`Примірний перелік питань на іспит з “Теорії держави і права”

1. Поняття, предмет і структура теорії держави і права

2. Понятійно-категоріальна система ТДП

3. Методологія теорії держави і права

4. Місце теорії держави і права серед інших юридичних наук

5. Класова теорія походження держави (К. Маркс, Ф.Енгельс).

6. Влада, органи управління і соціальні норми в первісному суспільстві

7. Держава: поняття. Плюралізм у розумінні держави

8. Територія держави

9. Населення і громадянство держави

10. Економічна система сучасної держави

11. Способи виникнення, реорганізації та припинення сучасних держав

12. Правовий статус особи: основні категорії

13. Поняття прав людини. “Покоління” прав людини.

14. Міжнародно-правові і наднаціональні механізми захисту прав людини

15. Національна модель захисту прав людини.

16. Політична система суспільства: поняття і структура

17. Держава як суб’єкт політичної системи

18. Держава і політичні партії: моделі взаємостосунків

19. Поняття і ознаки публічної влади

20. Суверенітет державної влади

21. Народний суверенітет

22. Суверенітет Української держави

23. Легітимація державної влади

24. Легальність державної влади

25. Лімітація державної влади

26. Поняття і ознаки механізму держави

27. Структура механізму держави.

28. Орган державної влади: поняття і ознаки, класифікація

29. Місцеве самоврядування і органи державної влади

30. Розподіл влади у механізмі Української держави

31. Функції держави: поняття і ознаки

32. Основні внутрішні і зовнішні функції Української держави

33. Функції сучасної держави в умовах глобалізації.

34. Типи держав: поняття, види (формаційний і цивілізаційний підходи).

35. Поняття форми державного правління

36. Поняття монархії. Абсолютна і конституційна монархія

37. Президентська республіка

38. Парламентська республіка

39. Парламентсько-президентська (змішана) республіка

40. Особливості форми державного правління в Україні

41. Поняття державного (територіального) устрою

42. Унітарна і федеративна держава

43. Державний устрій в Україні

44. Поняття державного режиму

45. Тоталітарний режим

46. Авторитарний режим

47. Сучасна демократія: основні механізми.

48. Особливості державного режиму в Україні

49. Громадянське суспільство

50. Поняття і ознаки правової держави

51. Верховенство закону і верховенство права

52. Поняття і розвиток соціальної держави

53. Поняття права: різні підходи.

54. Співвідношення права і закону. Критерії правового закону.

55. Функції права.

56. Ознаки права.

57. Принципи права.

58. Система права: поняття, ознаки, предмет і метод правового регулювання

59. Галузь та інститут права

60. Поняття і структура правової системи.

61. Англосаксонська правова система

62. Романо-германська правова система

63. Соціалістична правова система

64. Поняття соціальної норми.

65. Право і мораль. Співвідношення права з іншими соціальними регуляторами.

66. Система законодавства

67. Поняття і види правотворчої діяльності

68. Поняття форми (джерела) права.

69. Поняття і ознаки закону

70. Нормативні акти, які мають силу закону в Україні.

71. Підзаконні акти: поняття і ознаки

72. Систематизація нормативних актів.

73. Правовий звичай і правовий прецедент.

74. Нормативний договір

75. Система підзаконних актів України.

76. Норма права: поняття і ознаки.

77. Структура правової норми.

78. Види правових норм

79. Чинність правової норми в часі, просторі і за колом осіб

80. Способи викладу правової норми в правовому акті

81. Поняття і ознаки правовідносин.

82. Суб’єкти і об’єкти правовідносин.

83. Суб’єктивне право.

84. Юридичний обов’язок.

85. Юридичні факти та їх класифікація.

86. Поняття і форми реалізації права.

87. Застосування права: поняття і основні стадії

88. Застосування права в разі прогалин у законодавстві.

89. Правові колізії та способи їх розв’язання.

90. Тлумачення права.

91. Правосвідомість: поняття, структура і види

92. Правова культура.

93. Правовий ідеалізм та правовий нігілізм.

94. Механізм правового регулювання

95. Ефективність правового регулювання, її критерії й фактори забезпечення

96. Законність (правомірність): поняття і принципи.

97. Поняття правопорядку.

98. Склад правопорушення

99. Види правопорушень

100. Поняття і підстави юридичної відповідальності.

101. Види юридичної відповідальності.

1. Теорія держави і права — фундаментальна наука і навчальна дисципліна, що вивчає державу і право як явища суспільного життя, основні закономірності їх виникнення і розвитку, їх сутність, призначення і функціонування в суспільстві, а також особливості політичної і правової свідомості та правового регулювання. Теорія держави та права — це наука, яка вивчає найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави та права.

Предметом теорії держави і права є держава і право як специфічні суспільні явища, загальні закономірності їх виникнення, призначення і функціонування, їх сутність, типи, форми, функції, структура і механізм дії, взаємовідносини між собою та правовідносини з іншими суб'єктами суспільного життя, основні державно-правові категорії, спільні для всіх галузей юриспруденції, а також особливості державно-політичної і правової свідомості та правової культури. Фундаментальні проблеми, які покликана досліджувати теорія держави і права, мають величезне методологічне значення як для всієї юридичної науки, так і для правотворчої та правозастосовчої практики.

Головним завданням науки є пізнання об'єктивних законів дійсності, а пізнані закони служать основою цілеспрямованої діяльності людей. Наука має складну структуру. Перш за все, вона поділяється на природничі та суспільні науки. Якщо природничі науки вивчають закономірності розвитку й існування природи, то сферу інтересів суспільних наук складають людське суспільство, суть тих явищ і процесів, які відбуваються у цьому суспільстві. Оскільки суспільство являє собою надзвичайно складне, багатогранне та багатоаспектне явище, то наука про суспільство, єдина і цільна за своєю суттю, поділяється на цілий ряд окремих самостійних наук, кожна з яких вивчає певну групу суспільних явищ та їхніх специфічних закономірностей.

2.Понятійно-категоріальний апарат теорії права і держави - це система погоджених та взаємозалежних понять і категорій (позначених словами і словосполученнями), необхідних для теоретичного пізнання праводержавних явищ і процесів.Загальнотеоретичні юридичні поняття є формою конкретного мислення, що вкладається в логічно оформлену систему узагальнюючих ідей про групи (класи) юридичних явищ, відображених у їх відмітних ознаках.Для гарантування юридичної безпеки поняттям і категоріям дається визначення (дефініція), що слугує моделлю і дає змогу порівнювати з її змістом конкретні ситуації, котрі виникають у реальному житті. Визначення поняття (дефініція) виражає: 1) його матеріальний зміст; 2) формальний зміст (форму) терміна, яким позначається поняття. Дефініції мають бути чіткими і конкретними. Усі ознаки поняття не обов'язково повинні входити в його визначення. Проте дефініція має відображати основні елементи і зв'язки між ними, що характеризують певне поняття.

3. Метод ТДП – сукупність способів і прийомів дослідження предмета науки.

Методи, які використовує теорія держави та права: 1. Філософські методи — це такі підходи, які виражають найбільш універсальні принципи мислення. Серед них виділяють: 1) метафізику (розглядає державу і право як вічні та , незмінні інститути); 2) діалектику (розглядає державу і право як соціальні явища, взяті в динаміці та взаємозв’язку з іншими явищами і процесами). 2. Загальнонауковіметоди — це такі прийоми, які не охоплюють усе наукове пізнання, а застосовуються лише на окремих його етапах. До складу таких методів належать; 1) метод аналізу (розподіл складного державно-правового явища на окремі частини); 2) метод синтезу (умовне об’єднання складових частин явища, яке підлягає вивченню); 3) системний підхід (орієнтується на розкриття цілісності об’єкта та виявлення різноманітних типів зв’язків у ньому); 4) функціональний підхід (дозволяє виявляти форми впливу одних соціальних явищ на інші); 5) метод соціального експерименту (пов’язаний з перевіркою того чи іншого проекту рішення з метою попередження шкоди від помилкових варіантів правового регулювання). ‘І.Приватнонаунові методи — це такі прийоми, які с наслідком засвоєння теорією держави і права наукових досягнень конкретних, природних, технічних та гуманітарних наук, Серед них виділяють: 1) соціологічний метод (дозволяє за допомогою спостереження, анкетування та інших прийомів одержати дані про поведінку суб’єктів у державно-правовій сфері); 2) статистичний метод (за його допомогою отримують кількісні показники тих чи інших масових державно-правових явищ, наприклад правопорушень діяльності органів держави тощо);, 3) математичний метод (дає можливість оперувати кількісними показниками у процесі правотворчої діяльності, у криміналістиці тощо); 4) кібернетичний метод (використання системи понять, законів і технічних засобів кібернетики у процесі пізнання державно-правових явищ). 4. Приватноправові методи: 1) формально-юридичний метод (дає можливість визначити юридичні поняття, наприклад такі, як юридична особа, важкі тілесні ушкодження тощо, виявляти їх ознаки, провести класифікацію і т. д.); 2) порівняльно-правовий метод (за його допомогою здійснюється процес порівняння різних правових систем або їх окремих елементів з метою виявлення окремих елементів, щоб виділити загальні та індивідуальні властивості).

4.Юриспруденція складається з цілого ряду наук. Їх можна поділити на наступні групи: Загальнотеоретичні та історичні науки — теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних та правових вчень. Предметом їхнього дослідження є загальні і специфічні особливості виникнення, розвитку і функціонування держави і права, а також історичний процес розвитку держави і права та зародження і розвиток вчень про державу і право на різних історичних етапах розвитку людства. Галузеві юридичні науки. Предметом їхнього дослідження є закономірності правового регулювання певної сфери суспільних відносин. Міжгалузеві юридичні науки, що виникли з поєднання тих чи інших аспектів галузевих наук, наприклад природоохоронне право. Спеціальні юридичні науки (судова психологія, судова психіатрія, криміналістика тощо). Їхня специфіка полягає у тому, що вони виникли на стику юридичних і неюридичних наук. Завдання цих наук — використання досягнень інших наук у вирішенні правових проблем. Можна виділити також прикладні юридичні науки та науки, які вивчають міжнародне та закордонне право. Теорія держави і права виробляє головні принципи і поняття, які використовуються іншими юридичними науками. Вона також узагальнює здобутки інших юридичних наук і сприяє їхній тісній інтеграції.

5. Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

6. Відмінність державної влади від влади первісного соціального суспільства. У первісному суспільстві публічна влада організаційно збігається із суспільством. Наприклад, її носіями є загальні збори, старійшина (виборна змінювана посада). Структура органів публічної влади проста, а компетенція - тотальна (вирішують будь-які питання), державна влада організаційно не збігається із суспільством, відділена від нього. Суспільство ділиться на керованого й професійного керуючих, функціонерів спеціального, структурно розгалуженого апарата, носія державної влади. Структурне розгалуження цього апарата обумовлено поділом управлінської праці, різними функціями, виконуваними різними державними органами, передбаченими їхньою компетенцією. 2. У первісному суспільстві основа дієвості публічної влади - чинність авторитету, тобто добровільність виконання рішень, що виходять, наприклад, від старійшини, обумовлюється поважним відношенням до його особистості(знанням, досвіду, мудрості). Споконвічно основа дієвості державної влади - авторитет чинності, тобто рішення, що виходять від цієї влади, при необхідності можуть бути проведені в життя примусово. 3. Первісне суспільство у своїй родовій основі поєднувало й ділило людей по кровнородственному ознаці; держава поєднує й ділить людей по територіальній ознаці (населення країни, провінцій, губерній і т.п.). 4. У первісному суспільстві суспільні відносини регулюють звичаї; у державі з'являються юридичні норми - загальнообов'язкові правила поведінки, установлені або санкціоновані, а також охоронювані державою. 5. У первісному суспільстві немає оподатковування; у державі - установлюється інститут оподатковування

7. Держа́ва — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду^[1]; суб’єкт політики, ядро політичної системи. Почнемо з того, що слід виокремити розуміння поняття “сучасної держави” і поняття “державності”. На нашу думку, те інституційно-нормативне явище, котре зараз юридичною і політичною наукою називається “державою”, виникло лише в новий час. Його необхідно відрізняти від “ранніх форм держави” (протодержав, племен), котрі виступають певними політичними формами організації суспільства, проте все ж не характеризуються всіма ознаками сучасної держави.

Плюралізм (від лат. pluralis – множинний) – демократичний принцип, що означає визнання людьми права на існування всієї множини існуючих у суспільстві цінностей, інтересів, уподобань, думок, позицій і, відповідно, політичних сил та інституцій, партій, що їх виражають і відстоюють, громадських організацій і об’єднань. Плюралізм – це визнання права, повага до багатоманітності світу, можливість вільно висловлювати різні думки й уподобання допоки вони не суперечать принципам гуманізму, ідеалам прав людини й соціальній стабільності. Сповідування принципу плюралізму передбачає визнання й інших принципів демократизму – толерантності, компромісу. Альтернативою плюралізму є властивий тоталітарному суспільству ідеологічний та організаційний монізм (див.: Толерантність, Компроміс).

8. Територія держави (лат. territorium — область, територія; від terra — земля) — це обмежена кордонами частина земної кулі, що знаходиться під суверенітетом певної держави.

Територія держави — це визначена на основі норм міжнародного права частина земної поверхні (суходіл, внутрішні акваторії, повітряний простір над ними), на які поширюється виключний суверенітет цієї держави. Це означає, що певна, відокремлена від інших земна поверхня, керується тільки законами певної держави, яка має виключне право користуватися цією землею (територією) на власний розсуд.Територія держави становить необхідну, й у більшості випадків достатню матеріальну операційну базу для самого її виникнення, існування та розвитку. Територія є певною площинною місткістю, яка утримує на собі всі об'єкти держави: від природно-ресурсних до людських домівок. Та й саме зародження держави можливе лише після відокремлення певної території, що є доволі складними процесом. У межах території держави відбувається неминуче комплексне поєднання найрізноманітніших об'єктів, які починають діяти як єдиний організм.

9. До поняття “населення” включають, як правило, всіх осіб, які постійно проживають на території даної країни. Сюди належать громадяни цієї держави, іноземні громадяни, особи без громадянства та особи з подвійним громадянством. В юриспруденції нерідко вживають ще один термін – “народ”.

Марксисти вважали “народом” ту частину населення, котра має низький рівень життя і за своїми інтересами об’єктивно протиставляється “правлячим колам” або “експлуататорам”. Очевидно, що такий підхід занадто спрощений.

Зараз не існує загальноприйнятого визначення поняття “народ”. Під “народом” розуміється співтовариство з єдиною історією, мовою, однаковими культурними характеристиками, члени якого розділяють ідею, що вони зв'язані один з одним і що вони відрізняються від інших груп своєю своєрідністю.

В юриспруденції коли говорять про народ як потенційного учасника правовідносин у державі, мають на увазі усіх дієздатних громадян, наділених правами і свободами, тобто, по суті, “виборчий корпус” країни. Наприклад, розхоже конституційне формулювання “Президент обирається “народом” означає, що глава держави насправді обирається громадянами, котрі володіють виборчим правом.

Громадянство або підданство осіб виражає їх постійний правовий зв’язок з тою чи іншою державою, який проявляється у взаємних правах і обов’язках.

Набувається громадянство у країнах по різному, але все ж можна виділити основні способи:

1) за походженням – коли громадянство отримують особи, батьки яких мали громадянство даної держави (принцип крові);

2) за народженням – коли громадянство отримати вправі ті, хто народився на території даної держави (принцип території);

3) через натуралізацію – коли іноземний громадянин або особа без громадянства за встановленою процедурою отримують громадянство даної держави. В Україні, до прикладу, до осіб, які бажають натуралізуватися ставиться кілька вимог:

4) через поновлення громадянства, котре від натуралізації відрізняється одним – спрощеною процедурою. У такий спосіб отримати громадянство можуть, звичайно, лише особи, котрі його раніше вже мали;

5) через оптацію, за якої населенням території, котра переходить від однієї держави до іншої, робиться вибір між громадянствами цих двох держав.

Припиняється громадянство також по різному. Демократичні держави не знають такого способу як позбавлення громадянства. Колишній Радянський Союз та інші соціалістичні держави практикували позбавлення громадянство щодо інакомислячих осіб.

Крім добровільного виходу з громадянства, в Україні та деяких інших країнах є можливою втрата громадянства в певних випадках (невстановлення за кордоном протягом певного строку зв’язку з консульською установою, здобуття громадянства неправомірним шляхом, вступ громадянина до державної чи військової служби іншої держави).

Статус іноземців і осіб без громадянства в усіх країнах відрізняється від статусу громадян даної держави. Як правило, вони позбавлені лише деяких політичних прав і обов’язків (виборчого права, служби в збройних силах, права на державну службу). В Україні, правда, іноземцям також заборонено бути суб’єктом права власності на земельні ділянки. Відзначимо також, в розвинутих демократичних країнах має місце тенденція до розширення політичних прав іноземців – в деяких із них іноземці вже наділені виборчим правом у ході місцевих виборів.

10. Очевидно, що сучасна держава не може функціонувати без фінансово-економічної системи. Під останньою розуміється організаційно-правовий механізм створення матеріальних цінностей у суспільстві, а також акумуляції фінансових ресурсів з метою утримання державних інституцій та вирішення загальносуспільних проблем. Податкова система, поряд з першими джерелами права, стали атрибутами найбільш ранніх державних утворень.

Економічні і фінансові системи держав ХХ століття можна класифікувати на два основні види:

а) командна економіка – держава монополізує еконо­мічне життя країни, управляє ним за допомогою директивних методів, приватна власність заборонена і всяка господарська ініціатива переслідується.

б) ринкова економіка – економічне життя функціонує на основі ринкових відносин і множинності форм власності.

Один із наведених різновидів економіки залежить від державного режиму далеко не прямо. Якщо демократії завжди базуються на ринкових економічних відносинах, то недемократичні режими можуть функціонувати в умовах і ринку (фашистська Німеччина, до прикладу), і директив­ного плану (СРСР).

Загалом економічна система сучасної демократичної держави характеризується такими ознаками:

1) головна рушійна сила економіки – це підприємницька ініціатива (іншими словами бажання людей заробити);

2) ринкові закони (закон попиту і пропозиції тощо) – основа самоврегульованості економіки;

3) держава втручається в економічне життя лише опосередковано і виключно з допомогою правових методів;

4) держава забезпечує розвиток і правовий захист усіх форм власності;

5) держава обмежує монополізм і стимулює конкурен­цію;

6) економіка має соціально спрямований характер.

Фінансова система сучасної держави забезпечує державні доходи і видатки і складається з двох елементів: бюджетної та податкової систем.

Серед основних принципів фінансової системи можна виділити такі:

1) державний бюджет затверджується парламентом через прийняття спеціального закону, а розробляється і виконується урядом;

2) податки і збори можуть встановлюватися лише законом;

3) податки здійснюють не лише фіскальну (наповнюють казну), а й стимулюючу функцію;

4) податкове законодавство виступає стабільним і зрозумілим населенню.

У перехідних державах, до яких належить і Україна, економічна система характеризується як ринковими ознаками, так і ознаками колишньої командної економіки (високий ступінь монополізації, можливість неправового втручання до ринкових відносин з боку державних органів, висока частка крупних підприємств тощо).

11. Практика двох останніх століть засвідчує високу динаміку державних утворень і навіть минуле десятиліття – тому підтвердження. У 1900 р. в світі було всього 55 незалежних держав, в тому числі 13 імперій. Проте вже в 1950 р. кількість держав збільшилася до 80. Станом на 2000 р. на земній кулі існувало 192 держави, тобто за півстоліття їх кількість збільшилася майже у два з половиною рази. Найвищий ступінь динаміки державотворчих (та державоприпиняючих) процесів спостерігався у 60-і роки, коли мав місце пік процесу деколонізації, та в 90-і роки минулого століття, коли розпалися всі колишні соціалістичні федерації (СРСР, Югославія, Чехословаччина).

Узагальнюючи всю різноманітність такого досвіду, можна виділити основні способи виникнення держав. До них належать такі:

1) об`єднання двох чи кількох держав і виникнення на їх спільній території однієї нової держави. Саме в такий спосіб утворилися Австро-Угорщина (1867р.), СРСР (1922 р.), Союзна Республіка Югославія (1992 р.), Боснія та Герцеговина (1995 р.);

2) розділення (дезінтеграція) однієї держави й утворення на її території кількох нових держав. У 1991 р. після розпаду СРСР на його колишній території утворилося 15 нових держав;

3) відокремлення (сепарація) від функціонуючої держави частини її території й утворення на її основі нової держави. На наших очах у такий спосіб намагаються ствердитись як держави Абхазія в Грузії, Придністровська республіка в Молдові, Косово у Сербії, Квебек у Канаді тощо;

4) внаслідок процесу деколонізації, ліквідації колоніальних імперій (британської, португальської, французької, Австро-Угорської тощо). Суть цього способу виникнення полягає в тому, що колоніальне адміністративне утворення імперії внаслідок національно-визвольного руху перетворюється в суверенну державу – наприклад, Ангола, Мозамбік, Алжир, Зімбабве тощо. Всього 123 держави отримали незалежність у такий спосіб, але різними методами – мирними чи насильницькими.

Реорганізація держави означає таке кардинальне її перетворення, зокрема структурна зміна державного механізму, його функцій, яке дозволяє говорити про фактичне створення в ході цього процесу нової держави з переходом до неї прав і обов`язків зруйнованої держави. Очевидно, що такі перетворення порушують режим законності старої держави. У цьому смислі будь-яка революція є незаконною зміною державного ладу, тобто “державним переворотом”. Проте не всякий державний переворот є революцією. Думається, різниця, між цими двома формами реорганізації держави полягає зовсім не в ступені участі в них народних мас, про що неодноразово стверджувалось у спеціальній літературі радянських часів.

З правової точки зору кожна революція мала наслідком відновлення чи повернення суверенних прав народу, утвердження прав людини і громадянина, права як соціальної цінності, що конкретно проявлялося в проведенні в найкоротші терміни виборів до парламенту. Це характерно для всіх революцій (крім комуністичних) – Англійської XVII ст., Французької XVIII ст., Лютневої 1917 р. в Росії, врешті – для революцій 1989-1990 рр. у Східній Європі. З огляду на такий підхід народ має невід`ємне право на опір тиранії, тобто на революцію в разі, коли його суверенні права узурповані державою. Державний переворот нерідко започатковує зворотній процес. Достатньо прикладу більшовицького перевороту жовтня 1917 р. у Росії. Відзначимо, що державний переворот (узурпація влади) може проявлятися у різних формах: непроведення виборів, передбачених законом, інше перевищення владних повноважень, визначених законом, або ж насильницьке захоплення влади в країні у випадку, коли його суб’єктом перевороту виступає не сама влада.

Способи припинення сучасних держав, і це природно, випливають із способів їх утворення:

1) держава припиняє функціонування через приєднання її до іншої держави. Саме в такий спосіб перестала існувати НДР у 1990 р.;

2) держава припиняє функціонування через її розпад на окремі державні утворення (СРСР у 1991 р. розпався на 15 незалежних держав, Чехословаччина у 1993 р. розпалася на Чехію та Словаччину);

3) дві або кілька держав перестають існувати через їх об`єднання в одну нову державу (у 1992 р. це сталося з Сербією і Чорногорією).

4) внаслідок тривалої окупації з боку іншої держави.

12. Правови́й ста́тус осо́би — це положення людини у правовій реальності, що відображає її (людини) фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством і державою.

Категорія правового статусу особи носить збірний, узагальнюючий характер^[1].

Структура правового статусу особи :До правового статусу особи входять наступні базові елементи:правосуб'єктність;права, свободи, обов'язки, законні інтереси;юридична відповідальність;гарантії правового статусу.

Зрізи правового статусу особи:Регламентування правового статусу особи різними галузевими актами законодавства (а точніше — джерелами права) утворює низку «зрізів» цього поняття:Загальний (міжнародний);Конституційний;Цивільний;Трудовий;Адміністративний тощо.

Одна і та сама особа може володіти усіма чи деякими елементами цих статусів.

Склад конституційно-правового статусу особи: Розрізняють конституційно-правові статуси людини; індивіда; особи; особистості; громадянина; іноземця; особи без громадянства.

Усі громадяни України володіють конституційно-правовим статусом, який містить наступні елементи:громадянство;права і свободи за галузями;обов'язки;гарантії прав і свобод^.

13. Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей. Ознаки основних прав людини: 1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися; 2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права, 3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність; 4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини; 5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесеш до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами. Права людини: - Позатериторіальні -- існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою; - Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини); - реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де 6 не знаходилася людина.

У науці прийнято ділити права і свободи людини на три покоління (цю пропозицію зробив французький правознавець Карел Васак): 1-е покоління - громадянські і політичні права (liberte); 2-е - соціально-економічні (egalite); 3-е - права колективні або солідарні (fraternite).

Перше покоління цивільних і політичних прав бере початок від XVII - XVIII ст., а саме періоду після англійської, американської та французької революцій. Це, в основному, негативні права (свобода від), а не позитивні (право на). Вони гарантуються ст.ст. 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21 Загальної декларації прав людини, і об'єднує їх ідея свободи індивіда, одного чи разом з іншими, від зловживань політичної влади. Це такі права, як, наприклад, право на життя, свободу та особисту недоторканість, свобода від рабства тощо. Перше покоління кваліфікується як система негативних прав, які зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, що регулюються цими правами.

Друге покоління економічних, соціальних та культурних прав, ідея яких з'являється на початку ХІХ ст., виникло після соціалістичних революцій. Це скоріше позитивні, ніж негативні права, які вимагають для їх реалізації участі держави. Вони закріплені в ст.ст. 22, 23, 24, 25, 26, 27 Загальної декларації прав людини, прикладами їх можуть бути право на соціальне забезпечення, працю, відпочинок, достатній життєвий рівень тощо. Деякі з них не можуть бути однозначно віднесені до позитивних прав (право на вільний вибір роботи, право створювати професійні спілки і входити до їх складу тощо).

Третє покоління прав розглядається як продукт розвитку національної держави кінця ХІХ ст. Так, право на самовизначення, яке склалося ще в роки буржуазних революцій, слугувало правовою основою антиколоніальної боротьби народів Азії, Африки і Латинської Америки. Нині виділяють шість солідарних прав. Три з них відображають появу держав третього світу і боротьбу народів за незалежність. Це такі права, як право на політичне, економічне, соціальне і культурне самовизначення; право на економічний та соціальний розвиток, а також право на користування спільним спадком людства. До інших прав третього покоління відносять право на мир, право на здоров'я та безпечне довкілля і право на гуманітарну допомогу. Якщо права, які відносяться до перших двох поколінь, - це права і свободи, що належать кожному індивіду як такому, то права третього покоління можна назвати правами людини і народів. Так, право на мир, на здорове навколишнє середовище або на соціальний і економічний розвиток належить як кожній людині, так і кожному народу і, можна сказати, навіть людству в цілому. Право на самовизначення знайшло своє закріплення в міжнародних договорах (ст. 1 обох Пактів) і розглядається практичними всіма державами і вченими як загальновизнаний принцип міжнародного права. Права третього покоління відрізняються від прав двох попередніх поколінь тим, що перебувають у стадії становлення як юридично обов'язкові норми. Вони містяться тільки в резолюціях міжнародних організацій (наприклад, у Декларації про права народів на мир, проголошеною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у 1984 р. і Декларації про право на розвиток, ухваленою Генеральною Асамблеєю в 1986 р.). Їх положення часто дуже невизначені і тільки поступово відбувається уточнення їх нормативного змісту як прав людини і народів (Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М.: Юрид. лит. , 1991. - 160 с.).

14. У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити.

Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).

3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).

5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.).

Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права, потім —економічні та соціальні.

Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини.

На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.

15. Національний, тобто на рівні окремої держави, механізм захисту прав людини сьогодні має складну структуру й продовжує розвиватися. Передусім, відзначимо, права людини захищаються вже тим, що, по перше, основні з них закріплюються в нормах конституцій, які мають найвищу юридичну силу в ієрархії правових норм, по друге, конституційні положення про них є змінюваними за складною процедурою або ж незмінюваними зовсім. Це означає, що вони характеризуються такою ознакою як стабільність, бо є незалежними від політичної та соціально-економічної ситуації в країні та розкладки політичних сил в парламенті. Юридичний механізм захисту прав людини, зокрема ступінь його досконалості, залежить також від рівня його урегульованості поточним законодавством. Нерідко поточне (звичайне) законодавство, котре повинно детально регламентувати те чи інше питання цієї сфери, або ж відсутнє взагалі, або прямо протирі-чить конституційним положенням.

Інституційний механізм захисту прав людини передбачає функціонування спеціальних органів, установ і організацій, діяльність яких спрямована на сприяння забезпеченню і захисту прав людини. У структурі інституціиного механізму можна виділити державні та недержавні органи та установи. Серед недержавних назвемо такі як адвокатура, нотаріат, правозахисні громадські організації, політичні партії тощо.

Державний інституційний механізм складається з судових та позасудових органів. До судових органів належать, в першу чергу, суди загальної юрисдикції. Суди, особливо якщо вони незалежні й ефективні, - основна інституція сучасної демократичної держави, звернувшись до якої громадяни можуть захистити свої права і законні інтереси, а в разі їх порушення - домогтися відновлення. Особливе місце в системі судової влади займають конституційні суди, котрі виникли лише в XX ст. З їх утворенням громадяни отримали змогу оскаржити не лише дію, котра порушує їх права, а й навіть нормативний акт, в тому числі закон, якщо він своїми положеннями протирічить конституційним нормам про права людини. Поза сумнівом, це сприяло піднесенню справи захисту прав людини на якісно новий рівень.

До позасудових інституцій у цій сфері належать такі органи як прокуратура (незалежно від наявності в неї загальнонаглядової функції), поліція та інші правоохоронні структури. Сюди ж належать і органи державної влади, які уповноважені здійснювати державну політику з питань захисту прав людини. Наприклад, парламент покликаний законодавчо забезпечити діяльність всіх ланок вказаного механізму.

Державно-правовий захист прав у сучасних державах також здійснюється через заснування і функціонування омбудсмана - спеціально уповноваженої посадової особи з питань захисту прав людини. В Україні, наприклад, через таку посадову особу (Уповноваженого Верховної Ради з питань прав людини) здійснюється парламентський контроль у цій сфері.

Відзначимо, що на стан захисту прав людини в тій чи іншій країні насамперед впливають загальнодемократичні умови розвитку суспільства, ефективна дія всіх демократичних інститутів.

На думку автора дисертаційного дослідження з проблеми К. Волинки, механізм забезпечення прав і свобод особи виступає комплексом взаємодіючих складових, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного

здійснення кожним своїх прав і свобод.

Його структурними елементами, продовжує вказана дослідниця, є:

1. юридичні передумови забезпечення прав і свобод (правовий статус особи);

2. нормативно-правові засоби забезпечення прав і свобод (юридичні гарантії);

загальносоціальні умови реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи (фактичне соціальне макросередовище, в якому здійснюється забезпечення прав і Свобод). Внутрішні взаємозв'язки цих складових елементів обумовлюють узгоджену роботу механізму забезпечення прав і свобод в цілому.

16. Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Структура політичної системи:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя. До політичної системи як її інститути входять не всі суспільні організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

• Власне політичні — організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

• Політизовані або невласне політичні організації, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

• Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

2. політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади. Це міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями), відносини між організаціями та установами.

3. нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини. Одні політичні норми безпосередньо і цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями та громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються і розвиваються поступово, під впливом як політичних, та і економічних, соціальних, духовних чинників (норми моралі, звичаї, традиції).

4. культурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політичну організацію суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними суб'єктами, на їхню роль у житті суспільства, та на інші прояви суспільного життя. Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів. Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.

5. інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційна інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

19. Публічна влада — це влада, виділена з товариства і яка не збігається з населенням країни. Публічна влада є однією з ознак, що відрізняють державу від суспільного ладу. Зазвичай протиставляється суспільній владі. Поява публічної влади пов'язано з виникненням перших держав.

Отже, публічна влада у первісному суспільстві мала такі ознаки:

1) вона була виразником і захисником інтересів усіх членів суспільства;

2) влада поширюється на всіх членів спільноти (роду, племені) незалежно від того, на якій території вони прожива­ють;

3) регуляторами взаємин є звичаї, традиції;

4) особи, які представляють владу, не відокремлені від інших членів суспільства за професійним чи соціальним стату­сом;

5) відсутні податки;

6) не існує поділу органів влади на певні види;

7) немає офіційного представника суспільства (роду, племе­ні);

8) жоден з органів влади не є повністю суверенним (неза­лежним);

9) не існує політики, а тому публічна влада не є політичною

20. Суверенітет держави - її політико-юридична властивість, що виражається у верховенстві її на своїй території (внутрішній суверенітет) і незалежності у міжнародних відносинах (зовнішній суверенітет). Суверенітет держави є первинним щодо державної влади: він і є "право на владу", означає особливу якість влади. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Основні ознаки суверенітету держави:

• єдність - наявність однієї суверенної влади, здійснюваної системою органів держави;

• неподільність - держава зосереджує всю повноту суверенітету і не ділить його, а лише згідно з законом делегує свої суверенні права органам місцевого самоврядування в унітарній державі; суб'єктам федерації й органам місцевого самоврядування у федеративній державі; міжнародним організаціям тощо;

• невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади, оскільки суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, передумова повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, можна тільки розділити права, передати повноваження. Отже, суверенітет не може бути відчужений, передаються повноваження, а не суверенітет.

21. Концепція народного суверенітету, яка виникла в часи європейських антифеодальних революцій в Англії та Франції, виступає сьогодні провідною ідеєю (поряд з правами людини) конституціоналізму й чи не основним принципом функціонування демократичних держав

Завважимо, суверенітет народу може розумітися в співвідношенні лише з одною силою - державною владою Саме тому концепція народного суверенітету якраз і означає верховенство і первинність влади народу порівняно з владою держави

Г До ознак народного суверенітету належать

а) народ формує державну владу, виключно йому належить установча влада,

б) народ здійснює контроль за функціонуванням державної влади,

в) народ визначає межі діяльності державної влади,

г) народ в окремих випадках безпосередньо здійснює державну владу В цьому плані народ виступає, на думку згадуваної Л Т Кривенко, "не тільки джерело влади, а й її суб'єкт,

д) право народу на суверенітет є невід'ємним (природним) і не може бути уіурпованим державою У протилежному випадку народ має право боротися з тирани ю У багатьох західних країнах таке право народу закріплено на конституційному рівні

Механізм народного суверенітету включає дві складові пряме і представни-іі кс народовладдя

Пряме або безпосереднє народовладдя охоплює сукупність способів безпосе-і. днього волевияву народу на загальнодержавному або місцевому рівнях

1. референдум прийняття рішення, котре має юридичні наслідки, шляхом олосування громадян,

2. плебісцит - прийняття рішення через голосування громадян, яке, хоч і не і к юридичних наслідків, виражає позицію народу з певного питання і вже тому, і умовно, враховується державною владою,

3. участь у виборах,

4. народна ініціатива - збір підписів за внесення законопроекту до парламе-11 у чи за проведення референдуму з певного питання,

5. відкликання члену парламенту лише в країнах, де зберігається імперати-иий мандат депутатів, наприклад в Україні,

6. проведення зборів жителів за місцем проживання

Конституцією України, наприклад, передбачені такі форми безпосереднього нолевияву народу як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демон-і рації, референтні ініціативи, звернення Одночасно завважимо, що Закон Україні 'Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає форми безпосередньої де-юкраїп на місцевому рівні місцеві референдуми (ст 7), загальні збори громадян і і 8), місцеві ініціативи (ст 9), громадські слухання (ст 13)

Представницьке народовладдя охоплює сукупність способів здійснення нари юм владних повноважень через своїх обраних представників в органах держав-н п влади та місцевого самоврядування

У жодному разі не слід протиставляти пряму демократію й представницькій |>ормі

22. Юридичне закріплення статусу України як суверенної держави відбувалося і >сгупово і знайшло своє відображення в таких основних документах як Деклара-пя про державний суверенітет УРСР від 16 липня 1990 р , Акті проголошення не-і іежності України від 24 серпня 1991 р , Конституції України 1996 р

Конституція України підтверджує державний суверенітет України на всій й і ритори Відповідно до положень й ст 1 Україна є суверенна і незалежна демок-Р иична, соціальна, правова держава

Розглянемо основні елементи правового статусу України як суверенної держави

1 Установчий характер державної влади України проявляється в такому

• в установленні назви держави, основ и конституційного ладу;

• визначенні характеру взаємовідносин по лінії особа - суспільство - держава;

• встановленні меж відповідальності перед громадянами і навпаки;

• прийнятті конституції, можливості її зміни, доповнення, тлумачення; забезпечення верховенства закону;

• визначенні форми державного устрою України, гарантій її цілісності; захисті прав національних меншин;

• у виборі форми правління, встановленні системи законодавчої, виконавчої і судової влад;

• у праві вступати до міждержавних союзів (СНД, Рада Європи).

2. Територіальна цілісність. Кожна держава має свою територію, в межах якої поширюється її суверенітет. Відповідно до ч.З ст.З Конституції територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Державний суверенітет проявляється у праві встановлювати статус, режим і здійснювати захист державного кордону, територіальних вод, повітряного простору, економічної зони і континентального шельфу.

3. Єдиний конституційний просщщ, В його рамках функціонує система законодавства, вся нормативно правова база держави. Конституція виступає юридичною базою для нормотворчої діяльності державних органів, на її основі розвивається галузеве законодавство.

4. Легітимність системи державних органів України, котра підтверджується вільними виборами, котрі регулярно проводяться в порядку і в строк, визначені законом. Конституція України встановлює рамки повноважень органів державної влади, за межі яких вони не вправі виходити, характер їх взаємовідносин з органами місцевого самоврядування.

5. Єдине громадянство.^ Встановлюється єдине громадянство для всіх громадян України, визначається їх правовий статус, а також статус іноземців, осіб без громадянства, біженців і вимушених переселенців.

6. Державна власність, єдина кредитно-грошова система. Українська держава визначає правовий режим усіх форм власності, умови і порядок її виникнення та захисту, встановлює межі державної власності, на основі якої вона здійснює свою діяльність.

7. Збройні Сили України, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості.

8. Міжнародна правосуб^єктність, що означає включення України до системи світового співтовариства.

9. Офіційний статус державної мови, що означає забезпечення державою всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Держава визначає також правові основи розвитку мов національних меншин.

Державні символи є однією з найважливіших ознак суверенної держави -Державний прапор", Державний гімн, Державний герб, столиця.

23. Легітимація державної влади відіграє ще більш важливу роль, ніж легалізація, бо жодна державна влада не може опиратися лише на існування законів, які її проголошують, або на насилля. Щоби бути стійкою, міцною, вона повинна знайти підтримку суспільства, певних груп, впливових осіб. Така підтримка можлива передусім певними діями (в тому числі голосуванням), а також думками, настроями, почуттями. У певних випадках підтримка можлива і бездіяльністю (наприклад, відмова від оголошеного страйку) і навіть нейтральним ставленням до представників державної влади. Державна влада завжди намагається поставити себе в таке становище, щоби виключити недовіру до себе і, тим більше, різкий прояв незадоволення. Навіть якщо підтримка населення не особливо цікавить носіїв реальної державної влади (наприклад, в умовах диктатури), вони так або інакше намагаються отримати підтримку впливових сил, чи це каста жерців, офіцерський корпус, вузьке коло впливових осіб, чи це соратники вождя, котрі захоплюються його мудрими рішеннями. Й.В.Сталін, зосередивши в своїх руках фактично всю повноту влади в СРСР, тим не менш у певні періоди шукав підтримку серед членів Політбюро ЦК КПРС.

Елементи легітимації як визнання існуючого порядку управління обґрунтованим, справедливим, таким, що відповідає істинним інтересам легітимантів (осіб або груп, які підтримують владу), існують за різної широти кола учасників процесу легітимації. Але справжня легітимація державної влади, котра покликана виступати юридичним вираженням суспільства, представником його інтересів, існує лише тоді, коли таку владу підтримують не окремі особи або соціальні та інші групи, а більшість населення даної країни.

На відміну від легалізації легітимація державної влади опирається переважно на внутрішні спонукальні мотиви, внутрішні стимули. Вона пов’язана з комплексом переживань і внутрішніх установок людей. Неможливо нав’язувати легітимацію людям ззовні. Вона створюється відданістю людей даному суспільному порядку (інколи – правлячій особі), який, за уявленням населення тої чи іншої країни, в умовах конкретної історичної епохи виражає основоположні цінності буття (наприклад, порядки родового ладу в минулому або загальнолюдські цінності в сучасній демократичній правовій державі). В основі цього лежить віра людей в те, що їх блага залежать від збереження і підтримання даного порядку, переконання в тому, що він виражає їх інтереси. Тому легітимація прямо пов’язана з інтересами людей, які частіше всього оцінюються ними усвідомлено, але інколи мають і неусвідомлений характер (наприклад, підтримка фашистської влади, в кінцевому рахунку призвела до тяжких бідувань німецького народу).

З часів німецького юриста Макса Вебера (1864-1920 рр.) прийнято розрізняти три “чисті ” типи легітимації державної влади: традиційний, харизматичний і раціонально-правовий. У сучасному суспільстві переплітаються різні типи легітимації. Розглянемо кожен із них більш детально.

Традиційна легітимація полягає в пануванні на основі традиційного авторитету, заснована на повазі до традицій, вірі в їх правильність, у те, що влада виражає “дух народу ”, відповідає звичаям і традиціям, які вже стали стереотипами свідомості і поведінки. Такий тип легітимації опирається також на тривалу практику її дотримання.

Традиційні способи легітимації пов’язані з особливою роллю релігії. Не тільки в мусульманських країнах, але і в деяких європейських державах існує державна релігія: англіканська церква у Великобританії, євангелічна лютеранська церква в Данії тощо. Глава держави – монарх повинен належати до державної церкви, у Великобританії він за посадою є її главою і призначає вищих священнослужителів. Таке становище монарха придає йому додаткову легітимацію в уявленнях віруючих, особливо прихильників державної релігії.

Харизматична легітимація – це панування, засноване на вірі в унікальні особисті здібності вождя, його виняткову місію. Вона не пов`язана з розумом, розумними судженнями, а нерідко просто відкидає їх. Харизматична легітимність опирається на гамму почуттів, має сенсорну природу. На відміну від традиційної влади, носієм якої може бути і колектив, і індивід, харизматична влада завжди є індивідуальною, але, як і перша, вона бере свої корені в далекому минулому. Віра в надприродну силу боголюдини єгипетського фараона, харизма “доброго царя ”, переконання в непереможності імператора Наполеона зміцнювали їх владу. Харизма влади, заснована на відсталих настроях людей була властива комуністичним лідерам Сталіну в СРСР, Кім Ір Сену в КНДР, Мао Цзедуну в Китаї, фашистським вождям Гітлеру в Німеччині, Муссоліні в Італії.

Раціонально-правова легітимація державної влади заснована на сприйнятті інтелектом переконання в розумності існуючого порядку, законів, правил, прийнятих у даному суспільстві для управління ним. Цей вид легітимності є основним у сучасному суспільстві в умовах демократичної правової держави.

Діяльність влади щодо управління країною для неупередженої оцінки вимагає часу. Лише через деякий період можлива стійка, міцна, раціональна легітимація державної влади. Але поряд із стабільною легітимацією, пов’язаної з оцінкою довготривалої діяльності державної влади, є кілька способів набуття первісної раціональної легітимації. До таких способів належать вибори найважливіших державних органів населенням, загальнодержавний референдум, опитування населення, вибори органів місцевого самоврядування.

На міжнародній арені способом легітимації державної влади може бути міжнародно-правове визнання держави і уряду в разі поділу держав (наприклад, поділ ЧСФР на Чехію і Словаччину в 1993р.) або об’єднання двох держав в одну (створення Об’єднаної Республіки Танзанії у складі Таганьїкі і Занзібара в 1964р). Вона сприяє легітимації нової влади всередині країни, і, головне, на міжнародній арені. Разом з тим, деякі заходи державної влади в сфері міжнародних відносин можуть істотно підірвати її легітимацію, хоча внутрішні заходи влади можуть оцінюватися населенням позитивно (США під час війни у В’єтнамі, Франція в період алжирської війни.

24. легальний" походить від латинського "1е§а1із" і означає "законний". У сучасних умовах юридичне поняття легальності державної влади означає Встановлення, визнання, підтримку даної влади законом, передусім конституцією. Словом, влада має опиратися на закон/Але при цьому необхідно врахувати два 'моменти. По-перше, конституції можуть бути прийняті, змінені й скасовані різними способами. У багатьох країнах створені внаслідок військових переворотів військові чи революційні ради декретом відміняли конституції й нерідко без яких-небудь особливих процедур проголошували нові тимчасові конституції. По-друге, інколи конституції і закони, прийняті відповідно до встановлених процедур, за своїм змістом легалізували відверто тоталітарну владу. Такими були радянські конституції, конституційні закони гітлерівської Німеччини, расистське законодавство ПАР (до 1994 р., коли була прийнята тимчасова конституція).

[Спробуємо визначити основні умови легальності сучасної державної влади:

1. Органи державної влади формуються за процедурою, чітко визначеною законом;

2. Процедура формування владних структур має відповідати вимогам демократії, котрі є загальновизнаними й закріпленими в нормах міжнародного права. Наприклад, якщо це вибори, то вони мають бути вільними з таємним голосуванням, якщо це призначення судді, то має бути спрямованим на досягнення незалежності суддів, їх неупередженості.

3. Влада реально має належати саме тим державним органам, які вказані в ^законі.

4. Конституція та закони мають схвалюватися лише легальними органами ^відповідно до їх правотворчих функцій, визначених законом, або безпосередньо

народом (виборчим корпусом).

5. Зміст самих законів не має суперечити загальногуманним цінностям людства, тобто закон повинен бути правовим, (наприклад, закон не може порушувати міжнародно-правових стандартів з прав людини).

6. Державна влада та її органи не вправі ухилятися від виконання обов'язків, покладених на них законом. Це може виражатися, наприклад, у відмові в призначенні виборів в строк, визначений законом, або в невиплаті заробітної плати працівникам держбюджетної сфери.

7. Органи державної влади не можуть перевищувати своїх повноважень, визначених законом.

Б. Діяльність владних органів має провадитися виключно за процедурою, визначеною законом. Будь-яке рішення, прийняте владою з порушенням процедури^ повинно визнаватися недійсним.

.Антиподом легальної державної влади є злочинна влада, котра опирається на їй відомі цінності, а не на закони/Класичним прикладом такої влади є більшовицька влада в роки "воєнного комунізму" в Росії.

25. Принцип лімітації (обмеженості) державної влади логічно випливає з принципу верховенства права – основоположної засади правової держави. Це пояснюється передусім тим, що саме право, правова система “ пов’язує “ державну владу, ставить її в певні рамки. За словами французького вченого Жан Люка Шабо мова йде про встановлення кордону влади управляючих над тими, ким вони управляють.

Уже Аристотель, а після нього Макіавеллі, аналізуючи історичний досвід, вказували на випадки деградації демократії як влади народу в тиранію більшості. Саме одну з таких форм державної влади Полібій назвав “охлократією ”.

Творці американської конституції також вважали, що найбільшим ризиком демократії є можливість її перетворення у владу не лімітованої більшості. Але вперше концепцію самообмеження влади сформулював німецький вчений Гумбольдт. У середині XIX ст. американець Алексіс де Токвіль визначив, які, на його думку, засоби можуть обмежити державну владу: а) релігія і норми моралі; б) проміжкові територіальні організми і утворення патріотичної орієнтації (нації, що входять до держави; провінції і регіони; місцеві громади); в) проміжкові групи інтересів і соціальної солідарності (політичні партії, асоціації, лобістські групи).

Із врахуванням вищесказаного спробуємо визначити основні правові та інституційні засоби, котрі прямо чи опосередковано обмежують владу сучасної держави;

1. Легальний характер самої державної влади, тобто додержання нею режиму законності й верховенства права. Це означає, що влада визнає свою зв’язаність правом. Для того, щоб право могло виконувати цю роль (“пов’язувати державу) необхідною є наявність трьох умов:

а) відповідність писаної норми права цінностям і співвідношенню сил у суспільстві (екзогенна відповідність норми);

б) визнання в правовій системі вищої сили норм, закріплених у деклараціях прав і в конституціях (ендогенна ієрархія правових норм);

в) наявність механізмів і органів, які мають завдання ефективно забезпечити вказану ієрархічну первинність (контроль конституційності).

2. Відокремлення установчої влади від законодавчої. Це означає, що право здійснювати установчу владу від імені народу повинен не лише парламент. Право приймати конституцію, вносити до неї зміни й доповнення, перерозподіляти повноваження між органами – все це має належати до виключного права народу (через референдум) або здійснюватись від його імені спеціальним органом, більш представницьким за парламент, або кількома владними суб’єктами (наприклад, президент ініціює законопроект, парламент схвалює; в США конституційну поправку приймає Конгрес, а затверджують не менше 38 законодавчих органів штатів).

3. Збереження народного суверенітету, про який було вище сказано.

4. Поділ державної влади на законодавчу виконавчу і судову з метою створення механізму “стримувань і противаг ” між гілками влади.

5. Правовий захист прав людини, індивідуальних і колективних ( в т.ч. прав національних, релігійних та інших меншин, особливо – політичної меншини і виступаючої від її імені опозиції).

6. Розвинуте місцеве і регіональне самоврядування, котре має власну фінансову базу (муніципальна власність і місцевий бюджет) і охоронювані законом повноваження. Рішення органу самоврядування відміняється лише в судовому порядку і лише з мотивів його невідповідності закону.

26. Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави:

1)  це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2)  це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб'єктів механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

3)  це система, яка має чітку структуру з певними зв 'язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.

Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх виконкоми, державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;

4)  це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

5)  це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава, здійснюється управління

q27. Механізм держави Державні органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат, який містить у собі два важливих структурних елементи: апарат управління, що складається з чиновників — державних службовців, які спеціально займаються управлінням; апарат примусу — армія, поліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади та ін. Державні установи, державні підприємства, що не мають владних повноважень • організаційні і фінансові кошти •

28. Державний орган - це одна особа або організована група осіб, спеціально призначені для реалізації державної влади в передбачених законом випадках. До числа державних органів ставляться, наприклад, суд, президент, парламент і т.д.

Основні ознаки державних органів:

а) створюються й функціонують у відповідності й на основі норм права;

б) відносна структурна й функціональна відособленість у механізмі держави по ознаці їхньої спеціалізації;

в) функціональна взаємодія один з одним у процесі реалізації кожним своїх повноважень, обов'язків.

Серед державних органів розрізняють:

а) єдиноначальні;

б) колегіальні;

в) органи законодавчої, виконавчої, судової влади й ін.

Система державних органів утворить так званий державний апарат.

Державний апарат - це частина механізму держави в особі системи його державних органів.

Державні підприємства, установи, організації - це організовані групи осіб, призначенням яких є виконання робіт, надання послуг населенню або державі в цілому, його окремим органам, посадовим особам.

Державні підприємства створюються для господарської діяльності в державному секторі економіки (наприклад, космічний зв'язок, виробництво вибухових речовин і ін.).

Державні установи роблять послуги, наприклад, у сфері освіти, медичного обслуговування й т.д.

Державні організації виконують роботи, роблять послуги, наприклад, у сфері будівництва, перевезень і т.д.

29. Місце́ве самоврядува́ння — право та спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права й які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи.

Формами місцевого самоврядування також є збори громадян, референдуми або будь-які інші форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом.

Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями^[1].