30. Французький театр першої половини хх ст. (див.Пит.31)

Театр Франції середини століття — це сентиментально-міщанські драми, поліцейські детективи, здебільшого еротичні комедії. Театр не витримував конкуренції з кіно. Авангардизм у театрі заявив про себе як заперечення будь-яких традицій і створення "антитеатру". Але у театрознавчу літературу він увійшов як "театр абсурду". Його кредо стали такі три принципи:

• людське буття — абсурд, життя втрачає будь-який сенс, бо з самого народження над людиною нависає загроза смерті;

• людину характеризують тільки її вчинки, не підпорядковані жодній логіці, людина існує лише в ситуаціях;

• мова вмирає, перетворюючись на голі штампи, паралізуючи мислення, спілкування стає неможливим, людина залишається абсолютно самотньою.

Вже у п'єсах А. Камю переважає мотив абсурдності людських зусиль, ворожості людей одне одному, неможливості взаєморозуміння ("Непорозуміння").

Гійом Аполлінер написав свою програмну драму "Соски Тірезія", поставлену в 1917 р., уперше ввівши термін "сюрреалістична драма". П'єса сповнена символів, письменник заперечував категорії місця і часу дії, спрощував зображення дійсності, певніше, окремих її рис в їх несподіваних, незвичайних проявах; змішував бурлескне і патетичне; використовував у театрі всі види мистецтва: музику, танок, пантоміму, акробатику, живопис, поезію і т. ін.; вводив нові словосполучення, які приголомшували глядача.

Наступні драматурги — пізнішого авангардизму — ґрунтуючись на сюрреалістичних принципах, досліджують підсвідомість, відтворюють психічне життя людини в усій його незв'язності та алогічності, не знаючи межі між розумністю і безумством. Авторитетний авангардистський діяч Франції Антонен Арто у збірнику статей "Театр та його двійник"

Серед творців "авангардистського" театру у Франції називають третє ім'я — Ежена Йонеско (1912—1994 рр.). Його персонажі звичайно спрощені й окарикатурені. Він накидається на змертвілу, тривіальну мову, що складається з прописних істин, штампів і кліше. Драматург весь час підкреслює беззмістовність "готових фраз", безглуздя "загальних місць". Йонеско пише один за одним фарси-кошмари, обігруючи "кошмарні" ситуації у формі або похмурої буфонади, або химерно ексцентричного видовища ("Урок", "Жертви обов'язку" та ін.). Він показує, як автоматизм мислення і мови призводить до автоматизму поведінки. У "Жертвах обов'язку" Мадлен, як завзята конформістка, виконуючи прохання поліцейського інспектора, починає носити йому каву. Все швидше і швидше чимчикує вона з кухні в кімнату, носячи чашку за чашкою. Вже стіл і буфет повністю заставлені посудом, а Мадлен не може зупинитися. Людина уподібнюється механізму...

Отакі люди-автомати заповнюють п'єси Йонеско ("Майбутнє — в яйцях", "Новий пожилець", "Стільці"). Взагалі письменник намагається "зробити театр неприборкуваним", неприборкуваним комічно, неприбор-куваним драматично. При цьому комічне, як йому здається, навіть більше виражає відчай і безнадійність, аніж трагічне.

Ряд прийомів, якими користується театр абсурду — зображення сновидінь, маячні божевільних, розщеплення особистості на кількох осіб, використання зорових символів, жестів, рухів, гри аксесуарів як самостійних персонажів або персоніфікованих ідей, а також гротеску, гіперболи, фантастики, метафори, широко представлено і в реалістичному театрі XX ст.

Такий театр Бертольда Брехта.Вміння вражати, шокувати (англ. shock) — основна риса авангардистської драми, основне джерело її сили, зазначав один з критиків. Щодо п'єс

Брехта, то вони, фіксуючи істинні і вселюдські драми буття — війна, тиранія ("Матінка Кураж та її діти", "Добрий чоловік із Сезуана", "Життя Галілея" та ін.), виходять зі здатності людини протиставити трагедіям життя волю, стійкість, мудрість, здоровий глузд.

Жана Поля Сартра, Артура Міллера, Тенесі Уїль-ямса, Юджіна О'Ніла, Шона О'Кейсі та інших, які продовжили реалістичні традиції театру XIX ст. (Г. Ібсена, А. Стріндберга, А.П. Чехова, О.М. Горького), але збагатили його художніми знахідками віку нинішнього.