2. Соціалізація індивіда

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації. Соціалізація - це складний і багатогранний процес включення людини в соціальну практику шляхом навчання і засвоєння ним упродовж усього життя соціальних норм, культурних цінностей, установок та зразків поведінки того суспільства, соціальної групи і спільності, до яких він належить, і реалізації власної сутності за допомогою виконання певної ролі в практичній діяльності.

Завдання і основна функція соціалізації полягає в тому, щоб підготувати людину як члена суспільства, сформувати такого соціального людини - особистість, яка відповідала б потребам даного суспільства або даної соціальної групи. Соціалізація людини відбувається під впливом суб'єктивних і об'єктивних факторів, як соціально контрольованих і цілеспрямованих процесів (виховання, освіта, навчання), так і непередбачених, спонтанних впливів на особистість.

Зміни, що відбуваються в особистості, є наслідком дії всієї сукупності факторів соціалізації. Чинники обумовлюють соціальні функції соціалізації, бо вона виступає найважливішим механізмом відтворення особистості, забезпечення наступності у розвитку культури і підтримки безконфліктного існування і розвитку суспільства шляхом адаптації індивіда до соціального середовища.

У літературі нерідко з'являються спроби виявити найбільш адекватний тип особистості, в силу чого існує і декілька типологій особистості. Так, згідно однієї з них до соціальних типів особистості слід віднести тип «діяча», тип «мислителя», тип людей почуттів та емоцій і, нарешті, людей, які зробили справою свого життя милосердя (Альберт Швейцер, Анрі Дюнан, Мати Тереза).

У основі іншої типології лежить, критичне або некритичне ставлення до соціальної реальності, відповідно до якого людина будує моделі суспільної поведінки. Некритичний конформістський тип це людина, що приймає дійсність, якою вона є. Така людина може бути діяльним прагматиком, або відрізнятися соціальної пасивністю, нейтральним ставленням до цінностей, «втечею від суспільства». Критичне ставлення до соціальної реальності може породжувати такі типи особистісного поведінки як: нігіліст (зневажливо ставиться до цього, оцінюючи його з точки зору ідеалізованого майбутнього або минулого), реакціонер (консерватор, який прагне зберегти патріархальні цінності, що не приймає новації), революціонер (прагне перетворити дійсність ), реформатор.

В одній людині в реальній дійсності кожен тип особистості не реалізується в чистому вигляді, проте певна «типова» орієнтація в індивідуальному потінні завжди присутній і проявляється. Отже, для характеристики людини в літературі використовуються такі поняття, як індивід, індивідуальність. Кожне з них відображає певну специфіку розуміння людини, її індивідуального та соціального буття.

3. Свобода і відповідальність особистості

«Свобода» - одна з основних філософських категорій, що характеризують сутність людини і її існування. Свобода - це можливість особистості мислити і діяти у відповідності зі своїми уявленнями і бажаннями, Тому прагнення до свободи - природний стан людини. Проте вирішити питання про те, що є свобода, виявилося не так просто. І діапазон розуміння цього видався надзвичайно широкий. У категорії філософії пропонувалися різні варіанти розуміння свободи від негативної свободи до позитивної (свободи «для»), і навіть «втечі свободи». Виявилося також, що те чи інше розуміння свободи співвідноситься з такими поняттями, як свавілля, воля, необхідність і т. д.

Для людини характерне прагнення до так званої затишній свободу, яка ніким і нічим не обмежена.

Волюнтаризм розглядає волю як основного принципу життя людини. Свобода волі означає можливість безперешкодного внутрішнього самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань. Волюнтаризм - це визнання примату волі над іншими проявами духовного життя. Коріння волюнтаризму йдуть у християнську догматику, вчення Канта, Фіхте, Шеллінга Шопенгауера, Ніцше. Діяти в дусі волюнтаризму - значить не рахуватися з об'єктивними законами буття, довільно вирішувати питання життя суспільства, видаючи своє свавілля за вищу мудрість.

Під необхідністю часто розуміється приречення, Божий промисел, доля, рок. Саме необхідність стає точкою відліку для всіх представників фаталізму, для якого характерно уявлення про світ як про якийсь механізм, робота якого підпорядковується об'єктивним, тобто незалежним від свідомості людини законам, які й виступають як необхідність. Фаталісти, таким чином, навпаки зумовлюють спочатку весь хід життя людини і його вчинки, пояснюючи це долею, волею Бога, детермінізмом, де кожне наступне подія жорстко пов'язано з попереднім. При такому підході не залишається місця свободі вибору людини ". У світі панує жорстка необхідність, передбачуваність основних етапів життя людини і суспільства.

У XVIII ст. Бенедикт Спіноза прагнув дозволить протиріччя між свободою і необхідністю. Саме він сформулював відому тезу "свобода - є пізнана необхідність». Логіка його міркувань зводилася до наступного. У природі все підпорядковано необхідності, тут немає свободи (і випадковості). Людина - частина природи і, отже, також підпорядкований необхідності. Проте природним станом людини залишається прагнення до свободи. Не бажаючи позбавляти людину стану свободи, Спіноза стверджував, що вільна людина, тільки коли пізнає. При цьому він не може змінити ходу подій, але, знаючи закони дійсності, може зорганізувати з ними свою діяльність, тим самим, перетворившись з «раба» дійсного світу, в його «пана».

Точку зору Спінози поділяли згодом Гегель і Маркс. У марксизмі необхідність виступає як вираз закономірного, об'єктивно обумовленого для розвитку подій. Однак у своїх творах Маркс вважав, що завдання полягає не тільки в тому, щоб пізнати і пояснити світ, а й перетворити його. І хоча і Гегель, і основоположники марксизму не виключали випадкових явищ, здатних вплинути на об'єктивні процеси, але їм все ж відводилася другорядна роль.

Зазначене вище розуміння свободи, що зв'язує її з необхідністю, навіть і пізнаною, на ділі, однак, позбавляє людину цієї свободи. Якщо все однозначно необхідно, якщо практично немає випадковостей, нових можливостей, то людина перетворюється на автомат, робот, що діє за заданою програмою.

На цю особливість даного тлумачення свободи звертають увагу як представники російської філософії, так західноєвропейської філософії. Таким чином, свобода - це специфічно людська якість, що лежить в основі формування його індивідуальності, а також творчої інноваційної діяльності. Міра необхідності і свободи, колективістської та індивідуалістичної спрямованості в людині тієї чи іншої епохи, тієї або іншої культури різна. Саме цей захід задає певні типи особистості.

Типології особистості поряд з іншим дуже часто випливають з моделей взаємини особистості і суспільства щодо свободи та її атрибутів. В якості таких моделей називають наступні:

відносини боротьби за свободу (людина вступає у відкритий і непримиренний конфлікт з суспільством);

втеча від світу (ескапістський поведінка, коли людина не в силах знайти свободу серед людей йде в монастир, йде «у себе», щоб там знайти свободу самореалізації);

людина адаптується до світу, добровільно підпорядковується йому жертвуючи прагненням знайти свободу.

Реальне вільна дія людини виступає, передусім, як вибір поведінки. Свобода є там, де є вибір. У такій ситуації особливий інтерес становить проблема моральної і правової відповідальності людини за свої вчинки.

Свобода людини завжди передбачає його відповідальність перед суспільством за свій вчинок. Свобода і відповідальність - це дві сторони єдиного цілого - свідомої людської діяльності. Свобода є можливість здійснення целеполагающей діяльності, здатність діяти зі знанням справи заради обраної мети. Реалізується вона тим повніше, чим краще знання об'єктивних умов, чим вище обрана мета, і коли кошти її досягнення відповідають об'єктивним умовам, закономірним тенденціям розвитку дійсності. Відповідальність же пов'язана з усвідомленням об'єктивних умов і суб'єктивно поставленої мети, необхідності вибору способу дії для здійснення цієї мети. Свобода завжди породжує відповідальність, а відповідальність направляє свободу.

65Категория «смысл жизни» — это одно из основных мировоззренческих понятий, имеющее огромное значение для становления духовно-нравственного облика личности. От того, какую жизненную стратегию выберет человек, зачастую зависит жизнь не только его самого, но и его окружения, а иногда и всего человечества. Вопрос о смысле своей жизни в определенный период посещает каждое мыслящее существо, желающее понять и познать себя, свое предназначение и место в этом мире. Жизнь обязательно принуждает человека дать ответ на вопросы: «Для чего я живу?», «В чем смысл моей жизни?» Каждый ответственный за свою судьбу и судьбы других человек не может и не хочет жить без цели, определенной задачи или же мечты, а всегда ищет то «достойное», чем можно было бы занять свою жизнь, сделать ее более значительной. Четкое представление о смысле и назначении своей жизни является основной движущей силой бытия человека, стратегическим орудием, позволяющим не покориться, а, наоборот, преодолеть все трудности и испытания на жизненном пути. Но для этого нужно, чтобы человек сам определил, сам сообщил тот или иной смысл своему существованию, нашел свое назначение согласно своим способностям, сделал свою жизнь максимально плодотворной, полезной, нужной. Под смыслом жизни мы понимаем осознание индивидом основного содержания своей жизнедеятельности, как прошлой и настоящей, так и будущей, которое определяет его место и значение в жизни общества и придает человеку уверенность в том, что его индивидуальная жизнь нужна и ему самому, и окружающим, и обществу.

Как подчеркивают исследователи, смысл жизни человека как живого существа — это «телеономное понятие, ибо оно выражает некоторую целенаправленность деятельности и жизнедеятельности вообще»

Ценностную основу смысла жизни составляет «жизненно важная, эмоционально приемлемая цель, которая не только объективно целесообразна, но и субъективно утверждена, лично приемлема и признана в качестве таковой... Обретение смысла жизни предполагает свободное целеполагание индивида, поэтому его необходимым условием является свобода как человеческая форма самодетерминизации (самообусловливания) бытия» 2.

Понимание смысла жизни предполагает существование устойчивых планов и программ на будущее, которые, несмотря на всевозможные временные трудности, неуклонно будут вести человека вперед. Согласно К.С.Станиславскому, смысл жизни можно соотнести со «сверхзадачей» человеческой жизни, которая объединяет в себе все мелкие жизненные цели: «Цель жизни в этом случае можно рассматривать как ствол целого «древа целей», который объединяет и направляет все част­ные и конкретные цели на осуществление смысла жизни

3 .

Нужно отметить, что для достижения как сиюминутных («здесь и теперь»), так и стратегических целей на пути осуществления смысложизненной задачи от каждого человека требуются как умение найти и наметить эту цель, так и выдержка, непреклонная воля, доброта и любовь к окружающим, готовность бороться с препятствиями и даже идти на жертвы.

В истории социально-философской мысли, в зависимости от того, какие цели ставит перед собой человек, выделялись две различные установки в обретении индивидом смысла жизни: «быть» или «иметь»

4 . Смысложизненная установка «иметь» уходит своими корнями в далекое прошлое человечества, где данное требование было необходимым условием выживания человеческого рода.< >

Присутствие данной установки является нормальным состоянием души и современного человека, так как жизнь требует обладания некоторыми вещами. Но в то же время установка «иметь» не должна стать самоцелью, обладание некоторыми вещами, объектами, предметами должно служить лишь средством достижения смысложизненных задач. Как известно, превосходство данной установки в конечном итоге приводит к гипертрофированному утилитаризму — желанию к безмерному обогащению, стирающему все лучшие человеческие качества. Как отмечал З.Фрейд, такой тип личности и общество, где превалирует данный вид людей, являются больными.

Установка «быть» означает реализацию более высокой программы, отвечающей духовным потребностям человека, его истинной сущности. По учению М.Экхарта: «... ничем не обладать и сделать свое существо открытым и «незаполненным», не позволить «я» встать на своем пути — есть условие обретения духовного богатства и духовной силы. По Марксу, роскошь — это такой же порок, как и нищета, цель человека — быть многим, а не обладать многим».

Смысложизненная программа «быть» предполагает отказ от эгоизма и эгоцентризма, активизацию и продуктивную реализацию природных данных человека, духовный рост, выход за рамки своего изолированного «я», стремление к «человеческому» в человеке — Добру, Истине, Красоте, Справедливости.

При осуществлении смысложизненной установки «быть» человек раскрывает и развивает свои способности, обогащая окружающий мир и утверждаясь как необходимое, полезное звено социального мира. Данный взгляд был довольно популярным в истории философии. Мнение, что осуществление смысла жизни связано с развитием человека в соответствии с духовной природой, с утверждением себя, с развитием заложенных природой способностей, находит поддержку у многих философов. Так, Г.Фихте подчеркивал: «...только человек изначально — ничто... Тем, чем он должен быть, он должен сделаться... и сделаться сам собой, своей свободой, я могу быть только тем, чем я себя сделаю сам»

5 . Здесь Г.Фихте особо подчеркивает ответственность, наложенную на самого индивида. Таким образом, говоря о двух противопоставляемых жизненных установках, необходимо отметить, что ни одна из установок не может быть самодостаточной в отдельности. Они должны дополнять друг друга, но приоритет должен оставаться за ориентацией на воплощение лучших человеческих качеств, на «быть». Сила человека в том, что он свободное существо, которое не обязано и не может жить по какому бы то ни было навязанному извне сценарию. Жизнь на «поводке» равнозначна бессмысленному существованию. «Человек, который хочет не только просто существовать, решает, какой порядок будет избран и утвержден, в противном случае человек полностью отдается во власть существования и подчиняется его решениям

6, — заключает Карл Ясперс.

У разных людей — разное понимание смысла жизни: одно из них возвышает индивида и вдохновляет на подвиги, помогает преодолевать жизненные трудности, другое — принижает и превращает человека в асоциальное существо. Отсюда, проблема смысла жизни — это первоначально проблема выбора. Именно от выбора целей, ценностей и идеалов зависит, удастся ли жизнь человека или просто «пройдет мимо», «прогорит». Самое важное: уметь разглядеть и выбрать истинный смысл и определить истинные цели, не перепутав их с ложными, ведущими к разрушению и деградации личности. Современная жизнь заключает в себе потенции разного выбора. Для многих главной целью могут стать обеспечение материального достатка, стремление к личной выгоде и пользе, служение новым «кумирам», пропагандируемым многочисленными религиозными сектами и т.д. Но жизнь в погоне за удовольствиями, в рабстве у своих прихотей, в роли марионетки в руках других людей может ли быть по-настоящему осмысленной? Чтобы сделать правильный выбор, смысложизненные ориентиры должны быть особенно тщательно, трезво и объективно обдуманы и оценены еще в юности, когда формируются первые представления о взрослой жизни и осуществляются первые самостоятельные шаги. Именно от правильного выбора зависят и общественная ценность жизни человека, и его личное счастье.

Каждое общество заинтересовано в глубоком и правильном осознании каждым его членом смысла своей жизни, который во многом обусловливает деятельно-практическую сущность индивида. Действия человека, не имеющего представления о смысле своей жизни, опасны и необдуманны, и его можно метафорически сравнить с кораблем без руля в бушующем море. Более того, если бы человек не имел ясного представления, для чего ему жить и как ему жить, то само его существование, действительно, превратилось бы в бессмысленное прожигание времени со всеми вытекающими отсюда отрицательными последствиями.

Жизнь каждого человека, с одной стороны, — самореализация, объективация его способностей, желаний и потребностей, творческого и интеллектуального потенциала, а с другой — это процесс, разворачивающийся во внешнем объективном мире, в обществе, предъявляющем конкретные требования к индивиду. При несоблюдении этих требований будут иметь место как нарушение хода жизнедеятельности общества, так и индивида. Поэтому смысл жизни не согласуется с эгоизмом, с отчуждением от мира других людей: широта связей человека с окружающей действительностью, с другими только умножает полноту его бытия.

Смысл человеческой жизни может быть найден только на пути единения интересов и целей общества и личности. Смысл человеческой жизни заключается в совпадении основной направленности субъективных установок, позиций личности с общими позитивными тенденциями развития общества. С этим тесно связано человеческое счастье, представляющее собой нравственное удовлетворение, проистекающее от сознания правильности, величия и благородства основной жизненной линии поведения. Нет сомнения в том, что невозможно полностью свести жизнь людей лишь к служению обществу, но существование такой цели есть одно из основных требований для полноценного развития личности. Жизнь, вращающаяся в узких рамках личностных интересов, без включения в общественные дела и бытие других людей, рано или поздно окажется бесплодной, бессмысленной. Только «эгоистическое» самоутверждение не может быть смыслом жизни человека.

Действительно, если бы люди на протяжении веков лишь удовлетворялись малым, замыкаясь в узком кругу личного существования, повторяя жизненный путь предыдущих поколений, то уровень их развития недалеко отошел бы от уровня животного. Человек, являясь венцом творения природы, с присущим ему творческим зарядом, не может и не должен жить лишь первичными потребностями, а обязан действовать ради своего блага, блага окружающих людей и общества.

Мнение, сводящее смысложизненные ориентиры к поискам личного счастья, заслуживает особого рассмотрения. Человек всегда стремится к счастью, вкладывая в него свое понимание. Но что же на самом деле олицетворяет понятие «счастье»: состояние осуществленной мечты, безмерную радость или удовлетворенность жизнью?

Еще греческие философы, выявляя природу счастья, говорили о существовании некоего демона-хранителя, обеспечивающего радостную, успешную, полную наслаждений жизнь. Но уже у Сократа понимание счастья связано с внутренним миром человека — его душой. Счастливой является лишь та душа, которая духовно упорядочена и добродетельна. «По мне, — говорит Сократ, — лишь добродетельный, женщина ли, мужчина ли, счастлив: неправедный и злонамеренный — несчастлив всегда»

7 . О разном понимании людьми понятия «счастье» рассуждал и Аристотель: для многих оно — это удовольствие и наслаждение, но жизнь, растраченная для наслаждений, — рабская жизнь, достойная животного; для других счастье — это почести... однако успех, по большей части, есть нечто внешнее, зависящее от тех, кто его присваивает, признает; для кого-то счастье состоит в умножении богатства, и это одно из наиболее абсурдных целей, — жизнь вопреки природе, ибо богатство — средство для чего-то другого, и как цель смысла не имеет

8.

В целом же последующая философская и этическая мысль была солидарна с идеями античных мудрецов и считала, что счастье нельзя рассматривать только как отдельное, временное проявление человеческой жизни: оно всегда процесс, борьба противоположных полюсов добра и зла, удачи и неудачи, везения и невезения. Такой подход к пониманию счастья побуждает человека к активным действиям, дает возможность самому быть творцом своей судьбы, не зависеть от случайностей, осуществлять счастье самому, а не ждать его. Поскольку человек — часть общества, свои действия он должен строить, соблюдая интересы и остальных людей. Достижение собственного счастья ни в коем случае не должно осуществляться за счет несчастья других, и наслаждаться им, пока страдают другие, — это кощунство. Мы согласны с мнением В.Я.Блюмкина, что «... смысл жизни несводим к поискам узко понимаемого личного счастья. Должен быть в человеческой жизни еще главный смысл, то, что оправдывает наше повседневное бытие

9. Нужно стремиться к достижению не просто счастья, а особого, морально оправданного счастья, жизнь должна получить обоснование и положительную оценку с точки зрения чего-то высшего, общечеловеческого. На пути к высоконравственному счастью и смыслу людям нередко приходится отказываться от многих удобств, материального благополучия и жить жизнью, полной опасностей, тревог и лишений. Как уже отмечалось, счастье, как и смысл жизни, — не внешнее сообщение, а то, что найдено усилием самого человека. Смысл человеческому существованию, по нашему мнению, придает то, что лежит в глубинах человеческой души. И именно ориентация на такие ценности, как любовь, совесть, мужество, умение переносить страдания, способность бороться с собственными недостатками и пороками, чувство ответственности, доброты, бескорыстного служения людям, преданность и уважение к окружающим и т.д. делают жизнь индивида осмысленной. И именно эти высокодуховные ценности, вместе взятые, могут наполнить человеческую жизнь счастьем. Мы считаем, что у человека и есть смысл жить, пока жива в нем потребность в Истине, Добре и Красоте.

Проблему смысла жизни человека нельзя рассматривать, не затрагивая проблему смысла смерти, являющейся ее обратной стороной. Человек смертен и, в отличие от животных, понимает, что жизнь его конечна. Осознание небесконечности требует от людей немалого мужества: как перебороть страх смерти, как жить дальше, понимая, что где-то ждет обессмысливающий всю пройденную жизнь конец, как лучше прожить жизнь, чтобы не потерять ее самоценность? Как правило, из факта своей смертности каждый делает свой вывод: желая использовать каждую минуту для удовольствия, некоторые люди проживают жизнь в погоне за наслаждениями, по той же причине другие желают прожить ее более плодотворно, используют каждое мгновение с большой пользой, с желанием оставить после себя доброе имя. Действительно, осознание смерти должно пробуждать в человеке не страх перед ней, не желание бездумно проматывать жизнь, а прожить ее полноценно и содержательно. Каждый должен торопиться жить, стараться использовать каждую минуту целенаправленно, с полной самоотдачей. В этом и проявляется нравственное значение смерти.

Справедливо утверждение Л.Н.Когана, что «патологический страх перед смертью — результат бесцельно, бессмысленно прожитой жизни»

10. Осознание неправильно и бессмысленно прожитой жизни порождает во многих раскаяние, слишком поздно пришедшее желание начать ее заново и прожить по-другому, более достойно. Понимание же небесполезно прожитой жизни, гордость за достойный значимый след, остающийся после него, придают человеку чувство выполненного долга, удовлетворенность жизнью и делают уход из жизни более безболезненным. Смерть — это закон природы, который упорядочивает жизнь, повышает ее ценность. Понимание конечности, как судья, осуждает, одобряет или приговаривает человека к душевным мучениям, способно возродить совесть, ответственность, желание пересмотреть и изменить жизненную позицию даже в самом безответственном человеке.

Как известно, в истории культуры существуют две концепции Вечности применительно к индивидуальному существованию. Первая исходит из понимания Вечности как атрибута Бога, и, соответственно, человек вечен (бессмертен) благодаря своей бессмертной душе. Вторая концепция связывает Вечность с реальной жизнью человека, с его приобщением к Вечности в культуре, творчестве, сострадании и любви к ближнему, с принадлежностью к вечному миру духовных ценностей, созданных всеми поколениями живших на земле людей.

Несмотря на то, что над его головой висит «дамоклов меч» неминуемого физического исчезновения, человек живет и творит, преодолевая страх смерти в нравственном смысле, стараясь раздвинуть свою жизнь за рамки отведенного ему природой биологического времени. Как известно из истории, во всех культурах человек пытался найти способы достижения физического бессмертия. Но бесконечная жизнь не может иметь смысла. С.А.Ку­чинский подчеркивает: «Физическое бессмертие разрушает диалектику жизни и смерти, понятие человеческой культуры, истории — идею преемственности поколений и самой жизни»

11. Нет сомнения в том, что достижение индивидуального бессмертия обессмысливает саму жизнь. Но так или иначе, творческий и пытливый ум человека все же нашел различные формы компенсации физической конечности индивидуального существования, или, по Р.Лифтону, способы иммортализации: биологическое бессмертие (надежда на продолжение жизни в потомстве); творческое бессмертие (надежда на продолжение жизни в результатах своего труда); теологическое бессмертие (различные религиозные формы трансцендирования смерти путем установления связи с вечными духовными ценностями); натуралистическое бессмертие (надежда на бессмертие путем слияния с природой, развитая в японской и других восточных культурах); чувственная трансценденция (здесь механизм иммортализации основан на непосредственном личном опыте, связанном с достижением различных субъективных состояний, таких, как потеря чувства времени, просветление, экстаз, расширение сознания и т.п.)

12.

Драматизм индивидуальной конечности преодолевается тем, что человек, умирая биологически, не уходит безвозвратно. Человек живет и действует не только для себя, но и для других, для общества. Человек, правильно определивший смысл своей жизни и проживший ее в соответствии с ним, умирает физически, но остается жить в делах общества, в людях, которых он воспитал, в идеях, которые он оставил, т.е. приобретает нравственное бессмертие. Смерть оказывается не противостоянием, а продолжением жизни. Каждый так или иначе стремится продлить себя: биологически — в потомстве, в культуре — через творчество, труд, созидание того общественного мира, в котором он как бы продолжает жить вместе с потомками. Более того, равный отрезок прожитого времени не приравнивает жизнь одного человека к жизни другого. Важно, как прожиты эти годы. Как подчеркивают исследователи, «смертный, как определенное родовое существо, человек получает бессмертие в роде человеческом, в потомстве, в материальной и духовной культуре человечества»

13. Сознание осуществленной жизненной цели, удовлетворенность от прожитой жизни, принесенной пользы, уверенность, что твое творчество и деятельность будут в будущем востребованы обществом, являются основной гуманистической идеей «культуры умирания». Именно в таком случае, как подчеркивает Л.Н.Коган, не нужна вера в потустороннюю жизнь: «Бессмертие человечества — в его материальной и духовной культуре. Внося свой вклад в культуру, обогащая ее, человек приобщается к бессмертию рода

14.

Смысложизненный выбор каждого свой, скопировать с кого-то и построить жизнь по чужому сценарию невозможно: смысл жизни должен быть осознан, определен, намечен самим индивидом. Смысложизненная ориентация — это основной стержень убеждений человека, его принципов, целей, который является импульсом, толчком всей жизнедеятельности, вне зависимости от мировоззренческих установок. Смысложизненный выбор — это стратегическая линия, проходящая через всю жизнь человека, подчиняющая его поступки и поведение, и отклонение от нее или ее потеря могут привес­ти к внутренним конфликтам индивида или, еще хуже, к нравственной, а то и физической его гибели.

66

Навесні 2009 р. академік Микола Жулинський на презентації монументального видання “Україна у пошуках своєї ідентичності. ХVІ – початок ХVІІ століття. Історико-філософський нарис” відзначив, що для сучасної України нині актуальними є слова німецького філософа Г.В.Ф. Гегеля про те, що держава – це дух народу. Саме феномен державності засвідчує не лише дух народу, а й волю нації до самоздійснення. Держава є найвищою формою вияву та реалізації народу, який прийшов до усвідомлення своєї національної ідентичності. Микола Григорович наголосив, що презентована книга є вагомим кроком на шляху української нації до пошуку власної ідентичності, до самоствердження себе як незалежної нації.

Автор книги – добре відомий дослідник у галузі історії філософії, доктор філософських наук, професор Володимир Дмитрович Литвинов, відомий такими своїми книгами, як “Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України” (1984), “Ренесансний гуманізм в Україні” (2000), “Католицька Русь” (2005), а також участю в колективних монографіях та різних виданнях Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. Він підготував окремі томи у фундаментальних виданнях “Тисяча років української суспільно-політичної думки” (т. ІV), “Антологія пам`яток державотворення” (т. ІІ). Також брав участь у таких виданнях, як 50 томник І.Франка (упорядкування і коментар до 45 го тому філософських праць), “Історія філософії на Україні”, філософські твори Ф.Прокоповича, член авторського колективу вузівського підручника “Історія української філософії” та низки інших видань. За нову книгу В.Литвинова Державний комітет телебачення та радіомовлення України нагородив видавництво “Наукова думка” Дипломом ІІ ступеня у номінації “З глибини знань”.

Нова книга дослідника – результат тривалих наукових студій і пошуків над філософськими пам`ятками ХVІ – початку ХVІІ ст. Ця праця актуальна для сучасної України, оскільки порушує проблему осмислення того шляху, яким і для чого прямує Україна. Дослідник цілком правомірно апелює до визначення “ідентичності” філософом М.Каретті (“Розлад пам`яті: Росія і сталінізм”), де під ідентичністю розуміється почуття “належності, що змушує індивіда впізнавати власні риси в певному, відмінному від інших, співтоваристві, що володіє власною системою цінностей”. Усвідомлення цієї ідентичності – завдання, що стояло перед українською нацією протягом багатьох століть. В.Литвинов осмислив складну і колосальну за своїми обсягами літературу, зокрема джерела іноземного походження, що стосуються даного періоду. У монографії подано новітній філософсько-історичний аналіз текстів, у яких виявлено розмай ідейних розбіжностей у поглядах тогочасних українських мислителів.

Автор дає власний поділ мислителів на чотири ідейні угрупування: православно-консервативне (уособлювань Іваном Вишенським і Йовом Княгиницьким), утраквістичне (репрезентоване діячами братств та Острозького культурно-освітнього осередку), унійне (на чолі з Іпатієм Потієм та Йосифом-Вельяміном Рутським) і ренесансно-гуманістичне (у межах якого розвивалася західноєвропейська версія ренесансно-гуманістичної культури). Аналіз цих духовних течій у тогочасній Україні дає можливість В.Литвинову простежити тривалий процес становлення ранньомодерної культури і філософської думки.

У книзі представлено масштабну картину доби – суспільно-політичні обставини, розвиток освіти, культури, міжконфесійні відносини, філософські течії. Дослідник дав власне визначення православно-консервативного угрупування, зараховуючи до нього тих мислителів, які намагалися ревно дотримуватися головних засад первісного християнства, в основі чого лежать, як наголошує дослідник, “надзвичайно конкретна, магічно забарвлена уява про освячення та виправдання людства; висока оцінка аскетизму і подвійна етика – для аскета і для мирянина; магічне розуміння кожної реалії культу як не тільки символу, але також і речей, носіїв святості” (с. 39). Позиції Івана Вишенського визначаються Литвином як такі, що позначені особливою схильністю до збереження православних традицій Київської Русі, обстоювання максимальної замкнутості православної української культури у давньоруських рамках, неприйняття іноземних впливів. До цього самого напряму Литвинов зараховує Й.Княгиницького, З.Копистенського, В.Суразького, В.Дубненського. Шлях до Бога в їх інтерпретації – це шлях до пізнання Істини. Широко представлено їх освітню програму. Слід наголосити, що це зроблено фактично вперше. Значну увагу приділено ідеалу православної церкви та концепції соборності.

У розділі “Утраквісти” детально аналізується проблема синтезу старої українсько-візантійської духовної традиції з культурними цінностями західноєвропейського світу. До цього напряму дослідник зараховує М.Смотрицького, К.Транківіліона-Ставровецького, братів Зизаніїв, убачає ці елементи також у спадщині інших мислителів. Вагоме значення має для дослідника процес утвердження ренесансно-гуманістичних цінностей. Литвинов пише, що “ренесансний гуманізм був тією ідеологією, яка давала шанс усім тим, хто не отримав його як дар долі у вигляді “шляхетної крові” (с. 107). Доречним у цьому контексті є аналіз діяльності братств, Острозького культурно-освітнього центру, дослідження проблеми Бога і природи, людини у світі. Також розглядає вчений питання історіософії, держави і права, зокрема ідеалів громадянського гуманізму. Литвинов наголошує, що громадянський гуманізм – “це поняття спільного блага, патріотизму, самовідданого служіння Вітчизні й народові, здатності на самопожертву в ім`я добробуту народу, прагнення миру, спокою, згоди” (с. 181). Також Володимир Дмитрович докладно й аргументовано розглядає спроби реорганізації православної церкви, міжконфесійних стосунків, освітньо-культурну діяльність. Це все важливі складові розвитку нації, як і наука, знання, зокрема філологія. Таким чином, філософ репрезентує масштабну картину процесу утвердження національної ідентичності.

У третьому розділі “Уніати” Володимир Литвинов розглядає складну проблему, а саме – камені спотикання на шляху до об`єднання церков. Особливу увагу приділяє особливостям католицької церкви, доводячи, що православні не можуть піти під юрисдикцію Папи Римського. Власне, дослідник обстоює думку, що українці – нація православна. Він аналізує здобутки і втрати Берестейської унії, взаємини церкви і держави. Так, дослідник репрезентує образ держави, який пропонували українські мислителі, зокрема Касіян Сакович – гетьманство. Литвинов наголошує, що Сакович “переносить сарматизм на нову державно-політичну силу – козацтво, тим самим проголошуючи його провідну роль у тому новому світі, який формувався. Цим самим Сакович обґрунтовує ідею нової державності, очолюваної саме козацтвом” (с. 341).

Спеціальний розділ дослідник присвятив ренесансним гуманістам. Йдеться про тривалий час замовчувані імена, переважно католицького віросповідання, які писали в основному латиною чи польською мовою, сповідуючи ідеї гуманізму доби Відродження. Феномен “католицької Русі”, як наголошує вчений, “історичний термін, вживаний на ознаку українців римо-католицького віросповідання” (с. 350). Литвинов говорить про роль і місце “католицької русі” в культурному, релігійному, суспільно-політичному і націотворчому процесах України, починаю від ХVІ століття. Новаторським є огляд знакових постатей серед домінікан, зокрема Йосипа Верещинського, Івана Домбровського, Станіслава Оріховського-Роксолана, Павла Кросненського, Севастяна Кленовича, Шимона Шимоновича, Симона Пекаліда та ін. Особливу увагу звертає дослідник на осмислення представниками католицької русі суспільної проблематики. Зробивши ґрунтовний аналіз творчості мислителів, реконструкцію їх поглядів на проблему співвідношення Бога і світу, дослідник доходить висновку, що “наявність спроб зближення Бога з природою, підґрунтям для яких був неоплатонізм, що набув ренесансної інтерпретації, і намагання обмежити владу Бога над світом Ним же створеними законами та про початок поступової переорієнтації української філософської дуки від богопізнання до пізнання природи” (с. 376).

В.Литвинов переконаний, що українські мислителі поступово переходять від середньовічних державно-правових уявлень до ренесансного бачення суспільних проблем. Українські мислителі осмислюють суспільні проблеми, застосовуючи державно-правові концепції епохи Відродження до вітчизняних суспільно-політичних реалій. На цій основі створюється модель можливого державного устрою України. Докладно аналізує В.Литвинов етико-політичну концепції громадянського гуманізму. Вони, на думку дослідника, “сприяли формуванню національної самосвідомості, патріотизму, прагнення працювати на “спільне благо”; утверджували цінність політичних свобод. Вони послужили згуртуванню українського народу у вирішальний період його національного становлення” (с. 508).

Таким чином, у новій праці Володимира Литвинова представлено наявність в українському суспільстві ХVІ – початку ХVІІ ст. чотирьох ідейних напрямів. Це свідчить про плюралізм мислення в усіх сферах духовного життя, безкомпромісну полеміку і можливість обстоювати свої наукові та релігійні переконання. Отже, Україна була європейською та демократичною. Такі обставини сприяли розвитку освіти, зокрема появі Острозького культурно-наукового осередку та центру Києво-Могилянської колегії (академії). Ці колізії певною мірою дали поштовх для переможної національно-визвольної війни українського народу у першій половині ХVІІ ст. Вони засвідчили процес пошуку Україною своєї національної ідентичності.

Загалом, книга В.Литвинова – не лише нова розвідка у галузі історії філософії, яка написана з високою науковою культурою. Це – одне з найкращих за художнім оформленням сучасних академічних видань. Книга – вишукана, у стильових традиціях доби Ренесансу. Вона – ніби фоліант доби Відродження, створений на початку ХХІ ст. людиною, котра значну частину свого наукового життя присвятила науковим філософським студіям і пошукам, які увінчалися вагомими для науки висновками та узагальненнями.

67

68

69

Отправлено 01 Февраль 2012 - 13:15

Существует множество определений понятия культуры. Первоначально термин «культура» обозначал обработку и уход за землей. Наиболее философским является определение культуры как системы исторически развивающихся внебиологических программ человеческой жизнедеятельности, обеспечивающих воспроизводство и изменение социальной жизни во всех основных проявлениях, сферы свободной самореализации личности. Впервые культура становится предметом философского изучения в рамках философии Просвещения. Она выражает здесь степень развитости разумного начала, опредмечиваясь в ходе истории в религии, морали, праве, искусстве, науке, философии. При этом многообразие форм культуры располагалось в определенной исторической последовательности. Представители философии жизни сформировали идею об исторической самобытности и локальности культур, отказались от представлений о единой линии культурного развития человеческого рода, оппозиция «природа – культура» сменилась на оппозицию «цивилизация – культура» (О. Шпенглер). Это противопоставление было связано с критикой западной техногенной цивилизации и массовой культуры. Культура как органическое, творческое духовное начало противопоставляется цивилизации как утилитарному, техногенному, материальному. Культура при этом сводится к высшим областям духовного творчества, а цивилизация – к системе различных технологий, повышающих материальное благосостояние людей. В современной философии можно выделить два основных подхода к осмыслению культуры. С точки зрения аксиологического подхода культура – это система ценностей, сложная иерархия идеалов и смыслов, значимая для конкретного общественного организма. Сторонники этого подхода обращают особое внимание на творческий и личностный аспекты культуры, рассматривая ее как меру гуманизации общества и человека. С точки зрения деятельностного подхода культура – специфический способ человеческой жизнедеятельности. Как способ регуляции, сохранения и развития общества культура включает в себя не только духовную, но и предметную деятельность. Акцентируется не столько культура личности, сколько культура всего общества. Близкой к деятельностному подходу является семиотическая интерпретация культуры Ю. М. Лотмана. Культура рассматривается им как система информационных кодов, закрепляющая жизненный социальный опыт, а также средства его фиксации. Культура как сложно организованный и развивающийся набор таких семиотических систем транслирует программы поведения, общения и деятельности. Культура как система разнообразных традиций, образцов поведения, норм и результатов деятельности, постоянное воспроизведение которых делает человека человеком, обладающим языком, сознанием, искусством, современной индустрией, наукой, представляет абсолютную ценность, задающую главные ориентиры всем сферам человеческой деятельности. Культура передается от поколения к поколению и является формой социального наследования, сохраняющей для будущего наш социальный опыт. Основным для философии культуры является вопрос о существовании культурных универсалий, задающих целостный обобщенный образ человеческого мира.

Культура – важный фактор регуляции хозяйственной деятельности, социальных отношений и политики, но она не растворяется в этих сферах деятельности. Переход от одного хозяйственного уклада или социально-экономического строя к другому осуществляется через взаимодействие факторов, которые способствуют или препятствуют, стимулируют или блокируют действие других компонентов социальной регуляции. Проблематика различных функций культуры разрабатывалась разными учеными, сосредоточившими свое внимание на тех или иных сторонах духовной системы. М. Вебер, например, выявлял прежде всего, нормативно-ценностную связь – позитивную или негативную – религиозно-культурных факторов с хозяйственной деятельностью. Иной подход развивал Э. Дюркгейм. Он рассматривал место культуры в целостном развитии общества и разделении труда. Социализирующие факторы подверг основательному изучению Э. Кассирер. Классическая работа по игровым функциям культуры принадлежит Й. Хейзинге. Выделяют функции культуры в соответствии со структурой духовного производства:

1) поддержание преемственности (традиции);

2) норматизация;

3) оценочная функция;

4) целеполагающая;

5) познавательная;

6) смыслообразование (сигнификативная).

Однако следует учитывать, что каждый элемент и компонент культуры может выполнять разные функции, а вместе с тем далеко не все важные функции вошли в это перечисление.

В структуре духовного производства следует выделить следующие основные функции:

1) производство новых знаний, норм, ценностей, ориентаций и значений;

2) накопление, хранение и распространение знаний, норм, ценностей и значений;

3) воспроизводство духовного процесса через поддержание его преемственности;

4) коммуникативная функция, обеспечивающая знаковое взаимодействие между субъектами деятельности, их дифференциацию и единство;

5) социализация общества через создание структуры отношений, опосредованных культурными компонентами;

6) как дополнительная форма социализации выделяется рекреативная, или игровая, культура, действующая в отведенной для нее сфере.

Функция производства новых норм, ценностей, значений и знаний, историческая эволюция производства знаний и значений: от гадательных способов – к научным системам. Высока роль практического опыта, художественного творчества и науки во введении инноваций. Ситуация информационного взрыва в современном мире требует радикальных изменений в способах хранения, систематизации и накопления информации. Благодаря культуре осуществляется передача социального опыта как от одного поколения к другому, входящему в жизнь, так и в синхронном разрезе внутри общества, между странами и народами. Культура сохраняет социальный опыт поколений в понятиях и словах. В этом смысле культура – память общества, кладовая накопленного им опыта, хранительница времени, упорядочивающего этот опыт. Именно в ценностной и смысловой сферах культуры фиксируются цели, перспективы и проекты человеческой деятельности. Характер целеполагания весьма различен в зависимости от уровня культуры.

Термин «культура» латинского происхождения и первоначально означал возделывание почвы, т. е. изменение в природном объекте под воздействием человека в отличие от изменений, вызванных естественными причинами. Немецкие философы-просветители, обобщая взгляды древних философов, определяли культуру как все произведенное человеком за вычетом природного, т. е. противоположное естественному состоянию. Слово «культура», начиная с древних эллинов и римлян, обозначает также обучение, образование, воспитание и совершенствование человека в процессе его созидательной деятельности.

Со второй половины XVIII в. культура рассматривалась как:

1) процесс развития человеческого разума и разумных форм жизни, противостоящих дикости и варварству (французские просветители);

2) историческое развитие человеческой духовности, обеспечивающей прогресс человечества (немецкий классический идеализм);

3) автономные системы ценностей и идей, определяющих тип социальной организации (неокантианство).

В целом в познании культуры движение мысли идет от отождествления культуры со всем, что сотворено человеком, к анализу человеческой активности (деятельности, поведения и общения), благодаря которой создается надприродная, искусственная сфера человеческого бытия.

Важнейшими формами культуротворчества выступают мораль, искусство и религия.

Мораль утверждает человечность, сдерживает эксцессы возврата к низшему, животному состоянию, в качестве неписаного закона посредством обыденного сознания выполняет регулятивную, ценностно-ориентационную и социализирующую функции.

Искусство – мастерство, умение, развитые знанием дела; творческая деятельность по созданию произведений в эстетически выразительных формах.

Религия, широко использующая достижения искусства и нормы морали, выступает как органическая часть культуры.

В истории философии выделяются основные модели культуры. Натуралистическая (М. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Гольбах) сводила культуру к предметно-вещественным формам ее проявления, видела в культуре человеческое продолжение природы. В классической модели культуры (XIX в.) человек освобождается от зависимости от природного и божественного миров и предстает как творец культуры, развивающий свои духовные потенции на основе принципов гуманизма, рационализма и историзма (в идеалистическом варианте). В марксисткой философии классическая модель культуры приняла материалистическую форму. Неклассическая (модернистская) модель ориентирована на повседневную жизнь человека. В постмодернистской модели обращается внимание на то, что мир противится неразумному воздействию на него человека.

Культура – самовоспроизводство человека, осуществляемое в его материальной и духовной деятельности. В соответствии с этим различают материальную и духовную стороны культуры. Материальная культура – совокупность материальных благ, средств и форм их производства и способов овладения ими. Духовная культура – сфера сознания (познание, воспитание и просвещение, наука, философия, различные формы сознания, культура общения, дискуссий и т. д.), совокупность способов деятельности по созданию духовных ценностей.

В понимании культуры в последнее время наиболее активно конкурируют между собой две парадигмы. В основе одной из них лежит деятельностный подход к культуре, как «духовному коду жизнедеятельности людей». Другая – ориентирована на ценностный подход к культуре, как «сложной иерархии идеалов и смыслов». При этом культура интерпретируется как надындивидуальная реальность или как реальность личностного характера.

Понятие «цивилизация» первоначально появилось во французском языке в середине XVIII в. в рамках теории прогресса и употреблялось только в единственном числе. В частности, просветители называли цивилизацией идеальное общество, основанное на разуме и справедливости.

Кризис прогрессистских иллюзий просветителей, богатый этноисторический материал, полученный в «эпоху путешествий» и обнаруживший огромное разнообразие нравов и культур вне Европы, привели к тому, что в начале XIX в. возникла этнографическая концепция цивилизаций, в основу которой было положено представление о том, что у каждого народа – своя цивилизация ( Т. Жуффруа).

В целом во второй половине XVIII – начале XIX вв. утвердились три подхода к пониманию цивилизации:

1) унитарный (цивилизация – идеал прогрессивного развития человечества как единого целого);

2) стадиальный (цивилизация – этапы прогрессивного развития человечества как единого целого);

3) локально-исторический (цивилизация – качественно различные уникальные этнические или исторические общественные образования).

В это время Ф. Гизо, заложивший основы «этноисторической концепции цивилизаций», предпринял попытку разрешить противоречие между идеей прогресса единого рода человеческого и реалиями культурно-исторического многообразия народов. Он считал, что с одной стороны существуют локальные цивилизации, а с другой – над ними есть еще и цивилизация, как прогресс человеческого общества в целом.

Однако дальнейшие попытки разрешить это противоречие завершились утверждением в европейской философско-исторической мысли методологии однолинейного прогрессизма.

Согласно этой методологии в истории действуют силы и законы, имеющие универсальный характер, а национальные истории являются лишь частным случаем их проявления. Мировая история стала рассматриваться как процесс перехода из одного состояния в другое, более развитое и совершенное. Отдельные народы в своей истории – быстрее или медленнее – идут по одной линии прогресса, поэтому более продвинутые европейские страны как бы задают цель и идеал общественного развития вообще.

В рамках этой методологии появились концепции «исторических» и «неисторических» народов; закон «трех стадий развития нравственности» (семья, гражданское общество и государство) Г. Гегеля; закон «трех стадий эволюции мысли» (теологическая, метафизическая, позитивная) О. Конта; теория «общественно-экономических формаций» К. Маркса.

Несмотря на различие европейских универсальных философских концепций истории человечества, идея уникальности культурно-исторического развития народов прочно укоренилась лишь в романтической историографии.

70

Життя суспільства – складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ культури – це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя – економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства.

Духовне життя суспільства – це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв’язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб’єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його складовими.

Духовне життя суспільства має і другий аспект. Духовне життя суспільства виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так виникла духовна сфера суспільного життя – один з рівнів духовного життя суспільства, що зв’язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання духовних цінностей.

Отже, духовна сфера – це духовне життя людей, яке цілеспрямовано організується суспільством. Духовна сфера має певну структуру та включає такі компоненти: духовне виробництво, духовні потреби, духовне споживання, духовні цінності, суб’єкти духовного життя і соціальні інститути, що забезпечують його протікання.

Специфіка но-практичну та теоретичну діяльність, що духовного виробництва спрямована на виробництво (зберігання, поширення та споживання) духовних цінностей. Але специфічним є не тільки результат духовного виробництва. Дійсно, якщо результат матеріального виробництва – матеріальні цінності, світ речей, то духовного виробництва – духовні цінності, світ ідей. Проте усі ідеї мають певних матеріальних носіїв, а усі матеріальні цінності мають певні ідеальні значення та зміст. Нова річ може народити і нове коло ідей. Тому специфіка духовного виробництва розглядається тільки виявленням особливостей усіх компонентів – не тільки результатів, але й мети, засобів, самого процесу проходження виробництва. Якщо матеріальне виробництво спрямовано на створення безпосередньо значущих утилітарних цінностей, то духовне – на виробництво самоцінних утворень, що тільки в кінцевому разі є суспільно корисними. Знаряддями духовного виробництва виступають певні розумові форми, і тільки як додаткові засоби – відповідні матеріальні предмети. Особливо специфічний сам процес проходження виробництва. Так, у матеріальному виробництві предмет використовується з боку його речовинної форми: чи поглинається, чи додається до чогось, тобто зникає як самостійний ( це властиво і для матеріального споживання). У процесі ж духовного виробництва та споживання триває інформаційне використання предмета безвідносно до його матеріальної форми, тим самим не зникає, а навіть збільшується в обсязі.

Такими передумовами, внутрішніми збудниками активності виступають потреби. Фундаментальні духовні потреби, що викликають духовне виробництво – пізнавальні, моральні.

Виникнення пізнавальних потреб зв’язано, необхідністю одержувати об’єктивну інформацію про навколишній світ, щоб мати можливість адекватно у ньому орієнтуватися та його перетворювати. Напочатку пізнавальні потреби вплетені у матеріально-практичне життя людей і починають відокремлюватися із світу матеріальних потреб, набувати переважно духовний характер лише на достатньо високому рівні розвитку суспільства. Але ця можливість є вже у специфіці людського існування.

Людина живе у світі, що постійно розширюється, тому постійно зустрічається зі станом невизначеності, що є нестерпним для людини, і вона прагне його подолати. Людина потребує передбачення майбутнього, їй потрібні знання, що в даний момент можуть і не мати безпосередньої користі, і тим самим складається певний надлишковий запас знань. Разом з розширенням людського світу, розширюється і сукупність знань, що має системний характер. Утилітарно значущі у даний момент знання як би заціплюють інші, які такої значущості не мають, але без них неможливо було б побудувати систему знань. ‘ Пізнання поступово перетворюється на самостійний вид діяльності та свідомості, починає розвиватися за власними законами, а пізнавальні потреби дедалі більше набувають духовного характеру. Людині потрібні не просто корисні, а вірні, точні, істинні знання, спираючись на які може раціонально будувати своє життя, більш-менш точно передбачати майбутнє та за допомогою наукових засобів наблизити його. Істина стає важливою духовною цінністю. Нарешті в сучасному світі наука починає йти ніби попереду практики. А для суспільства задоволення пізнавальних потреб духовних, а не тільки матеріальних, стає необхідною умовою розквіту, але, зрозуміло, не єдиною.

Суспільство – надбіологічна форма організації спільного життя людей, тому і потребує надбіологічних форм його регулювання. Саме у якості таких форм виступають моральні принципи, норми, цінності. їх виникнення обумовлено природними потребами спільного життя людей, а самі норми, цінності мають суспільно-історичний характер. Моральні цінності виступають також у формі певних ідеалів, законів, що передбачають світу досконалість. З розвитком людства розвиваються і потреби людини. Людина постійно спрямовує потреби у майбутнє, прагне перетворити світ, удосконалити його. І в такому прагненні людина потребує конкретних орієнтирів, певних критеріїв для розрізнення і розпізнання Добра і Зла. Категорії Добра і Зла – найважливіші моральні категорії, що завжди висловлюють у формі моральних оцінок та наказів практичні завдання соціальних суб’єктів у сучасному та на майбутнє, формують, з одного боку, вимоги збереження того, що вже досягнуто у ході розвитку культури, та, з іншого – виражають незадоволення тим, що існує, та мету дальшого розвитку. Дехто вважає поняття Зла релігійною алегорією чи логічною абстракцією. Між тим, «зло є душевна схильність людини, яка властива кожному з нас, – зазначав Іван Ільїн, -ніби певне пристрасне тяжіння до рознуздання звіра, яке живе у кожному з нас, тяжіння, що завжди прагне до розширення влади та повноти загарбання». Зло перемагає там, де «духовних неможливостей немає, а душевні можливості незчисленні». В сучасних умовах Зло набуває характеру Зла абсолютного як загрози існуванню людства. Ось чому зведення духовно-моральних граней індивідуального та суспільного буття, які б перешкодили самовідданню Злу, формування у людини потреби та здатності їх створювати та зберігати є необхідною умовою власного та соціального виживання, справжнього людського розвитку.

Сучасне життя народжує потребу встановити гармонію між наукою та мораллю, оскільки кожне наукове відкриття має в собі позитивний і негативний потенціал. Та гармонія між Істиною та Добром не буде повною без залучення до неї естетичних початків, мистецтва, оскільки ні наука, ні мораль ще не вичерпують повністю усе духовне життя. Причина, за якою мистецтво збагачує людей, вважав Нільс Бор, є у його здатності нагадувати гармонію, що недосяжна для системного аналізу. Мистецтво відкриває загадкове, ірраціональне, таке, що не піддатне раціональному науковому пізнанню. Тому мистецтво всебічно, цілісно розвиває індивідуальність людини, її свідомість та почуття, творчий потенціал. Мистецтво звернено до емоційного боку людської природи, розвиває почуття, а без людських почуттів та пристрастей немає діяльності, творчості, героїчних справ, немає і моральної величності. Людина, моральна свідомість якої складається лише з одних правил, яка живе, за висловом Льва Толстого, у світі відображеного життя, часто виглядає жалюгідною при реальній зустрічі з ним, з людськими почуттями та пристрастями. Людина байдужа до людей, не вміє любити та ненавидіти, її правила не торкаються глибоких сфер життя, будучи, по суті, правилами зовнішньої доброчесності людини, які нездатні допомогти знайти відповідний засіб поведінки у складній ситуації. Людина, переживаючи твори мистецтва, залучається до творчості, діяльного початку особистості і одержує стимули, що спонукають наслідувати її ідеал. У такому розумінні мистецтво найбільш людяна форма спілкування та залучення до висот людського духу, важлива умова соціалізації індивіда, є самосвідомістю культури та її кодом у процесі спілкування з іншими культурами. Гармонізація естетичних, моральних та пізнавальних потреб – необхідна умова нормального проходження духовного життя суспільства, розвитку духовності особистості.

Своєрідність духовних цінностей

Прагнення до задоволення духовних потреб призводить до вироблення та споживання духовних цінностей. Духовні цінності -ще один необхідний компонент духовної сфери. Поняття цінності виражає людське соціальне та культурне значення певних предметів, процесів, явищ дійсності. Цінності не об’єктивні і не суб’єктивні, належать суб’єкту, створюються ним, але у відповідь на властиві людині об’єктивні потреби, матеріальні та духовні, з урахуванням об’єктивних властивостей самих предметів, їх здатності задовольняти відповідні людські вимоги. По-суті, уся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин та залучених до цього кола природних явищ, може виступати як предметні цінності – об’єкти ціннісного ставлення, тобто оцінюватися у плані Добра та Зла, істини та хибності, красоти та спотворенності, приємного та неприємного, справедливого та несправедливого тощо. Засоби та критерії, на підставі яких здійснюються процедури оцінювання певних об’єктів, закріплюються у суспільній свідомості та культурі як оціночні цінності (настанови та оцінки, імперативи та заборони, мета та проекти, що втілені у сукупності норм, принципів та ідеалів). Цінності виробляються людиною у відповідь на її потреби, мають конкретно-історичний характер. Але людині властиві і родові потреби. Тому відносність, мінливість цінностей не абсолютна, а має і певну сталість. У ході культурно-історичного життя виробляються такі цінності, які потім входять у систему загальнолюдських цінностей, хоча їх конкретний зміст змінюється з ходою історії. Цінності — певний зміст, людське значення предметів навколишнього світу. Одночасно, цінність – ідея та вимога, що звернені до дійсності, закони, які диктують її досконалість.

У процесі духовного виробництва створюються цінності первинні і вторинні. Тому до духовних цінностей належать не тільки оціночні, але й предметні цінності, адже усі твори мистецтва мають відповідне предметне втілення, опредметнені і наукові цінності. Матеріальні цінності, у свою чергу, мають певний духовний вимір. Отже, розподіл цінностей на матеріальні та духовні – досить умовний. До духовних цінностей належать ті, які задовольняють духовні потреби людини, а не ті, які не мають матеріальних носіїв. Духовні цінності можна звести на рівень матеріальних, якщо споживати їх не з боку ідеального змісту та значення, а з боку речової форми. Книгу можна придбати для того, щоб прочитати, відчути духовне задоволення, чи для того, щоб згаяти час, не відстати від моди. Характер цінностей залежить не тільки від характеру потреб, які задовольняють, але й від характеру їх виробництва та споживання. Якщо духовне споживання підмінюється духовним споживацтвом, то духовні цінності перетворюються на матеріальні. Картина може мати як духовну цінність, якщо розвиває естетичний смак, викликає естетичне задоволення, так і бути матеріальною цінністю, якщо у неї бачити щось зовнішнє для себе – можливість вигідно продати, покрасуватися перед оточенням тощо.

Духовні цінності мають ще одну особливість: не завжди належать до світу сущого, є копією та втіленням насущних потреб. Духовні цінності можуть випереджувати дійсність у своєму розвитку і навіть суперечити їй. «Через що під тягарем хреста весь скривавлений йде правий? Через що завжди безчесний зустрічає пошану та славу?» – запитував Генріх Гейне. Саме ця суперечність спонукала Іммануїла Канта віднести мораль до сфери надприродного. Але усі духовні цінності виникають у відповідь на природні духовні потреби людини, що вплетені у її реальне життя. Суперечність між належним та сущим не означає потойбіч-ність належного, а лише недосконалість сущого, долаючи яку людина і виробляє духовні цінності та ідеали як необхідні орієнтири на своєму життєвому шляху. Світ духовних цінностей має багато вимірів та є невичерпаним.

Істина – не тільки пізнавальна цінність. Істинним може бути вчинок, почуття, людина, її розвиток. Істина виступає характеристикою цілісного буття людини. А істинне буття – це існування, яке відповідає власній суті. Ось чому в екзистенціалізмі істина визначається як свобода, свобода бути самим собою. Справжнє добро також пов’язано з наданням людині можливості бути самою собою, вільно розвивати власні сутнісні сили. Не можна створити людині добро через поневолення її, насильне примушення бути щасливою. Акт насильницького поневолення природи, суспільства, людини не може бути не тільки доброчесним, але й красивим. Краса – це гармонія, адекватне висвітлювання у зовнішній формі всієї глибини справжнього змісту і, тим самим, відповідність дійсності власній суті, тобто істина. Краса – не тільки естетична категорія, але й універсальна характеристика людського життя. Саме такий аспект краси мається на увазі у вислові «Краса врятує світ». Тут краса постає як буттєва цінність, гармонія.

Отже, триєдність цінностей Істини, Добра, Краси грунтується на свободі. Свобода ж, як цінність, історично співвідносна з цінностями рівності та братерства. «Свобода, рівність, братерство» -гасло усіх соціальних революцій. Ці цінності не втратили привабливості і в сучасних умовах. Проте буденна свідомість часто вульгаризує і спотворює їх. У такому випадку свобода сприймається як свавілля, як можливість робити усе, що заманеться: рівність – як зрівнялівка, як матеріальна рівність; братерство – як кругова порука, як можливість повчати когось з позиції «старшого брата», чи як можливість одержувати подаяния у вигляді бідного родича, чи як солодкава любов, поблажливість. Після того, як цінностям надається такий зміст, їх з обуренням заперечують як несправжні, або ще гірше, саме у такому вигляді прагнуть їх втілити в життя. Духовний і соціальний досвід розвитку людства показав, що рівність можлива тільки як рівність у свободі. Ще Григорій Сковорода, як і багато інших мислителів, наполягав, що рівність – це «нерівна усім рівність». Але не в бруеловському розумінні: «усі тварини рівні, але деякі більш рівні, ніж інші», а в розумінні рівного права бути самим собою, вільно розвивати свої сутнісні сили. У розумінні рівності усіх перед законом, рівного права на життя, на задоволення своїх віртальних потреб.

Братерство ж є братерська любов, що можлива лише між рівно вільними людьми чи народами. Полюби ближнього свого як самого себе, тобто відкрий у собі та у іншому цілий світ та подбай про те, щоб інший розгорнувся в усій повноті братерства як унікальний та неповторний. В основі єдності свободи, рівності, братерства лежить любов – любов до світу, до себе, до іншого. Любов – активно-творчий акт, який ґрунтується на вірі та надії на те, що світ, суспільство, людина можуть та повинні бути кращими, аніж є у дійсності. Ціннісне ставлення до світу неможливо без віри, надії, любові. Любов народжує співчуття та милосердя. Інколи вважають, що ці почуття те ж саме, що і жалість, а жалість – принижує людину та, за виразом Фрідріха Ніцше, є ідеологією слабких і безвільних. Але поняття співчуття вже за своєю етимологією передбачає, що людина частину страждань іншого бере на себе, допомагає йому вистояти і тим самим проявляє акт любові, а на це здатна лише сильна людина. У філософії є давня традиція розглядати страждання як такі, що очищають людину, роблять її більш стійкою, примушують її замислитися над життям. Милосердя передбачає, що людина дає іншому надію, підтримує в ньому віру у себе, інших, у краще.

При розгляді особливостей духовних цінностей можна виявити суперечність не тільки між цінностями належного і станом реального світу, але й між цінностями офіційно визнаними та реально діючими, тобто суперечність у самому світі цінностей. Еріх Фромм зазначає: «В індустріальному суспільстві офіційно визнаними, усвідомленими цінностями є релігійні та гуманістичні: індивідуаль-ність, любов, співчуття, надія тощо. Але для більшості людей ці цінності стали проявом ідеології і реально не впливають на мотиви людської поведінки. Безсвідомі цінності, що служать безпосередніми мотивами людської поведінки, – це цінності, що народжені соціальною системою бюрократизованого індустріального суспільства, тобто власність споживання, суспільне положення, розваги, сильні відчуття та інші. Розбіжність між усвідомленими та неефективними цінностями, з одного боку, та неусвідомленими і впливовими, — з іншого, спустошує особу». Цю суперечність Еріх Фромм пов’язує з тим, що офіційні цінності втратили загальновизнане підґрунтя, адже раніше ґрунтувалися на відвертості і були обов’язковими для тих, хто вірив у джерело одкровення – Бога.

Виникає питання: чи може загальнолюдська система цінностей, що представлена релігією, мати якесь інше обґрунтування, аніж віру в Бога? Позитивна відповідь є в концепції благоговіння перед життям, що розроблена Альбертом Швейцером. Як і багато однодумців, Альберт Швейцер вважає, що цінним та благим є все те, що сприяє повнішому розгортанню специфічно людських властивостей і підтримує життя, а негативним чи поганим – все те, що пригнічує життя та паралізує внутрішню активність людини. Життя тут розуміється не просто як біологічний процес, а як дійсно людське життя, у єдності тілесного, душевного та духовного. Усі норми великих гуманістичних релігій – буддизму, іудаїзму, християнства, ісламу – чи великих філософів гуманістів, починаючи здо-сократиків і закінчуючи сучасними мислителями, є загальне формулювання, визначення фундаментального принципу. Подолання у собі ненажерливості, любов до ближнього, пошук істини на відміну від некритичного знання фактів — ось мета, спільна для усіх гуманістичних філософських та релігійних систем Сходу і Заходу. Ці цінності – надбання тисячолітньої історії розвитку людства. Отже, правомірно розглядати універсальну систему цінностей Істини, Добра, Краси не як божественну, а як справжню людську, гуманістичну, таку, яка вистраждана людиною у суспільному розвитку, виникла природним шляхом і зберігає певну фундаментальну усталеність і, водночас, постійно наповнюється конкретно-історичним змістом.