3.2. Маршрути екскурсій

Автор пропонує маршрути екскурсій тривалістю 2–3 год. і розраховані на широку аудиторію. Екскурсія №1 – «Оглядова екскурсія по Сумах» і Екскурсія №2 – «Оглядова екскурсія по художньому музею ім. Н. Онацького».

Екскурсія №1 – оглядова екскурсія по м. Суми. Починається екскурсія з Свято-Воскресенського собору, першої кам’яної споруди міста (ХVII ст.), яка завжди слугувала людям захистом від нападників. Кам’яна криниця, з якої щойно витягли торбу, – новий пам’ятник-оберіг Сум, поруч на бруківці камінням викладено географічну карту Сумщини. Славнозвісна альтанка, під якою, за однією з гіпотез, колись намагалися знайти нафтову свердловину, прикрашає не одну стару листівку, за якою відразу пізнаєш м. Суми. Перший досвід студентського спротиву – 2004 (викладачі і студенти мітингували проти спроби об’єднати три університети міста в єдиний Сумський національний університет) закарбовано в мармурову композицію трьох дівчат, які сидять пліч-о-пліч в сквері ім. Т. Шевченка зі зв’язаними руками. Спасо-Преображенський собор з 56-метровою дзвіницею. В цьому унікальному архітектурному творінні вдало поєдналися елементи ренесансу, барокко та класицизму, мармурове облицювання, чудовий малахітово-мармуровий іконостас та виконані художником В. Маковським розписи. Але самою ефектною спорудою в стилі класицизму, безумовно, є Троїцька церква, яку збудували в 1900–1914 рр. Вона, як і багато інших будівель Сум (реальне училище, кадетський корпус, лікарня ім. Св. Зінаїди, дитячий притулок та інші), споруджена коштом цукрозаводчиків і меценатів Івана Герасимовича та Павла Івановича Харитоненків. Тривалість екскурсії – 3 год.

Екскурсія №2 по художньому музею ім. Н. Онацького. Музей створено в 1920 р. з експонатів із приватних колекцій О. Гансена та інших мешканців міста й Сумщини. Будівля, де розміщено музей, зводилася на початку XX ст. архітектором Г. Шольцем як головний корпус Державного банку. Сьогодні в музеї зберігаються унікальні витвори живопису та декоративно-ужиткового мистецтва українських, російських і східноєвропейських майстрів.

Музейна збірка нараховує понад 15 тис. експонатів – творів українського, російського, радянського та зарубіжного мистецтва (живопис, графіка та скульптура), а також колекції нумізматики, зокрема російських і польських монет. Її окрасу складає український іконопис XVIII ст., живопис В. Боровиковського,О. Кипренського, І. Айвазовського, офорти Т. Шевченка, графічні аркуші К. Трутовського, Л. Жемчужникова, твори передвижників, українських демократів С. Васильківського, П. Левченка, С. Світославського, М. Пимоненка, талановитих земляків Н. Онацького, М. Нарбута, братів Кричевських, К. Власовського, скульптора М. Лисенка. Тривалість екскурсії – 2 год.

Так, ми бачимо, що на Сумщині є дуже багато визначних місць, які варто відвідати не тільки іноземним туристам, але й мешканцям України і самим мешканцям Сумщини.

3.3. Туристсько-краєзнавча експедиція з активним способом

пересування – похід вихідного дня

Довідкові відомості про маршрут, його туристсько-спортивна складова.

Вид туризму: похід вихідного дня

Складність маршруту: ІІ категорія

Маршрут:

Суми → Грунівка → Могриця → Суми

Загальна довжина маршруту – 77 кілометрів

Тривалість подорожі – доба.

Підїзд до маршруту здійснювався автобусом.

Виїзд відбувся у 8.00 ранку. Приїзд у 15.00.

Список групи які здійснюють екскурсію до с. Грунівка, с. Могриця.

Список учнів

комунальної установи Сумська загальноосвітня школа I-III ступенів № 27,

м. Суми, Сумської області,

які здійснять екскурсію до с. Грунівка, с. Могриця

Керівники: Качановська К. В., Слепенко М. О.

№ з/п	Прізвище, ім’я учня	Клас	Дата народження	Домашня адреса
1	Бацула Єлизавета Андріївна	7-В	16.06.1999	Вул. Р.-Корсакова, 32, кв.18
2	Вороненко Анна Олександрівна	7-В	23.03.1999	Вул. Р.-Корсакова, 5, кв. 18
3	Грогоров Олексій Валерійович	7-В	31.03.1999	Вул. Водна, 65/1, кв.44
4	Кобзар Вікторія Валеріївна	7-В	08.01.1999	Вул. Н.-Сироватська, 63, кв.4
5	Колногуз Альона Владиславівна	7-В	20.02.1999	Вул. М.-Вовчок, 13, кв.37
6	Костенко Анна Олександрівна	7-В	20.01.1999	Вул. Р.-Корсакова, 34, кв.28
7	Кудрявська Вікторія Олександрівна	7-В	18.05.1999	Вул. Менделєєва, 34, кв.2
8	Овсянко Наталія Володимирівна	7-В	28.12.1998	Вул. Р.-Корсакова 3, кв.617
9	Петренко Аліса Сергіївна	7-В	04.03.1998	Пров. Паризької комуни, 41
10	Сумцова Анастасія Олексіївна	7-В	11.09.1999	Вул. Харківська, 58в, кв.135
11	Волін Вадим Володимирович	7-А	18.11.1998	Вул. Харківська, 58а, кв.159
12	Антонечко Валерія Сергіївна	7-А	01.05.1999	Пров. Карбишева 130, кв.11
13	Гончаренко Маргарита Григорівна	7-А	22.11.1998	Вул. Охтирська, 31, кв.43
14	Сіренко Анастасія-Іванна Юріївна	7-А	06.07.1999	Вул. Охтирська 34, кв.6
15	Співак Дар’я Сергіївна	7-А	07.11.1999	Пров. Карбишева 130, кв.1
16	Курочкіна Ольга Андріївна	7-А	09.03.1999	Пров. Санаторний,1
17	Пелещенко Руслана Олегівна	7-А	17.04.1999	3-й Парковий проїзд, 14, кв.3
18	Левшакова Дар’я Олександрівна	7-А	13.03.1999	3-й Парковий проїзд, 6, кв.29
19	Гальменко Віталій Анатолійович	7-А	08.04.1998	Вул. Молодіжна, 72
20	Прядко Ганна Сергіївна	7-А	12.03.1999	Вул. Р.-Корсакова, 30, кв.87

Директор школи О. Ф. Плотницька

3.3.2. Відомості про район експедиції

С. Грунівка (історична назва с. Сінне). Сінне – село, центр сільської Ради, розташоване за 30 км на північний захід від районного центру і залізничної станції Краснопілля. Дворів – 239. Населення – 780 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Барилівка, Гнилиця, Грунівка [56].

Сінне засноване в 70-х роках XVII ст. Радянську владу в селі встановлено в грудні 1918 року. У квітні 1919 року загальний сход села Грунівки ухвалив листа В. І. Леніну, в якому просив великого вождя затвердити рішення сходу про відкриття в селі Грунівського селянського ім. тов. В. І. Леніна університету. Прохання селян було задоволено. Під університет виділили колишній будинок князя Барятинського. Але влітку 1919 року денікінці, що захопили Грунівку, зруйнували будинок. 1929 року в Сінному виникла сільськогосподарська артіль «Перше травня». 490 жителів билися проти фашистів на фронтах та в партизанських загонах, 126 з них відзначені нагородами, 236 – загинули смертю хоробрих. На честь 37 полеглих радянських воїнів і воїнів-односельців трудящі Сінного спорудили меморіальний комплекс.

Селище Нижні Деревеньки засноване у 1699 році та заселене вихідцями з України.

Змінивши ряд власників, ці землі стали належати Івану Сергійовичу Барятинському. Його сину Івану Івановичу дістався великий Іванівський маєток, а дочці Анні (1774-1825) в якості приданого дістався маєток Нижні Деревеньки. Її чоловіком став граф Н. А. Толстой (1761-1816). Єдиний спільний їх син з Анною – Олександр (1795-1866), дослужившись до шталмейстера імператорського двору одружився на Анні Михайлівні Хилковій. Жили вони постійно в Парижі і своїми землями майже не цікавились. До 1861 року в селі Нижні Деревеньки Олександр Толстой мав 395 душ кріпосних. Дружина померла в 1868 році, переживши його всього на два роки. А так як спадкоємців та претендентів на Нижні Деревеньки не було, маєток повернувся до Барятинських. На сімейній раді було вирішено передати його молодшому з братів – Віктору Івановичу. Батька він не пам’ятав, тому, що втратив його у віці двох років. Брати йому покровительствували. Ось що написав у своїх згадках В. Інсарський: «Манери князя Віктора скромні та тихі, повною мірою виправдовували розповідь князя Олександра, що батько готував Віктора до духовного навчання». Він отримав гарну освіту, закінчив Петербургський університет. Традиція, прийнята в світській спільноті змусила його пітти на воєнну службу. Він став офіцером Чорноморського флоту.

На шхуні «Вісник» він відправився в далеке плавання. Зупинка в Греції була використана для наочних досліджень. На власні кошти організував цікаві археологічні розкопки, які не стали сенсаційними, але в багато чому послугували основою наступних досліджень, в тому числі відкриттів Шлімана.

Після цієї експедиції Віктор Іванович їде в Єгипет. У всіх своїх подорожах робить замальовки, які відкривали в ньому неабиякий талант художника. Повернувшись із країни пірамід, на власні кошти будує шхуну «Ольвія» та відправляється на ній у плавання навколо Європи. Подорож тривала три роки. Як допитлива людина, скрізь цікавиться досягненнями в промисловості, успіхами в сільському господарстві. Все це потім стане для нього корисним.

Коли закінчилася подорож, Віктор Іванович був призначений командиром бриги «Еней», але все небезпечніше становиться на південних кордонах Росії. Адмірал Корнілов, укріплюючи Чорноморський флот, збирає навколо себе найкращих офіцерів, сюди потрапляє і Віктор Іванович Барятинський. В цей час його старший брат Олександр, який став в 37 років генералом-лейтенантом, несе службу в Чечні. Зрозуміло, що братам бракує часу, щоб доглядати свої маєтки. Там правили управляючі, часто люди жадібні, які обдурювали княгинь.

Розпочалась Русько-Турецька війна. Адмірал Нахімов отримав інформацію, що турецька ескадра зосередилась на бухті Синоп. Він вирішив нанести попереджуючий удар. 18 листопада 1853 року вісім кораблів російського флоту знищили 15 кораблів ворога. Поруч з Нахімовим знаходився Віктор Барятинський. На прохання адмірала він замалював жахливу картину бою. Ці малюнки потім передав своєму другу художнику Айвазовському. Так зародилось відоме полотно великого мариніста.

Небагато збереглось свідчень очевидців цього бою. Одним з найкращих свідчень вважаються свідчення князя Барятинського: «Корабель ввесь прибитий ядрами, ванти майже всі перебиті, і при досить-таки сильній негоді мачти так розгойдувались, що загрожували падінням. Ми підіймаємося на корабель і обидва адмірали кидаються в обійми один одному, ми всі також поздоровляємо Нахімова. Він був неперевершеним. Фуражка на потилиці, обличчя, багрове від крові; матроси, офіцери, більшість яких мої знайомі, всі чорні від порохового диму… Нахімов запрошує мене пити чай до його каюти. Його пальто, яке висіло в каюті, було розірване ядрами. Помітивши, що один із турецьких фрегатів був притиснутий до берегу і не горів, адмірал відсилає «Одесу», щоб взяти фрегат на буксир і, якщо можливо, врятувати його».

За участь у цій битві Віктор Іванович був нагороджений золотою шаблею з надписом «За хоробрість», орденом св. Володимира 4-ї ступені та отримав звання капітан-лейтенант. На наступний рік англо-французько-турецька коаліція вторглась в Крим і захопила Севастополь. Віктор Іванович знаходиться поруч з адміралом Корніловим аж до самої його смерті. 4 листопада 1854 року в Севастопольській бухті почався шторм. Корабель, на якому знаходився князь Барятинський, зірвало з якорів і хвилями почало кидати на скелі. Ось як пізніше згадує це Віктор Іванович: «Цей рейд був жахливим. Усе небо затягли похмурі хмари. Великі хвилі з пінистими верхівками неслись через всю Севастопольську бухту. Декілька кораблів, які були на якорі, дрейфували. Повсюди було видно уламки інших кораблів, які уже розбила буря, було видно надуті туші биків, коней і навіть тіла декількох людей». На цьому кораблі він був випадково і не був його капітаном. Під час чергового зіткнення князя Барятинського кинуло на слизьку мокру скелю, але він чудом утримався, хвилі його не змили. Під час облоги Віктор Іванович захворів на тиф і був звільнений в запас. Будучи одруженим на Марії Аполінаріївні Бутенєвій, виїхав до Нижніх Деревеньок і, нарешті, зайнявся благоустроєм свого маєтку. Почав будувати новий великий дім з оригінальною системою опалення, навколо садиби звів ажурну цегляну стіну. Висадив великий парк, де до наших часів збереглися дуби та інші листяні дерева. На території садиби князем Володимиром Барятинським, рідним братом фельд-маршала, в 1870-1871 роках була створена декоративна трьохповерхова вежа, яка мала вихід на оглядовий майданчик. В цей час фельд-маршал уже тяжко хворів і при дворі його заслуги стали забувати. Ця башня, отримавши серед народу назву «Вежа Шаміля», стала візиткою міста Льгов і єдиною уцілілою спорудою в садибі. За легендою, тут зупинявся полонений організатор горців Шаміль.

У 1857 народився син Іван, потім в 1861 Віктор, дочки Марія (1859), Леоніла (1861), Ольга (1865). Проживаючи в Льгові приймав активну участь у житті уїзду, благоустрою свого маєтку. Цікаво, що воно було представлено від Росії на Світовій виставці в Парижі та отримало золоту медаль. Адже він дізнався дуже багато під час своїх подорожей і намагався застосувати все це у себе. Але за характером він був зовсім іншою людиною, поступово зник інтерес до цього, а коли старший син підріс передав йому право на керування помістям, а сам виїхав в садибу дружини с. Грунівку, що в Суджанському уїзді.

В своєму рукописі, присвяченому історії цього села, Василь Семенович Шелохов, уродженець цих місць, в теперішній час пенсіонер, який живе в Курську, наводить цікаві факти про господарську діяльність Віктора Івановича, який прагнув добробуту для своїх селян.

Ось що про нього говориться в бібліографічному нарисі: «Віктор Іванович був красивий, сміливий, глибокоосвідчений та умів добре малювати, він любив море, подорожі, книги та мистецтво». Йому пощастило, він багато подорожував і в своєму родовому маєтку (в Курській губернії) зібрав гарну бібліотеку і досить таки велику колекцію картин. В цій бібліотеці було близько 20 тис. томів про історію російської армії. Як доповнення, він отримав величезну бібліотеку Фельдмаршала, яку передав в 1877 році московському історичному музею. Після 1918 року бібліотека разом з фамільним архівом була розподілена по різним бібліотекам та інститутам.

Віктор Іванович помер в Римі 21 травня 1904 року, а 30 травня його тіло було відправлено на батьківщину для того, щоб поховати у фамільному склепі с. Іванкове. Його син, Іван Вікторович, закінчив морський корпус і прослужив 12 років, пішов у відставку у званні капітан-лейтинанта. Брав участь у русько-турецькій війні 1877-78 р.р. у 1885 р. був головою дворянської організації в Суджанському уїзді, а переїхавши в Льгов, займав цю посаду там. Зі спогадів О. П. Щербатова, ми дізнаємося, що Іван Вікторович цікавився астрологією і замовив йому гороскоп. Ось що там було: «Жити ви будете далеко від Росії і не повернетеся туди помирати. У житті будуть великі перепади, злети і падіння, але все це заспокоїться і Ви щось- таки досягнете». Тоді над цим посміялися, але все здійснилось у долі князя Щербатова. Іван Вікторович одружився на своїй двоюрідній сестрі Марії Володимирівні, племінниці фельдмаршала. Такі родинні шлюби православна церква забороняла, але приклавши зусиль та використавши сімейні зв’язки, отримав дозвіл на церковний шлюб від синода. При цьому на вівтарі вони поклялись, що нащадків у них не буде. Важко сказати, що штовхнуло їх на цей шлюб, шалене кохання чи меркантильні інтереси, але вони залишилися вірними один-одному на все життя . Його брат, Віктор Вікторович, закінчив університет, служив офіцером в Нижньогородському полку, був ад’ютантом командуючого Київським військовим округом генерала М. І. Драгомилова (1830-1905 рр.). він написав книгу «Царський месник». Він писав книгу про свого дядька фельдмаршала і вивіз основні документи із «Мар’їно» в Італію. Після його смерті ці документи потрапили до князя Олексія Петровича Щербатова. Його матір’ю була Анна Володимирівна Барятинська. Князь Щербатов мріяв про подорож на батьківщину своїх пращурів та передати весь свій архів музею санаторія «Мар’їно». Також він активно включився в обговорення питання про перевезення в Курськ оригінала ікони Курської Корінної. В грудні 2001 року він передав представнику російського президента Ястржембському колекцію оригінальних листів Шаміля.

Могриця – село, центр сільської ради. Розташоване за 35 км від районного та обласного центру – міста Суми. Відоме з 1672 року. Кількість дворів у сільській раді – 465, мешканців – 784 [58].

Село Могриця розташоване у північній частині району на кордоні з Краснопільщиною та Суджанським районом Російської Федерації. Найкоротша дорога з районного центру пролягає через Луку та Баранівку.

Раніше сільраді підпорядковувалися селища Лісне і Червоний Степ, нині їх не існує.

У 1672 році в густих лісах над річкою зародилося це село. Про його заснування є кілька переказів. У давні часи на землях могрицьких, вкритих тоді великими дрімучими лісами, жив розбійник Кулик із ватагою, від чого й місцевість називалася Куликівщина. Коли Кулика спіймали і за рішенням суду в Суджі четвертували, його розбійники вирішили полишити своє ремесло. Заприсяглися покінчити з розбійницьким життям і влаштували могорич. Другий переказ схожий на перший: багата на ліс місцевість біля сучасної Могриці не бідна була й на різні розбишацькі ватаги, що грабували на шляхах проїжджих і богомольців. Але з часом дороги стали охоронятися, а мешканці сіл дружно захищатися. Тож ватаги стали нападати і грабувати одна одну, а потім, зваживши на своє безнадійне становище, одного дня зібралися над річкою на раду, де домовилися покінчити з розбишацьким життям і стати чесними людьми. На знак такої згоди тут же поділили награбовані скарби і випили добрий «могрич» (могорич) і вирішили називати село «Могриця» від слова «могрич».

За переказами, в могрицьких урочищах сховано багато розбійницьких скарбів. Стверджують, що ніби десь у Пслі лежить потоплена золота карета татарського хана, яку під час бійки на переправі перекинули у воду.

За два кілометри від Могриці є сліди великого городища. Воно займало площу понад 100 десятин. Могила висотою 36 сажнів оточена глибоким ровом, площею 24 сажні.

Село Могриця оточене лісами. У найбільшому з них – Могрицькому – знаходяться великі урочища: Наталині ями, Паніфедорове, Голубове, Прийма, Глазкове, Циганське та інші.

На могрицьких землях Софроніївській пустині (монастирю) належав хутір Псел (Монашинське урочище) в 26 кварталі Могрицького лісництва (сучасна територія – заказник Банний яр). До 1918 року на цих землях господарювали монахи. Їхнє господарство складалося з молитовного будинку, їдальні, келій для монахів, гуртожитку для приїжджих робітників, пральні, лазні, приміщення для худоби. Загальна площа лісу, що належала монастирю, становила 1136 гектарів. Навколишні сади та ставки також належали монастирю. Господарська робота в лісі, випасання худоби та інші роботи виконували наймити з навколишніх сіл. Всю відповідальність за ведення господарства несли монахи й звітували Білогорському монастирю.

У 1905 році села Юнаківка й Локня об’єдналися та утворили сільський комітет, який керував вирубкою поміщицького та монастирського лісу, готував план захоплення їхніх земель. Спочатку комітет взяв ліс під свою опіку. Щоб запобігти його нищівному вирубуванню, почали видавати населенню квитки на право вирубки, але це не допомогло. Люди вирубували ліс з квитками та без них.

Прагнучи зберегти від розграбування ліс, настоятель монастиря просить сумського управителя вислати охорону з військових частин. Але на запит відповіді не отримав. Тим часом сільський комітет Юнаківської волості запропонував договір, умови якого були не вигідні для монастиря. У ньому зазначалося: якщо договір не буде підписаний через три дні, ліс буде знищений повністю. Тому настоятель змушений був підписати принизливий договір.

Після революційних подій 1917 року поміщицькі й монастирські землі перейшли у власність держави. На цих землях було організоване Юнаківське державне лісництво, яке у 1983 році перейшло у власність Могрицького державного лісництва.

У центрі Могриці з вересня 1852 року височить кам’яна, однопрестольна церква, побудована коштом прихожан і названа на честь Володимирської Ікони Божої Матері. За радянської влади церква довгий час не діяла, була зруйнована дзвіниця.

Цегла з неї пішла на колодязі в хуторі Степ. Проте нині немає того хутора, ні тих колодязів. А храм стоїть. Уже за незалежної України за кошти громади його впорядкували і повернули віруючим.

Кожне село має особливу сторінку в своїй історії. В історії Могриці такою стала сторінка, пов’язана з діяльністю піонерської організації.

Піонерська організація в селі створена в 1924 році. Першимипіонерами були Арсентій Ілліч Лиховид, голова ради піонерської організації, у майбутньому учасник освоєння цілини, головний зоотехнік Ворошиловградського обласного управління сільського господарства, Микола Якович Гирявенко – в майбутньому учитель початкових класів Могрицікої школи, Олена Митрофанівна Ямпольська – в майбутньому секретар сільської ради в 1960-х роках, Віра Митрофанівна Власенко, Михайло Миколайович Гончаренко, перший піонервожатий у 1927-1926 роках.

Піонери посадили осокоровий парк у центрі села, фруктовий сад, сосновий ліс.

З метою збереження чудової природи Могриці, згідно з постановою Міністерства охорони природи УРСР від 28 жовтня 1974 року був створений державний лісовий заказник «Банний яр» (раніше територія монастиря) загальною площею 236 гектарів. У заказнику ростуть рідкісні трав’янисті рослини Дніпровсько-Валдайського міжльодовикового періоду: лунарія оживаюча, страусове перо звичайне, зірчатка дубрава, які підлягають особливій охороні, як цінні рослини для вивчення.

На території сільської ради є яр з великими покладами крейди. Його називають Громів яр. Товариство «Могрицький крейдяний завод» видобуває тут крейду і постачає на Роменський завод керамічних виробів. До Товариства ввійшли КСП «Нива» (с. Нижня Сироватка).

У селі працює загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, де навчається 78 учнів і працює 14 учителів. Школа була збудована в 1989 році за сучасними вимогами, зі світлими просторими класними кімнатами, спортивним залом.

Будинок культури на 400 місць був збудований у 1964 році, у ньому ж розташована бібліотека.

Ботанічний заказник загальнодержавного значення «Банний яр» площею 236 га знаходиться у Сумському районі. До складу заказника увійшли квартали 26, 42, 52 Могрицького лісництва. Заказник є частиною одного з найбільших в лісостеповій зоні України масиву широколистяного лісу площею близько 12 тис. га. Цей лісовий масив привертав до себе увагу, як місце зростання рідкісних, реліктових для Лівобережжя України видів. У 1944 р. акад. Є. М. Лавренко описав ліси цього урочища як нагірну діброву з переважанням в ярусі дуба та ясена. Спостереження за цією заповідною територією багато років підряд здійснюють студенти та аспіранти кафедри ботаніки Сумського державного аграрного університету під науковим керівництвом професора Ю. А. Злобіна.

Рослинність заказника – це широколистяний ліс. В деревному ярусі переважають дуб, ясен, клен гостролистий, липа серце листа, інколи у верхній частині схилів значною є домішка берези. Деревостан густий, в літній період ліс темний і тому підлісок розріджений – це поодинокі кущі ліщини, свидини, клена татарського, бруслин європейської та бородавчатої, а по днищах балок – черемха та бузина чорна. В травостої лісів заказника переважають типові види широколистяних лісів – яглиця звичайна, осока волосиста, підмаренник запашний, зірочник ланцетовидний. Часто зустрічається копитняк європейський, вороняче око, фіалка дивна, чина весняна, медунка темна, щитник чоловічий.

По днищах балок у відносно вологих умовах поширені ліси з покривом із яглиці, кропиви, цибулі ведмежої. Серед вологолюбних видів тут зростають чистець лісовий, костриця велетенська, рідкісні на Сумщині реліктові види – зірочник гайовий, костриця висока, страусове перо, а також червонокнижні види – лунарія оживаюча та цибуля ведмежа. Територія заказника є своєрідною схованкою теплолюбних видів в період зледеніння.

В заказнику є лучні ділянки, які буяють барвистим цвітом шавлії, чебрецю, материнки, звіробою. Чимало у флорі заказника інших лікарських рослин.

Фауна заказника представлена лісостеповими тваринами – мешканцями широколистяних лісів. Серед птахів звичайними видами тут є зяблик, синиця велика, дрозди чорний та співочий, соловейко звичайний, сорока, щиглик, коноплянка. Вівсянка звичайна, горлиця звичайна, сова сіра, крутиголовка, іволга, дятел строкатий і малий, серед хижаків – канюк звичайний.

З ссавців найбільше люблять борсатись в багні біля цибулі ведмежої дикі свині, згризають кору з маленьких гілочок липи та кленів козулі європейські та лосі. З хижаків територію заповідних кварталів контролює родина лисиць звичайних, які мають вириті в цих місцях виводкові нори. В глибокій балці біля старої водойми мешкають тритон звичайний, ропуха зелена, жаба трав’яна.

Заказник «Банний яр» – один з найважливіших в Україні об’єктів охорони східноєвропейських липово-кленово-дубових лісів, занесених до Зеленої книги України. Заказник з прилеглими до нього лісами є перспективним для створення тут природного заповідника або національного природного парку.

Симпозіум «Могриця» проходить вже протягом 1997-2012 років, поблизу села Могриця Сумської області, на мальовничих схилах прикордонного простору, між ланцюгом межових городищ Сіверських земель. Зміст симпозіуму – прагнення до розвитку діалогу людини з прадовкіллям та реалізації тяжіння сучасного мистецтва до переживання історичних нашарувань, творчого опрацювання реліктових пластів, візуалізації архетипів, створення атмосфери діалогу з етнічними культурами.

Симпозіум «Могриця» (див. додаток Д).

Ленд-арт – це мистецтво землі, що зародилося на прикінці XX сторіччя. Головний матеріал у цьому виді мистецтва – реальний пейзаж. Художники ленд-арту створюють унікальні об’єкти мистецтва з повітря, води, землі, каміння, вибираючи для своїх проектів, як правило, «первозданні» дикі ландшафти, тим самим намагаючись повернути мистецтво у природу, звідки воно й походить.

Ленд-арт (див. додаток Е). Головна ідея ленд-арту – довести, що людина здатна до взаємодії з природою, не порушуючи її гармонії, а співіснуючи із нею. Суть ленд-арту – насичення вічного та плинного ландшафту об’єктами, які доповнюють пейзаж та підкреслюють його унікальність.

Картографічний матеріал.

Грунівка

Рисунок 3.1. с. Грунівка

Грунівка

Рисунок 3.2. с. Грунівка

Могриця

Рисунок 3.3. с.Могриця

Могриця

Рисунок 3.4. с.Могриця

Рисунок 3.5. с. Могриця

Опис пошуково-дослідницької краєзнавчої роботи.

Маршрут: с. Грунівка та с. Могриця.

В результаті пошуково – дослідницької краєзнавчої роботи в с. Грунівка ми ознайомились з місцезнаходженням та ретроспективою розвитку с. Грунівка.

Село розташовано на лівому березі р. Псел, у 3 км вище за течією – с. Велика Рибиця, нижче – Барилівка, на протилежному березі - Могриця.

Селище Нижні Деревеньки засноване у 1699 році та заселене вихідцями з України.

Змінивши ряд власників, ці землі стали належати Івану Сергійовичу Барятинському, який з’явився на світ він у 1824 році в селі Івановське Рильського уїзду Курської губернії, в родовому маєтку. На другому році життя дитина лишилася батька – Івана Івановича. Та завдяки турботі матері та старшого брата Олександра, Віктор отримав повну класичну освіту, закінчивши у 1841 році повний курс Санкт-Петербургського університету. За власним бажанням обрав морську службу та поступив на Чорноморський флот мічманом під командування людей, які на той час знаходилися в зеніті слави: Михайла Лазарєва, Володимира Корнілова, Павла Нахімова та інших відомих командувачів флотом. Проживаючи в Севастополі та деякий час у Греції, під час закордонного плавання, князь присвячував вільний від служби час та всі свої кошти археологічним розкопкам. В Афінах він абсолютно точно визначив те місце у підніжжя Акрополя, де повинен був знаходиться театр Деоніса. І лише від’їзд із Греції не дозволив дійти до того культурного прошарку, де потім були знайдені останки цього театру. Їх першовідкривачем став Генріх Шліман.

Повернувшись в Севастополь, князь придбав яхту. Це була парусна шхуна водо зміщенням 160 тонн. Барятинський назвав її «Ольвія». Її вистроїли в Миколаєві при участі самого Лазарєва. Серед членів команди був матрос Петро Кішка, який овіковічив своє ім’я під час атаки Севастополя в період Кримської (Східної) війни 1853-1856 років.

Напередодні цієї війни Корнілов запросив до себе князя до кімнати. Під час Синопського бою 18 (30) листопада 1853 року Віктор Іванович був з Корніловим на пароплаві «Одеса», який переслідував турецький «Таіф» під керуванням англійця Следа. З цієї причині російський пароплав встиг лише на закінчення славетної битви. Незважаючи на це, князь відзначився іншим способом, а саме, взявши в руки простий олівець. Попросив його про це сам Нахімов, який спостерігав, як догорає турецький флот з балкону флагманського корабля «Імператриця Марія». Віктор Іванович швидко зобразив картину з натури. Внаслідок творіння нашого земляка стало основою Івану Айвазовському для написання відомої картини «Синопська битва». До речі, про цей цікавий епізод своєї автобіографії Віктор Іванович розповів на сторінках газети «Кримський вісник» від 3-го грудня 1888 року. Це була єдина публікація князя за його життя.

Довелось нашому земляку знаходитись і на пароплаві-фрегаті «Володимир», під час бою цього корабля з турецьким пароплавом «Перевіз-Бахре». Поєдинок закінчився полоном турецької команди.

На початку вересня 1854 року Корнілов відіслав Барятинського із Севастополя до князя Меншикова – головнокомандуючого російськими сухопутними військами. Під час битви на річці Альмі 8 (20) вересня 1854 року Віктор Іванович знаходився в оточенні Меншикова. Під час першого бомбардування Севастополя, 5 – 13 (17-25) жовтня 1854 року, князь хоробро обороняв вежу. В перший же день англо-французького бомбардування Севастополя героїчно загинув на Мамаєвому кургані адмірал Корнілов, і Нахімов взяв Барятинського на ту ж посаду флаг-офіцера. Він залишався в Севастополі майже на весь час окупації.

Восени 1855 року Віктор Іванович одружився з М. А. Бутенєвією, дочкою відомого дипломата. В цей же час йому доручили керувати батареями в Миколаєві. По підписанню Паризького миру в березні 1856 року, за яким Чорноморський флот Росії повинен бути знищеним, князь йде у відставку в чині капітана 1-го рангу.

З тих пір він час від часу проживав в Одесі та в своєму улюбленому курському маєтку – селі Грунівка Суджанського повіту. Тут він багато працював над господарським устроєм села [31, с.17].

Так, ним була зведена церква з двома куполами, які символізували дві віри християнську і католичну (див. додаток З).

На теротирії с. Грунівка до цього часу працює краєзнавчий музей в якому знаходяться унікальні речі, а саме парцеляновий глечик сім’ї Бурятинськи з сімейною печаткою, який був вироблений в одному екземплярі (див. додаток І).

Також в краєзнавчому музеї зберіглися оригінали записів того часу (див. додаток К).

Зі слів екскурсоводу - керівника музею Вікторії Іванівни в церкві був потаємний підземний хід який вів до річки Псел. За весь період часу реставрації церкви хотіли багато разів зацементувати підлогу, але постійно вона провалювалася, а отже можемо теоретично припустити, що саме там знаходиться підземний хід (див. додаток Л).

Живучи в Грунівці, Віктор Іванович активно займався суспільною роботою в якості світового судді та земського гласного [57].

Для підтримки здоров’я князь Олександр Іванович отримав тривалу відпустку за кордон. Він подорожував по різним країнам Європи; стараючись виправити прогалини у своїй освіті, слухав в різних містах університетські лекції, особливо в Марселі, видатного на той час професора математики. Там же він познайомився з Гульяновим, відомим російським лінгвістом, етнографом та єгиптологом. Гульянов, бачив в молодій особі цікавість до знань, прагнення до самоосвіти, що тоді так рідко зустрічалось в колі світської молоді, і дуже до нього прив’язався. Будучи абсолютно самотнім, не маючи нікого з рідних та близьких, хто запропонував бути спадкоємцем його дуже цінної, зібраної не абиякими трудами бібліотеки, і в 1940 році, в Дармштаті, був заключний з ним договір, в силу якого за значну суму, бібліотека, перейшла в повне постійне користування Гульянова, після його смерті становилась власністю князя. Ця послуга дозволила російському вченому, який вже боровся з тяжким недугом, закінчити давно розпочате видання творів і цілком забезпечила останні роки працьовитого життя Гульянова, який помер на чужині.

Під час цих же подорожей по Європі князь познайомився з відомою портретисткою Віге Ле Брюн. Князь розповідав, що бачив портрети з натури королеви Марії Антуанетти та інші обличчя нещасної королівської родини; та ще більш дивуючи ми були портрети мадам Дебюрі коханки Людовіка XV. Коли князь Олександр Іванович виразив здивування, що художниця могла знати Дебюрі, мадам Ле Брен відповіла, що під час написання цього портрету вона була, навіть, на декілька років старшою від Дебюрі.

В той же час Олександр Іванович познайомився з молодим графом Де Феллоу, відомим потім письменником, бувшим міністром.

Де Феллоу на зустрічах із знайомими росіянами завжди відгукувався з великою похвалою про здібності князя Олександра Івановича і говорив, що при першому ж знайомстві, не зважаючи, що князю було всього лише 20 років, передбачив йому блискуче майбутнє. В своїх записах, надрукованих у французькому журналі «Le Correspondant» (лютий 1889, с. 600) граф Де Феллоу, між іншим, говорить: «Російська аристократія в цей час (1835р.) далека була від думки викликати звільнення християн, хоча передбачила його; вона мовчки пасивно готувалася до нього. Я зобов’язаний дружбі князя Олександра Барятинського, переможця Шаміля та фельдмаршала, повідомленням приватної записки, яка заповідалась йому батьком, в якій йшлось про зловживання кріпосним правом. Говорилось про неможливість довготривалого його існування, про бажаний зі сторони російського дворянства почин; взагалі записка містила в собі самі благородні, світлі думки на настанови».

У 1838-39 роках, під час подорожі Європою з великим князем-нащадком Олександром Миколайовичем, в колі якого знаходився і друг князя Барятинського, граф Йосип Михайлович Вієльгорський, він, знаходив час цікавитися і більш серйозними предметами. Друзі присвячували свою увагу всьому, що стосувалось Росії та Слов’янських народів. З цією метою вони зібрали твори різними мовами, рукописи, картини, зброю, історичні портрети тощо. Затрати були спільними, за умови, що зі смертю одного все переходить до власності того, хто залишився живим. Збереглося декілька листів графа Вієльгорського до князя, з яких очевидно, з яким сильним завзяттям вони відносились до свого «підприємства» – заснування музею, який був названий ними «Російський збірник». 28 листопада 1838 року Вієльгорський писав з Риму: «Я зробив таку знахідку для нашого кабінету, що ледве втримався на ногах від захоплення. Це три російські картини, подібних яким немає по всій Росії. Я тобі напишу, що це саме таке та де воно, тому, що, якщо Жуковський дізнається, то той же час заставе великого князя купити. Я дав уже доручення доставити їх та, можливо, ми їх отримаємо за безцінь; власник картин не розуміє їх важливості і продає дешево; я обіцяв до трьох тисяч і кожен день чекаю новин про успіх. Тут я маю надію купити багато латинських та італійських книг, які відносяться до Росії та Слов’янських земель. В наступному році наша бібліотека буде мати до 2000 томів одних іноземних творів». «Тут 26 російських художників, які чекають замовлень; ніхто з наших дворян їм нічого не замовляє». В наступному листі князь Вієльгорський говорить детальніше про картини. «Перша, портрет боярина Микуліна, посла нашого в Лондоні, в 1600 році, він дуже гарно зберігся і дуже гарно виконаний; друга, коли татари приблизно 1570 року наводнили Росію, цар Іван Грозний збирався тікати в Новгород та просив королеву Єлизавету дати йому притулок в Англії та відшукати наречену; тоді був зроблений його портрет і відправлений в Лондон. По всім довідкам це повинен бути той же самий портрет: він гарно виконаний та гарно зберігся! Третя, сама велика дорогоцінність по відношенню одягу. Картина, яка відображає князя Прозоровського, посла нашого в Лондоні (при Михайлу Федоровичу) зі своїми синами. Тут видно всю розкіш та красу боярського одягу; один із синів подає йому шапку, інший – жезл; видно всі подробиці кафтана, сорочки, розшитої перлами, шапки, покритої дорогоцінними каменями; робота дивовижна. Це неоцінима рідкість. Я закам’янів, коли побачив. Це одна картина, яку наш консул в Генує Смирнов продає та хоче за неї 8000 франків готівкою. З іншими він розлучатись не хоче. Всі три він знайшов у Лондоні в антикварія, який хотів їх замазати, не розуміючи букв, які на них зазначені (sic). На картині Прозоровського присутній надпис слов’янськими буквами. «Що скажеш? Я равнодушно не можу про це думати…. Між тим я зібрав до 50 творів латинських та італійських. Ти їх у мене побачиш». Один 1557р., інший 1600р. з російськими картинками.

В іншому листі, від 30 січня 1839 року, Вієльгорський повідомляв своєму другу, що якийсь Шухов в Москві зібрав для них: 1) ніж, обрамлений в золото, з ахонтами боярина Головіна; 2) рукопис з надписом патріархів; 3) грамоту імператриці Анни; 4) наказ Катерини з власноручними приписками; 5) грамоту бургомістрів м. Риги, в якій Петро І-й затверджує їх права на сто років; 6) годинник патріарха Никона; 7) грамоту царя Михайла Феодоровича Ляпунову; 8) 11 указів Петра І-у бригадиру Кропотову, з власноручними відмітками; 9) лист Макарова про смерть Петра І-го; 10) універсал Меншикова; 11) татарський шолом з Куликового поля. «Роботи по російській бібліографії сильно розвиваються і тепер, прибавляє Вієльгорський, я складаю Французьку бібліографію про Росію, праця дуже велика. Берг писав мені, що дістав для тебе Кремера Polonia (1589, fol), про який ти прохав».

Про якість зібраних ними книг та рукописів можна судити з того, що Археографічна Комісія, під головуванням міністра народного просвітництва Норова, приступаючи до видання матеріалів історії Петра Великого і особливо в подробицях справи Шакловитого, 10 березня 1847р. № 41 зверталась до князя Олександра Івановича Барятинського з проханням надати декілька свідчень справи про Шакловитого, які знаходились в збірнику, котрий належав йому.

Граф Вієльгорський помер у 1839 році і його збірники перейшли до власності князя Барятинського. Ці збірники містили в той час достойну цифру 12 тис. томів; але ця цифра ще не здійснювала омріяної думки князя, який бажав створити із своєї бібліотеки одне ціле, зробивши її доступною для вчених та дослідників. З цією метою він один із перших скористався пропозицією вдови Гільфердінга і на початку 1873 року придбав бібліотеку її покійного чоловіка, яка складалася з 2700 томів і яка містила в собі велику кількість матеріалів порівняльного мовознавства, історії та етнографії слов’янських народів. Але і цим значним здобутком фельдмаршал не був задоволений. Уже з 1866 року не покидала його думка про придбання однієї з найгарніших бібліотек, яка складала власність г-на Касаткіна, який поселився в Женеві.

Таким чином, ціною великих зусиль та наполегливості, склалася величезна бібліотека із 16 окремих відділів в числі близько 42 тисяч томів, яка була систематизована. Після смерті фельдмаршала, бібліотека, згідно його волі, дісталась молодшому його братові – Віктору Івановичу Барятинському, якому він неодноразово передавав своє бажання, щоб ця бібліотека змогла принести користь науковому світу. Для досягнення цієї мети, у 1882 році було вирішено передати всю бібліотеку в Московський Імператорський Історичний та Румянцевський музеї в 25-річне користування з наданням права всім відвідувати її з науковими цілями, на загальних правилах, існуючих для звичайних бібліотек. Цю передачу книг було закінчено у вересні 1887 року.

Як засвідчує жителька с. Грунівка (91-річна бабуся), їй розповідали що при вивозі книг була вивезена книга розміром з воз, а отже її розміри були дуже вражаючими.

Останні дванадцять років життя Барятинський майже безвиїзно провів за кордоном, переважно в Римі. 8 травня 1904 року він тихо покинув цей світ. Російські газети, які писали на той час про війну з Японією, помістили некрологи, відмітивши, що помер один із останніх «Севастопольців».

Після ознайомлення з с. Грунівка ми направилися до с. Могриця.

Селище Могриця знаходиться за 35 км від районного та обласного центру – міста Суми. Відоме з 1672 року. Кількість дворів у сільській раді – 465, мешканців – 784.

Село Могриця розташоване у північній частині району на кордоні з Краснопільщиною та Суджанським районом Російської Федерації. Найкоротша дорога з районного центру пролягає через Луку та Баранівку.

За переказами, в могрицьких урочищах сховано багато розбійницьких скарбів. Стверджують, що ніби десь у Пслі лежить потоплена золота карета татарського хана, яку під час бійки на переправі перекинули у воду.

За два кілометри від Могриці є сліди великого городища. Воно займало площу понад 100 десятин.

Село Могриця оточене лісами. У найбільшому з них – Могрицькому – знаходяться великі урочища: Наталині ями, Паніфедорове, Голубове, Прийма, Глазкове, Циганське та інші.

На могрицьких землях Софроніївській пустині (монастирю) належав хутір Псел (Монашинське урочище) в 26 кварталі Могрицького лісництва (сучасна територія – заказник Банний яр). До 1918 року на цих землях господарювали монахи. Їхнє господарство складалося з молитовного будинку, їдальні, келій для монахів, гуртожитку для приїжджих робітників, пральні, лазні, приміщення для худоби. Загальна площа лісу, що належала монастирю, становила 1136 гектарів. Господарська робота в лісі, випасання худоби та інші роботи виконували наймити з навколишніх сіл. Всю відповідальність за ведення господарства несли монахи й звітували Білогорському монастирю.

3.4. Напрями розвитку рекреаційного туризму в Сумському регіоні

Реалізація регіонального Сумського рекреаційно–туристичного продукту розглядається як системний процес. Підсистемою, що пов’язує все у систему, є споживчий ринок, стан якого може змінюватися під впливом зовнішнього і внутрішнього середовища. Перш за все, споживачі які пов’язані з регіональними рекреаційно-туристичними підприємствами. Роль і місце підсистеми управлінських дій аналогічні до тих, що характерні для відповідної підсистеми у сфері формування конкурентоспроможного рекреаційно-туристичного продукту, але безпосередня мета цієї підсистеми при реалізації регіонального рекреаційно-туристичного продукту полягає в отриманні якомога більших доходів від представлення рекреаційно-туристичного продукту в рамках відношення «ціна – якість».

Управлінські дії	Продукт	Маркетинг
Каровий потенціал	Управління	Зайнятість
Фінансова система	Кадри	Система безпеки
Норматівно-правова база	Інструменти	Статистика
Рекреаційно-туристичні об’єкти	Інфраструктура	Рекреаційно-туристичні організації
Природно-рекреаційній потенціал	Ресурси	Культурно-історична спадщина

Рисунок 3.1. Система формування конкурентоспроможного регіонального

рекреаційно-туристичного продукту

Таким чином, виходячи з визначеної вище мети, функціонування системи «рекреаційно-туристичний регіон», підсистеми є необхідними умовами її досягнення.

Після визначення й постановки цілей при розробленні програми розвитку рекреації та туризму в регіоні необхідно визначити шляхи та інструменти впровадження. При цьому в зазначеній програмі доцільно виділяти такі основні формуювальні блоки: сучасний стан рекреації та туризму в регіоні; завдання розвитку рекреації та туризму в регіоні; напрями формування і реалізації конкурентоспроможного регіонального рекреаційно-туристичного продукту; механізми формування і реалізації конкурентоспроможного регіонального рекреаційно-туристичного продукту.

Орієнтація на формування і реалізацію конкурентоспроможного регіонального рекреаційно-туристичного продукту передбачає вирішення кожного поставленого завдання в руслі виділених у ній напрямів і за допомогою намічених механізмів.

Взагалі при формуванні проекту цільової програми розвитку рекреаційно-туристичного регіону, на нашу думку, повинні охоплюватися такі напрями, як:

– рекреаційно-туристичне природокористування, охорона й відновлення рекреаційно-туристичних ресурсів;

–господарське освоєння територій, зміна пропорцій у розміщенні продуктивних сил, кластеризація немасових форм туризму, формування рекреаційно-туристичної системи на основі сучасної інфраструктури;

– фінансування запроектованих заходів;

–удосконалення системи правового забезпечення й управління.

При цьому як напрями та завдання формування і реалізації конкурентоспроможного регіонального рекреаційно-туристичного продукту в рамках цільової програми розвитку рекреаційно-туристичних регіону нами виділяються такі:

1) у рамках напряму «забезпечення умов для розвитку рекреації та туризму органами місцевого самоврядування» виокремлюють таке завдання, як: створення координаційної ради при місцевій адміністрації для виконання конституційних, координаційних функцій, а також для проведення ділових операцій і здійснення процедур ухвалення рішень у сфері рекреаційно-туристичної діяльності на території муніципального утворення;

2) у рамках напряму «регіональне управління рекреаційно(туристичною сферою»: створення нових інститутів управління рекреацією та туризмом і реструктуризація існуючих відповідно до поставлених цілей і завдань розвитку рекреації та туризму в регіоні;

3) у рамках напряму «сучасна маркетингова стратегія просування рекреаційно (туристичного продукту на внутрішньому і міжнародному ринках»: розроблення календаря подій, що відбуваються на території регіону; розширення збутової мережі; сумісне просування регіонального рекреаційно-туристичного продукту та розвиток міжнародного співробітництва; формування іміджу рекреаційно-туристичного регіону;

4) у рамках напряму «формування нормативно(правової бази розвитку рекреації та туризму»: визначення нормативно-правових документів, які необхідно прийняти на регіональному рівні та вироблення рекомендацій щодо ухвалення загальнодержавних документів або зміни їх положень для цілей підвищення ефективності функціонування рекреаційно-туристичного регіону;

5) у рамках напряму «фінансове забезпечення розвитку рекреації та туризму»: пошук джерел фінансування розвитку рекреаційно-туристичної сфери та складання переліку можливих одержувачів ресурсів і структур, що ухвалення рішення про надання фінансових коштів;

6) у рамках напряму «кадрове забезпечення розвитку рекреації та туризму»: забезпечення взаємодії між рекреаційно-туристичними підприємствами і навчальними закладами для підвищення якості освіти і повнішого обліку вимог ринку при підготовці фахівців та підприємців, організація філій навчальних закладів, курсів для мешканців рекреаційно-туристичних районів з метою забезпечення зайнятості на місцях; розроблення системи взаємодії зі службами зайнятості різного рівня;

7) у рамках напряму «облік екологічних, політичних і інших ризиків»: розроблення заходів щодо зниження природних ризиків у рекреаційно-туристичній діяльності, їх компенсації; формування спеціальної програми управління природними ризиками в рекреаційно-туристичних регіонах; розроблення заходів щодо оперативного управління кризовими ситуаціями;

8) у рамках напряму «формування умов для розвитку рекреації та туризму у межах особливо охоронюваних природних територій»: ініціювання проектів щодо створення особливо охоронюваних природних територій регіонального і місцевого значення; сприяння забезпеченню інвестиційної привабливості інфраструктури на території особливо охоронюваних природних територій; розроблення норм рекреаційно-туристичних навантажень на різні види особливо охоронюваних природних територій; формування основ організації природних парків у зоні установ курортно-санаторного профілю з метою збереження рекреаційно-туристичного ресурсу.

ВИСНОВКИ

В результаті всього вищевикладеного необхідно зазначити, що Сумська область в перспективі повинна зосередити зусилля на розвитку зони відпочинку та оздоровлення населення, зони природно – рекреаційних ландшафтів регіонального значення, де слід розвивати всі елементи інфраструктури, що сприяють охороні та раціональному використанню природно – заповідних і природно – рекреаційних територій області; ширше використовувати потенціал лісових, водних ресурсів через обладнання відповідної території як для короткочасного, так і тривалого відпочинку. Для цього необхідне детальне вивчення берегової смуги водних ресурсів: аналіз пляжів, транспортна доступність, інфраструктурна забезпеченість цієї території, санітарно-гігієнічні показники водних ресурсів.

Подальший розвиток туристичної сфери характеризується позитивними та негативними чинниками. Про позитивні чинники було вже сказано вище: багаті природні рекреаційні ресурси, унікальні історико – культурні ресурси, наявність мережі об’єктівоздоровлення та відпочинку і багато інших.

Національним культурним надбанням України є історико-архітектурні пам’ятки колишньої столиці Гетьманської України м. Глухова: Миколаївська церква, Анастасіївська церква, Спасо-Преображенська церква, Київська брама міської фортеці та ін.

Цікаві історико-архітектурні пам’ятки знаходяться на території Шосткинського району. Насамперед, це Михайлівська церква в селищі Вороніж, а також Гамаліївський монастир (XVIII ст.), на території якого знаходиться поховання славетного гетьмана І. Скоропадського та його дружини А. М. Маркович. На жаль, Гамаліївський монастир в наші дні не виконує функцію рекреаційного об’єкту. Зараз тут знаходиться виправно-трудова колонія.

Розвиток рекреаційного господарства Сумського Полісся мав би певний вплив на рівень його економічного розвитку в цілому і зміг би вирішити певні соціально-економічні проблеми, наприклад, проблему залучення в суспільне виробництво трудових ресурсів, незайнятих або зайнятих в особистому домашньому господарстві. Тому вивчення природного та культурно-історичного потенціалу північної частини Сумської області, позитивна оцінка її придатності для розвитку туристичної діяльності, сприятиме приверненню уваги туристично-екскурсійних організацій до цього регіону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ