9

. Аристотель, как систематизатор античной философии.

Аристотель (384-322 до н.э.) – древнегреческий философ и ученый, первый систематизатор античной литературной теории. Происходил из Стагиры, был сыном придворного врача македонского царя Аминты II, в течение 20 лет был слушателем платоновской Академии, после смерти Платона возглавил собственную школу на Лесбосе (347-343). В течение 9 лет (343-334) Аристотель был воспитателем Александра Македонского, потом вернулся в Афины и открыл там свою школу (Ликей) близ храма Аполлона Ликейского. После смерти Александра Аристотель покинул Афины и умер в Халкиде, на о. Евбее. Из сочинений Аристотеля до нас дошли главным образом те, которые предназначались для узкого кружка учеников и относятся, по всей вероятности, ко времени чтения лекций в Ликее. Аристотель отказывается от платоновской теории идей, от отделения общих свойств вещи от самой вещи, и единственным способом познания сути вещи признает выявление этой сущности в конкретных вещах. Он обобщает огромный фактический материал, касающийся разных сторон как природной, так и общественной жизни, систематизирует его и кладет в основу теоретических построений. Рассматривая государственное устройство в “Политике”, этику в “Никомаховой этике” или словесное искусство в “Поэтике” и “Риторике”, он всюду исходит из реального положения вещей, из общепризнанных фактов и стремится указать те средства, которые способствуют наилучшему осуществлению потенциально заложенных в этом явлении возможностей, т.е. его цели. Аристотель по-новому классифицировал саму область научного знания, разделив его на теоретическое (математика, физика, метафизика) и практическое (те науки, которые имеют дело с человеческой деятельностью и оперируют не универсальными истинами, а общими правилами: политика, этика, поэтика и риторика). Трактаты “Поэтика” и “Риторика” содержат определение предмета, его классификацию и руководство к деятельности поэта и оратора. Аристотель воспринимает у Платона учение о подражании как об отличительном признаке искусства, но объект подражания видит в самих вещах, а не вне их. Подражание становится источником всякой творческой деятельности и родовым признаком искусств, в число которых вместе включаются поэзия, музыка, скульптура и живопись. Аристотель утверждает, что именно подражание дает знание родовой сущности вещей, поскольку воспроизводит жизнь не в единичных, случайных фактах, а в очищенной от всего случайного необходимой связи явлений. Это свойство искусства показывать не отдельные факты, а человеческие возможности, не то, что произошло один раз, а то, что должно случаться в силу психологического правдоподобия, сближало искусство с философией и делало в глазах Аристотеля поэзию более философичной, чем историю. Мерило ценности искусства вводится в само искусство, его цель – очистительное наслаждение, т. е. катарсис. Лечение страстей путем возбуждения их до известной меры Аристотель рассматривает как естественный психологический процесс и делает его видовым признаком поэзии. В основу характеристики разных видов искусств Аристотель кладет способ подражания и, рассматривая поэзию, ставит драму выше эпоса, т. к. в ней подражание выступает в наиболее чистом виде, а трагедию выше комедии, т. к. ее объекты более достойны подражания. Разбору трагедии посвящена большая часть тех разделов, которые входят в сохранившийся текст “Поэтики”. Поэтическая и риторическая теория Аристотеля была переработана перипатетиками и в таком виде легла в основу всей античной философии; в дальнейшем “Поэтика” оказала большое влияние на эстетическую теорию и драматургическую практику Возрождения и классицизма.

10

. Основные черты средневековой философииПод эпохой средних веков принято понимать довольно длительный исторический период, в рамки которого входит зарождение и становление европейской средневековой цивилизации и продолжительный процесс ее трансформации - перехода к Новому времени. Эпоху Средневековья начинают обычно с условной даты - с падения Западной Римской империи в 476 гОднако, по мнению современных медиевистов, более справедливо проводить границу где-то в к.VI - нач.VII столетия, после вторжения в Италию лангобардов. Окончанием периода средних веков в отечественной историографии традиционно принято считать Английскую буржуазную революцию середины XVII в., хотя последние века перед ней имеют особые, далеко не средневековые черты1. Поэтому современные исследователи склонны выделять период сер. XVI - нач. XVII вв. как самостоятельную эпоху раннего Нового времени и ограничивать его кануном историю собственно средних веков. Таким образом, Средневековье - это период VII-XV вв., хотя и эта периодизация во многом условна. Роль церкви в жизни западноевропейского средневекового общества, которое многие историки называют христианским обществом или христианским миром, была всеобъемлющей: религия и церковь заполняли всю жизнь человека феодальной эпохи от рождения до смерти. Церковь претендовала на то, чтобы управлять обществом, и выполняла множество функций, которые позднее стали принадлежать государству.

11

Патристика — совокупность теологических, философских, политико-социологических доктрин христианских мыслителей II-VIII в. (отцов Церкви). Наиболее значительными представителями патристики являются Григорий Богослов, Василий Кессарийский, Григорий Нисский и Августин Блаженный.Августин Блаженный (354 — 430 гг.).Основные произведения Августина Блаженного — «Исповедь», «О Граде Божьем».Он создал религиозно-философскую систему, в которой главное внимание сосредоточено на отношении Бога и мира, вера и разума, истины и знания, добра и зла, свободы воля и исторического прогресса. Находился под влиянием идей Платона.Августин Блаженный категорически отрицает наличие материала для сотворения мира, т.к. это ограничивает всемогущество Бога.Проблема времени рассматривается через творение. Бог пребывает вне времени (в вечности, в постоянном настоящем). Деление времени на прошлое, настоящее и будущее — свойственно человеку (т.е. это человеческое понятие). Августин Блаженный обратил внимание на субъективное время.Соотношение добра и зла Августин Блаженный рассматривал как градацию добра (зло не существует само по себе, зло — это отсутствие добра, также как тишина — это отсутствие звука). Абсолютность добра и относительность зла снимает с Бога ответственность за зло, которое существует в мире. Теодицея — оправдание Бога. Теодицея Августина Блаженного — это христианский оптимизм. В своей моральной доктрине Августин Блаженный исходил из признания зла, которым наполнен мир. В наличии зла повинен человек, т.к. он не смог распорядиться свободной волей, дарованной ему Богом. Высшая цель человека — жизнь по Богу.Учение Августина Блаженного о душе. Августин Блаженный определяет человеческую душу как созданную Богом, разумную и бесконечную. Главные свойства души — мысль, память и воля. Она хранит в себе все предшествующие события и управляет телом. Главные действия души определяются не разумом, а волей. Поэтому поиск истины возможен только при наличии твердой воли, основанной на вере — «верь, чтобы понимать».Социально — исторические взгляды Августина Блаженного. Имущественное неравенство людей — это необходимое явление, которое явилось следствием первородного греха. Бедность одних и богатство других — проявление божественной воли, а не личных качеств человека. Но в силу того, что род человека произошел от одного прародителя — перед Богом все равны. Историческое развитие по Августину — движение от «Града человеческого» к «Граду Божьему». Данными понятиями символически названы 2 сообщества людей, которые живут по разным моральным принципам. «Град земной» — это себялюбие, презрение к Богу, желание жить во плоти. «Град Божий» живет «по духу», т.е. следуя Божественным заповедям. В целом исторический процесс выражает волю Бога как заранее предусмотренного плана (провиденциализм). Человеческая история завершается вторым пришествием Христа и Страшным судом (отделение праведников от грешников). Взгляды Августина Блаженного на историю носит эсхатологический характер (эсхатология — наука о Конце света).

12

Основні напрями Середньовічної філософії: номіналізм і реалізм

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність буття існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів Ансельм Кентерберійський 1033-1109 рр. та ін.  пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.Номіналізм. Термін "номіналізм" походить від латинського слова "nomen", що означає "ім'я". В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття т.зв. універсалії – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам.Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін XІ -XІІ ст., обґрунтовували думку про те, що загальні поняття – це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне – тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності "святої трійці".Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав "лики" іпостасі трійці. Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити "офіційним приводом", який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обгрунтовували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального загальних понять, універсалій. Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.Фома Аквінський 11252б-1274 рр, – один із найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. 3 точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівні буття.Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав "рослинною душею" – це рослини.Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить в матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Фоми Аквінського ім'я "самосущого". На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом з загибеллю тіла. Велику увагу приділяв Фома Аквінський розуму.Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна розрізняти добро та зло. Практичний розум – це воля, що спрямована не на пізнання, а ла діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою у всій розумній природі. За Ф.Аквінським розум вищий від волі, але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення напр., вчення про духовний світ людини.

13

Важнейшая отличительная черта философии Нового времени по сравнению со схоластикой - это новаторство. Следует особо подчеркнуть, что первые философы Нового времени были учениками неосхоластов. Однако они со всей силой своего ума, и души стремились пересмотреть, проверить на истинность и прочность унаследованные знания. Критика "идолов" у Ф. Бэкона и метод сомнения Р. Декарта в этом смысле не просто интеллектуальные изобретения, а особенности эпох: пересматривалось старое знание, для нового звания отыскивались прочные рациональные основания. Поиск рационально обосновываемых и доказуемых истин философии, сравнимых с истинами науки, - другая черта философии Нового времени.Один из самых известных философов нового времени - рационалист Рене Декарт. Методология Декарта заключается в том, что науки и философии должны быть объединены в единую систему. Их единство мыслитель уподобляет мощному древу, корни которого - метафизика, ствол - физика а ветви - механика, медицина, этика. Метафизика (или первая философия) есть фундамент систематического познания; этикой оно увенчивается. Таков общий архитектонический проект здания науки и философии, предложенный Декартом. Истоки и задачи методического сомнения, обоснованного Декартом, состоят в следующем. Все знания, в том числе и те, относительно истинности которых имеется давнее и прочное согласие (что в особенности относится к математическим истинам) подлежат проверке сомнением. Причём теологические суждения о Боге и религии не составляют исключения. Согласно Декарту, надо - по крайней мере, временно - оставить в стороне суждения о тех предметах и целокупностях, в существовании которых хотя бы кто-то на земле может сомневаться, прибегая к тем или иным рациональным доводам и основаниям. Смысл методического сомнения Декарта: Сомнение не должно быть самоцельным и беспредельным. Его результатом должна стать ясная и очевидная первоистина, особое высказывание: в нём пойдет речь о чём-то таком, в существовании чего уже никак нельзя усомниться. Сомнение, разъясняет Декарт, надо сделать решительным, последовательным и универсальным. Его цель - отнюдь не частные, второстепенные по значению знания. В итоге сомнения и - парадоксальным образом, несмотря на сомнение, - должны выстроиться, причём в строго обоснованной последовательности, несомненные, общезначимые принципы знаний о природе и человеке. Метафизическая система Декарта представляет собой учение о мире, как единстве двух субстанции: протяжённой и мыслящей, что является основой дуализма. К вопросу о существовании материального мира Декарт переходит, углубляя идеи, полученные из внешней реальности. Что существование материального мира возможно, следует из факта, что он является объектом геометрических доказательств, основанных на идее протяжённости (extensa), тем более, что сознание не вторит а хранит его. К тому же в нас проявляется способность, не сводимая к разуму, - способность воображения и чувства.Против декартовой концепции врожденности ясных мыслей выступил англичанин Джон Локк. Он, как и Декарт, придерживался концепции разумного человека. По Локку, нужно четко и ясно показать, каким образом человек приходит к своим идеям. Декарт же не объясняет этого, а просто утверждает, что нам присущи очевидные в своей истинности идеи.Локк рассуждает так: самое первое, что получает человек - это ощущения. Благодаря ощущениям у человека появляются простые идеи внешнего опыта, фиксируемые в суждениях типа: данный предмет такого-то цвета, такой-то длины. Но есть еще сложные идеи, а именно: идеи объектов; идеи отношений; идеи-понятия (общие понятия).Примером идеи объекта является, например, идея данного, конкретного человека. Такая идея получается в результате простого сложения первоначальных идей, непосредственно вызываемых ощущениями.Примером идеи отношений является идея материнства, получаемая в результате сравнения, сопоставления идеи родителя и ребенка.

Примером общего понятия является понятие "человек". Чтобы получить понятие "человек", надо собрать все идеи об отдельных людях, неодинаковые простые идеи отбросить (это и означает, что мы от них абстрагируемся), тогда оставшиеся идеи и составят понятие "человек". В определении понятия "человек" указываются лишь идеи, присущие каждому человеку.

Локк - сенсуалист, т.е. он считает, что всякое знание можно за счет описанных выше операций вычленить из ощущений, чувств. Образно говоря, до обращения к ощущениям ум человека есть чистая доска, никаких отпечатков, никаких следов.

Спор об идеях тянется через всю историю развития философии, нам еще предстоит не раз к нему вернуться. Если сенсуалисты (Бэкон, Гоббс, Локк) выводят знание из чувств, то рационалисты (Декарт, Спиноза, Лейбниц) подчеркивают приоритеты мышления.

Если Декарт является представителем рационализма в новой философии и выдвигает в качестве наиболее достоверного познание с помощью разума, то английский философ Фрэнсис Бэкон - родоначальник другого направления, а именно эмпиризма, требующего исходить из опыта. Чтобы получить истинное знание о природе, необходимо, по мнению Бэкона, в корне изменить научные методы исследования. В средние века, да и в античности, наука, говорит Бэкон, пользовалась главным образом дедуктивным методомс помощью которого мысль движется от общих очевидных положений (аксиом) к частным выводам. Такой метод, по Бэкону, не является результативным, он мало подходит для познания природы. Всякое познание и всякое изобретение должно опираться на опыт, т.е. должно двигаться от изучения единичных фактов к общим положениям. А такой метод носит название индуктивного.

Достигнуть такого истинного, объективного знания человеку, по мнению философов XVII в., не легко; человек подвержен заблуждениям, источником которых являются особенности самого познающего субъекта. Если не найти средств для устранения этих субъективных помех, которые Ф. Бэкон называл "идолами", или "призраками", и освобождение от которых составляет предмет критической работы философа и ученого. "Идолы" - это различного рода предрассудки, или предрасположения, которыми обременено сознание человека. Телеологическое рассмотрение природы было в XVII в. главным препятствием на пути нового естествознания, а потому и оказывалось предметом наиболее острой критики со стороны ведущих мыслителей этой эпохи. Наука должна открывать механическую причинность природы, а потому ставить природе не вопрос "для чего?", а вопрос "почему?".

Бенедикт Спиноза - знаменитый философ из Голландии родился в семье еврейского купца. За свои смелые взгляды был отлучён от синагоги. Спасаясь от преследований фанатиков, жил в деревне, зарабатывал на жизнь шлифованием линз. Создал собственную мощную систему, придерживался монистических взглядов. Основные произведения: "Богословско-политический трактат", "Этика". Умер в городе Рейнсбурге (Голландия).

Метафизику Спинозы можно определить как - целостное учение, долженствующее философски представить единство мира и разработана она была в его трактате "Этика". "Этика" включает в себя широко понимаемую философскую метафизику, повествующую о природе, субстанции, Боге, о человеке - его теле и душе, чувствах и разуме, а также и о собственно этико-нравственных проблемах. Но к этике в узком смысле она не сводится. Для понимания этой работы Спинозы, как, впрочем, и ряда других его произведений, следует учесть, как именно развертывается в них философствование. Философское учение, рассматривающее многообразие явлений мира с точки зрения единой основы (субстанции) всего существующего - монизм утверждает, что основой всего сущего является одно начало - субстанция. Иными словами, дуализму Декарта или всякому иному возможному дуализму Спиноза решительно противопоставляет тезис об одной-единственной, притом абсолютной божественной субстанции - природе, что и является основанием монизма.

Учение о человеке, как считает Спиноза, должно помочь людям открыть такую "человеческую природу", которая свойственна всем людям. К выполнению благородной цели, "а именно к тому, чтобы мы пришли к высшему человеческому совершенству", Спиноза и стремится направить все науки, начиная от механики, медицины и кончая моральной философией и учением о воспитании детей. Для этого необходимы не только науки. Следует, согласно Спинозе "образовать такое общество, какое желательно, чтобы как можно более многие, как можно легче и вернее пришли к этому". Итак, у Спинозы философия благодаря учению о человеке концентрируется вокруг блага человека, его нравственного обновления и тесно связывается с изменением общества на гуманистических началах.

По мнению Спинозы существует три рода познания: первый род познания - чувственный. Второй род познания - это познание рациональное. "Основы разума (ratio) составляют понятия".

Оно и есть дело ratio (разума) и intellectus (интеллекта, разума в высшем значении слова). Образцами такого познания, т.е. оперирования истинными, адекватными понятиями, Спиноза по примеру Декарта считает математику и логику.

 И все же интуиция, третий род познания, ставится ещё выше чисто рационального познания.

Философы Нового времени подвергали критике мифологические представления, называя их "мнением" в противоположность "знанию", так и теперь идет критика средневекового, - а нередко и возрожденческого сознания, а потому так остро вновь стоит проблема предрассудков и заблуждений.

Критическая функция философии снова выходит на первый план.

14

В XVII в. философская мысль достигла такой зрелости, что ее наиболее выдающиеся представители осознали факт ее исконной и углубляющейся со временем поляризации на материалистическое и идеалистическое («спиритуалистическое») направления. При всем обилии попыток совместить материалистические положения с идеалистическими – возникло такое осознание непримиримого противоречия между ними, что появились, с одной стороны, последовательно идеалистическое, а другой – последовательно материалистическое миропонимания.

Предпосылки для формирования философии нового времени связаны с переносом интереса мыслителей с проблем схоластики и теологии на проблемы натурфилософии. В 17 веке интерес философов был направлен на вопросы познания – Ф.Бэкон развивал учение об индукции, Р.Декарт – понятие метода в философии.

На первом месте проблемы гносеологии. Два основных направления: эмпиризм - направление в теории познания, которое признает чувственный опыт как единственный источник знаний; и рационализм, который выдвигает на первый план логическое основание науки, признает разум источником познания и критерием его истинности.

Культ разума вообще характерен для эпохи 17 – 18 вв. – истинно только то, что укладывается в определенную логическую цепочку. Обосновывая безусловную достоверность научных принципов математики и естествознания, представители рационализма пытались решить вопрос: как знание, полученное в процессе познавательной деятельности, приобретает объективный, всеобщий и необходимый характер. Они (Декарт, Спиноза, Лейбниц) утверждали, что научное знание, обладающее этими логическими свойствами, достижимо посредством разума, который выступает как его источником, так и собственно критерием истинности. Так, например, к основному тезису сенсуалистов "нет ничего в разуме, чего прежде не было в чувствах" рационалист Лейбниц добавляет: "Кроме самого разума".

Принижение роли чувств и ощущений восприятия, в форме которого реализуется связь с миром, влечет за собой отрыв от реального объекта познания. Обращение к разуму как единственному научному источнику знания привело рационалиста Декарта к заключению о существовании врожденных идей. Хотя, с точки зрения материализма, это можно назвать "генетическим кодом", передаваемым от поколения к поколению. С ним перекликается Лейбниц, предполагая наличие предрасположений (задатков) мышления.

Эмпиризм рассматривается как другой, совершенно иной, подход к научному знанию, получению его, определения его истинности. Эмпиризм не признает ничего общего, ничего, что не было бы подтверждено чувственным опытом, т.е. первостепенная роль признается за опытом, а уж потом разум.

Эти два направления зародились примерно в одно время, но с самого начала были диаметрально противоположны друг другу. Но именно несхожесть этих взглядов и споры между ними, помогали каждому из них развиваться и совершенствоваться.

15

. ФИЛОСОФСКОЕ ОСМЫСЛЕНИЕ ЕСТЕСТВЕННО – НАУЧНОЙ РЕВОЛЮЦИИ

Громадное влияние на формирование философской картины мира оказали открытия, составившие содержание научной революции XVI – XVII вв., в результате которых возникло новое естествознание. Среди этих открытий прежде всего следует выделить разработку гелиоцентрической картины мира Николаем Коперником, противопоставленную им геоцентрической картине мира Клавдия Птолемея (II в н.э.). Согласно Птолемею, в центре мира находится неподвижная земля. Для объяснения движения планет ему пришлось создать исключительно сложную картину мира. Планеты движутся по эксцентрикам (годовое «движение» Солнца) и по круговым орбитам (энциклам), центры которых в свою очередь движутся по другим кругам(дифферентам). При этом для каждого вновь наблюдаемого астрономического явления требовалось вводить добавочные моменты.

Идея гелиоцентрической системы мира зародилось еще в древности, в частности у Аристарха Самосского (III в. до н.э.). Возродилась она в XIV в. в учении Николая Орезмского. В эпоху Возрождения Николай Кузанский также высказывал гипотезу гелиоцентризма. Можно сказать, что идея гелиоцентризма как бы носилась в воздухе, ожидая своего научного воплощения. И этот шаг, обозначивший поворотный пункт в истории науки, сделал Николай Коперник, издавший в год своей смерти в Нюрнберге книгу под названием «Об обращениях небесных кругов» Земля, согласно учению Н. Коперника, находится в движении и не является центром мира. Она вращается вокруг своей оси и вместе с прочими планетами вокруг Солнца. Свою концепцию Н.Коперник строил на основе многочисленных наблюдений и их математической обработки. Он полагал, что движение Земли и других планет происходит равномерно по круговым орбитам. Однако его система не позволяла точно описать движение небесных тел.

Дальнейшее развитие гелиоцентрической системы связано с именами датского астронома Тихо де Браге (1546 – 1601) и немецкого ученого Иоганна Кеплера (1571 – 1630). Заслуга Тихо де Браге заключается в накоплении ценных астрономических данных: более тридцати лет он проводил систематическое астрономическое наблюдение. На основе обобщения данных, полученных Тихо де браге, И. Кеплер сформулировал три основных закона, описывающих движение планет. Согласно И. Кеплеру, движение планет неравномерно – оно тем быстрее, чем планета ближе к Солнцу – и происходит по эллипсам, а не по кругам. Значение законов И. Кеплера было понято лишь тогда, когда И. Ньютон сделал из них выводы, приведшие к установлению закона тяготения.

Систематическое обоснование гелиоцентрической системы мира дал Галилео Галилей(1564 – 1642) в своих фундаментальных произведениях «Диалоги о двух важнейших системах мира, птолемеевской и коперниковской»(1632) и «Беседы и математические доказательства, касающиеся двух новых отраслей науки» (1638). Галилей – основоположник научного естествознания, подведший твердый фундамент под астрономию и обосновавший новые методы научного исследования. Значение его творчества заключается в изучении универсального механического движения, которое можно описать математически. Галилей утверждал, что философия природы написана на языке математики. Математика выражает естественный порядок Вселенной, однородный по своей материальной сущности и по законам единого механического движения. Абсолютно лишь то, что можно выразить математически. Где прекращается возможность математического количественного объяснения, там кончается наука.

Работами Галилея начинается эпоха экспериментального естествознания. Он исследовал движение снаряда, выпущенного из пушки под разным углом, колебания маятника из свинца и движение ядра, спускаемого с наклонной плоскости.

Достигнутые научные результаты познания получили завершение в работах великого английского ученого Исаака Ньютона (1642 – 1727). Важнейшим научным достижением и. Ньютона было создание теории движения планет и связанное с этим открытие закона всемирного тяготения, положенного в основу физического обоснования гелиоцентрической системы. Знаменитые «Математические начала натуральной философии» вышли в свет В 1687 г., спустя 144 года после того, как Н. Коперник опубликовал свою систему мира. Эта система получила динамическое обоснование и стала прочной научной теорией. Одновременно было завершено начатое Галилеем дело создания новой механики. Законы механики, сформулированные И. Ньютоном, завершают труды Г. Галилея, Р. Декарта, Х. Гюйгенса и многих других ученых по созданию классической механики и вместе с тем дают прочную основу для плодотворного ее развития. В результате господствующим взглядом на мир стала точка зрения механики, астрономии и математики.

Философия активно участвовала в развитии новой науки. Творчество Ф. Бэкона, Р. Декарта, Б. Спинозы, Г.В. Лейбница и других философов XVII в. способствовало развитию естествознания. И естествоиспытатели, и философы работали рука об руку над построением фундамента новой науки и нового мировоззрения. Такие мыслители, как Р. Декарт и Г.В. Лейбниц, были не только философами, но и крупнейшими учеными своего времени. Передовая философская мысль всегда расчищала дорогу науке и, опираясь на достижения науки, сама развивалась и обогащалась.

16

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба попередньо подолати:

– ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в істинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;

– ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

– ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

– ідоли театру (теорій) пов'язані з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

– шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

– шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

– шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання – сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

– принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження – це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

– розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

– додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта е дедукція та інтуїція;

– ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу – матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588–1679), Джон Локк (1632–1704), Давид Юм (1711–1776). Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677).

17

Субста?нция (лат. substantia — сущность; то, что лежит в основе) — то, что существует самостоятельно, само по себе, в отличие от акциденций, существующих в другом и через другое[1].

«Субстанция» — философская категория классической рациональности для обозначения объективной реальности в аспекте внутреннего единства всех форм ее проявления и саморазвития. Субстанция неизменна в отличие от перманентно меняющихся свойств и состояний: она есть то, что существует в самой себе и благодаря самой себе. Первопричина происходящего. Как правило, именно субстанции приписывают свободу, как возможность определять саму себя лишь посредством своих собственных оснований. То есть она не может и не должна иметь сторонней по отношению к себе действующей силы. Монизм подразумевает наличие всего одной субстанции, дуализм — двух, духа и материи, взгляды, согласно которым субстанций много, называются плюрализмом.

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм, дві субстанції - дуалізм, наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), множина субстанцій - плюралізм, монади у німецького філософа Готфріда Лейбнща

18

Французький матеріалізм, його тлумачення людини та суспільства.

Одним з визначних представників просвітництва був французький мислитель Жюльєн Офре де Ламетрі (1709–1751). Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людина-машина" (1747), "Анти-Сенека, або Роздуми про щастя".

Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина – це особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло, сама себе "заводить", людське тіло продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами.

Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним.

Видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був французький мислитель Дені Дідро (1713–1784). Основні ідеї викладені у працях: "Думки про тлумачення природи" (1754), трилогії "Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Сон Д'Аламбера", "Продовження розмови" (1769), "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією" (1751–1780), яка стала одним з величних культурних звершень того часу. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, спостерігається певний прогрес у пізнанні природи. У майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. Внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе. Проте ніяких конкретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ставив. В теорії пізнання Дідро поєднує переваги емпіризму і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнанням.

Важливим досягненням Дідро було вчення про універсальну внутрішню активність матерії. Рух не зводиться ним лише до механічного переміщення у просторі, а розуміється як будь-яка зміна, як активність взагалі.

Як і всі філософи-просвітники, Дідро велику увагу приділяє критиці релігії: вона не веде людину до справжніх істин, а підкоряє її свідомість забобонам. Лише розум, підкреслює Дідро, є єдиним дороговказом людині в пошуках благодатної істини. Він був прибічником повної ліквідації релігії і перетворення суспільства на атеїстичне. Проте атеїзм, на його думку, має базуватись на високих духовних цінностях, філософській аргументованості та морально-соціальній відповідальності.

Особливе місце в системі поглядів просвітників-матеріалістів посідає творчість Поля Гольбаха – Пауля Дітріха Тірі (1723–1789). Його основні філософські ідеї відображені у працях: "Система природи" (1770), "Універсальна мораль, або Права людини, основані на природі" (1776), "Етократія, або Правління, основане на моралі" (1776). Головна праця П.Гольбаха "Система природи" була своєрідним колективним кредо французького матеріалізму, де з енциклопедичною скрупульозністю подані основні принципи та висновки матеріалістичного осмислення дійсності у XVIII ст. Гольбах конкретизує та обгрутовує вчення про субстанцію, наголошуючи, що субстанцією може бути лише матерія – вічна, безкінечна і самопричинна. У світі немає нічого, крім матерії. У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії: матерія – це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Гольбах також наголошує на єдності матерії і руху. Рух є способом існування матерії, який не зводиться до простого механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні та біологічні зміни, що виявляються в народженні, зростанні, розквіті, старінні та вмиранні живих істот. Гольбах розрізняє зовнішній рух, що чуттєво сприймається як певна зміна у просторі та часі, і внутрішній, прихований рух, залежний від притаманної тілам енергії, дії та протидії невидимих молекул матерії, з яких складаються тіла. Цей "молекулярний" рух він розглядає як процес, що відбувається постійно і неперервно і викликає якісні перетворення в тілах. Гольбах підкреслює, що в тілах діють внутрішні сили дії та протидії, які як єдність протилежностей стимулюють процес руху, тобто він близько підійшов до розуміння руху як саморуху.

Всесвіт, на думку Гольбаха, – неосяжний, безмежний та неперервний ланцюг причин та наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота природи, що спонукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісні зміни, а наслідок – це самі зміни, що здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою руху. Основою закономірностей природи Гольбах вважає детермінізм, зведений ним до причинно-наслідкових взаємов'язків. На його думку, в природі всі зміни, всі дії підкоряються лише необхідності (випадковість виключається). В природі діє вічний, неминучий, необхідний порядок або неминучий зв'язок причин. Людина теж, будучи частиною природи, підкоряється цим універсальним необхідним закономірностям. Всі її вчинки підпорядковані фатальності. Людина вважає себе вільною, оскільки не помічає істинного мотиву, який спонукає її до дії.

У праці "Система природи" Гольбах з гіркотою констатує, що людина нещасна. Рабство, деспотизм у суспільному житті, всі конфлікти та вади, соціальне зло є продуктом неосвіченості, незнання людиною своєї природи. Щоб бути щасливою, людина має пізнати свою природу і діяти відповідно до неї.

Французький філософ-матеріаліст Клод-Адріан Гельвецій (1715–1771). Головні праці "Про розум" (1758) та "Про людину" (1770).

Завдання своєї філософії Гельвецій вбачає в пошуку можливого суспільного стану, який би забезпечив умови для втілення моральності й досягнення щастя. Людину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядає як частину природи, проте враховує, що суттєві її характеристики неможливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему походження свідомості, він наголошує на зв'язку розвитку свідомості не просто з суспільним життям, а насамперед з трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуванням знарядь праці. Без цієї діяльності, на його думку, люди не змогли б вийти із стану дикості і створити цивілізацію. Він наголошує, що розум не дається людині від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум, здатність усвідомлення та мислення. Подальша ж величезна розумова нерівність є результатом відмінностей у вихованні. Гельвецій підкреслював, що ніхто не отримує однакового виховання і не може бути поставленим в однакові умови з іншими, проте в належних умовах кожна людина здатна піднятися на найвищі щаблі культури. На відміну від інших просвітителів Гельвецій заперечує вроджений характер моральних принципів. Людина не народжується ні доброю, ні злою. Всім тим, чим вона є, людина зобов'язана вихованню, впливу суспільного середовища. Любов до себе, на думку Гельвеція, є первинним мотивом усіх наших дій. Він виділяє три головні пружини, які утворюються на основі любові до себе: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси. У сфері моралі пристрасті, прагнення до щастя та інтереси мають таке ж значення, яке має рух у світі фізичному. Пристрасті та інтереси у Гельвеція наповнені соціально-культурним змістом. Він апелює до тих пристрастей та інтересів, які своїм виникненням зобов'язані існуванню суспільства. До них Гельвецій відносить: гордість, прагнення до слави, патріотизм, любов, дружбу і т.д., підкреслюючи, що вони не існували для людини, яка могла відчувати лише фізичні задоволення чи страждання.

Положення про пристрасті та інтереси як пружини людської діяльності орієнтоване у Гельвеція на виявлення об'єктивних соціальних детермінант цієї діяльності. При цьому він шукає детермінанти діяльності не лише індивідів, а й великих соціальних груп, станів, класів і суспільства в цілому. Гельвецій розрізняє три групи інтересів: інтереси індивідів (особистісні), інтереси соціальних груп (спільні) та інтереси суспільства (суспільні).

Єдиний шлях до суспільства доброго, справедливого – це узгодження особистих та суспільних інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інтересом і пануючою пристрастю. На думку Гельвеція, все це цілком можливо реалізувати в сучасному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного законодавства, просвітництва та відповідного виховання.

19

Основні філософські ідеї І.Канта. Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.

В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).

В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.

Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.

Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).

Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша цеглинка в кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.

Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.

Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.

Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.

Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.

Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання, котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність, таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму а, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?

Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:

1.    Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.

2.    Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.

3.    Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі є дії, кі здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”.

4.    У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.

5.    Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.

Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.

Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.

Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).

Йоган-Готліб Фіхте (1762—1814) — професор філософії Єнського університету в Німеччині. Основні праці — “Система вчення про моральність”, “Основи природного права”, “Замкнена торгова держава” та ін.

Основою філософсько-правових поглядів Фіхте була суб’єктивно-ідеалістична теорія діяльності. Головним завданням своєї практичної філософії мислитель уважав обгрунтування можливості й способів досягнення людської свободи, встановлення справедливого державного устрою, проте зводив практику до діяльності моральної свідомості. Згідно з теорією Фіхте, в основі теоретично-споглядального ставлення до дійсності лежить практично-діяльне ставлення до неї. Пізнання у Фіхте — лише підпорядкований момент єдиної практично-моральної діяльності. Мислитель заперечував кантівську “річ у собі” і пояснював усю реальність як витвір діяльності безособового та надособового “Я”. Світ речей, за Фіхте, уявляється теоретичній свідомості як існуючий поза і незалежно від неї світ лише тому, що “Я” творить його несвідомо. Необхідність у правових настановах диктується свідомістю, а право виводиться з “чистих форм розуму”. Філософія Фіхте спиралася на три основоположення (“Я покладає Я”, “Я покладає не-Я”, “Я обмежує не-Я”), котрі обумовлюють як структуру, так і внутрішній зміст системи. Цей метод, навіть за його світоглядно-методологічної обмеженості, був, власне, історично першою спробою розробити теорію діалектичного методу.

У філософсько-правових поглядах Фіхте вихідним було питання про свободу. У свободі він убачав не безпричинний акт, а дію, основану на пізнанні необхідності. Філософ ставив міру людської свободи в залежність не від індивідуальної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід.

У розумінні історії Фіхте продовжував традиції просвітників — історія людства є процес розвитку від стану початкової невинності (несвідомого панування розуму) через загальне падіння й зіпсованість до свідомого царства розуму і свободи.

Кожен індивід повинен реалізовувати особисту свободу в межах загальної свободи, але, щоб його устремління не виходили за межі загальної свободи, необхідна правова спільність людей, в основі якої лежить правовий закон. Фіхте проповідував ідею, що в основі всякого державного устрою є договір, спрямований на забезпечення свободи кожному громадянинові завдяки справедливим законам. Базою права є взаємне визнання індивідами особистої свободи кожного з них.

Особливості функціонування держави, суспільного устрою, основи правових відносин Фіхте виводив із морального закону і підкреслював, що тільки на цій основі люди можуть досягти досконалості у своєму стані. За Фіхте, з верховенства морального закону випливає, що держава і право необхідні лише в умовах, за яких цей закон не може реалізуватися, мусить із часом зникнути. Шлях зникнення держави — це перехід із “царства законів” у “царство моралі”. Тобто у філософсько-правових поглядах Фіхте чітко простежується вплив розуміння категоричного імперативу І. Канта.

У праці “Замкнена торгова держава” Фіхте запропонував утопічний проект держави з повним одержавленням усіх сфер суспільного життя. Цей проект мав деякі реакційні аспекти (визнання німецької національної винятковості).

Держава контролює всі сфери життєдіяльності, а саме: виробництво; ціни, що їх вона ж і встановлює; торгівлю; майновий стан і відносини; особисте життя людей. В “ідеальній державі” Фіхте існує замкнена торгова система, грошові одиниці мають право обігу лише на внутрішньому ринку.

Головним завданням держави Фіхте вважав загальний контроль над усіма сферами життя людини. Необхідність цього контролю — всебічно забезпечити стабільність суспільства, не допустити його підриву зсередини. Шлях до цього лежить через абсолютне слідування букві й духові законів.

У праці “Про призначення вченого” Фіхте вказував на необхідність знищення відносин панування і підкорення, зазначивши, що той, хто вважав себе володарем інших, сам раб, і що тільки той вільний, хто хоче всіх навкруги зробити вільними. Коли ж метою якоїсь держави стає протилежна система вимірів, тобто “рабство всіх і свобода одного”, то такий устрій мусить бути замінений відповідно до мети суспільного договору.

20

6.3.1. Фрідріх Вільгельм Шеллінг

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) отримав у Тюбінгені вищу духовну освіту, в Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Єнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як "філософія природи" (натурфілософія — 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800), "філософія тотожності" (перше десятиліття XIX ст.) та "філософія одкровення".

6.3.2. Натурфілософія

У філософській еволюції Шеллінга філософія природа — найважливіший етап. Якщо для Фіхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральності, а остання перемагає природні властивості суб'єкта, то для Шеллінга, навпаки, природа — самостійний предмет філософського дослідження.

Період натурфілософськнх досліджень Шеллінга збігся з відкриттями Вольфа, Гальвані, Ерстеда, Фарадея та інших дослідників природи фізичних явищ, хімії та фізіології. Шеллінг використовував результати щіх наукових досягнень у своєму вченні про природу.

У своїх працях "Ідеї філософії природи" (1797), "Про світову душу" (1798), "Перший нарис системи філософії природи" (1799), "Загальна дедукція динамічного процесу" (1800) Шеллінг спирається не тільки на Канта, а й на вчення Лейбніца про монади.

До Шеллінга філософи обмежували себе лише загальним поняттям "природа" як механізму зі своїми законами, властивостями. Шеллінг звернув увагу на необхідність відкриття в природі реально існуючих "динамічних протилежностей". Вчення про динамічні протилежності в природі Шеллінг доповнював вченням про протилежності в пізнанні. Природа, за Шеллінгом, є становленням духовного початку "інтелігенції"; якщо в людині духовність усвідомлює себе, то в природі вона — несвідома.

Розглядаючи природу як силову динамічну єдність протилежностей, Шеллінг вважає, що через усю природу проходить протилежність об'єкта і суб'єкта. Прообразом такої протилежності він вважає полярність полюсів магніта: вони одночасно пов'язані між собою і взаємнопротилежні. Це — перше виявлення загального світового закону, який виявляє себе у протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежному відношенні кислот і лугів. Принцип поділу на протилежності Шеллінг впроваджує для розгляду явищ органічного життя. Він за допомогою поляризації класифікує різновиди явищ живої природа. На думку Шеллінга, у природі є сила, яка має властивості живої сили. Роздвоєння цієї сили уможливлює природі утворювати нові форми природного існування. Уся природа — великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності, взаємне заперечення гармонійно вирішується єднанням. Цілісність живого організму базується на гармоніях, а гармонії мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тіло—продукт життєдіяльності, результат смерті живого. Таким чином, початок усіх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвідомою, животворною, немислячою.

Найважливішими досягненнями філософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінг проголошує, що природа історично давніша за свідомість. Виникнення свідомості є результатом ряду змін природа.

Філософія природа Шеллінга час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників. Однак історично вона відіграла визначну роль.

6.3.3. Трансцендентальний ідеалізм

Після створення основоположних принципів "філософії природа" Шеллінг дійшов висновку, що його вчення відповідає на питання:

яким чином несвідомо духовна природа породжує свідоме, як із об'єктивного виникає суб'єктивне. Однак для ідеалістичної філософії завжди стоїть проблема: як суб'єктивне стає об'єктивним? Спробу дати відповідь на це питання Шеллінг здійснив у "Системі трансцендентального ідеалізму" (1800).

Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб'єктивного "Я" стосовно об'єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб'єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду — "інтелектуальна інтуїція". На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсуду, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсуд, логічне мислення стоять під владою закону суперечності. Розум же не підкоряється формальному закону суперечності (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечні судження). Розум не підвладний забороні суперечності, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей.

Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб'єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсуд висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.

У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до "науковчення" Фіхте: свідомість починає з почуттів, потім підіймається до рівня інтелігенції, досягає межі рефлексії, остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне "Я". На першій стадії "Я" споглядає себе як обмежене з боку "не— Я". На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши розуміння власної спонтанності, самовизначеності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні.

6.3.4. Філософія тотожності

Центральною ідеєю Шеллінга, яка уможливила йому побудувати систему "філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне — неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності". Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я "Буття".

Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати між собою нічого спільного, що свідчить — вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише остільки, оскільки між ними покладено межу, яка не покладена жодною з протилежностей, а покладена окремо від них. Таким чином, межа є не що інше, як дещо спільне обом протилежностям. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою — люди. Там, де ми протиставляємо:

більше — менше, близько — далеко, пусте — повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям "простір". Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати спільність, бути ототожнене у чомусь, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Те, що в Абсолюті тотожне, вічне і бездоганне, у світі речей, навпаки, — поділене, множинне, неосяжне, змінюється у часі, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, має цілепокладаючу форму. Крайні ступені його на одному полюся дають матерію, а на протилежному — ідею, істину пізнання. Саморозподіл Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має своєю метою самопізнання єдиного, своє власне самоусвідомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовольнитися лише несвідомою інтуїцією самого себе. Самосвідомість абсолютного розуму (Бог) неможлива без існування людини як протилежності, яка має здатність до самозміни, саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості.