31.§ 4. Философская антропология

Определение и основные проблемы философской антропологии. Обычно философской антропологией называют раздел философии, изучающий сущность и природу человека. В специальном контексте этот термин принят для наименования отдельного направления философии XX века, основатель которого немецкий философ Макс Шелер (1874-1928) считал необходимым объединить всё знание о человеке в рамках отдельной науки, названной им философской антропологией. Представители этого направления, среди которых наиболее известны, кроме М. Шелера, Г. Плеснер (1892-1985), А. Гелен (1904-1976), Э. Ротхакер (1888-1965), считали, что, в конечном счете, все философские проблемы можно свести к одному центральному вопросу – что такое человек. Согласно программе М. Шелера, философская антропология должна объединить конкретно-научное, предметное изучение различных сторон и сфер человеческой природы с целостным философским его постижением. Большинство из проблем, изучаемых этими философами, являются основными для антропологии как раздела философии. Это, прежде всего:

· проблема специфики человеческой природы: какие признаки являются действительно важными для определения сущности человека?

· проблема соотношения индивидуальных и социальных характеристик в структуре личности: насколько человек детерминирован социальными факторами?

· проблема определения и описания духовной природы человека: что такое духовность и в каких контекстах жизнедеятельности она проявляется? Основные

понятия:

антропология,

индивид,

индивидуальность,

личность,

социализация

· проблема смысла жизни

Очевидно, что многие проблемы философской антропологии находят свое выражение и в других разделах философии (онтологии, гносеологии и т.д.), поэтому выделение антропологической проблематики в отдельный исследовательский контекст является достаточно условным. Иначе говоря, в любой из философских проблем взаимоувязаны онтологический, гносеологический, антропологический и т.д. аспекты.

Основные этапы развития антропологической проблематики в философии. Тема человека, начиная с эпохи античности, является ключевой для всей философской проблематики. Античные философы рассматривали человека как прообраз Космоса, микрокосм, мельчайшую, но необходимую частицу мирового целого, без которой невозможны гармония и порядок. В философии Платона впервые появляется представление о человеке как о единстве духовного (души, относящейся к миру идей) и телесного (тела, воплощающего материальное начало). Так, в истории философии появляется концепция человека, в основе которой лежит представление о том, что его истинная сущность имеет духовно-надличностную природу.

Для средневековой философии характерно понимание человека как творения, созданного Богом по своему образу и подобию, которое заключается прежде всего в даре свободы и творчества и, как следствие, ответственности за своё собственное бытие. С точки зрения христианской антропологии человек не продвинутая обезьяна, а падший Бог, существо с поврежденной первородным грехом природой. Наличный человек – величина отрицательная на нравственной шкале. И подняться вверх, актуализировать своё потенциальное богоподобие, человек не может сам по себе, без помощи Бога. Но Бог не может поднимать человека без его согласия и деятельного участия. Отсюда абсолютный запрет на идеологическое насилие и принуждение, требование безусловного уважения свободы и духовной автономии личности, которые исповедует христианская религия.

В Эпоху Возрождения и Нового времени формулируется идея само­достаточности и автономности человеческого бытия. Для этого периода характерно особенное внимание к изучению мышления человека и его познавательных способностей, т.к. считается, что познавательная деятельность – наиболее важный и смыслообразующий аспект человеческой природы.

В философии ХIХ-ХХ веков антропологическая тематика расширяется и становится настолько разнообразной, что представляется невозможным говорить о каком-либо мировоззренческом единстве в трактовке проблемы человека. Появляются иррационалистические концепции (волюнтаризм А. Шопенгауэра и Ф. Ницше, интуитивизм А. Бергсона, психоанализ 3. Фрейда и т.д.), представители которых считают, что природа человека необъяснима, стихийна, неуправляема и никогда не может быть объяснена научным методом. Создаются теории историчности ( Гегель, Маркс, Конт), настаивающие на социальной обусловленности всех индивидуально-личностных характеристик, формируются такие философские направления, как экзистенциализм и философская антропология, в рамках которых тема человека определяет всё содержание исследований,

Основные подходы к трактовке сущности и природы человека. Все разнообразные варианты решения проблемы человека, существующие в истории философии, в обобщённом виде можно свести к таким подходам, как объективизм и субъективизм.

Объективисты склонны рассматривать человека как часть, фрагмент объективной реальности, существующей автономно и независимо от исследователя. Для объективистского подхода характерно представление о человеке как о структурном компоненте мирового целого. Существуя в составе этого целого, человек подчиняется закономерностям миропорядка, исходя из которых, мы в состоянии более-менее точно понять, объяснить и предсказать его поведение и деятельность. Главной отличительной чертой объективистских трактовок можно считать объяснительный принцип "от мира – к человеку". Большинство объективистских теорий также придерживаются прин­ципа социального детерминизма – т.е. считают, что индивидуально-личностные характеристики человека строго обусловлены социально-историческим опытом, воспитанием, средой и другими обстоятельствами внешнего порядка. Так или иначе, сущность человека в объективистских теориях определяется через её соотнесение с некоторой абсолютной субстанцией. К представителям объективистских направлений можно отнести такие концепции как гегельянство, марксизм, позитивизм и др.

Субъективистские концепции недостаточность такого подхода связывают с тем, что, рассматривая человека как объект, мы намеренно упрощаем проблему, отвлекаясь от того очевидного факта, что чистая объективность невозможна. В любом исследовании человек является не только объектом, но одновременно и субъектом познания, следовательно, понять его сущность и природу объективно ("извне"), руководствуясь принципами строгой классической научности, невозможно, и построенное на таких основаниях знание всегда будет односторонним. Кроме того, объективистская установка обедняет знание о человеке ещё и потому, что исключает возможность его получения внерациональными средствами. Представители субъективизма полагают, что сущность человека автономна, самодостаточна и не нуждается в определении через соотношение с чем-то внешним. При этом основным аргументом в пользу субъективистских концепций является тот тезис, что абсолютно достоверной и несомненно существующей может считаться только реальность человеческого сознания, весь мир, называемый объективным в данном случае выводим из сознания как его феномен. Для познания человеческой реальности, с точки зрения субъективистского подхода, большее значение имеют иррациональные методы: переживание, вчувствование, восприятие, интуиция и т.д. Объяснительный принцип "от человека – к миру" представляет особую ценность, так как позволяет сосредоточить внимание исследователя не на всеобщих, а на уникальных и неповторимых характеристиках личности. Представителями субъективизма можно считать философов феноменологического направления, экзистенциалистов, постструктуралистов и др.

Основные категории философской антропологии. Проблема человека в философии формулируется и решается посредством обращения к предельным понятиям, составляющим основания нашего мышления и называющихся философскими категориями. Кроме общефилософских терминов, таких как бытие, сознание, общее, особенное, сущность, явление и т.д., для антропологической проблематики ключевыми являются понятия "личность", "индивид", "индивидуальность", в которых находит своё выражение одна из центральных проблем философской антропологии – проблема соотношения единичного, общего и особенного в человеке. Многообразие подходов к решению этой проблемы обусловлено разницей в концептуальных и методологических основаниях философских школ и направлений. Приведённые далее смыслы фиксируют наиболее общезначимый контекст трактовки понятий.

Понятие "индивид" в строгом смысле не является философским, а заимствуется из биологии. Посредством этого термина обозначается единичность человека как отдельного живого существа, в отличие от коллектива, общества, группы. Иногда это понятие употребляется как синоним "индивидуальности", что представляется не совсем корректным, т.к. слово "индивид" фиксирует единичность человека как особи в биологическом смысле, никак не подчёркивая его специфических и уникальных характеристик, в то время, как под "индивидуальностью" понимается именно неповторимость и своеобразие человека. Особенно много дискуссий в современной литературе посвящено понятию "личность". В конечном счёте, представления о том, что понимать под "личностью" значительно отличаются у представителей различных философских школ и направлений. Большинство из них считает, что характерной чертой личности является мировоззренческая зрелость, проявляющаяся в ситуации ответственности за свой жизненный выбор и принятое решение, а также этическая ориентация на ценности гуманизма и добра. Если понятие индивидуальности фиксирует неповторимость и своеобразие внешних характеристик человека, то для определения личности главную роль играют характеристики внутреннего мира человека, т.е. его духовная сущность. По мнению большинства философов, именно духовно-личностная сфера выражает специфику человека и задаёт смысл его бытию. Личностные характеристики, в отличие от индивидуальных, не являются врождёнными, а возникают в процессе социализации. На формирование личности влияют различные социальные институты – семья, государство, образование, армия и т.д. В результате социализации осуществляется трансляция опыта предшествующих поколений и обеспечивается преемственность в его развитии.

32.

Одним із різновидів сучасної філософії є герменевтика (від грец. germeneutike - мистецтво тлумачення) - теорія і практика тлумачення текстів. Етимологію слова "герменевтика" пов'язують з іменем бога Гермеса - у давньогрецькій міфології посланця богів і того, що тлумачив їхню волю. У давньогрецькій філософії і філології герменевтика-це мистецтво розуміння і тлумачення текстів, думок, символів і т. ін. У християнських письменників і теологів - мистецтво тлумачення Біблії.

Підстави філософської герменевтики були закладені німецьким теологом і філософом Фрідріхом Шлейєрмахером (1768-1834). Визнаючи наявність "спеціальних" герменевтик: філологічної, теологічної, юридичної, він задається питанням: яка необхідна умова розуміння?

Такою умовою, на його думку, є схожість і відмінність автора тексту і читача. Якщо автор і читач абсолютно "споріднені", то герменевтика є зайвою, якщо ж вони абсолютно різні - герменевтика неможлива. Таким чином, для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра "чужеродності" і "спорідненості" між автором і читачем.

Існує два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний метод розкриває розуміння, виходячи з "духу мови", як пов'язане і обумовлене цим духом. Психологічне розуміння розкриває розуміння, виходячи з "душі того, хто розмовляє", як його унікальний своєрідний образ мислення і відчуття. Розуміння полягає у проникненні, з одного боку, в "дух мови", а з другого-в "душу автора". Граматичний і психологічний методи нерозривно пов'язані.

Розуміння, на думку Шлейєрмахера, можна вважати успішним, коли позиції автора і читача "врівноважуються". Читач і в знанні мови (об'єктивна сторона), і в знанні внутрішнього життя автора (суб'єктивна сторона) повинен зрівнятися з автором.

Об'єктом дослідження в герменевтиці найчастіше виступає текст. Головною є проблема розуміння, тлумачення, інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики має, принаймні, два варіанти формулювання: гносеологічний (яке можливе розуміння?) і онтологічний (як влаштоване те буття, сутність якого полягає в розумінні?).

Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного трикутника і герменевтичного кола. За допомогою першого з'ясовуються складні взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. У понятті герменевтичного кола виражається особливість процесу розуміння, пов'язаного з його циклічним характером.

Онтологічний характер герменевтичного кола, який виражає специфічну межу процесу пізнання, - початковий пункт герменевтики як філософської течії. Ця ідея займає центральне місце у вченні німецького філософа Ханса Георга Гадамера (1900-1991). Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не значення, вкладене в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний цей текст. За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Різні проблеми герменевтики розробляли також німецькі філософи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Карл Отто Апель (нар. 1922), Рудольф Бультман (1884-1976), Юрген Хабермас (нар. 1929), французький філософ Поль Рікьор (1913-2005), австрійський релігійний філософ і теолог Емеріх Корет (1919 -1991) та ін.

33.

Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XX ст. Це перша оригінальна (американська за походженням і за духом) філософська течія. Вона відобразила характерні риси ментальності молодої американської нації.

Прагматизм (грец. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Прагматизм є емпіристською течією. Він апелює до досвіду, інтерпретуючи його значно ширше, ніж класичний емпіризм. Досвід він тлумачить не як певну пізнавальну процедуру, а як будь-які переживання людини. На основі цього засновники прагматизму ведуть мову про релігійний, містичний та ін. досвід. Продовжуючи традиції англійського емпіризму, зокрема Юма і Берклі, прагматизм асимілював багато ідей позитивізму (Спенсера, Мілля, Авенаріуса) і філософії життя (Бергсона). Основні представники прагматизму — американські вчені і філософи Чарльз Пірс (1839—1914), Вільям Джемс (1842—1910) та Джон Дьюї (1859—1952).

Засновник прагматизму Ч. Пірс порвав з класичною традицією в гносеології, згідно з якою пізнання — це відтворення, відображення світу, а істина полягає у відповідності (збігу) знання і дійсності. Пірс, як і Авенаріус, розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності. Пізнання як відображення дійсності, досягнення істини заради істини він заперечує, трактуючи його як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини. Отже, «мислення (пізнання) розглядається як діяльність, спрямована не на понятійне відображення світу, а виключно на регулювання стосунків між організмом і середовищем, на витворення оптимальних реакцій на задоволення його здатностей пристосування».

Людина, на думку Пірса, виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі. Віра в даному разі не є суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей. Розуміння віри як звички діяти певним чином Пірс запозичив у Юма. Свідомість людини, на його думку, складається не з істин, а з вірувань, тобто із звичок діяти певним чином за певних обставин. Коли ж дія не дає бажаного результату, тобто коли вірування дає збій, тоді виникає сумнів і починається дослідження, що закінчується формуванням нового переконання, нової віри.

Перехід від сумніву до віри досягається завдяки таким методам: методу сліпої впертості; методу авторитету; апріорному методу; науковому методу. Суть методу сліпої впертості полягає в ігноруванні того, що вірування не спрацьовують, у впертому нав?язуванні їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Метод авторитету, який найбільш притаманний релігійним вченням, не врятував, на думку Пірса, жодну релігію від критики. Апріорний метод, який виходить із засад розуму, також не здатний привести до твердих вірувань у взаєминах із середовищем, та й самі філософи по-різному ставляться до нього. Справжнім методом Пірс вважає лише науковий. (В останніх трьох методах простежується спільність з трьома ступенями — релігійним, метафізичним і позитивним Конта.) Тільки він, на думку Пірса, придатний для формування спільних вірувань. Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція — метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти. У зв?язку із цим Пірс порушує проблему значення наукових понять і висловів (позитивісти виводили значення вислову з процедури його верифікації), у вирішенні ним якої яскраво висвітлилась суть прагматизму. На його думку, значення слова чи виразу зводиться до сукупності практичних наслідків від предмета, про який у ньому йдеться. «Розгляньте, які практичні наслідки, як ми вважаємо, можуть бути створені об?єктом нашого поняття. Поняття про всі наслідки і є повне поняття об?єкта», — пише він. Наприклад, поняття «вогонь» означає сукупність таких практичних наслідків, як тепло, опік, світло, розширення стержня тощо. Сукупність цих практичних наслідків і є значенням слова «вогонь». Звідси і визначення прагматизму Пірсом як «вчення про те, що кожне поняття є поняттям про мислимі практичні дії». В цьому зведенні поняття до сукупності практичних дій щодо предмета, який воно відображає, і полягає суть знаменитого принципу Пірса. Іншими словами, суть прагматизму полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов?язаними з ним практичними наслідками.

Раціональний сенс цієї концепції не викликає сумніву. Зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності. Вченому-медику справді економніше мислити «мікроб» як сукупність дій, які він викликає. Але при цьому виникає питання, чи вичерпується значення поняття «мікроб» сукупністю його практичних наслідків. Чи можна звести наукове поняття або вислів до сукупності таких наслідків? На думку опонентів прагматизму, поняття такими наслідками не вичерпується. Під впливом критики Пірс змушений був розширити поняття «практичних наслідків» до «можливих практичних наслідків». Якщо, наприклад, певне значення предмета за певних обставин не зводиться до певних практичних наслідків, то така можливість існує в майбутньому. На цій підставі можна стверджувати, що вислів «У центрі Землі певна температура» має значення, тому що в принципі його можна звести до певних практичних наслідків.

У руслі цієї концепції Пірс переосмислює і проблему істини. Оскільки для нього важливо, щоб знання гарантувало стан віри, тобто успішну взаємодію людини з середовищем, то істина фактично ототожнюється з практичною ефективністю знання. Отже, істинність знання означає його здатність перетворюватись в успішні, ефективні дії. Відповідно, істинна ідея — працездатна ідея. Тому істинне знання — те знання, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним.

В. Джемс надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джемса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді. Якщо ідея має практичне значення, то цим самим стверджується реальність її об?єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність. У такий спосіб випробовуються і філософські теорії, їх істинність визначається життєвою значущістю, впливовістю на людей.

Якщо для Пірса істинність ідеї фактично збігається з її практичністю, то для Джемса істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікувані, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині. Джемс посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Пірса тільки намітився. Прагматизм, на його думку, на відміну від інших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. Істина — це різновид блага, а не щось відмінне від нього. На противагу класичній теорії пізнання, яка виходила з того, що істина морально нейтральна (знання про розщеплення атома саме по собі нейтральне, воно може бути використане і на благо, і на зло людині), Джемс стверджував, що корисність (благо) знання збігається з його істинністю. Для нього істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. У його розумінні істина — синонім доцільності, корисності, успішності.

Позитивні аспекти концепції Джемса полягають у запереченні цінності відірваного від життя розумування. Ця концепція є стрижнем організації науки як соціального інституту. Адже людину цікавить все, цікавість сама по собі безмежна. Межею може бути тільки практична доцільність. Чому саме цю, а не іншу проблему слід досліджувати, вирішує практичний інтерес. У цьому можна погодитись з Джемсом: істина повинна бути корисною, вона повинна працювати. Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Він редукує значення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що закриває перспективу розвитку знання. І тому прагматизм вважають обмеженим, вузьким, заземленим світоглядом. Крім того, сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов?язково є таким для іншої, а це — суб?єктивізм.

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви. Цю трансформацію Дьюї уявляв як формування проблем і проектів їх розв?язання, а значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації. Тому, на його думку, ідеї — це проекти рішень в проблемній ситуації; розум носить операціональний (спрямований на розв?язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер; практика — єдиний визначник цінності ідей. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв?язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.

Прагматизм мав великий вплив на розвиток філософської думки в США. На його основі сформувався операціоналізм. Засновник цієї течії американський фізик і теоретик Персі-Вільямс Бріджмен (1882—1961) зводив значення наукових понять до здійснюваних вченим процедур (операцій) вимірювання. Його вплив простежується також в біхевіоризмі— течії в психології, яка зводить свідомість людини до зовнішніх реакцій на подразнення середовища.

Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні духовного обличчя XX ст., що виявилося в посиленні практицизму людської поведінки.

34.

Прагматизм (от др.-греч. ??????, родительный падеж pr?gmatos — «дело, действие») — философское течение, базирующееся на практике как критерии истины и смысловой значимости. Его происхождение связывают с именем американского философа XIX века Чарльза Пирса, который первым сформулировал «максиму» прагматизма. Далее прагматизм развивался в трудах Уильяма Джемса, Джона Дьюи и Джорджа Сантаяны. Среди основных направлений прагматизма известны инструментализм, фаллибилизм, антиреализм, радикальный эмпиризм, верификационизм и др.

Внимание к прагматизму существенно выросло во второй половине XX века с появлением новой философской школы, которая сосредоточилась на критике логического позитивизма, опираясь на собственную версию прагматизма. Это были философы-аналитики, Уиллард Куайн, Уилфрид Селларс и др. Их концепция была затем развита Ричардом Рорти, позже перешедшим на позиции континентальной философии и критикуемым за релятивизм. Современный философский прагматизм после этого разделился на аналитическое и релятивистское направления. Кроме них существует также неоклассическое направление, в частности, представленное работами Сьюзан Хаак.

Прагматизм - ф-фы этого направл-я отталкивались от принципа практичности. Ф. должна перестать быть простым размышлением о мире, началах бытия и сознания, она должна стать общим методом решения тех практич. проблем, кот. возн. ежедневно перед людьми в различных жизненных ситуациях. Противоположна экзистенциализму и ф. жизни. Смысл жизни видят в достижении успеха. Представители Джон Дью, Вильям Пирс, Вильям Джемс. Развилась в 70-е годы XIX века в США. Экзистенциализм (ф. существования) - иррационалистич. направление (отрицает как матер. так и идеал.) возникло в конце первой мировой войны, основатели Шестов, Бердяев. Затем развив.

Ф-ия действия, возникла в США в 70-гг. 19 в. Основатели – Пирс, Джемс, Дьюи. Эфф-ть научной теории не сопрягается с ее истинностью – действия м.б. успешными и на сонове ошибочных теорий. Потребности и интересы чел. Определяют во многом его познание. Пирс из этого выводит два осн. состояния сознания и познания – нерешительности, неопределенности, невозможности действовать и состояние веры – ясность, определенность. Удовольствие, спокойствие и готовность действовать во имя того, во что веришь. Чел всегда стремится к вере как к более положительному состоянию духа. Переход от сомнения к вере и есть “исследование”.

Прагматический метод - это прежде всего метод улаживания философских споров, которые без него могли бы тянуться без конца

35

Предваряя дальнейшее более подробное рассмотрение идей и направлений, появившихся после того, как со смертью Гегеля (позднее — Шеллинга) закончилась непосредственная история немецкой философской классики, обрисуем общие контуры и основные тенденции движения европейской философской мысли в 40—90 годах XIX в. и начале XX в.

Некоторое время существовала и оказывала влияние гегелевская школа. Но ей было суждено достаточно быстро сойти с философской сцены.. Произошло это отчасти в силу острых идейных разногласий внутри самого гегельянства, появления внутри него новых философских направлений, из которых сначала примыкавший к гегелевской школе, но позднее обретший самостоятельность марксизм оказался самым мощным и длительным по продолжительности своего влияния социально-философским течением. Начав свой путь в XIX в., в видоизмененной форме массовой идеологии сохранившись как одно из главных течений XX в., он имеет шанс "перешагнуть" и в историю XXI столетия.

Что до распада гегелевской школы, то он был обусловлен не только и даже не столько разногласиями внутри философского движения, инициированного Гегелем. Еще большую роль играло то активное неприятие гегелевской философии, а в известной степени и философской классики как таковой, которое в XIX в., еще при жизни Гегеля, но в особенности после его смерти продемонстрировали столь значительные мыслители, как А. Шопенгауэр и С. Кьеркегор. Позднее, в последние десятилетия XIX в., эстафету критики, коренного преобразования классической мысли, переоценки ценностей подхватил Ф. Ницше. Идеи этих трех мыслителей в ходе анализа условно можно объединить в единый блок, а самих философов (что сделано в одной из последующих глав) назвать "возмутителями спокойствия" в философии XIX в. Они пролагали дорогу парадигмам будущего философствования, почему о них придется не раз вспомнить и при рассмотрении ряда направлений философии XX в., возродивших и далее развивших их идеи.

Другой фронт критики классической философии еще в XIX в. открыло позитивистское направление, которое отвергло не все наследие прежней философской мысли, а главным образом выступило против её "метафизического", "спекулятивного" уклона. В XIX в. родился так называемый первый позитивизм, который, как потом оказалось, стал провозвестником будущих позитивистских, антиметафизических движений (второй позитивизм и третий позитивизм). Позитивизм оказал на философию, на человеческую культуру немалое влияние. Особенно мощные корни пустил он в естествознании и философии естественных наук; на рубеже XIX и XX в. его прибежищем сделались и такие дисциплины, как физиология и психофизиология. Весьма характерно, однако, что в этих же областях в 50—60-е годы крепло движение "в поддержку" метафизики: целый ряд естествоиспытателей, мысливших философски, или философов, занимавшихся естествознанием, способствовал оформлению антипозитивистских движений и возрождению философских традиций древности и нового времени. Возврат к классике, вообще характерный для философии 70—90-х годов XIX в., не означал, что совершается лишь "попятное" движение философии к ее первоистокам. Осмысление философской мысли было глубоко новаторским. Перед нами — одна из коренных тенденций развития философии не только в XIX, но и в XX в. Как правило, после очередного наступления на классическую мысль рождалось довольно мощное движение, направленное на защиту и продолжение традиций философской Классики. Причина этого кроется прежде всего в самой философии, в ее органической связи с историей философской мысли. Но немалую роль играет и то, что как раз в периоды, когда одни философы отвергают прежние ценности и традиции, другие философы горячо берут их Вод защиту, ибо находят в них и способ сохранения самой-философии, и идейно-нравственную опору во времена кризиса. Вот почему во второй половине XIX — начале XX в., когда участились атаки на философскую классику, появились и стали развиваться философские направления, открыто объявившие своей целью сохранение классическогo наследия. Идеи и концепции представителей этих направлений будут более обстоятельно рассматриваться в соответствующих главах учебника. А сейчас обрисуем общую панораму развития западной философии в той ее части, где возрождалась и обновлялась философская классика.

Под лозунгом "Назад к Канту" родилось неокантианство. Возникшее еще в 60-х годах XIX в., оно "перешло" в XX в. Неокантианство представлено двумя основными философскими школами — марбургской (Г. Коген, П. Наторп, Э. Кассирер) и фрейбургекой (баденской) (В. Виндельбанд, Г. Риккерт). Несколько раньше под лозунгом "Назад к Гегелю" начало формироваться неогегельянство. Наиболее видные его представители — английские философы Дж. Д. Стерлинг, Э. Кэрд; Немецкие философы Р. Кронер, Г. Лассон, итальянские философы Б. Кроче, Дж. Джентиле, а позже — французские философы А. Кожев, Ж. Валь, Ж. Ипполит и др. "Абсолютный идеализм" английского философа Ф. Брэдли, американского — Дж. Ройса также был связан с критическим возрождением гегельянства.

Стремлением сохранить классические корни философии отмечена также эволюция влиятельного течения религиозной философии, возникшего в 70-х годах XIX в. и получившего название неотомизма (от лат. написания имени Фомы Аквинского — Томас). Это направление существует и в наши дни. Оно поддерживается католической церковью. Наиболее известные неотомисты XX в. — Ж. Маритен, Э. Жильсон. Но еще более влиятельными в XX в. были мыслители, которые придерживались некоторых Принципов близкой к католицизму религиозной мысли, но в философии шли своими путями, за что были осуждаемы официальными кругами католичества (Г. Марсель, П. Тейяр де Шарденидр.).

Таким образом, во второй половине XIX в. в западной философской мысли велась борьба идейных движений, крайними полюсами которой стали "радикальный нигилизм" и догматический, консервативный традиционализм. Вместе с тем все яснее обнаруживалось, что сама по себе дихотомия антитрадиционализма и традиционализма весьма условна. Ведь даже за завесой "радикального нигилизма" подчас скрывалось избирательное отношение к классике (например у Ф. Ницше — культ особым образом истолкованной античности). В свою очередь, философы противоположных (по форме традиционалистских) направлений нередко использовали работу над философским наследием во имя выработки новых, неклассических идей и подходов. Необходимо учесть, что в философии на рубеже XIX—XX в. и в первые десятилетия нашего столетия происходили особенно интенсивные процессы, связанные с поисками новых форм и парадигм (образцов, типов) философствования. В последние десятилетия XIX в. эти парадигмы рождались в разных точках "времени и пространства философии". Философские направления и школы лишь постепенно группировались вокруг наиболее значительных фигур, достигших успеха в поиске этих новых парадигм. История таких направлений, начавшись в XIX в., переходит в век XX, когда некоторые из течений обретают еще больший вес в философии и культуре, чем при своем зарождении. (Надо принять во внимание, что объединение тех или иных мыслителей в направления и школы иногда соответствует их высказываниям и определениям своей работы; порой такое объединение условно.) Новые для XIX и начала XX в. направления, о которых идет речь — философия жизни (В. Дильтей, А. Бергсон, О. Шпенглер), прагматизм (Ч. Пирс, У. Джеме, Д. Дьюи), феноменология (Э. Гуссерль, Э. Финк, Л. Ландгребе, М. Мерло-Понти), психоанализ (3. Фрейд, К.-Г. Юнг и др.).

В части I, в основном посвященной философии XIX в. и отчасти философии начала XX столетия, речь пойдет об упомянутых философских учениях и основных направлениях — за исключением тех, развитие которых, как в случае неотомизма, феноменологии, психоанализа, началось еще в XIX в., но протекало в основном в XX столетии. Они будут рассмотрены в части II.

Необходимо сделать ряд уточнений и оговорок, касающихся подачи материала в учебнике. Мы пошли по пути, проложенному авторами ряда отечественных и зарубежных учебников, в которых поистине необозримый конкретный материал для удобства изучения сгруппирован в соответствии с ведущими направлениями и философскими течениями, оформившимися и развившимися во второй половине XIX столетия и в XX в. Такой способ изложения предпочтителен потому, что единство различных учений внутри этих направлений существовало вполне реально. Выделяя главные направления и школы, мы одновременно прочерчивали основные проблемные линии философии конца XIX и XX в. Однако у избранного нами способа изложения есть и недостатки. Они вряд ли преодолимы в учебнике, где непременно приходится прибегать к классификации, отбору материала, к созданию и применению типологии концепций, видов философствования. Вместе с тем при изучении материала следует принимать в расчет определенную условность предлагаемых в любом учебнике классификаций. Есть философы, которые были родоначальниками или горячими сторонниками соответствующих направлений, школ в философии. Другие философы, которые в целом и до объективным соображениям могут быть отнесены к тем или иным направлениям, возражали против того, чтобы их причисляли даже к близким философским школам. А есть и такие мыслители, учения и идеи которых вообще не вписываются в рамки существовавших и существующих философских направлений. Что касается новых философсвих идей, которые возникли в самые последние десятилетия, то их объединение в некоторые направления, скорее всего, станет делом историков философии следующего века. Учитывая эти трудности, авторы учебника стремились к тому, чтобы отнесение определенного философа к тому или иному направлению не препятствовало анализу специфики, оригинальности его идей и концепций. Например, выдающиеся философы XIX в. А. Шопенгауер, С. Кьеркегор, Ф. Ницше столь оригинальны, что объединение анализа их учений в одну главу может считаться условным. Однако не менее условно бытующее в разных учебниках причисление Ницше к философии жизни или Кьеркегора — К экзистенциализму. И все же философов, о которых далее пойдет речь, объективно объединяет то, что еще в XIX в., как было сказано, они призывали к критике традиций и переоценке ценностей, искали и находили новые парадигмы (образы, общие формы) философствования

36

Зміст постмодерністських поглядів на суспільство обумовлюється культурною атмосферою кінця XX ст., онтологічну основу якої становить пост-індустріальне або інформаційне суспільство. Діалогічність, культурна поліфонія, плюралізм і лібералізм сучасного західного суспільства створили передумови для вироблення радикальної стосовно проекту модерну методології розуміння історії і соціуму. В рамках цієї методології сформульовано основну вимогу постмодернізму до історії: у неї немає єдиної основи, і тому одиничне подавляє універсальне, загальне.

Історична свідомість початку XX ст. ґрунтується на уявленні про те, що історія - це процес закономірної зміни епох. Постмодернізм твердить про епоху «гіперконформізму», яка своїм утвердженням знищує всі закони, принципи й апріорні схеми історії. їх місце займає «суспільство спектаклю»; хід історії, як і соціальні зв'язки, наповнюються мовними іграми, що робить історію «олітературеною». Історія постає як «м'яка», несубстанційна, міжструктурна реальність (думати про минуле, а не досліджувати його) з домінуванням комунікативного фактора. Зростання і збільшення поверхового рівня, нарцисизму теперішнього, одночасність різночасового створює відчуття «кінця історії» (Фуко), «кінця соціальності» (Бодрійяр).

«Технонаука, яка стає технокультурою, вже не прискорює Історію, а породжує запаморочливе прискорення реальності, позбавлене будь-якої правдоподібності».

П. Віріліо

Нова епоха нічим не зобов'язана попередній і нічого не може передати наступній, оскільки заснована на «радикальній перервності».

Разом з тим подібна перервність містить у своєму «центрі» «особистість - текст», яка вільно конструює ритм чергування образів і архетипів. Цей ритм створює

характеристики морально-етичної системи, і врешті-решт він структурує суспільство. У постмодерністському дискурсі історії, окрім ритму мови (оповідання), нічого змістовного більше немає. Важливими є не факти, а зв'язки між ними; «океан» сюжету утворюється по одній краплині.води (по особистості оповідача). Історія і реальність роз'єднується, історія «розпочинається» в інформаційних потоках, нескінченно плюралізуючись у відображеннях віртуальної реальності

Постмодернізм оголошує, що прогрес є рутиною, а віра в нього - «містечковою» і європоцентристською. Прогрес критикується за техногенність; емансипація - за суміщення індивідуальної свободи і громадського порядку; демократія — за імператив совісті. Замість звичних цінностей постмодернізм створює поверхову, горизонтальну модель суспільства, вільну від утопій майбутнього і міфів минулого, орієнтовану на технології права і компромісу.

Уявлення про сучасне суспільство та його перспективи у постмодернізмі стали результатом хаотизації історії. Соціальна доктрина постмодернізму ґрунтується на таких тезах:

• суспільство являє собою не кінофільм, а «моментальний знімок» і тим самим протиставляє себе «сфері принципової координації» (цілісності);

• у суспільстві, де є можливими проекти і проектування, відсутнє ціле-покладання; суспільство втрачає інтерес не лише до високих, але й до скромних цілей, через що настає «гіпертрофія засобів і атрофія цілей» (П. Рікер);

• суспільство втратило системність і цілісність; на зміну продуктивному (творчому) порядку прийшов репродуктивний (нетворчий, схематичний) порядок;

• інформаційне суспільство характеризується зміною сутності соціалізації: девіації (відхилення) важливіші, ніж класична «спокійна» соціальність. Звідси постійний акцент на маргінальностї (М. Фуко), на «чорних дірах» соціальності - аморфних деструктурованих масах (Ж. Бодрійяр), на філософії повсякденності.

Стосовно соціальної організації постмодернізм демонструє її радикальне неприйняття, заперечення можливості особистості бути відповідальною за свої дії, її нездатність протистояти могутності надособових структур. Тому його лейтмотивом є звільнення від гніту влади, традиційних ціннісних регулятивів, звичних норм, правил і соціальних залежностей. Таке нове самовідчуття індивіда в суспільстві вимагає й нових етичних орієнтирів, і вони знаходяться. Наприклад, М. Фуко створює ситуаційну етику - «етику контексту». Етична регуляція виявляється у бажанні кинути виклик «будь-якому зловживанню владою», «хто б не був його автором, хто б не був його жертвою». Соціальні виміри людськості - це не глобальні моральні норми, а інтерпретація влади, конституції, їх зміни і практична реалізація. Потрібно пропонувати не утопію, а правила інтерпретації законів, управління.

Критерієм поділу на соціальні верстви у постмодернізмі є рівень споживання, який створює суспільство всезагального конформізму і компромісу. Соціальна парадигма постмодернізму - ліберальний плюралізм, який означає перехід від епохи «індивідуалістичного атомізму» до «плюралістичного молекуляризму». Особливе значення тут мають зростання толерантності, демасифікація, значущість «одиниці» (окремої людини), її права і свободи. Ліберальні свободи, відмова від політизованості, унікальність людини - це особливі риси й акценти, які роблять постмодернізм привабливим для інтелектуалів.

«Дві форми шоу-влади - концентрована і дифузна - літають над реальним суспільством і як його мета, і як його неправда. Перша форма, сприяючи ідеології, яка концентрується навколо диктаторської особи, виконує завдання тоталітарної контрреволюції, як фашистського, так і сталінського типу. Друга, спонукаючи людей найманої праці користуватися своєю свободою вибору для споживання широкого масиву пропонованих послуг, являє собою американізацію світу, процес, який у певних відношеннях лякав, але також і успішно спокушував ті країни, де було можливо підтримувати традиційні форми буржуазної демократії» .

Г. Дебор

висновки

Постмодернізм сьогодні є новою тенденцією в культурному самоусвідомленні розвинених західних суспільств, яка містить недовіру до описовості (наративів), вихід з обігу «наративного механізму легітимації» попередньої доби, який тримався на звернених у майбутнє ідеях прогресу, послідовного розвитку свободи, емансипації особистості, великої мети та великого героя, універсальності знань, індустріально-технічного розвитку, звільнення людства від тягаря повсякденної праці. Глобалізація останніх десятиріч породила нескінченну кількість невизначеностей, які дають розуміння, що ми маємо справу не з новим світовим порядком, а з неспокійною, «зсунутою» планетою. У соціальній теорії постмодернізм означає новий напрямок, який ставить за мету пояснити процеси навколишньої дійсності, стимулює розробку багатовимірних уявлень про пріоритети, цілі й завдання людства, ініціює виникнення поліваріантних способів, засобів, стратегій їх здійснення.

Ситуація постмодерну орієнтує на подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до засобу самоствердження в ньому людини-господаря, абсолютного володаря та повелителя. За нових обставин стає зрозумілим, що загадка людини полягає не в тому, в який бік вона змінюється, а в тому, що вона взагалі не змінюється. І саме внаслідок цієї незмінності загальний стан світу стає дедалі гіршим. Разом з тим постмодернізм дає сучасній людині шанс полишити універсум і нарешті знайти спокій для себе, інтуїтивно орієнтуючись у подальшому на «ієрархію припустимого» як на найменше зло: «На що піде зрубане дерево: на будівництво храму чи на побудову шибениці?» Ієрархія припустимого пояснить різницю миттєво, хоча загубленого дерева буде шкода в обох випадках. Саме в цьому полягає морально-духовний вимір постмодерної ситуації та постмодерного світосприйняття.

Постмодернізм переносить центр уваги з логоцентризму на «тіло-центризм». Заслуга останнього в тому, що він зафіксував важливий момент - відхід свободи і відповідальності за межі психосоматичної цілісності особистості. Мова йде не стільки про дегуманізацію, скільки про перспективи нового гуманізму. Постмодерністські рефлексії не створюють і не відтворюють гармонії. В них подвоюються, потроюються і помножуються без потреби сутності, забиваючи свідомість відтворенням уже відомих шаблонів і штампів. Але розум дано людині для усвідомлення глибини буття. Адже зло є більшим добром, тому що вказує на наявність шляху і необхідності його пошуку. Так і постмодернізм вказує на хибні думки і необхідність відповідальної роботи розуму і душі. Значення постмодернізму полягає насамперед у новій постановці проблеми свободи і відповідальності. Деконструкція як деперсоналізація стає передумовою нової філософії моральності особистості

37

Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв?язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми S є (не є) Р. Деякі речення, наприклад, «Троянда є червона», «Василь не є мільйонер» безпосередньо відповідають цій формі, інші, скажімо, «Дерево росте біля будинку» можна звести до неї («Дерево є таким, що росте біля будинку»). Зв?язка «є» означає «має буття». На цій підставі можна зробити висновок: все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття.

Крім цього прихованого, певною мірою неусвідомленого вживання слова буття, використовують його і більш свідомо, ведучи мову про світ як буття, про життя як буття («життя-буття»), про смерть як небуття. Звертаючись до когось, наголошують: «Будь людиною!» Але й при цьому значення слова «буття» не розкривається.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з?ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. on, ontos — суще і logos — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У післякантівській філософії намітились дві тенденції:

1. Відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція).

2. Спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію.

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обгрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (розсудковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М.Гайдеггера.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки матеріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.

Протилежна картина постає, коли під сущим розуміють насамперед ідеї, поняття, цінності, коли їм надається справжнє буття, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (meon у Платона). Така позиція об?єктивного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зводить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філософії Гегеля. З позиції об?єктивного ідеалізму буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.

Дещо інші концепції буття характерні для суб?єктивістських течій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб?єкта. В емпіричній традиції (Джордж Берклі, Девід Юм) статус абсолютного буття належить психологічним переживанням, а в раціоналістичній філософії Декарта абсолютним буттям наділяється свідомість.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Однак, якби І. Кант був послідовним, то він не назвав би джерело подразнень «речами», адже речі — це щось оформлене, визначене, суще, а він заперечує «оформленість» речей в собі. Насправді ж речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг розмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Гайдеггер. І свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концепцію свідомості.

Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кантом, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (причинність і т. ін.). Таке протиставлення наявне у філософії Ф. Ніцше. У Керкегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу.

Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у феноменології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття приймається свідомість, яка мислиться як «жива діяльність», позбавлена предметної форми. Ця діяльність свідомості, на думку Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості. Так, у сприйманні дається («конституюється») реальна річ, у вірі — цінності, у фантазії — казкові герої. Буття розпадається на різні сфери, відповідно до актів, у яких воно конституюється. М. Гайдеггер звинуватив всю попередню європейську філософію, починаючи з Парменіда в тому, що вона звела буття до сущого, розчинила буття в сущому. Буття, за Гайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне людині, що можна виразити в понятті й перевести в технологію. Воно як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини.

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об?єктивізму (прагнуть розглядати буття з об?єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб?єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини.

Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед дилемою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартісного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матеріальні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші — за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.

Для розуміння буття значно цікавішою є перспектива, яку запропонували феноменологи та екзистенціалісти, звівши буття до певного значення речей, сущого. «Бути» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реального буття», речі уяви — уявне буття, інтернетні «штучки» — віртуальне буття. Різним предметам надаються різні види (модуси) буття відповідно до того, як вони даються людині. Якщо, наприклад, вчений висунув здогад про буття якоїсь мікрочастки, то спочатку вона має модус «гіпотетичного буття». Для того щоб набути модусу «реального буття», вона повинна предстати за правилами, за якими даються реальні речі. А це означає, що вона має прямо чи опосередковано чуттєво зафіксуватись. Отже, людина приписує речі модус «реального буття» тільки за певних умов її даності. Це стосується, скажімо, і художнього твору. Щось набуває статусу художнього твору лише за умови, що воно дається людині за правилами, яким повинен відповідати художній твір.

На підставі феноменологічної концепції в сучасній онтології прийнято виділяти різні сфери буття. У різних мислителів вони мають різну структуру. Сам Е. Гуссерль відповідно до різних способів даності свідомості виділяє такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, цінності, світ фантастичних утворень тощо. Всі вони разом утворюють світ людини як горизонт, у якому дається будь-який предмет.

Вихідним для конституювання всіх сфер є сприймання. У сприйманні даються матеріально-просторові тіла — камінь, будинок, дерево. Предмет сприймання включається в певний горизонт, аж до горизонту всього попереднього життя людини, завдяки якому вона надає предмету сприймання значення матеріально-просторової речі. Якщо вона, наприклад, бачить, що по даху далекого будинку йде слон, то горизонт її попереднього досвіду не дозволить приписати цьому сприйманню реальність, і вона шукатиме іншої інтерпретації свого чуттєвого враження. Живі істоти, наприклад тварини, також даються у сприйманні, однак для конституювання їх буття одного зовнішнього сприймання недостатньо. Необхідно іще внутрішнє сприймання (симпатія). Іншими словами, тварині людина надає буття тварини (на відміну, скажімо, від каміння) завдяки тому, що сама вона є живою істотою і може відчувати (моделювати) їх біль і радість. Так, на думку феноменологів, конституюється буття живого.

По-іншому конституюється буття людини і соціального світу. Інша людина саме як людина дається не просто в зовнішньому сприйманні чи симпатії, як це буває за сприймання тварини. У зовнішньому сприйманні людині не даний внутрішній світ іншої людини. Можна бачити міміку, жести, позу, сприймати тембр голосу, але це не передає переживань іншої людини. Однак можна їх відтворити, опираючись на свій внутрішній світ, на власні переживання. Людина може відчути, сприйняти горе і радість іншої людини, тому що вона переживала ці відчуття і знає, яка міміка, тембр голосу тощо їх супроводить. Завдяки цьому вона приписує буття іншій людині саме як людині на основі складної сукупності актів — зовнішнього сприймання, симпатії та «вчуття», в якому вона моделює духовний світ іншої людини на основі власного духовного світу.

Звідси бере свій початок залежність сприймання інших людей від багатства внутрішнього світу. Людина з примітивним внутрішнім світом не може змоделювати складний і суперечливий світ генія, він для неї не зрозумілий. Тільки душа, яка страждала, може «змоделювати» страждання (чи інші відчуття) іншого. Мистецтво тим і привабливе, що, співпереживаючи героям драми чи трагедії, людина розбудовує власний духовний світ, який є запорукою кращого розуміння інших людей. Це дає змогу зрозуміти і таке явище, як конгеніальність (співгеніальність). Перекладач чи режисер-екранізатор художнього твору, режисер театру повинні досягти рівня автора. В іншому разі неминучими будуть примітивізація, спрощення.

Особливий шар буття утворюють переживання людини, акти свідомості (те, що у філософії традиційно називається душею). Переживання людини — це, на думку феноменологів, єдине, що дано їй безпосередньо. Сприймання, пригадування, міркування, мріяння є її актами свідомості, вона не може мати в них сумніву. Очевидність для неї її переживань є основою ідентичності її особистості. Саме завдяки цій очевидності вона знає, що це було з нею, а не з кимось іншим, що це саме вона пережила.«Я» як особа існує в переживаннях.

Предмети культури утворюють свою сферу буття. Щось є предметом культури (витвором мистецтва, технічним приладом, предметом побуту та ін.) завдяки тому, що містить певний смисл, є втіленням (опредметненням, матеріалізацією) думок людей. Статуетка з каменя відрізняється від каменя, з якого вона зроблена, тим, що люди надали їй певного смислу (вона була символом родючості чи краси). Звідси висновок, що сприймання предмета культури відрізняється від сприймання предмета природи. Предмет культури людина повинна зрозуміти, проникнути в його смисл. Відмінність сприймання і розуміння добре ілюструє ситуація, за якої людина сприймає, але не розуміє іноземної мови. Отже, щось постає для людини як предмет культури, коли вона проникає в його смисл, осягає, що цим хотіла сказати інша людина.

Ще одною сферою буття є ідеальні предмети. Сюди можна віднести поняття (формально-логічні та змістовні), Цінності, казкові образи та ін. Їх буття конституюється в різних актах свідомості. Так, цінності — добро, дружба, Бог дані через віру, у вірі. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями. Математично-логічне знання існує в міркуваннях і через міркування. Русалки і домовики існують в актах фантазії та завдяки фантазії.

При цьому, на думку Е. Гуссерля, кожна сфера буття має свої принципи побудови. «Логіка» (правила гри героїв) казкового світу, відрізняється від логіки співвідношення математичних чисел, а ця, в свою чергу, відрізняється від принципів побудови реального світу. Феноменологія, наголошуючи на тому, що різні види сущого даються в різних актах свідомості (що їм, отже, задаються різні модуси буття зі своєю «логікою»), виявилась плідним методом дослідження в естетиці, етиці, філософії культури.

Усе це дає підстави стверджувати про правомірність концепції, яка відрізняє буття від сущого (речі, ідеї та ін.). Буття, його модус задається сущому при включенні його в світ людини (смисловий горизонт). Реальному предмету вона задає один вид буття, числам — інший, казковим героям — ще інший. Завдяки такому підходу феноменологія відійшла від субстанційно-предметного трактування буття, за якого воно ототожнювалося з матеріальними речами чи ідеями, тобто із сущим.

38

39Проблема історичного прогресу є однією з центральних в усіх значних філософських навчаннях. І це не випадково, так як саме філософія покликана рефлексивно осмислити історичний процес. Але питання про історичне прогрес довгий час трактувався спрощено - як безперервне сходження по шляху до досконалості. Якщо у науково-технічній сфері прогрес безсумнівний, то вже в області економіки він не настільки очевидний (принаймні, економіка служить базою для багатьох негативних процесів), а стан моральності, розвиток культури не дозволяють навіть непомірним оптимістам говорити про величезну стрибку в порівнянні з минулим. Тому вже з середини XIX століття ставиться питання про плату людства за прогрес у продуктивних силах, про неоднозначність і суперечливість прогресу в різних сферах суспільного життя. Перед людством постало завдання навчитися поєднувати зміни у науково-технічній, соціальній і духовній сферах, щоб між ними не руйнувалася гармонія, щоб бездумне підкорення природи і насильство під історією не підвели людей до краю безодні.

Розгляд проблеми історичного прогресу слід почати з виявлення взаємозв'язку прогресу та розвитку.

Розвиток не можна вважати простим синонімом зміни або прирівнювати його до прогресу. Розвиток - процес більш складний, ніж зміна або сукупність змін. Сформулювати поняття розвитку можна на основі аналізу різних типів універсальних зв'язків, виражених у законах і категоріях діалектики. Розвиток - це особливий тип зміни.

Встановлення факту які кояться в предметі змін ще не свідчить про їх характер, тенденції. Зміни можуть носити кількісний характер. Розвиток ж передбачає народження нового, зміни якісні. Але й не всякі якісні зміни рівнозначні розвитку (просте руйнування предмета або циклічні процеси з повторенням однотипних фаз або просто оборотні зміни типу "вода - пар - вода...").

Поняття розвитку виділяє із загальної маси змін такі, які пов'язані з оновленням системи, з її внутрішнім структурним і функціональним зміною, перетворенням в щось нове, інше. Розвиток - процес тривалих, що накопичуються, необоротних, поступальних змін складних системних об'єктів у досить великі інтервали часу (наприклад, еволюція літосфери, екосистем, історичний розвиток людських спільнот, знарядь і навичок праці, НТП і т. д.).

Розвиток не можна розуміти як лінійний процес. Так, реальний соціально-історичний розвиток відбувається з постійними відхиленнями в бік, з поверненнями тому, нерідкі випадки розщеплення, дивергенції розвивається процесу (еволюція приматів або конвергенції - злиття, синтезу, об'єднання різних ліній розвитку (формування великих націй з різних племен).

Тут же важливо відзначити дотримання принципу історизму, суть якого полягає в розгляді об'єктів як цілісних систем, що виникли в певних умовах в результаті дії відповідних причин. Необхідно враховувати не тільки обумовленість цього минулим, а й розвиток самої сучасності: адже в цьому протиборствують різні тенденції , формуються альтернативні можливості майбутнього розвитку. Історизм тісно пов'язаний з концепцією детермінації явищ. Історія - не заданий спочатку процес із заздалегідь визначеним результатом. Об'єктивні закономірності історичного розвитку прокладають собі дорогу не в єдино можливій формі. Їх реалізація Змінні. І важливо враховувати різноманіття можливих форм, шляхів розвитку.

Найбільш складним типом розвитку є історія суспільства, що включає в себе, крім об'єктивних, також суб'єктивні чинники: погляди, цілі, інтереси людей. Це надзвичайно ускладнює характер детермінації суспільно-історичних процесів. У реалізації історичних перспектив, можливостей беруть участь людський вибір, ідеали, воля до дії. Теоретичне осмислення історичних процесів вимагає застосування всього комплексу знань, методів діалектики.

У процесах розвитку складно і багатьма проявляє себе суперечливий характер змін. Двома найбільш загальними протилежними за своїми характеристиками, різноспрямованими один від одного, діалектично пов'язаними тенденціями розвитку є прогрес і регрес.

Прогрес (від лат. Progress - рух вперед, успіх), тип, напрям розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого , від менш досконалого до більш досконалого. Про прогрес можна говорити стосовно до системи в цілому, до окремих її елементів, до структури та ін параметрами розвивається об'єкта. Поняття прогресу співвідносні з поняттям регресу.

Прогрес припускає таку диференціацію та інтеграцію елементів і зв'язків системи, яка підвищує ступінь її цілісності, її пристосованість до середовища, функціональну ефективність, стійкість, надійність і забезпечує високий потенціал подальшого розвитку. Якщо ж в результаті процесу розвитку зменшується набір корисних для системи функцій, розпадаються, що існували раніше структури, зменшується число підсистем, елементів і зв'язків, що забезпечують існування, стійкість і життєдіяльність даної системи, то такий процес називають регресом.

40

41

Пространство есть категория для обозначения протяженности и структурности всех материальных объектов. Время-категория для обозначения длительности существования и последовательности смены состояний всех материальных объектов. Свойства: объективность(Поскольку материя не зависит от сознания людей, постольку пространство и время также независимы от него),неразрывная связь друг с другом, связь с движением материи, бесконечность и безграничность(В применении к пространству безграничность означает, что в какую бы сторону и на какое бы расстояние ни двигаться, нигде и никогда мы не достигнем такой границы, которую можно считать пределом. Относительно времени безграничность и бесконечность проявляются в отсутствии событий, после которых уже не будет никакой длительности, не будет неисчислимого количества процессов, следующих один за другим), трехмерность пространства и одномерность времени, непрерывность пространства и времени. О том, что такое пространство и время, люди задумывались еще в глубокой древности. В наиболее отчетливой форме представления о пространстве и времени сложились в виде двух концепций, названных впоследствии субстанциональной и реляционной. Первая концепция допускала существование пространства как некоторой пустоты, не связанной с материальными предметами. При этом считалось также, что время представляет собой самостоятельную сущность, не связанную с материей и пространством. Наоборот, с точки зрения второй концепции, не мыслились пространство и время, оторванные от вещей. В науке до конца 19 и нач 20 в. господствовала первая концепция.

Эйнштейн создал теорию относительности в которой рассматривал относительность, пространство и время. С точки зрения специальной теории относительности /СТО/, два события, одновременные в одной инерциальной системе отсчета, будут неодновременными в другой системе, движущейся относительно первой. СТО, показав относительность пространства и времени, ввела новый абсолют. Таким абсолютом является четырехмерное "пространство-время", где три координаты пространственные, а четвертая временная. В целом философское значение специальной теории относительности состоит в том, что открыла неразрывную связь, органическое единство пространства и времени. Дальнейшее развитие представлений о пространстве и времени и их взаимосвязи с материей связано с возникновением общей теории относительности (ОТО). Одним из основных постулатов ОТО являются гравитационные уравнения Эйнштейна. уравнения Эйнштейна описывают одновременно и гравитационное поле, и геометрию пространства-времени. Установление зависимости гравитационного поля, а через него о пространства-времени от распределения в нем материальных масс является важнейшим фактором не только в физическом, но и в общефилософском плане. В этом смысле уравнения Эйнштейна следует рассматривать как математическое выражение диалектического принципа, утверждавшего, что пространство и время как формы существования материи должны быть неразрывно связаны с материей и ее свойствами. Создание СТО и ОТО способствовало дальнейшему развитию представлений о пространстве и времени и тем самым более глубокому пониманию характера взаимосвязи пространства, времени и движущейся материи. Однако считать, что проблема пространства и времени в физике решена полностью, было бы преждевременным. Развитие квантовой физики, космологии и т. д. ставит перед наукой все новые и новые вопросы, решение которых во многом связано с дальнейшим развитием учения о материи и ее свойствах. Развитие современной физики полностью подтвердило правильность диалектико- материалистической концепции пространства и времени.

42Онтологічна структура тої частини буття, де ми зараз перебуваємо (Земля і навколоземний космос) у філософії відбита в класифікаціях форм руху матерії. Вичерпна класифікація навряд чи буде коли-небудь можлива, тому що в сучасній науці зізнається нескінченна розмаїтість видів матерії і форм руху. Класифікація форм руху є відносним знанням, тому що в науці відкриваються всі нові і нові форми руху матерії. Для приклада зрівняємо класифікації, створені в XIX і XX століттях.

(І.) Класифікація, запропонована Ф. Енгельсом у середині XIX ст.

Відокремлюється п'ять основних форм руху матерії:

- Механічний рух - переміщення макротіл у просторі;

- Фізичний рух - рух молекул;

- Хімічний рух - взаємодія атомів;

- Біологічний рух - життя - рух білкових тіл;

- Соціальний рух - розвиток суспільства і людини

Основні принципи енгельсовської класифікації:

? принцип генетичної побудови: від простого до складного; більше складні форми виникають на основі більш простих;

? принцип зв'язку всіх форм руху: у процесі розвитку можливий перехід від нижчих до вищих форм і навпаки; вищі містять у собі нижчі в знятому виді; Ф.Енгельс писав, що фізику можна назвати механікою молекул, хімію - фізикою атомів, біологію - хімією білків.

? зв'язок кожної форми руху матерії з конкретним матеріальним носієм субстратом; (макротіло, молекула, атом, жива клітина, організм, людина);

? класифікація форм руху відповідає ієрархічній класифікації наук: механіка - фізика- хімія - біологія - соціологія.

II. В XX столітті, у зв'язку з новими відкриттями в природознавстві, енгельсовська класифікація піддалася змінам і насамперед у верхній її частині.

II. 1.

І II III IV V VI VII

кварки елементарні частки атомне ядро атом молекула жива клітка людина

Кожному матеріальному носію відповідають специфічні форми руху. У сучасних класифікаціях не виділяється окремо механічний рух, він входить як елемент в усі відомі форми.

На основі наведеної класифікації будується наступна схема наукового знання:

I-V - науки про неживу природу;

V-VI - науки про живу природу;

VII - науки про людину.

Усередині кожної з основних форм виділяються специфічні взаємодії - якісно різні форми руху матерії. Наприклад, основна форма - біологічна, специфічні - взаємодія в нуклеїнових кислотах, білку, внутрішньоклітинних органелах, клітці, організмі, виді, популяції, біоценозі.

II. 2. В однієї з сучасних класифікацій за головний критерій прийнята єдність типів взаємодії у неживій природі.

II. 3. Кедровим Б.М . запропонована нелінійна класифікація, у якій виділяється дві групи форм руху матерії:

1. Абстрактно-загальні: - квантово-механічна

- макромеханічна

- термодинамічна

- кібернетична;

2. Особисто-конкретні: - субатомна - фізика

- атомна - хімія

- молекулярна - фізика

- біологічна - біологія

- соціальна - соціологія.

У сучасній літературі висловлюється точка зору, що класифікація форм руху матерії не має філософського характеру, залишаючись на рівні загальнонаукового знання1 . Однак, більше загальної класифікації поки не існує - це одна з відкритих проблем філософії. Конкретні онтологічні схеми завжди носять відносний характер. Світ і пізнання його, що невпинно розвиваються, напевно якісь схеми відкинуть, якісь змусять змінити - на цьому стоїть діалектика, діалектичний метод пізнання - предмет наступного розділу.

Поповніть свій словник визначеннями наступних категорій:

буття, реальність, об'єктивна реальність, суб'єктивна реальність, людина, духовна культура, суспільна свідомість, індивідуальна свідомість, матерія, рух, простір, час.

43

Сознание — высшая, свойственная человеку форма обобщен­ного отражения объективных устойчивых свойств и законо­мерностей окружающего мира, формирования у человека внут­ренней модели внешнего мира, в результате чего достигается познание и преобразование окружающей действительности.

Функция сознания заключается в формировании целей дея­тельности, в предварительном мысленном построении действий и предвидении их результатов, что обеспечивает разумное регу­лирование поведения и деятельности человека. В сознание чело­века включено определенное отношение к окружающей среде, к другим людям: «Мое отношение к моей среде есть мое созна­ние» (Маркс).

Выделяют следующие свойства сознания: построение отно­шений, познание и переживание. Отсюда непосредственно следует включение мышления и эмоций в процессы сознания. Действительно, основной функцией мышления является выявление объективных отношений между явлениями внешнего мира, а основной функцией эмоции — формирование субъективного отношения человека к предметам, явлениям, людям. В структурах сознания синтезируются эти формы и виды отношений, и они определяют как организацию поведения, так и глубинные процессы самооценки и самосознания. Реально существуя в еди­ном потоке сознания, образ и мысль могут, окрашиваясь эмо­циями, становиться переживанием. «Осознание переживания — это всегда установление его объективной отнесенности к причи­нам, его вызывающим, к объектам, на которые оно направлено, к действиям, которыми оно может быть реализовано» (С. Л. Рубинштейн).

Сознание развивается у человека только в социальных кон­тактах. В филогенезе сознание человека развивалось, и стано­вится возможным лишь в условиях активного воздействия на природу, в условиях трудовой деятельности. Сознание возможно лишь в условиях существования языка, речи, возникающей одновременно с сознанием в процессе труда.

В онтогенезе сознание ребенка развивается сложным, опосредствованным путем. Психику ребенка, младенца, вообще го­воря, нельзя рассматривать как изолированную, самостоятельную психику. С самого начала существует устойчивая связь психики ребенка и психики матери. В пренатальный период и в постнатальный эту связь можно назвать психической (чувствен­ной) связью. Но ребенок является вначале только пассивным элементом этой связи, воспринимающей субстанцией, а мать, являясь носителем психики, оформленной сознанием, уже в состоянии такой связи, по-видимому, передает в психику ребен­ка не просто психофизическую, но и оформленную сознанием человеческую информацию. Второй момент — это собственно деятельность матери. Первичные органические потребности ре­бенка в тепле, психологическом комфорте и пр. организуются и удовлетворяются извне любовным отношением матери к свое­му ребенку. Мать любящим взглядом «вылавливает» и оценива­ет все ценное, с ее точки зрения, в первоначально беспорядоч­ной реактивности организма ребенка и плавно, постепенно, лю­бящим действием отсекает все отклоняющееся от социальной нормы. Здесь важно и то, что нормы развития уже всегда есть в каком-то определенном виде в человеческом обществе, в том числе и нормы материнства. Так, любовью к ребенку мать бы вытягивает ребенка из органической реактивности, бессознательности и выводит, втягивает в человеческую культуру, в человеческое сознание. Фрейд отмечал, что «мать учит любить; ребенка», она действительно вкладывает свою любовь (отноше­ние) в психику ребенка, поскольку мать (ее образ) является для чувств и восприятия ребенка действительным центром всех актов, всех благ и неприятностей.

Затем наступает следующий акт развития, который можно назвать первичным актом сознания — это идентификация ребенка с матерью, т. е. ребенок пытается поставить себя на место матери, подражать ей, уподобить себя ей. Эта идентификация ребенка с матерью является, по-видимому, первичным челове­ческим отношением. В этом смысле первичное — не предмет­ное отношение, а отношение сознания, первичная идентифика­ция с культурным символом. Мать здесь дает прежде всего куль­турный образец социального поведения, а мы, конкретные люди, только следуем этим образцам. Важны выполнение, активная деятельность ребенка но воспроизведению образцов человеческого поведения, речи, мышления, сознания, активная деятельности ребенка по отражению окружающего мира и регуляции его поведения.

Но выполнение смысла культурного символа, образца влечет за собой рационализированный им слой сознания, который кет относительно самостоятельно развиваться посредством механизма рефлексии, анализа (мыследеятельноеть). В некотором смысле, осознание противоположно рефлексии. Если осознание есть постижение целостности ситуации, дает картину целого, то рефлексия, напротив, членит это целое, например, ищет вину затруднений, осуществляет анализ ситуации в свете цели деятельности. Таким образом, осознание является условием рефлексии, но в свою очередь рефлексия является условием для более высокого, глубокого и верного осознания, понимания ситуации в целом. Наше сознание в своем развитии испытывает многие идентификации, но выполняются, реализуются отнюдь не все. Эти нереализованные потенции нашего сознания и составляют то, что мы обычно обозначаем термином «душа», которая есть большей частью несознаваемая часть нашего сознания. Хотя, если быть точным, то нужно сказать, что символ как бесконеч­ное содержание сознания в принципе нереализуемо До конца, и это является условием периодического возвращения сознания к себе. Отсюда следует третий фундаментальный акт сознания («развитие сознания») — осознавание своего невыполненного желания. Так круг развития замыкается и все возвращается к своему началу.

Выделяют два слоя сознания (В. П. Зинченко).

I. Бытийное сознание (сознание для бытия), включающее в себя:

1) биодинамические свойства движений, опыт действий;

2) чувственные образы.

II. Рефлективное сознание (сознание для сознания), вклю­чающее в себя:

1) значение; 2) смысл.

44

Незалежно від того, яких філософських позицій дотримуються дослідники свідомості, вони виділяють наступні основні характеристики свідомості.

Здатність рефлексії, тобто готовність свідомості до пізнання інших психічних явищ і самого себе. Наявність у людини такої здатності є основою для існування і розвитку психологічних наук, бо без неї цей клас феноменів був би закритий для пізнання. Без рефлексії людина не могла б мати навіть уявлення про те, що у нього є психіка.

Перша психологічна характеристика свідомості людини включає відчуття себе суб'єктом, що пізнає, здатність подумки представляти існуючу і уявну дійсність, контролювати власні психічні і поведінкові стани, управляти ними, здатність бачити і сприймати у формі образів навколишню дійсність.

Відчуття себе суб'єктом, що пізнає, означає, що людина усвідомлює себе як відокремлена від решти світу істота, готова і здатна до вивчення і пізнання цього світу, тобто до отримання більш менш достовірних знань про нього. Людина усвідомлює ці знання як феномени, відмінні від об'єктів, до яких вони відносяться, може сформулювати ці знання, виразив їх в словах, поняттях, різноманітною іншій символіці, передати іншій людині і майбутнім поколінням людей, зберігати, відтворювати, працювати зі знаннями як з особливим об'єктом. При втраті свідомості #00 така здатність втрачається.

Уявне представлення і уява дійсності - друга важлива психологічна характеристика свідомості. Вона, як і свідомість в цілому, тісним чином пов'язана з волею. Про свідоме управління представленнями і уявою говорять зазвичай тоді, коли вони породжуються і змінюються зусиллям волі людини.

Проте уява і представлення не завжди знаходяться під свідомим вольовим контролем, і в зв'язку з цим виникає питання: чи маємо ми справа зі свідомістю у тому випадку, якщо вони є "потоком свідомості" - спонтанною течією думок, образів і асоціацій. Думається, що в даному випадку правильніше було б говорити не про свідомість, а про передсвідомість - проміжний психічний стан між несвідомим і свідомістю. Іншими словами, свідомість майже завжди пов'язана з вольовим контролем з боку людини його власної психіки і поведінки.

Представлення дійсності, відсутньої в даний момент часу або зовсім не існуючою #00, виступає як одна з найважливіших психологічних характеристик свідомості. В даному випадку людина довільно, тобто свідомо, відволікається від сприйняття оточення, від сторонніх думок і зосереджує усю свою увагу на якій-небудь ідеї, образі, спогаді і тому подібне, малюючи і розвиваючи у своїй уяві те, що в даний момент він безпосередньо не бачить або взагалі не в змозі побачити.

Вольове управління психічними процесами і станами завжди зв'язувалося зі свідомістю.

Свідомість тісним чином пов'язана з промовою і без неї у вищих своїх формах не існує. На відміну від відчуттів і сприйняття, представлень і пам'яті свідоме віддзеркалення характеризується рядом специфічних властивостей. Одне з них - свідомість що представляється, або усвідомлюваного, тобто наділ його певним сенсом, пов'язаним з людською культурою.

Інша властивість свідомості полягає в тому, що у свідомості відбиваються не усі і не випадкові, а тільки основні, головні, сутнісні характеристики предметів, подій і явищ, тобто те, що характерно саме для них і відрізняє їх від інших, зовні схожих на них предметів і явищ.

Свідомість майже завжди пов'язана із вживанням для позначення усвідомлюваного слів-понять, які, за визначенням, містять в собі вказівки на загальні і відмітні властивості відбиваного у свідомості класу предметів.

Третя характеристика людської свідомості - це його здатність до комунікації, тобто передачі іншим особам того, що усвідомлює ця людина, за допомогою мови і інших знакових систем. Комунікативні можливості є у багатьох вищих тварин, але від людських вони відрізняються тим, що за допомогою мови людина передає людям не лише повідомлення про свої внутрішні стани, але і тим, що знає, бачить, розуміє, представляє, тобто об'єктивну інформацію про навколишній світ.

Ще однією особливістю людської свідомості є наявність в нім інтелектуальних схем.

Схемою називається певна розумова структура, відповідно до якої людиною сприймається, переробляється і зберігається інформація про навколишній світ і про саме собі. Схеми включають правила, поняття, логічні операції, використовувані людьми для приведення наявної у них інформації в певний порядок, включаючи відбір, класифікацію інформації, віднесення її до тієї або іншої категорії.

Обмінюючись один з одним різноманітною інформацією, люди виділяють в тому, що повідомляється головне. Так відбувається абстрагування, тобто відвернення від усього другорядного, і зосередження свідомості на найістотнішому. Відкладаючись в лексиці, семантиці в понятійній формі, це головне потім стає надбанням індивідуальної свідомості людини у міру того, як він засвоює мову і навчається користуватися їм як засобом спілкування і мислення. Узагальнене віддзеркалення дійсності і складає зміст індивідуальної свідомості. Ось чому ми говоримо про те, що без мови і мови свідомість людини немислима.

Мова і мова як би формують два різних, але взаємозв'язаних у своєму походженні і функціонуванні пласта свідомості : систему значень і систему сенсів слів.

Значення слів називають той зміст, який вкладається в них носіями мови. Значення включають всілякі відтінки у вживанні слів і краще всього виражені в тлумачних загальновживаних і спеціальних словниках. Система словесних значень складає пласт суспільної свідомості, яка в знакових системах мови існує незалежно від свідомості кожної окремо взятої людини.

Значенням слова в психології називають ту частину його значення або те специфічне значення, яке слово придбаває в мові людини, що вживає його. Зі значенням слова, окрім асоційованої з ним частини значення, пов'язана безліч почуттів, думок, асоціацій і образів, які це слово викликає у свідомості конкретної людини.

Свідомість, проте, існує не лише в словесній, але і в образній формі. У такому разі воно пов'язане з використанням другої сигнальної системи, що викликає і перетворює відповідні образи. Найбільш яскравим прикладом образної людської свідомості є мистецтво, література, музика. Вони також виступають як форми віддзеркалення дійсності, але не в абстрактній, як це властиво науці, а в образній формі.

Унікальність свідомості як психічного феномену обумовлена його властивостями. До них відносяться:

1.Різноманітність змісту свідомості. Шпрангер вводить для ілюстрації зміст свідомості дуже красиву метафору. Він порівнює свідомість з квітучим лугом, на якому зорові образи, думки, емоційні стани - усе співіснує одночасно.

2.Неоднорідність поля свідомості. У свідомості завжди виділяється центральна область, що відрізняється найбільш ясним сприйняттям. Це "фокус свідомості". За його межами знаходиться менш виразна, злита, нерозчленована область сприйняття - "периферія свідомості". І.П. Павлов порівнював свідомість з променем прожектора, що висвічує актуальне, при затененности іншого.

3.Безперервний рух змісту свідомості. В зв'язку з цим У. Джеймс виділив два види станів свідомості - стійкі і мінливі. Він порівнював свідомість з польотом птаха. Жоден минулий стан свідомості неможливо відтворити і повторити.

4.Представленность процесів свідомості двома великими класами :

- - - - довільні процеси ;

- - - - мимовільні .

45

Структура свідомості, її основні рівні

Свідомість не зводиться до психіки людини. Понят-тя свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "пси-хіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість до-слідників вказують на важливу роль пізнавальної (ког-нітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяль-ності свідомості. Логічна структура когнітивної діяль-ності людини складається із чуттєво-сенситивного, аб-страктно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які ста-новлять предметно-змістовну основу мислення. До пізна-вальних здатностей людини належить також увага і па-м'ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предмет-ний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості — складне, мало дослі-джене явище. Спроба виділити ЇЇ структури і типологі-зувати їх не вдалась. Емоції — це відображення об'єк-та у формі психічного переживання, хвилювання. Емо-ційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття.

Мотиваційно-вольова сфера свідомості складаєть-ся із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здіб-ностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме — це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпно-тичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття. Інстинкти і за-порогові почуття — це такі структурні елементи несвідо-мого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідо-мості. До несвідомого зараховуються також автоматиз-ми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідо-мості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під ав-томатизмами розуміють складні дії людини. Первинно утворюючись під контролем свідомості, в результаті дов-гого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

Завдяки включенню несвідомого до психічної діяль-ності, на думку вчених, навантаження на свідомість змен-шується, а це в свою чергу розширює поле творчих мож-ливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідо-мого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Одним із перших в історії науки розв'язати пробле-му співвідношення свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог і психіатр З.Фрейд (1856 — 1939). Він дійшов висновку про суттєво важливу, а ча-сом і вирішальну роль несвідомого (особливо щодо пси-хічних захворювань). Концепція Фрейда лежить у руслі тієї філософської традиції, яка робить акцент на несвідо-мому (А.Шопенгауер, Е.Гартман, А.Бергсон та ін.). Разом з тим багато філософських течій на противагу Фрейду, дійшли висновку, що у поведінці людини, її прак-тичній і пізнавальній діяльності провідну роль відіграє все ж таки свідомість. Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами психіки людини, вони взаємодіють між собою, активно впливаючи одне на од-ного. Несвідоме містить у собі багаті можливості, які стимулюють раціональні аспекти людської життєдіяль-ності та творчих дій суб'єкта.

Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцін-ку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мо-тивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати.Пролистати роботу: 1 2

У цьому разі об'єктом пізнан-ня суб'єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина — самооцінююча істота, яка без цієї характер-ної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.

Самосвідомість тісно пов'язана з рефлексією. Реф-лексія — це принцип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяль-ності. Термін "рефлексія" в широкому розумінні озна-чає спрямовувати свідомість на самого себе, розміркову-вати над своїм психічним станом.

Отже, підкреслимо, що елементи і рівні структури суб'єктивної реальності формуються під впливом соці-ального способу життя людини. На завершення треба сказати також, що ми багато чого ще не знаємо про ме-ханізми, функції, структуру і властивості свідомості. Не-з'ясованими залишаються й питання взаємозв'язку свідо-мості з діяльністю індивіда, буттям тощо.

Отже, ми дійшли висновку, що спосіб буття людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка буквально "пронизує" людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації й відтворення.

46

«Філософія життя» формується в середині Х1Х століття і об’єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх анти раціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів як А.Шопенгауер(1788 -1860), Е.Гартман (1826 – 1906), Фр. Ніцше (1844 – 1900), В.Ділтей (1833 -1911) і інші. Якщо доцього істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах, підсвідомому, над свідомому( різноманітних проявах людської душі). На зміну «філософії розуму» прийшла філософія життя»Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуїції, містичним проявам.

Засновує «філософію життя» Артур Шопенгауер, котрий вважає , що розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну , суто технічну роль. Основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту.

Життєвій світ людини є нерозумним , хаотичнимі єдине , що якось упорядковує – це «світова воля», а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості відомого німецького філософа, німецького поета, представника ірраціоналізму Фрідріха Ніцше.

Філософські погляди Ф.Ніцше , розкриті в працях «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Воля до влади» . В філософській творчості Ф.Ніцше – прямий ідейний нащадок західної філософської класичної традиції – античної філософії, філософії Нового часу. З другого боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної тенденції європеської культури. Злиття цих двох тенденцій обумовило багатоплановість і суперечливість як самої творчості Ніцше, так і його наступного впливу.

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно – політичну ієрархію. «Надлюдина « - це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає «досконаломудрий» - людина, яка осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці. Бути «надлюдино» - не означає стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як «повелитель людського стада».

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини – це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема, людського є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою є та людина, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення. «Воля до влади» означає самоствердження,само переборювання, владу над собою, а не над іншими. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади,вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує : «Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомогти в цьому, тому що нема нічого гіршого ніж співчуття».

У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей. Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабшого, низького , потворного, тому , що це релігія співчуття ( а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення, самостійність дій людини. На думку Ніцше,»християнське розуміння бога – він бог хворих, бог – паук, бог – дух – один із найзіпсованіших, до яких доживали на землі». Ніцше відкидає християнську рівність душ перед богом, називаючи її кривдою.

Проблеми несвідомого розкриті відомим австрійським психологом, психіатром Зігмундом Фрейдом (1856 -1939).

В загальнофілософському плані Фрейд і його послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне, що існує незалежно від суспільства, тлумачить індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів.

Основні праці З.Фрейда «Вступ в психоаналіз», «Психологія несвідомого», «Майбутнє однієї ілюзії».

Книга «Вступ до психоаналізу» З.Фрейда – теоретичний виклад принципів і методів психоаналізу. У викладеній концепції З.Фрейд постулює існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості. За Фрейдом, людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили.

У згаданій праці З.Фрейд дає нове трактування структури людської особи. Його модель особи передбачала багатоплановість мотиваційних структур людської поведінки, подолання у цих структур біологічного, індивідуально – особистого (Его) та соціального (суперего) рівнів організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне – до сексуальної спрямованості людини, а індивідуально – особисте має безперервно узгоджувати вимоги, які ставить реальність , несвідоме до Супер – его.

З.Фрейд зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто науковими, З.Фрейд піддає критиці релігійне світосприйняття.

Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської культури - мораль, мистецтво,фольклор – теж є виявом несвідомого в людини,які сублімуються і набувають раціональних форм.

Найбільш відомими послідовниками З.Фрейда були К.Юнг і Е.Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.

Е.Фромм (1900 – 1980рр.) – американський філософ, психолог, соціолог,представник неофрейдизму.

Праці Е.Фромма «Втеча від свободи», «Духовна суть людини», «Психоаналіз і релігія» посідають значне місце у філософській антропології.

Праця Е.Фромма «Духовна сутність людини» дає розгорнуте тлумачення людської природи з огляду на соціальну психологію. Крім того, у праці аналізується тоталітаризм як політична практика і система мислення. Е.Фромм дивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту, незбагненне і загадкове.

На думку Е.Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродньої істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: з одного боку, людина належить до світу тварин, але з іншого – вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку, Е.Фромм стверджує, що суть людини – в її унікальності, одночасній належності до природи і культури.

Розробляючи концепцію особистості, Е.Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. Захищаючи гуманістичні принципи,Е.Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає, що християнство підхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня «заповіді», які викликають непорозуміння.

Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст,Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об’єднати людей через загальнолюдські цінності.

47Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей, тобто знання не народжуються в свідомості людей самі собою. Пізнання може зростати лише на родючому ґрунті реальної справи. Реальні справи людей формують практику.

Практика — це суспільно-історична діяльність людей, спрямована на змінення природи, суспільства та самих себе з метою задоволення своїх потреб.

Практика включає всю розмаїту діяльність людей. У складному процесі пізнання практика відіграє надзвичайно важливу роль: по-перше, вона є основою пізнання; по-друге — рушійною силою його; по-третє — кінцевою метою пізнання; по-четверте — критерієм істини.

Практика була і є основою виникнення і розвитку всіх наук. Саме потреби практики не лише в минулому зумовлювали виникнення тих чи інших галузей пізнання. Вони постійно стимулюють і сучасний його розвиток. Всі сторони пізнавальної діяльності, усі її необхідні моменти прямо чи опосередковано в основі своїй мають практичне походження. В процесі освоєння суспільної практики формується суб'єкт пізнання. Всі його пізнавальні здібності й здатності в остаточному підсумку мають практичне походження. Роль практики як основи пізнання полягає також у тому, що завдяки їй суб'єкт нібито "втручається" в природний процес і, перетворюючи його, відкриває нові процеси і явища, які стають об'єктами пізнання.

Людина, змінюючи предмети в процесі практики, має можливість розглядати їх з усіх сторін, граней, зв'язків, які закриті для пасивного споглядання. Від рівня розвитку практики залежить, наскільки глибоко людина може осягнути сутність дійсності. В процесі практики створюються та удосконалюються також засоби пізнання: прилади, експериментальні установки тощо.

Практика є також рушійною силою пізнання, тому що саме вона постійно ставить перед пізнанням певні проблеми і завдання, вимагаючи їх вирішення. Саме потреби практики визначають напрямок наукових досліджень, характер розвитку пізнання, його спрямованість і темпи. Людина в процесі практики змінює умови своєї життєдіяльності, а вони, в свою чергу, ставлять нові питання, які можуть і мають бути вирішені в процесі пізнання.

Практика є також і метою пізнання. Пізнання здійснюється не заради самого пізнання, а насамперед є необхідною умовою практичної перебудови світу. Саме цим визначається основне призначення і гуманістична функція пізнання.

Пізнання явищ природи і суспільства можливе лише в процесі самої практики, практичного впливу людини на оточуючу його природу і суспільне життя. Річ до тих пір буде залишатися таємницею для людини, "річчю у собі", доки її не торкнеться практика, праця. Лише в процесі практичного перетворення природи людина може з "речі у собі" зірвати печатку невідомості, перетворити її в "річ для нас", у річ, що пізнана. Знання, яким керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповним, обмеженим певним рівнем, досягнутим наукою в певний час, "насьогодні". Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання і постійно піддавати сумніву їх істинність. В іншому разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх набутих знань як цілком повних, досконалих, всебічних.

Отже, на кожному конкретному історичному етапі розвитку людське знання, будучи обмеженим та неповним, самою практикою організовується в завершену і всеосяжну систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, вирішення яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства.

Щодо практики як критерію істини в історії філософії робились різноманітні спроби знайти правильне мірило пізнання. Одні вважали критерієм істини зрозумілість, чіткість думки (Декарт); інші — чуттєвість, безпосередність сприйняття того чи іншого положення речей (Фейербах); треті — загальнозначимість (махіст Богданов); четверті — корисність (прагматисти Дьюї, Джеймс) тощо. Але всі ці критерії не можуть вивести нас за межі нашої суб'єктивної думки, а тому не здатні відрізнити істину від омани.

Основним критерієм істини є практика. Але її розуміння не збігається в різних філософських напрямках. Так, для неопозитивізму практика — це чуттєвий досвід, для екзистенціалізму — чуттєві пізнання, відірвані від об'єктивної реальності. Матеріалізм розуміє практику, як вже зазначалося, насамперед як ціленаправлену, чуттєво-предметну діяльність суспільства, спрямовану на перетворення об'єктивної дійсності. її змістом є праця.

Саме така практика є критерієм істинності наших знань. Лише на практиці людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає змогу її встановити. Якщо висновки, отримані на основі наших знань, підтверджуються практикою, а діяльність виявляється успішною, то ці знання істинні. Наприклад, треба перевірити істинність твердження, що теплота може перетворюватися в механічний рух. Щоб це зробити, людина будує парову машину, яка працює на принципі перетворення теплової енергії в механічну. Робота машини покаже, що таке твердження істинне, відповідає дійсному стану речей.

Слід підкреслити, що практика як критерій істини має діалектичний характер: вона і абсолютна, і відносна. Абсолютність її полягає в тому, що вона остаточно перевіряє істинність теорії. Відносність полягає в тому, що практика доводить правильність теорії тільки за певних умов, з певним ступенем точності, тобто правильність цієї теорії як відносної істини.

Практика як критерій істини функціонує в єдності з теорією, з уже накопиченими і перевіреними практикою науковими знаннями. Іншими словами, щоб стати критерієм істини, практика має освоїти усі наявні наукові досягнення у тій галузі, для якої вона призначена. Єдність теорії і практики є необхідною умовою не лише плідного наукового дослідження, а й дійсного доведення істинності його результатів. Практика разом із науковою теорією доводить як об'єктивність наукових істин, так і їх відносність. Проте, як уже зазначалось, відносність істини не виключає її об'єктивності й абсолютності.

Процес пізнання, обумовлюючись практикою і підкоряючись в кінцевому результаті її законам і цілям, характеризується також і відносною самостійністю. Це пояснюється:

— наявністю внутрішніх законів та внутрішньої логіки розвитку пізнання;

— існуванням спадкоємності на різних етапах розвитку пізнання;

— наявністю ланок між практикою та пізнанням, що опосередковують їх взаємозв'язок. Останній має складний діалектичний характер. Практика стимулює розвиток пізнання, але і пізнання не просто йде за практикою, воно вирішує також ті проблеми, що породжуються попереднім розвитком наукової думки. Людське пізнання оперує всією сукупністю знань, успадкованих від попередніх поколінь. Тому розвиток науки, вирішуючи конкретні наукові проблеми, може випереджати практику і спрямовувати її розвиток.

Пізнання, в свою чергу, виконує ряд функцій відносно практики:

— інформативно-відображальна, що передбачає розробку, виробництво понять, гіпотез, теорій, методів, які забезпечують цілеспрямований характер практики і виступають засобами її успішної реалізації;

— проектно-конструктивна, що означає розробку ідеальних планів, таких нових типів людської діяльності, які не можуть виникнути без науки, поза нею;

— регулятивна, яка полягає у науковому управлінні практикою.

Проблема методу пізнання

У пізнанні реальної дійсності істинним має бути не лише кінцевий результат, тобто сукупність знань, а й шлях, який веде до нього, тобто метод.

Проблема методу завжди була в центрі філософської та наукової думки. її прагнули вирішити майже всі філософські напрямки та школи. Особливої актуальності вона набуває, починаючи з Нового часу, коли спостерігається бурхливий розвиток суспільного виробництва на основі використання досягнень науки та техніки. На сьогодні методологічні проблеми цікавлять такі основні течії філософії, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, герменевтика, структуралізм, позитивізм та інші.

Метод — це сукупність певних правил, прийомів, способів, норм наукового пізнання і практичної діяльності. Можна сказати, що це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату в певній сфері діяльності. Зокрема, в сфері наукового пізнання — це така послідовність операцій, яка дає змогу знайти загальне, закон, необхідність в певній сфері, що вивчається.

Будь-який метод формується на основі певної теорії, яка виступає як необхідна передумова методу. Ефективність, успішність кожного методу залежить від того, наскільки теорія істинна, змістовна, глибока, фундаментальна. Адже всі ці характеристики проявляються в способах, прийомах, принципах, нормах, які становлять метод наукового пізнання. У свою чергу, успішний розвиток, поглиблення теорії залежать від правильного регулятива в процесі пізнання, яким є метод пізнання. За масштабами застосування можна виділити такі види методів:

— філософські або гранично загальні методи, які застосовуються як у науковому, так і в інших видах пізнання;

— загальнонаукові методи, до яких належать, наприклад, спостереження, експеримент, моделювання, аксіоматичний метод тощо;

— частково наукові методи, які застосовуються в окремих науках або в групі наук. Метод мічених атомів — у фізиці, метод опитування та анкетування — у соціології, закон збереження і перетворення енергії — в фізиці і хімії, але застосування його в соціальних науках уже втрачає смисл;

— методики, які застосовуються для вирішення специфічних задач в конкретній галузі певної науки, їх застосування залежить від тієї чи іншої ситуації, того чи іншого експерименту.

Методи всіх рівнів наукового пізнання повинні характеризуватися такими властивостями: чіткість або загальнозрозумілість; детермінованість, тобто відсутність необґрунтованості в застосуванні того чи іншого принципу; підпорядкованість певній меті; результативність, тобто забезпечення досягнення наміченої мети; надійність; здатність давати результат з найменшими витратами засобів і часу та інше.

48

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відоораження, з живого споглядання .

Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Більш складною формою відображення є сприймання.

Сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях.

Судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

Важлива роль у функціонуванні і розвитку раціонального пізнання, мислення, свідомості взагалі належить категоріям.

Категорії – це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Категорії відображають також універсальні схеми, суспільновироблені форми діяльності, а опосередковано, через практику відтворюють загальні властивості предметів і явищ, необхідні і всезагальні зв'язки та форми буття.

Адекватне знання про дійсність чуттєве відображення може дати лише в єдності з раціональним пізнанням, яке в своїх формах і засобах (насамперед в категоріях) відображає суттєві властивості, причинні та закономірні зв'язки дійсності. Саме раціональне в пізнанні дає змогу осягнути дійсність в її незалежності від суб'єкта.

Раціональне і чуттєве (чуттєво-сенситивне) – це діалектичне взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Кожний момент чуттєвого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предметами та явищами дійсності. І в мисленні людина не може абсолютно відокремитись від наочності, оскільки без цього неможлива проекція наших знань на дійсність та результативне здійснення предметно-гірактичної діяльності.

Отже, пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так і в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні та осмисленні його сутності, сфери застосування і значимості, а також у практичному використанні. В процесі пізнання об'єктивні зв'язки та процеси відображаються в специфічно людських пізнавальних формах: поняттях, судженнях, ідеях, концепціях, теоріях і т.д. Іншими словами, справи природи людина перекладає на свою власну мову.

Інтуїція – це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність – як результат.

Інтуїція – це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання висновок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації. Однак вивчення творчості видатних вчених доводить, що інтуїція – це не раптове проникнення в сутність явищ шляхом миттєвого "осяяння", як вважають представники ірраціоналізму, не повна несподіваність, а явище закономірне, залежне від повноти логічного аналізу проблеми.

Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

Розуміння – це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння – це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так і тих, що функціонують, не усвідомлюючись суб'єктом, в тому числі й інтуїції.

Розуміння – це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.

Пояснення – це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке грунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів.

Знання, пояснення та розуміння – це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику.