33. Театр абсурду в літературі другої половини XX століття.

"Театр абсурду" —- найзначніше явище театрального авангарду другої половини XX століття. На противагу інтелектуальній драмі-притчі, що змушувала глядачів замислюватися над важливими духовними й моральними питаннями життя, «театр абсурду» був спрямований на відтворення емоцій, насамперед - викликаних станом потрясіння свідомості, яка стикнулася з незбагненним світом і абсурдністю буття.

• французів Ежена Йонеско, Семюеля Беккета, Артюра Адамова, Фернандо Аррабаля, Жана Жене;

• англійців Гарольда Пінтера, Нормана Фредеріка Сімпсона;

• американця Едварда Олбі;

• італійців Діно Буццаті та Еціо Д'Ерріко;

• швейцарця Макса Фріша;

• німецького письменника Гюнтера Грасса;

• поляків Славоміра Мрожека і Тадеуша Ружевича;

• чеського драматурга Вацлава Гавела та інших митців.

Найяскравішими представниками «театру абсурду» вважаються Е. Йонеско, С. Беккет, Слід зауважити, що центральне для нової драматургії поняття абсурду не тотожне його етимологічному значенню — "нісенітний", "недоладний", Об'єктом сценічного зображення у драматургів-абсурдистів нерідко ставали подорожі у підсвідоме - сновидіння, марення, кошмари. На рівні ж естетики для «драми абсурду» були характерні тенденції до руйнування сюжету: події зводилися до мінімуму, завдяки чому дія немовби заклякала, на сцені панувала статика. Руйнувався також драматичний діалог: персонажі не чули одне одного, промовляли репліки у порожнечу. Порушені у «драмі абсурду» трагічні теми набували фарсового, буфонадного забарвлення.

Драми "абсурдистів", які шокували і глядачів, і критиків,

- нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями;

- це бунт проти будь-якого регламенту, проти "здорового глузду" та нормативності,

- фантастика у творах абсурдистів поєднується з реальністю.

34. Творчість Семюеля Беккета Великим метром модернізму, співцем розпаду й занепаду, прихильником огульного заперечення, який знищуючи в собі останні рештки людяності, захо­дився блюзнірським сміхом, став Семюель Беккет. У галузі літератури абсурду цей ірландський драматург посідає чи не одне із перших місць. Доказом цього є те, що С. Беккет назавжди увінчаний славою, Нобелівська премія 1969 року — кращий тому доказ.

С. Беккет узяв до уваги ті зони буття, якими митці споконвіку гидували, вважа­ючи їх за щось несумісне з високим мистецтвом: безсилля, апатія, духовне і фізич­не убозтво. Про відлюдкуватість самого С. Беккета ходять легенди. Драматурга майже все життя переповнювало почуття самотності, і тоді він ховав­ся від спліну або у робочому кабінеті, або у подорожах. Література завжди посідала перше місце у житті Беккета. Писав вірші, поеми, есе про Пруста і Джойса, опубліку­вав збірку оповідань, проте вони не мали тоді великого успіху у критиків і читачів. У 1938 році С. Беккет написав роман «Мерфі», який відхилило 42 видавництва. Звертаючись до його творів, не складно помітити, що Беккет не з тих, хто квапився будь-що догодити читачам. Говорячи про «варті уваги речі», Беккет мав на увазі нове­ли «Вигнанець», «Перша любов», романи «Мерсьє і Кам'є», «Мерфі» і звичайно драму «Чекаючи на Годо», яка і принесла авторові славу.П'єса була поставлена в 1953 році на паризькій сцені театру «Бабілон». Вперше її опублікував у 1966 році журнал «Всесвіт». У своєму «Годо» Беккет, здається, насміявся з усіх непорушних театральних канонів:

• наявність конфлікту та його розв'язка;

• боротьба чітко окреслених характерів та ідей;

• розподіл на «добро» і «зло».

Закинувши своїх героїв у країну присмерку й непевності, автор не позбавляє їх свободи вибору. Персонажі С. Беккета потерпають не від «жахливих умов», не від рабства і безнадії, в які їх занурив автор, а від тягаря сво­боди. Беккету вдалося відтворити силове поле вибору, який можуть і мають зроби­ти його персонажі.

Вироблений Беккетом стиль вражає простотою лексики та синтаксису, частими по­вторами, суворим, але потужним ритмом. Драматург невблаганно вилучив усе, що не було йому конче потрібним, з кожного слова відтискав максимум значення, а із кожної фрази — максимум інформації. Тому на перший погляд абсурдні думки і абсурдні сло­ва персонажів твору виявляються не т