленні податків, щорічному схваленні державного бюджету та здійсненні контролю за витратами його коштів. В Україні, наприклад, контроль за використанням коштів Державного бюджету згідно із ст. 98 Конституції від імені Верховної Ради України (парламенту) здійснює Рахункова палата.

Установча функція парламенту полягає в формуванні інших (вторинних) державних органів, безпосередньому призначенні посадових осіб або наданні згоди на таке призначення. Наприклад, Верховна Рада України згідно з п. 12 ст. 85 Конституції України надає згоду на призначення Президентом України прем’єр-міністра України; відповідно до п. 18 ст. 85 Конституції України за поданням Президента призначає та звільняє з посади голову Національного банку України.

Функція парламентського контролю — це здійснення контролю за діяльністю уряду, інших органів державної влади. Формами такого контролю, наприклад, є заслуховування щорічних і позачергових послань глави держави, усунення глави держави з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), проведення парламентських слухань, заслуховування звітів уряду, проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес, тощо.

Глава держави — це орган держави (посадова особа), який є символом єдності нації. Глава держави виступає від імені держави, офіційно представляє її як усередині країни, так і в міжнародних відносинах. Главою держави в республіках є президент, а в монархічних державах — монарх. У деяких країнах функцію глави держави виконує колегіальний орган (наприклад, Державна рада Куби).

У більшості сучасних держав главою є президент, який обирається безпосередньо населенням (Франція, Україна, Росія та ін.), парламентом (Чехія), колегією виборців (США) або парламентом і спеціально обраними для цього представниками народу (ФРН). Монарх, як правило, є невиборним главою держави, який отримує свої повноваження в спадок (Японія, Бельгія, Іспанія). Інколи монархи обираються на певний термін (Саудівська Аравія, Ма-лайзія, ОАЕ).

Органи виконавчої влади — це виконавчо-розпорядчі органи, які безпосередньо здійснюють на державному рівні оперативне управління загальносуспільними справами. Як правило, виконавчий орган держави — це уряд, колегіальний орган управління, який приймає рішення шляхом голосування. Водночас у прези-дентських республіках, абсолютних та дуалістичних монархіях такий колективний орган відсутній, оскільки глава держави сам очолює виконавчу владу і здійснює безпосереднє управління справами суспільства за допомогою міністрів.

Назва органу виконавчої влади і його компетенція визнача-ються конституцією та законами. Зокрема, виконавчу владу в ФРН здійснює Федеральний уряд, у Франції — Рада міністрів, в Китаї — Державна рада, в Україні — Кабінет Міністрів. За своїми функціями органи виконавчої влади є виконавчо-розпорядчими органами загальної компетенції. Їх діяльність здійснюється у формі керівництва органами та установами спеціальної компетенції (наприклад, міністерствами), які здійснюють управління в конкретних сферах суспільних відносин — економіці, освіті, культурі тощо.

Основним напрямом діяльності органу виконавчої влади є організація виконання законів, прийнятих парламентом, та інших нормативно-правових актів (наприклад, указів президента, постанов уряду тощо). Крім того, до компетенції урядів ряду країн належить обов’язок розробки загальнодержавних програм, боротьба з безробіттям, вирішення питань зайнятості населення, розробка проекту державного бюджету. Уряд може бути наділений правом законодавчої ініціативи, тобто можливістю розробляти і подавати на розгляд законодавчого органу проекти законів. Наприклад, згідно з п. 1 ст. 93 Конституції України таким правом наділений вищий орган виконавчої влади нашої держави — Кабінет Міністрів України.

Важливе місце в механізмі держави посідають судові органи, головною функцією яких є розгляд справ, що мають юридичне значення. В демократичних державах судові органи є незалежними, підкоряються тільки законам і здійснюють правосуддя у встановленому процесуальним законодавством порядку. В країнах, де джерелом права визнається судовий прецедент, суди беруть участь у правотворчості (США, Великобританія, Канада).

Сукупність усіх судів певної держави називається юстицією, а сукупність питань їх компетенції — юрисдикцією. Завданням судової влади є забезпечення принципу верховенства права і закону, виконання юридичних приписів усіма суб’єктами суспільних відносин, законності і правопорядку, захисту прав і свобод людини і громадянина. Принципи судоустрою і судочинства закріплюються в конституційному порядку. Передусім це — незалежність суддів і підкорення їх тільки закону; здійснення право-суддя тільки судом; колегіальність судочинства; можливість оскарження судових рішень; обов’язковість судових рішень; гласність і відкритість судового розгляду справ; змагальність і рівноправність сторін; усний і наочний характер судочинства; конституційність судових рішень. Складовими апарату держави та її механізму є також силові відомства, основа владної сили держави: прокуратура, військо та інші збройні формування, міліція (поліція), органи безпеки та розвідки, органи виконання покарань. Вони наділені від імені суспільства правом державного примусу і покликані забезпечувати державний суверенітет, стабільність суспільства, права, особисту і майнову безпеку громадян.

Як зазначалось, елементом механізму держави є державні установи і державні підприємства, які здійснюють практичну діяльність з реалізації функцій держави в економічній, культурній і соціальній сферах. Державні установи і підприємства, на відміну від органів держави, не наділені владними повноваженнями. Їх призначенням є матеріальне і духовне виробництво (здійснення господарської діяльності і громадських робіт, виробництво продукції, надання послуг тощо; виконання функцій у галузі культури, освіти, охорони здоров’я). Керівництво державними установами і державними підприємствами здійснює державний апарат.

31. Функції держави — це основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі.

Сутність держави показує заради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З’ясувати сутність держави означає встановити, якою мірою її воля, зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів всього суспільства, а якою — певної панівної групи.

Основні ознаки функцій держави:

1. Вони є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності.

2. У функціях держави знаходять свій вираз і конкретизацію її історична сутність і соціальне призначення. (Соціальне призначення держави полягає у виконанні певних функцій. Вади в їх виконанні ведуть до виникнення негативних наслідків у суспільному житті, таких як становлення тоталітарного режиму, революцій тощо.)

3. Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування об'єктивно обумовлених завдань, що стоять перед державою.

4. Функції держави не є поняттям статичним, тобто раз і на завжди даним і незмінним. Вони виникають, здійснюються, розвиваються і зникають відповідно до тих завдань, які стоять перед державою у конкретно історичних умовах.

5. Функції держави, мають об'єктивний характер, обумовлений потребами суспільства, оскільки головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії її розвитку обумовлюються економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування.

6. Реалізація функцій здійснюється притаманними їм методами і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій.

Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих органів. Функції держави — це основні напрямки її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів. Функції ж окремого державного органу визначаються соціальним призначенням цього конкретного органу, як особливої частини механізму держави, і знаходять свій вираз і конкретизацію у компетенції державних органів, закріплених за кожним органом правах і обов'язках.

Функції держави необхідно також відрізняти і від окремих видів державної діяльності, які здійснюються або спеціально уповноваженими на те органами держави, або структурними підрозділами певної кількості органів (планування, статистична діяльність тощо).

32. 1. Економічного співробітництва - держава, з огляду на світовий поділ праці, економічну взаємозалежність країн, сприяє інтегруванню національної економіки у світову на основі висновку відповідних взаємовигідних міждержавних договорів, міжурядових угод

2. Співробітництва по забезпеченню світового порядку -держава бере участь у діяльності, спрямованої на збереження миру, роззброювання, ліквідацію ядерної зброї, бере участь у боротьбі з контрабандою, наркобізнесом, тероризмом, будучи членом Інтерполу.

3. Співробітництва в рішенні глобальних проблем сучасності - тільки спільні зусилля держав можуть привести до рухів у рішенні проблем, що коштують перед світовим співтовариством: екологічної, сировинний, енергетичної, демографічної й ін.

4. Оборони - випливає із призначення Збройних Сил України винятково для захисту незалежності, територіальної цілісності держави й виконання міжнародних зобов'язань

Роль органів внутрішніх справ (ОВД) у здійсненні функцій держави випливає з місця ОВД у його механізмі, що визначено Законом України "Про міліцію".

Відповідно до цього Закону міліція є державним збройним органом виконавчої влади який призначений для захисту життя, здоров'я, прав і воль громадян, власності, навколишнього середовища, інтересів суспільства й держави від протиправних зазіхань.

Із цього треба, що ОВД беруть участь у здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій держави, зокрема:

економічної (наприклад, діяльність по захисту економіки від злочинних зазіхань);

екологічної (наприклад, діяльність екологічної міліції);

охорони правопорядку (наприклад, діяльність ДАІ, патрульно-постової служби й т.д.);

співробітництва по забезпеченню світового порядку (у Києві перебуває національне бюро Інтерполу, проводяться спільні акції).

33. Функції сучасної держави та їх різновиди” йдеться про те, що головні завдання і цілі держави на різних стадіях її розвитку обумовлюються економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування і визначають основні напрямки діяльності, тобто функції держави. Здійснення функцій держави відбувається постійно, систематично, протягом усього часу існування держави. При цьому функції держави виникають, здійснюються і розвиваються відповідно до тих завдань, які слід вирішувати державі в конкретних історичних умовах.

У юридичних загальнотеоретичних дослідженнях, по суті, немає праць, де розглядалося б становлення нової функції, пов'язаної з необхідністю діяльності держави в екстремальних ситуаціях. Тим часом стає нагальною необхідність виділення, як самостійної, функції держави із запобігання і подолання аварій і катастроф.

Сучасна держава дедалі частіше змушена здійснювати свою діяльність в умовах надзвичайних ситуацій, що потребує внесення певних корективів у методи діяльності традиційних державних структур і викликає до життя нові структури, максимально пристосовані до життєдіяльності в екстремальних ситуаціях. У сучасній державі її вплив на суспільні відносини в основному не носить адміністративно-командного характеру. Тим часом здійснення функцій держави - це складний і багатогранний процес впливу держави, її відповідних структур на визначене коло суспільних відносин. Різноманіття й особливості суспільних відносин обумовлюють існування досить широкого кола відповідних функцій сучасної держави, а саме тому коректно використовувати пропозиції про виділення поняття “генеральна функція держави” як пояснююче призначення держави стосовно громадянського суспільства. По суті, це поняття охоплює вирішення всіх можливих завдань, які належать до мінімальної функції держави (забезпечення свободи, безпеки і власності, створення систем комунікації), а також особливих завдань сучасної держави (правової та соціальної).

У зв'язку з невизначеністю соціальних ситуацій, з якими стикається сучасна держава, її функції значною мірою починають набувати пошуково-експериментального характеру. Отже, функції держави набувають дедалі більш координаційного, рекомендаційного характеру. При цьому не виключаються елементи адміністрування, особливо у сфері здійснення податкової і митної політики, не кажучи вже про здійснення функцій в екстремальних ситуаціях.

34. Типологія держави - це теорія (вчення) про її типи. Тип держави - сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому поєднані загально-соціальної і вузько-класової сторони їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу.

Існують два підходи до типології держав: формаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін) і цивілізаційний (М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Гелбрейт, А, Тойнбі, С. Хартингтон).

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

- первіснообщинний;

- рабовласницький;

- феодальний;

- капіталістичний;

- комуністичний.

Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової боротьби в суспільстві.

Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень вважають методологічно недостатнім і справедливо піддається критичному аналізу.

Цивілізація - історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою людей.

Цивілізаційний підхід по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічних систем.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи: 1) багатовимірності аналізу економічних систем; 2) природної еволюційної поступовості історичного процесу; 3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи; 4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;

5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку;

6) визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.

Як бачимо, цивілізаційний підхід не страждає економічним детермінізмом, оскільки передбачає рівномірність впливу та інших чинників на розвиток людського суспільства. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а перш за все на цілісність людської цивілізації, домінуюче значення загальнолюдських цінностей, інтегрованість кожного суспільства у світову спільноту.

Найважливішою рисою цивілізації є її гуманістична спрямованість. Людина виступає не лише головним суб'єктом виробництва та цивілізації в цілому, але і їх безпосередньою метою, цільовою функцією (рис 3.1).

Цивілізація - категорія історична, її рівень і сутність визначаються тими багатогранними соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу.

Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій росту", в якій виділив п'ять стадій економічного розвитку:

- традиційне суспільство;

- перехідне суспільство;

- стадія зрушення;

- стадія зрілості;

- стадія високого рівня масового споживання.

35. Держа́вне управлі́ння (англ. public administration) — є видом діяльності держави, здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод ^[1].

Державне управління є складовою політичного управління, тобто є процесом реалізації державної виконавчої влади як засобу функціонування будь-якої соціальної спільноти.

Виділяють такі риси державного управління, що розкривають його сутність: 1. Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини. 2. Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій. 3. Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у них повинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб'єкта. 4. Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління - державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона - суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб'єкта. 5. Організуюча діяльність державно-владного характеру полягає у виконанні та розпорядництві згідно з вимогами закону, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві. 6. Управлінський вплив, який виникає під час цієї організуючої діяльності і налагодження управлінських відносин, може мати різний за своїми параметрами характер: це і державне регулювання, і централізоване керівництво, і оперативне управління. 7. Державне управління, функціонуючи у правовому полі чинного законодавства, у випадку його порушення, тягне за собою юридичну відповідальність.

• 36. Абсолютна монархія - монархія, передбачає необмежену влада монарха. При абсолютній монархії можливі існуючі органи влади повністю підзвітні монарху, а воля народу офіційно може виражатися максимум через дорадчий орган (в даний час Саудівська Аравія, ОАЕ, Оман, Катар).

• Конституційна монархія - монархія, при якій влада монарха обмежена конституцією, неписаним правом або традиціями. Конституційна монархія існує у двох формах: дуалістична монархія ( Австро-Угорська імперія 1867 - 1918 рр.., Японія 1889 - 1945 рр.., в даний час існує в Марокко, Йорданії, Кувейті і, з деякими застереженнями, також у Монако і Ліхтенштейні) і парламентарна монархія (в даний час Великобританія, Данія, Швеція).

  • Парламентарна монархія - вид конституційної монархії, в якій монарх не має владу і виконує тільки представницьку функцію. При парламентській монархії уряд відповідальний перед парламентом, який має більшу владу, ніж інші органи держави (хоча в різних країнах це може відрізнятися).

  • Дуалістична монархія ( лат. Dualis - Двоїстий) - вид конституційної монархії, в якій влада монарха обмежена конституцією і парламентом у законодавчій області, але в заданих ними межах монарх володіє повною свободою прийняття рішень.

37. Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень, що зокрема передбачає з'єднання в руках президента повноважень глави держави і глави уряду. Термін "президентська республіка" говорить сам за себе: президент грає в республіці домінуючу роль. Також його називають сильним президентом.

Основними її ознаками є:

• чіткий поділ законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а взаємини між ними будуються на базі принципу так званих "стримувань і противаг";

• президент - глава держави і виконавчої влади;

• президент обирається непарламентським способом - непрямим голосуванням виборців, що обумовлює досить високий ступінь його незалежності від парламенту; президент не має права розпуску парламенту;

• принцип парламентської більшості при формуванні уряду не діє; президент самостійно, з мінімальною участю парламенту, формує "уряд", що відрізняється від звичайного уряду тим, що воно не є органом, який приймає колегіальні рішення;

• рішення приймає президент;

• політична відповідальність уряду перед парламентом відсутня;

• президент одноосібно керує виконавчою владою, посада прем'єр-міністра не передбачається;

• президент несе відповідальність тільки в порядку імпічменту і може бути усунутий з посади.

• уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що тільки президент може відправити його у відставку.

38. Парламентська республіка - різновид республіканської форми правління, де парламент, будучи повновладним органом, формує політично відповідальний перед ним уряд і, як правило, обирає президента, який займає в системі державних органів досить скромне місце.

Основними ознаками парламентської республіки є:

• президент є главою держави, але не главою виконавчої влади як у президентській республіці. Виконавча влада належить главі уряду (прем'єр-міністру, канцлеру), який і має всі необхідні державно-владні повноваження для здійснення урядової політики;

• президент обирається або парламентом, або колегією, спеціально cформованої для його обрання з обов'язковою участю членів парламенту (ФРН, Індія), тобто його влада похідна від парламенту;

• президент призначає главу уряду, але не на власний розсуд, а з числа лідерів партії чи коаліції партій, які мають більшість місць у парламенті або його нижній палаті. В іншому випадку уряд може не отримати вотум довіри в парламенті (це необхідна процедура для парламентської республіки) і не буде сформована. Члени уряду призначаються президентом за рекомендацією голови уряду;

• ключовий ознака парламентської республіки - політична відповідальність уряду перед парламентом, а не перед президентом. Відповідальність ця найчастіше солідарна: недовіра голові уряду тягне за собою відставку всього уряду. У разі винесення вотуму недовіри або відмови у довірі уряд або іде у відставку, або президент, не приймаючи відставки уряду, може розпустити парламент (нижню палату) і призначити дострокові вибори;

• президент не несе відповідальність за діяльність уряду. Вона покладена на главу уряду;

• президент не може на власний розсуд відправити у відставку главу уряду, але за рекомендацією голови уряду може відправити у відставку будь-якого члена уряду;

• в законодавчій області президент парламентської республіки наділений правом законодавчої ініціативи, погодженої з урядом;

• акти, які видаються президентом, потребують контрасігнатурі, тобто підпису прем'єр-міністра або міністра, які і несуть за них відповідальність. Без такого підпису акти президента недійсні. У парламентській республіці ключова фігура в державі - голова уряду

39. Президентсько—парламентська республіка — форма правління, вид змішаної республіки, за якої глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Росія, Франція, Україна).

Основними правовими критеріями розрізнення президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік є: спосіб й процедура формування уряду, наявність або відсутність відповідних повноважень у президента, юридична інвеститура уряду, його відповідальність, підстави відставки уряду, підстави та обмеження розпуску парламенту президентом, відповідні повноваження щодо цього уряду та (або) його голови, наявність у президента права законодавчої ініціативи, використання президентом права відкладального вето, його подолання (можливість винесення цього питання на референдум), промульгування законів президентом, наявність інституту «контрасигнатури» (перелік актів, які підлягають контрасигнуванню), підстави і процедура імпічменту або відзиву президента шляхом всенародного референдуму, підстави проведення референдуму й повноваження з цього приводу президента.

40. Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне:

— Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом);

— він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб);

— В Україні поряд з Президентом діє Прем'єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (в президентській республіці немає посади прем'єр-міністра і уряд відповідний перед президентом).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

 41. територіальний устрій україни - це її організація,cистема взаємовідносин міє державаю в цілому ( її центральною владою) і територіальним складовими частинами ( їх населненням та органами місцевого самоврядування). Невід’ємним елементом територіального устрою України є її адміністративно-територіальний устрій – внутрішня організація, поділ території на складові частини (адміністративно-територіальні одиниці), стосовно яких будується система держ. органів і місецевого самоврядування.

Територіальний устрій У. Грунтується на важливих конституційнихзасадх (ст. 132 КУ). Це по-перше єдність та цілісність державної території , що означає нерозривний взаємний зв’язок складових частин держави. По-друге,це поєднання централізації та децентралізаціїї у здійсненні держ.влади. По-третє, т. Устрій України будується на засадах збалансованості,соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних,економічних,екологічних,географічних і демографічних особоливостей етнічних та культурних традицій.

42. . Унітарна держава - проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані унітарні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.

Централізована унітарна держава характеризується тим, що управління на всіх суб-національних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади.

Децентралізована унітарна держава характеризується тим, що місцеві органи формуються незалежно від центральних органів влади (обираються населенням і т. п.) та користуються значними повноваженнями у вирішенні місцевих питань.

Відносно децентралізована унітарна держава характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

.Федерація - складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.

43. Украї́на — унітарна демократична національна держава, президентсько-парламентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить кабінетові міністрів, а законодавча — парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні є Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України — згідно з Конституцією він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України.

44. Державний режим – це сукупність методів, засобів і способів здійснення державної влади.

У залежності від ступеня демократичності тієї чи іншої держави розрізняють демократичні, авторитарні та тоталітарні режими, межі між якими є досить нечіткими і відносними.

Сучасні демократичні режими характеризуються сукупністю таких основних ознак:

-    народ виступає єдиним джерелом влади;

-    народ здійснює владу як безпосередньо (шляхом виборів і референдумів), так і через виборні органи (місцеве самоврядування, парламент, президент і т. д.);

-    поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, реальна незалежність судової влади від інших гілок влади, особливо від виконавчої; -    плюралізм (багатоманітність) як необхідна умова економічної, політичної та ідеологічної системи суспільства, що передбачає наявність різних форм власності, багатопартійність, відсутність державної ідеології тощо;

-    рівноправність людей, наявність реальних механізмів захисту прав людини.

Авторитарні режими характеризуються такими ознаками:

-    недостатній контроль з боку населення за формуванням та діяльністю органів влади;

-    обмеженість реальних прав людини та можливості їх захисту;

-    у системі органів державної влади домінує виконавча влада (уряд, президент), представницькі органи реальної влади не мають;

-    формально може існувати багатопартійна система, але реальні -можливості опозиції впливати на політику держави обмежені.

Тоталітарним режимам властиві такі риси:

-    тотальний (повний) контроль з боку держави за всіма проявами і сферами життя суспільства;

-    відсутність механізмів захисту прав і свобод, безправ’я людини;

-    однопартійність, наявність єдиної державної ідеології;

-    реальна влада зосереджується в руках однієї особи чи групи осіб;

-    відсутність опозиції.

Державний режим є основною складовою частиною політичного режиму, який включає в себе не лише методи здійснення державної влади, але і способи діяльності інших учасників політичної системи суспільства: політичних партій, громадських організацій тощо.

Україна належить до держав, які проголосили себе демократичними (ст. 1 Конституції України), що треба розуміти як мету, шлях до якої є складним і тривалим.

45. Тоталітари́зм (лат. totalitos — цілісний від італ. totalità і прикм. італ. totalitario — той, що охоплює усе в цілому).

• Форма державно-політичного режиму держави, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як — економіка (господарство), релігія, виховання, сім'я тощо.

Слово "тоталітаризм" було введено до обігу у 1923 році італійським політиком Джованні Амендолою, який використовував його на означення політичного ладу фашистської Італії для підкреслення відмінностей цього ладу від відомих за історією прикладів диктатури.

Дослідники тоталітаризму Г. Арендт та З. Бжезинський підкреслювали структурну подібність фашистських і комуністичних держав.

46. Авторитари́зм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. Крайня форма авторитаризму — тоталітаризм.

Авторитарні режими можуть бути класифіковані як:

• абсолютистські монархії, в яких верховна, виконавча, законодавча та судова влада повністю належить одній особі (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати тощо);

• військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів (в різні часи: Аргентина, Бразилія, Греція, Чилі тощо);

• вождистські тоталітарні — спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (Німеччина часів Гітлера, СРСР часів Сталіна);

• неототалітарні режими — владу контролює одна партія, інших партій або не існує, або вони мають декоративний характер (Корейська Народна Демократична Республіка).

• персональні тиранії — влада належить диктаторові та спирається на підтримку поліцейського апарату (в різні часи: Гаїті, Нікарагуа, Сомалі, Уганда).

В умовах авторитарних режимів можуть існувати профспілки і політичні партії, але під жорстким контролем правлячої особи або правлячого угрупування.

47. . Демокра́тія  — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

- вільна діяльність політичних і громадських організацій;

- обов´язкова виборність органів влади;

- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

48. Державно-правовий режим - сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний режими. Основними ознаками демократичного режиму є: - проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування; - плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей; - рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов'язків; - демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо. Отже, демократичний правовий режим - це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків. Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні. Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина. Авторитарний режим - така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство. За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо.. Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством.

49. Громадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

50. Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

51. В.Закону - визначальна роль закону в правовій (юридичній) системі д-ви, в діяльності всіх суб'єктів права, насамперед держ. органів і посад, осіб. Цей принцип означає, що закон має вишу юрид. силу стосовно всіх ін. нормат.-правових актів та джерел юридичного, тобто д-вою встановленого («позитивного») права. Ця специф. властивість закону стосовно України виявляється у ряді рис. По-перше, закони видаються єдиним органом держ. законод. влади — Верховною Радою України. По-друге, закон не може бути змінений чи скасований будь-яким ін. держ. органом, крім ВР України. По-третє, усі інші нормат.-правові акти, а також ненормат. юрид. акти мають відповідати законові як першоджерелу, не можуть йому суперечити, а тому їх називають підзакон. актами.

Підвалиною принципу В. з. в Україні є вимога верховенства Конституції д-ви як Осн. Закону. В країні «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» (ст. 8 Конституції України). В. з. є істотною передумовою керованості сусп. справ, гарантією режиму за конності як однієї з осн. ознак правової держави. З цим принципом пов'язані заг. підходи до прав гр-н та критеріїв їх реального забезпечення.

В.права - панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функціонуванні д-ви. Термін «верховенство права» або «панування права» (англ. the rule of law) уперше вжив у 19 ст. брит, юрист А. Дайсі. Він вважав, зокрема, що істотною, але не єдиною частиною права є численні суд. рішення, які «визначають права приватних осіб в окремих випадках». Деякі елементи концепції В. п. містяться ще в творах давньогрец. і давньорим. мислителів (Арістотель, Цицерон, Сенека) та реліг. діячів і філософів доби Середньовіччя (Ф. Ак-вінський та ін.). Ця концепція інтерпретувалася у найширшому її розумінні, тобто як визнання необхідності підпорядкування «позитивного» (встановленого чи санкціонованого д-вою) права «непозитивному» (природні права людини, потреби людської природи, вимоги розуму, мораль тощо). У новій історії вагомий внесок в обгрунтування концепції В. п. зробили прихильники доктрини природ, прав людини — Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Л. Мон-теск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Б. Констан. У 19—20 ст. ідеї В. п. привертали увагу як укр. дослідників (М. Драгоманов, Б. Кістя-ківський), так і філософів та правознавців ін. країн (В. Соловйов, М. Бердяев, Ф. Хайєк, Дж. Роулс, Дж. Фінніс, Р. Дворкін, В. Нер-сесянц та ін.).

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип В. п. Це означає підпорядкованість д-ви та її інститутів правам людини, визнання пріоритету права перед ін. соціальними нормами (моралі, звичаїв тощо).

Принцип В. п. не тотожний принципу верховенства закону. Відмінність між ними пов'язана з розбіжністю у розумінні права і закону. Важливе значення має і співвідношення цих понять: принцип верховенства закону є більш конкретним. Панування закону означає насамперед верховенство правового закону, бо не кожний закон є саме таким. Відповідність змісту закону праву є ще однією ознакою принципу В. п., важливим показником правової д-ви.

52. Соціальна держава— це соціально орієнтована держава,що визнає людину найвищою со­ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро­мадянського миру і злагоди в суспільстві.

Поняття «соціальної держави» було висунуто у 1929 р. німецьким державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму.

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та [демократична держава|демократичною державою], вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. говорить про те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою.

У наші дні соціальна держава означає насамперед обов'язок законодавця бути соціальне активним в ім'я згладжування суперечних інтересів членів суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними верствами суспільства, її мета — за допомогою соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

53. У рад. Часи праворозуміння пов*язане з іменем А.Вишинського.1938р.він зібрав першу всесоюзну нараду зав.кафедр сусп. Дисциплін,на якій визначив,що треба розуміти під правом.Право-це сукупність встановлених законодавством обов’язкових правил повед.,які виражають волю пануючого класу,а також звичаїв і інших правил співжиття,які встановлюються або санкціонуються держ.владою,забезпечуються примусовою силою д-ви,з метою встановлення та охорони сусп..відносин вигідних пануючому класу.Знаведеного визначення випливають 3 висновки:1)Правом розуміється встановлена законодавством сукупність правил поведінки,а значить право відсутнє за межами законодавства,а також будь-які встановлені в законод.правила повед.треба вважати зправом.2)у навед. Визнач.зазначалося,що право служить інтересам пануючого класу,а не суспільству3)акцентується увага на забезпеченні права через примусову силу д-ви.За рішенням КС право-це нормативна система яка склад. Із законодавства та ін.. форм права,легітимована суспільством,обумовлена рівнем його культурного розвитку та за своїм змістом відповідає цінностям справед.,свободи і рівності

54. Співвідношення права і закону:правовий закон.

Право не є тотожним закону і така позиція підтримується більшістю правознавців.Критерії співвідношення права і закону:1)Закон є правовим,якшо він легітимований суспільством.2)закон має правомірний х-р.Правомірність акту обумовлює його схвалення компетентним правотворчим органом в межах його юрисдикції і за певною процедурою.Крім того,він повинен відповідати актам вищої юрид.сил,тобто Конст.3)Сутнісні вимоги до змісту закону.Те що наз.ідеєю права.Ідея права розкривається через ідею справедливості,свободи та рівості.Правовий закон-це нормат.-правовий акт правовї д-ви,щло володіє вищою юрид.силою і адекватно відображає у своєму змісті принципи права,закріплює права,свободи та обов’язки громадянина на основі оптимального поєднання правових заборон,дозволів і заохочень.

55. Функції права — це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин, а значить функція є нормативно-регулюючою. Функції права можна класифікувати за різними підставами

За сферою правового впливу розрізняють такі функції:

• економічна — регулювання економічних відносин;

• політична — регулювання політичних відносин;

• ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визнання або заборони певних ідеологій;

• екологічна — регулювання відносин природокористування;

• культурна-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.

За характером впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин:

• нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;

• інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;

• комунікативна — сприяння організації правовідносин між їх учасниками;

• орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;

• виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;

• захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них.

За характером впливу:

• статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;

• динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;

• установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;

• інтегративна — системоутворюючий вплив на суспільні відносини;

• охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних на них впливів;

• запобіжна — запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.

За сферою на яку поширюються функції права:

• загальноправова;

• міжгалузева;

• галузева;

• правовий інститут;

• норма права.

56. До основних ознак права в його позитивному (нор­мативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

• право — це система правових норм;

• це правила поведінки загального характеру;

• ці правила мають загальнообов'язковий характер;

• вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, скла­даються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

• формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

• установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

• у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

• правила поведінки повинні встановлюватися дер­жавою з урахуванням принципів правди, спра­ведливості, гуманізму й милосердя.

• Системність – це сис-ма норм поведінки

• Держ-на забезп-ть – держ-й примус.

Право – це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки санкціон-х або встанов-х держ-ю, які виражають інтереси або всього сус-ва або пануючого класу.

57. Це набір певних правових ідей,котрі відображають закономірності розвитку права,його сутність.Ознаки принципів права:1)регулятивність2)Внутрішня єдність,котра полягає у збалансованості та несуперечності права,інтегрованості і одночасно диференціації на певні види.3)Обєктивна зумовленість,означ.відповідність їхьх-ру сусп..відносин.Механізм дії принципів права:1.Загальні принципи права закріплюються в Констит.,що забезпечує їх найвищий рівень юрид.сили і підвищений ступінь стабільності.2.На основі загального принципу права формулюються галузеві принципи котрі закріплюються в кодифікованих актах законодавства.3.На підставі загальних і галузевих принципів формулюються принципи інститутів права.Класифікація принципів права:1)Загально-правов а)морально-етичні(непорушність прав людини)б)організаційні2)галузеві-принципи,характерні для окремих галузей права3)міжгалузеві-які є спільними для 2 і більше галузей права.

58. Систе́ма пра́ва — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права).

Ознаки:

1) є функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами у врегульованості та впорядкованості суспільного життя.

2) є інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані юридичні норми містяться в джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови.

3) обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин.

4) має стабільний і водночас динамічний характер,таким чином забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин.

5) структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно розташовують нормативний матеріал.

6) пов'язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю держави, її органів. Предмет правового регулювання є умовним виділенням певної сукупності суспільних відносин, якісно однорідні. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло суспільних відносин.

Поділ системи права на галузі базується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.

Предмет правового регулювання — сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання «що?»). Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як визначальний критерій системи права. Предмет правового регулювання вважається об'єктивним критерієм побудови системи права. Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права. Але відносинам, які входять до цієї групи, повинна бути притаманна певна сукупність ознак:

• Вони мають найвагоміше для суспільства значення.

• Мають однорідний, типовий вираз.

• Виникають в суспільстві у зв'язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набувають стійкого, сталого характеру.

• Повинні бути придатними для регулювання нормами права.

Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання «яким чином право регулює суспільні відносини?»). Він показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи. І є юридичним критерієм побудови системи права. Метод правового регулювання характеризується специфічними ознаками:

• визначає особливості: порядку, нормативних підстав та юридичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками суспільних відносин відповідних юридичних наслідків.

• встановлює коло і правовий статус суб'єктів права, зміст та обсяг їх прав і обов'язків.

• використовує головні прийоми, що утворюють відповідний метод — дозволи, зобов'язання, заборони, поєднуючи їх у різний спосіб в галузях права.

• закріплює різні способи захисту прав та забезпечення виконання юридичних обов'язків.

Первинні методи правового регулювання:

• імперативний (директивний, централізований) — суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Відносини зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом і як наслідок, характер відносин між суб'єктами перетворюється на відносини субординації, прямої підпорядкованості. Він припускає заборони, обов'язки, покарання.

• диспозитивний — побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін (метод «горизонталі»). Застосовується до юридично рівних суб'єктів у відносинах, що складаються на основі обопільної волі їх учасників. Головним інструментарієм при диспозитивному методі регулювання є дозвіл.

59. Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання. Головні ознаки галузі права полягають у тому, що вона:

• є найбільш великим за обсягом підрозділом (частиною) системи права.

• має власний предмет регулювання.

• визначається єдністю предмета і методу правового регулювання.

• складається з інститутів права, побудованих у галузі права за предметом і методом правового регулювання.

• відносно самостійна від інших об'єднань правових норм у системі права.

Аналіз галузей права підкреслює таки її властивості. 1. Галузь права — головний за роллю і найбільший за обсягом структурний під розділ (центральна ланка) системи права. 2. Галузі права є неоднорідними за складом, різними за обсягом, нерівнозначними за роллю в правовому регулюванні суспільних відносин. 3. Унікальність утворення галузей права полягає в тому, що вони не створені штучно законодавцем, а викликані до життя реальним існуванням практичних соціальних потреб, які суспільство усвідомлює, а законотворець визначає офіційною формою письмового документа(нормативно-правового акта). 4. Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку сукупність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових інститутах. 5. Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулювання. Галузі права можна поділити на такі види: 1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільне-процесуальне, кримінально-процесуальне право. 2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковано, пристосовано до особливих сфер життя суспільства (трудове, зе мельне, сімейне та ін.). 3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей, наприклад, підприємницька (господарська), торговельна, морська та ін.

Інститут права — це відокремлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм.

Інститут права характеризується тим, що:

• регулює певний вид суспільних відносин;

• є складовою частиною однієї або декількох галузей права;

• є логічно замкнутою, виокремленою сукупністю норм;

• функціонує автономно, відносно самостійно в межах галузі права, тобто регулює суспільні відносини незалежно від інших інститутів права.

Інститути права поділяються на галузеві, які регулюють певні відносини в межах однієї галузі права, та міжгалузеві, які регулюють відносини, що є предметом різних галузей права.

60. Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини та ін.).

В такому значенні йдеться про національну правову систему (наприклад, України), субнаціональну (правова система суб'єкта федерації), наднаціональну (правова система ЄС), релігійну (наприклад, канонічна).

У широкому значенні - позначає поняття "правова сім'я".

Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим. Структуру правової системи становлять:

• суб'єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін.

• правові норми і принципи.

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи.

• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура.

• зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії — законність, правопорядок.

Взаємодія елементів правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування.

1. інституційну — суб'єктний склад як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2. нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3. ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура;

4. функціональну — правотворчість, правореалізація, право-застосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5. комунікативну — інтегративні зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

61.Система загального права, або англосаксонська правова система — друга велика система права, яка об'єднує законодавство, яке базується або випливає з права, розробленого в Англії королівськими судовими інстанціями з часів норманського завоювання (1066 р.). Ця система безпосередньо охоплює майже всі англомовні країни, а також, хоч і опосередковано, всі держави Британської Співдружності. Таким чином, система загального права — пряме продовження англійського права; до сьогоднішнього дня багато країн розглядає англійське право, як модель, від якої якщо і можна відійти, то, у всякому випадку, на ній необхідно базуватися. Своєрідний процес розвитку і формування англійського права обумовив суттєву відмінність системи загального права і романо-германської системи. Це, перш за все, відмова від римського права. Далі, це особлива концепція права, яка розглядає юридичну норму не стільки, як загальне абстрактне правило поведінки, скільки, як засіб вирішення спору. Звідси — розвиток права з переважною роллю судової практики і неписаної норми, права, зосередженого, радше, на процедурі розгляду справи, судовому процесі, судовій процедурі подання доказів, ніж на логічному пошуку шляхів вирішення спору. Таким чином, система загального права включає ті комплекси, де головним юридичним джерелом є судова практика, яка спирається на юридичні прецеденти, тобто на раніше винесені судові рішення. На відміну від континентальної системи, система загального права має, переважно, процедурний і прагматичний, ніж законодавчо-систематичний, характер. Ця система права більш індуктивна, ніж дедуктивна, більш досвідна, ніж логічна. В цій системі міститься велика кількість понять, зовсім відмінних або навіть невідомих романо-германській системі права.

62. Ром.-гер. Прав.с-ма є типом правової системи до якої входять національно правові системи д-ав,які розташовані переважно на європ.континенті.Основні ознаки Романо-Герман. Правової системи:1)Генезис цієї правової системи пов*язаний з рецепціїю римського права через діяльність середньовічних європейських університетів та особливо створення та поширення цивільного кодексу наполеона.2)С-ма джерел права у Роман.-Герман. Правовій системі чітко структурована і становить ієрархію,яка очолюється писаною конституцією.3)Переважіючим способом систематизації права є кодифікація .4)жорсткийм галузевий розподіл правових норм і принципів.5)Публ.влада,система її органів зорганізовані на засадах політ. Демократії,верховенства права,що включає розподіл влади.6)М*який розподіл влади означає тісну взаємодію парламенту і виконавчої влади при збереженні сильної незал.суд.влади.

63. Протягом майже всього ХХ століття поряд з іншими правовими сім'ями розвивалася ще одне правова сім'я. Йдеться соціалістичному типі права, що викликає неоднакову реакцію – від критики до визнання. Критична оцінка багатьох принципів, і положень соціалістичного типу права чи визнання деякого його подібності (структурою, поняттям) з романо-германської правової сім'єю зайвими не були видатним компаративістам визнавати цю систему реальністю, що підлягає порівняльному вивченню.

Як Ю.О. Тихомиров, після розпаду Союзу і інших соціалістичних держав відбулася поспішна зміна в оцінках соціалістичного права. Фактичне його зникнення дала привід вважати цю систему лише історичним пам'ятником. І низку учених-юристів, оцінюючи їх у критичному плані, поспішили говорити про поширення завезеними на територію колишнього Радянського Союзу РСР принципів, інститутів власності та норм закордонного права, передусім романо-германської правової сім'ї. Інші виявляють наступність у минулому і сьогоденні й відіб'ється закликають формування нової правової сім'ї, зокрема слов'янської. Слід зазначити, що фактично багато норм соціалістичного права було визнано у Росії зберігають силу до цієї пори при відповідність їх Конституції. У багатьох країн – Куба, Китай, Північна Корея – діють соціалістичні Конституції і закони.

Соціалізм зароджувався і будувався країни з різними рівнями економічного і суспільного розвитку, різко різняться між собою по укладів, історичним і національних патріотичних традицій. Соціалістичні держави істотно розрізнялися територією, чисельністю населення, історією правового розвитку.Различни були історія народів, які населяють ці держави, їх релігійні вірування і національні традиції.

64.Соціальна норма — система уявлень, що становить певний шаблон поведінки, що розділяється членами соціальної групи і необхідний для здійснення сумісних узгоджених дій.Соціальні норми - це правила вироблені суспільством, чи групою людей у процесі їхньої життєдіяльності. Соціальні норми поділяються на моральні, правові, релігійні, корпоративні, сімейні, естетичні. Також до соціальних норм відносять звичаї та традиції.

65. Співвідношення права і моралі.

У регулюванні суспільних відносин право і мораль взаємодіють один з одним, роблячи взаємний вплив. Вони побудовані на єдиних основах, виражають загальнолюдські цінності й ідеали, покликані регулювати поводження людей. У той же час це різні нормативні регулятори, вони мають свої особливості. Мораль (моральність), на відміну від права, — це правила поведінки людей, що виражають сформовані в суспільстві представлення про справедливість, добро, достоїнство, честі, совісті. И. Кант писав, що право визначає необхідність дій, що відбуваються з чи повноважень із примуса, а мораль визначає необхідність дій, що відбуваються з внутрішнього обов'язку, що виникає з права інших людей, а не з примуса людини.

Співвідношення права і корпоративних норм.До корпоративних норм належать:- норми, що містяться у документах некомерційних, недержавних корпорацій - громадських;- норми, що містяться у документах комерційних корпорацій, насамперед тих, що створюються для підприємницької діяльності Корпоративні норми - правила поведінки, які встановлені в корпорації для регулювання відносин між людьми, спрямовані на досягнення цілей її функціонування і виражені в її статутах, положеннях, рішеннях.Спільне у корпоративних норм і норм права полягає у тому, що вони:— регулюють типові ситуації або вид відносин, а не окремий випадок чи конкретні суспільні відносини;— мають багаторазове використання, тобто розраховані на багатократне повторення;— мають однаковий неперсоніфікований характер, тобто застосовуються відразу до багатьох, поіменно не вказаних осіб;— викладаються у письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку уповноваженими органами.

66. Система законодавства – це система нормативно-правових актів, насамперед, законів, що є зовнішньою формою існування правових норм, засобом надання їм об’єктивності, визначеності, загальності. Структуру законодавства складають – галузі, комплексні галузі та нормативно-правові акти. Галузі законодавства складають горизонтальну структуру (кримінальне, цивільне право тощо, підгалузі – авторське, водне право, та міжгалузеві комплекси – законодавство про охорону природи, морське тощо), вертикальна будується відповідно до юридичної чинності нормативно-правових актів. Вертикальна структура: Конституція та конституційні закони; поточні, органічні, надзвичайні закони; постанови Кабміну; розпорядження представників Президента тощо.

67. Нормативні правові акти є продуктом особливого роду діяльності — нормотворчості (правотворчості). Нормотворчість — основний шлях впливу на суспільні відносини, головний засіб додання праву юридичної чинності. Нормотворчість в правовій сфері — це в принципі і головним чином державна діяльність, що завершує процес формування права, що означає зведення державної волі в закон. Споконвічне право формується історично, до і незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивне обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи такого нормотворчісті: 1) безпосередня правоустановча діяльність повноважних державних органів; 2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями); 3) безпосереднє правотворчість народу, проведене у формі всенародного голосування (референдуму). В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчість є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм. В окремі періоди розвитку тієї чи іншої держави мали місце відступу від якого-небудь принципу, але вони не можуть похитнути необхідність пошуку і твердження відповідних початків законодавчої діяльності. Правотворчість діяльність так чи інакше зв'язана з проявом державної волі. Це положення багаторазове доведено світовою історією. Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у виді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими визначеними відносинами, загальне вираження у виді державної волі, у виді закону. Правотворчість може виражатися у виді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найбільш розвитим видом є кодифікаційна нормотворчість. З його допомогою закладаються основи законодавчої системи в ціпом і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів права-творчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і пробіли в законодавстві.

68. Джерело права-документальний спосіб вираження права,надання його нормам і принципам офіційного х-ру,що спричиняє різні правові наслідки.Джерела права можна поділити на 2 види:1)джерела права в матеріальному змісті.Під матеріальним джерелом права розуміють політ.екон.соц та ін.. умови життя державно-організованого суспільства котрі впливають на прцес створення і на яких правотворчість базується.2)джерелами права у формальному змісті і певні форми права.Форми права є важливою ознакою рава,завдяки якій правові норми відрізняються від інших правових норм і набувають ознаки загальнообов*язкових.Основні види джерел права:-нормат.-правові акти.-правові прецеденти.-нормативні договори.Ознаки джерел форм права:1)Вони виступають формально обов*язковим волевиявленням компетентного органу.2)містять нормативно-правові приписи,за допомогою яких об*активуються принципи і норми права.3)Мають загальнообов*язковий х-р.4)Характеризуються тим,що є письмово виражені,мають юрид.силу і спрямовані на врегулювання і охорону сусп..відносин.

69.Закон-нормат.-прав. Акт вищої юрид. Сили,прийнятий за особливою процедурою,вищим представницьким органом держ.влади або народом і який врегульовує найважливіші ділянки сусп..відносин.Ознаки закону:1)Він завжди є нормативним,тобто поширюється на невизначену к-сть суб*єктів та підлягає застосуванню невизначену к-сть разів.2)Закон є наслідком правотворчої діяльності парламенту або приймається через референдум.3)Закон приймається лише в особливому порядку,через законодавчий процес.4)закон регулює найважливіші сусп..відносини з точки зору суспільства і д-ви.5)Закон має вищу юрид.силу,порівняно з іншими джерелами права.В Україні механізм забезпечення верховенства закону складається з 2 систем:а)констит.правосуддя,котре передбачає,що констит.суд вправі розглянути закони та інші нормат.-правові акти вищого рівня на предмет їх відповідності Констит.України.б)суди загальної юрисдикції,які вправі розглянути справу про невідповідність нормат.-прав. Актів закону.6)закон є базовим елементом правової системи,визначає напрями для правотворчої діяльності інших суб*єктів.

70. Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб'єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий акт становить рішення пра-вотворчого органу, спрямоване на встановлення, зміну або скасування дії норм права. Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права. Ознаки нормативно-правового акта: 1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (правотворчими органами) або народом (через референдум); 2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків; 3) приймається з дотриманням певної процедури; 4) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити: а) вид акта (закон, указ, постанова); б) найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади); в) заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка); г) дата ухвалення акта; г) номер акта; д) дані про посадову особу, яка підписала акт[1]; 5) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов'язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка (в Україні закони публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос України» та «Юридичний вісник України»; постанови Кабінету Міністрів — у збірниках постанов уряду України та газеті «Урядовий кур'єр»; закони і підзаконні акти — у часописі «Офіційний вісник України»).

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта — це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною обов'язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб'єктом нормотворчості.Види нормативно-правових актів за сферою дії:• загальні;• спеціальні;• локальні.

71. Підзак.акти-це такі правові акти,які видаються компетентними органами публ.влади на підставі закону,відповідно до закону і на його виконання.Ознаки підзак.актів:1.Вони засновані на законі:1)підзак.акти видаються виключно на підставі повнов.,які визначені для суб*єкта нормотворчої закономірності.2).Законом визначається форма підзак.акту як результат нормотворчої діяльності.2.Вони визнач.нижчою юрид. Силою порівняно з законом.3.Зміст підзак.актів за юрид.силою повинен відповідати їх місцю,правопорядку тієї чи іншої д-ви,зокрема в системі підзак.актів.5.Призначення підзак.актів виражається в досягненні 2-ох цілей:а)виконання закону;б)поточне забезпечення управлінської діяльності

72. Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.

Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в наш час^[Коли?] офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу. У разі відсутності внутрішніх регулючих норм права, правовідносини вирішується на підставі міжнародних угод.

73. Правовий звичай  – санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

Головним чином розрізняють два види правових звичаїв:

• Міжнародні

• Внутрішньодержавні

Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністрації по конкретній справі, яка розглядалась вперше, і яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того. хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді це право називають прецедентне право або англосаксонська система права.

74. Нормативно-правовий договір – це письмовий юридичний акт суб’єктів договірної правотворчості, що містить норму чи принцип права.

Ознаки нормативно-правового договору:

1. Приймається декількома правотворчими суб’єктами

2. Містить норми права та принципи права

3. Діє в часі, просторі та щодо певного кола осіб (адресатів)

4. Є загальнообов’язковим для адресатів

5. Має письмову та юридичну форми вираження

6. Має юридичну силу

7. Забезпечується державами

Види нормативно-правових договорів:

     - За кількісним складом:

а) двосторонні, б) багатосторонні

- За предметом регулювання:

а) у міжнародному праві

Право, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, які регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто, у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об’єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони — держави та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави

б) у конституційному праві

в) у трудовому праві (регулюють трудові відносин) В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, які надають можливість учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права і обов’язки. У правовому житті є два види договорів:

-договори-угоди

   - нормативні договори, що є джерелом права

 Відмінність між цими договорами полягає у тому, що в першому кожна зі сторін бажає свого результату, в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного — встановити спільну норму;

по-друге, у першому випадку мотиви в обидвох сторін різні, в другому — один і той самий мотив — свідомість потреби певної правової норми; і третя відмінність — договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір створює об’єктивну правову норму у конституційному праві у ін. галузях права.

75. Система законодавства - це впорядкована безліч всіх діючих нормативно-правових актів даної держави.

У системі законодавства тих або інших держав можна розрізняти, наприклад:

- галузеве законодавство, тобто однойменне з галузями права, що збігає з ними по предметі правового регулювання, наприклад, карне, трудове й т.д.:

- комплексне законодавство, тобто таке, котре містить норми різних галузей права: карного, адміністративного, цивільного, наприклад, екологічне законодавство;

- загальфедеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації (у федераціях);

- законодавство автономії (якщо вищий представницький орган автономії вправі приймати закони);

- конституційне й інше законодавство, закони й підзаконні акти (по юридичній чинності).

Структура системи законодавства - це внутрішній підрозділ законодавства на відносно відособлені групи нормативно-правових актів.

Структура системи законодавства (її внутрішня будова):

-галузева («горизонтальна») - галузеве законодавство (трудове, цивільне, карне й т.д. законодавство ),тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів розрізняються по предметі правового регулювання (наприклад, предмет регулювання трудового законодавства - трудові відносини, а також відносини , тісно пов'язані із трудовими);

-ієрархічна («вертикальна») - закони й підзаконні акти, тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів (закони, підзаконні акти) розрізняються по юридичній чинності.

Різновидом ієрархічної структури є ієрархічна структура законодавства у федеративній державі, т.зв. «федеративна структура законодавства» - федеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації.

76. Норма права – це загальновизнане, формально визначене правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер, набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку і здійснення якого забезпечується державою. У нормі права закріплюються право і обов’язки учасників суспільних відносин і санкції у випадку їх порушення. Правило поведінки, що міститься у нормі права поширюється на всіх, хто стає учасниками відносин, що регулюються даною нормою. Норма права складається з: диспозиції, гіпотези та санкції. Диспозиція – частина правової норми, в якій у вигляді владного припису визначається те або інше правило поведінки. Диспозиції бувають: визначені (закріплюють однозначне правило поведінки – можна поводити себе лише так, як вказано у нормі); не повністю визначені (вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках якої суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно); відносно визначені (вказують на права та обов’язки але надають можливість для їх уточнення залежно від обставин). Гіпотеза – частина норми, в якій визначаються умови, за яких наступає чинність правил, встановлених в диспозиції. Гіпотези бувають: визначені (вичерпно визначають умови); не повністю визначені (наявність чи відсутність необхідності визначається відповідними суб’єктами); відносно визначені (обмежують умови застосування певним колом вимог). Санкція – частина норми, що вказує на наслідки порушення правил, встановлених нормою. Санкції норм державного права зводяться здебільшого до визнання недійсними певних діянь, що здіюснбвалися з порушенням. Визначена санкція – вказує на конкретний засіб впливу. Відносно визначена – вказує на декілька можливих засобів впливу.

77. Структура норми права - це її внутрішня будова. До структурних елементів норми права ставляться:

гіпотеза - частина норми, що вказує на фактичні обставини, при настанні яких варто виконати встановлене правило;

диспозиція - частина норми, що містить саме правило поведінки, що вказує на права та обов'язки сторін у регульованому відношенні;

санкція - частина норми, що передбачає заходи примусового впливу, застосовувані до порушників даного правила поведінки.

78. Норма права – це загальновизнане, формально визначене правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер, набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку і здійснення якого забезпечується державою. Норми права пділяються: 1) за функціональною спрямованістю: регулятивні – встановлюють права та обов’язки суб’єктів; правоохоронні – регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, встановлених регулятивними нормами. 2) за предметом правового регулювання (за галузями права): норми державного, адміністративного, цівільного та інших галузей права. Галузеві норми поділяються на: матеріальні – встановлюють бажане правило поведінки, права та обов’язки суб’єктів; процесуальні – регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлених в нормах права.

За функціональним призначенням норми права поділяються на: 1) Відправні – мають найбільш загальний характер і поділяються на а) норми-начала (положення, що закріплюють підвалини суспільного та державного устрою), б) норми-принципи (закріплюють принципи права), в) визначально-установчі норми (визначають цілі, завдання окремих галузей права), г) норми-дефініції (містять визначення правових категорій та понять). 2) Норми-правила поведінки – безпосередньо регулюють суспільні відносини.

З точки зору характерів приписів: зобов’язуючі (закріплюють обов’язки), забороняючі (містять заборону), уповноважуючі (наділяють певними правами).

За формою закріплення поведінки суб’єктів: категоричні, диспозитивні (допускають доповнення), рекомендаційні (варіанти бажаної поведінки), заохочувальні.

79. Коли говорять про дію правової норми в часі, то мають на увазі три обставини момент набуття нею чинності, момент припинення чинності і застосування норми до правовідносин, які виникли до набуття нею чинності ("зворотна сила")

Правова норма набуває чинності одним із таких способів

а) внаслідок встановлення в тексті джерела права календарної дати, з якої це джерело вступає в законну силу

б) внаслідок встановлення в тексті джерела права інших обставин, з якими

пов язується вступ у законну силу джерела права ("з моменту підписання", "з моменту обнародування", "з моменту прийняття спеціального закону" тощо)

в) внаслідок застосування загальних правил Статі я 94 Конституції України встановила, що закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування

Припинення чинності правової норми проводиться одним із таких способів

а) закінчення терміну, на який була введена в дію правова норма,

б) скасування діючої норми спеціальним рішенням правомочного органу,

в) видання уповноваженим органом нової правової норми рівної або більшої

юридичної сили з того ж предмету правового регулювання,

г) визнання даної правової норми такою, що суперечить нормам конституції,

д) у зв язку із зникненням предмету п правового регулювання, із-за якого вона й набула чинності

*За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі 3 цього приводу Конституційний суд України чітко сформулював свою позицію Принцип незворотної дії закону закріплений у ч 1 ст 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце Конституція України, закріпивши ч 1 ст 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи .

*Дія норми права в просторі обмежується територією, на яку поширюється суверенітет даної держави, і територіальною компетенцією правотворчого органу Наприклад, голова обласної державної адміністрації вправі врегулювати своїми розпорядженнями суспільні відносини, обмежені адміністративними межами даної області

*Дія норми права за колом осіб означає за загальним правилом поширення но

рмативних приписів на всіх адресатів в рамках територіальної сфери дії того чи іншого нормативного акту. Це означає, наприклад, що закони України діють на всіх осіб, які перебувають на території нашої держави. Але із цього правила є два винятки:

а)міжнародно-правовими документами визначено осіб (глави держав і уря

дів, дипломатичні працівники), які наділені дипломатичним імунітетом, тобто до

них не можуть бути застосовані міри юридичної відповідальності;

б)проживаючі на території держави іноземці та особи без громадянства ко

ристуються усією повнотою прав і свобод, за винятком обмежень, передбачених

для них законом.