2.3. Біосоціальні ресурси

На весь світ відомі імена уродженців Сумської землі: славного запорізького кошового Петра Калнишевського, династії підприємців і благодійників Терещенків і Харитоненків, імена композиторів Бортнянського і Березовського. Тривалий час столицею Лівобережної України був Глухів. Тут мали свою резиденцію гетьман Іван Скоропадський, який похований в заснованому ним Гамаліївському монастирі поблизу Шостки, наказний гетьман Павло Полуботок, гетьмани Данило Апостол, Кирило Розумовський.

Будинок – музей А. П. Чехова в Сумах. Є на Сумській землі куточок, пов’язаний із життям і творчістю А. П. Чехова, з любов’ю описаний у його творах і листах. Це мальовнича околиця Сум – Лука, де перебував великий російський письменник. В Суми Антон Павлович Чехов приїхав разом з матір’ю і сестрою у травні 1888 року, вони зняли будиночок під дачу у місцевих поміщиків Лінтварьових.

Загальна площа музею – 124 кв. м, з них експозиційна – 96 кв. м. У музеї налічується 1760 експонатів основного фонду. Серед них – оригінальні фотографії, документи А. П. Чехова та його рідних, в тому числі оригінальний знімок письменника І889 р. з дарчим написом Н. М. Линтварьовій, прижиттєві видання творів, над якими він працював на Луці; меблі і побутові речі кінця ХІХ ст.

Експозиція музею знайомить з перебуванням А. П. Чехова на Сумщині, розповідає про його зв’язки з краєм та його людьми. Експозиція відтворює типологічну меморіальну обстановку затишних кімнат, в яких А. П. Чехов зі своєю родиною жив два літа 1888–1689 рр., розповідає про його письменницьку і лікарську діяльність. В одній із кімнат експонуються оригінальні документи, фото, малюнки Михайла Чехова – художника, який помер у 1869 р. в цьому будинку і був похований на Лучанському кладовищі. Музей щорічно проводить театралізовані свята, присвячені «Дню Чехова», літературно-музичні вечори. При музеї створено «Клуб друзів А. П. Чехова».

Луганська садиба, де поселилися Чехови, була розміщена на березі ріки Псел і зразу зачарувала письменника. «Уж очень у меня хорошо, так хорошо, что и описать нельзя! Природа великолепна, всюду красиво, простора пропасть, люди хорошие, воздух теплый, тоны тоже теплые, мягкие» - писав він В. Г. Короленку.

На Луці А.П.Чехов дописував оповідання «Житейская мелочь» («Неприятность»), написав водевіль «Трагик поневоле», п’єси «Леший», «Рассказ неизвестного человека», виношував задумки оповідання «Учитель словесности», повість «Скучная история» і багато інших творів.

Садиба Лінтварьових не збереглася, тільки одноповерховий будиночок з чотирма білими колонами. На ньому мармурова дошка з написом: «В цьому домі в 1888 – 1889 рр. жив і працював великий російський письменник Антон Павлович Чехов».

29 січня 1960 у 100-річну роковину з дня народження у цьому домі відкрито Будинок - музей Чехова. В п’яти кімнатах розмістилася експозиція, що розповідає про життя і творчість письменника і його перебування на Україні [42].

На Сумщині є ще багато місць, які пов’язані з життям видатних людей: могила О. К. Булатовича (отця Антонія) в с. Луцинівка Білопільського району – видатного дослідника Африки, пам’ятник І. Харитоненку – меценату і блігодійнику (Суми), будинок родини Терещенків – підприємців, меценатів (Глухів), пам’ятник і обеліск на могилі О. А. Деревській (роменській мадонні) – що виховала 48 дітей – сиріт (Ромни), з 1851 року з с. Богданівкою Шосткинського району пов’язане життя видатного педагога, письменника К. Ушинського.

Народний музей Трудового братства М. М. Неплюєва у Воздвиженську.

Однією з перлин Сумщини є місця, пов’язані з життям громадського діяча і релігійно – філософського письменника М. М. Неплюєва (1851- 1908) (див. додаток А), який у с. Воздвиженському нинішнього Ямпільського району створив Воздвиженську чоловічу і Преображенську жіночу сільскогосподарські школи.

Школи дали чимало кадрів для організованого М. М. Неплюєвим Хрестовоздвиженського Трудового братства – виробничо – споживчої артілі, яка мала на меті релігійно – моральне удосконалення. Вихованцями шкіл Неплюєва були відомі вчені, музиканти, художники, поети: С. Ф. Черненко, П. К. Федоренко, М. О. Фурсей, В. Я. Басок (див. додаток Г).

У 1885 році у Воздвиженському  Неплюєв заснував чоловічу сільськогосподарську школу, а в 1891 була  відкрита і жіноча – Преображенська. Школи користувалися величезною популярністю серед селян. У них поряд із якісною агрономічною освітою, давалося особливе релігійно-моральне виховання, прищеплювався смак до художніх цінностей. Трудовий досвід учні здобували працюючи у шкільному господарському комплексі, до якого входили поля, ферми, сади, майстерні, пасіка, лісовий розсадник. В школи приймалися діти всіх християнських сповідань. До М.Неплюєва привозили кращих своїх вихованців самовіддані педагоги тодішньої України – Ольга Максимович з Полтавщини, Петро Солонина з Чернігова. Були в школі М. Неплюєва і діти підданих Швейцарії і Австрії. За словами фундатора, його школи формували добрих християн і культурних хліборобів.

У серпні 1889 р. відбувся перший випуск школи. Із шести чоловік, що одержали атестати, троє не захотіли розлучатися зі своїм вихователем, і для них була організована особлива сільськогосподарська община – «Перше трудове братство», на створення якого Неплюєва благословив знаменитий старець Троїце-Сергієвої лаври св. Варнава Гефсиманський. Кожен випуск школи давав Братству нових членів, воно зростало, обробляло придбану в оренду у Неплюєва землю, будувалося й упорядковувалося. У 1893 році у Воздвиженському був споруджений і освячений храм в ім’я Воздвиження  Хреста Господнього, тієї ж осені згуляли перше в Братстві весілля.

Існування Трудового братства, явища унікального в історії слов’янських народів щодо поєднання своїх морально-виробничих функцій, підлягало офіційному оформленню. І світська, і особливо духовна влада побоювалися Неплюєва, веденого сильним релігійним настроєм, і всіляко перешкоджали його починанням. Після багатьох труднощів, у 1893 р. статут «Православного Хрестовоздвиженського трудового братства» був затверджений. 16 вересня 1894 року, указом Олександра III йому були даровані права юридичної особи, а 22 липня 1895 р. відбулося урочисте відкриття Братства. Його мета – «християнське виховання дітей і чітка організація життя по вірі на лоні православ’я» [61].

Статут Трудового братства передбачав два основних розряди його членів: повноправні брати (меншість) і прийомні. Повноправні  були господарями всього братського маєтку, вони приймали участь у виборах і визначали уклад життя Братства. Прийомні брати на рівних користувалися прибутками Братства, але не приймали участі ні у виборах, ні у вирішенні  найважливіших питань життя общини. Повноправні  брати складали думу – найвищий орган управління Братством. Головою думи був вибраний М. Неплюєв. Він уважався блюстителем Братства.

 Існувала й особлива категорія учасників Братства – члени-змагальники. Це були люди, які жили на стороні, але діяльно сповідували братерські ідеали. Першим членом-змагальником Братства став видатний петербурзький проповідник священик Григорій Петров (1868 – 1925). В середині 1890-х років в Братстві працював і майбутній віце-президент Всесвітнього союзу євангельських християн Іван Проханов (1869 – 1935).

Братство ґрунтувалося на євангельських етичних засадах – віри, любові і праці. Усі його жителі, як сімейні, так і незаміжні, об’єднувалися за професійною приналежністю у великі «братські сім’ї»: сім’я вчителів, хліборобів, молочарів і т.д., кожна з яких носила ім’я одного із шанованих святих і проживала в багатоквартирному будинку. Кожній родині надавалась простора кімната, а нежонаті жили по 3-4 людини в одному приміщенні.  Братську сім’ю очолював старшина, вибраний членами даної сім’ї. Він керував виробничою діяльністю і відповідав за моральне і духовне життя сім’ї.  Чоловіки і жінки мали рівні права. Діти виховувались у дитсадках, а з восьмирічного віку навчалися в школах. Вступ і вихід із Братства були вільними [61].

В економічному сенсі Трудове братство являло собою «кооперативне товариство виробництва і споживання», як назвав Братство відомий французький економіст Анатоль Леруа-Больє в 1898 р. на засіданні Паризької академії наук. У Братстві все рухоме і нерухоме майно, окрім предметів особистого вжитку, вважалося колективною власністю. Приватна власність допускалася у вигляді особистих рахунків членів общини. Братські сім’ї –артілі працювали на ланах, фермах, у майстернях, вирощували сади, вчителювали в школах, керували заводами. Економічну діяльність організовувала і контролювала господарська рада Братства, її беззмінно з 1895 по 1919 рік очолював Андрій Фурсей – один з десяти перших вихованців М. Неплюєва. Чистий прибуток після відрахувань в загальні фонди (20­%), порівно ділився між членами Братства.

Попервах Братство не окупало себе і в деякій мірі існувало на дотаціях Неплюєва. Своїми силами братчики не могли упоратися з величезним маєтком і залучали найманих робітників. Їхня чисельність під час жнив втричі перевищувала кількість працюючих братчиків. Братські угіддя славилися високим агрономічним рівнем. Урожайність сільськогосподарських культур на полях Братства більш ніж у 2,5 рази перевищувала середню урожайність у Чернігівській губернії.

 Особлива увага в Братстві приділялась інтелектуальному і естетичному розвитку. Тут  працювала велика бібліотека, викладались музика, малювання, проводились літературні вечори, ставились аматорські спектаклі. Музику викладала сестра засновника Ольга Миколаївна Неплюєва (1859-1944) – талановита учениця італійської оперної співачки Ельвіри Репетто. Атмосфері високої культури відповідав улаштований в  хуторі Воздвиженському  мальовничий садово-парковий ансамбль. Треба зазначити, що М. Неплюєв підтримував талановитих дітей і за межами Братства. Він був першим меценатом українського художника Георгія Нарбута. В Братстві був симфонічний оркестр, а учасникам братського духовного хору давав уроки  славетний український хормейстер Яків Калішевський (1856 – 1923), який гостював у Неплюєва. Музичну освіту здобув у неплюєвській школі і самобутній український композитор Павло Сениця (1879 – 1960). Він прожив у Братстві вісім своїх юних літ, які стали для нього плідним періодом художнього становлення. Тут він зібрав багато народних мелодій, написав чимало п’єс для фортепіано, пісень і романсів, в тому числі і на вірші Тараса Шевченка «Вітер в полі нагинає лозу і тополю», «Чого мені так тяжко?..», «Нащо мені врода?», які належать до найбільш натхненних зразків його творчості [61].

Трудове братство мало уособлювати живу модель майбутнього досконалого людського суспільства і демонструвати реальний приклад християнського братерства людей. «Братство, писав Неплюєв, - как организация труда на основе братолюбия, является попыткой осуществить в жизни то, что девятнадцать веков проповедуют в церквах, внушают в школах, воспевают в поэзии».

Трудове братство перебувало у духовному відомстві. В ньому чітко дотримувались канонів православної церкви. Братство підтримувало добросусідські стосунки з навколишніми монастирями: Глинською пустинню, Гамаліївським жіночим монастирем. Неабиякі духовні зв’язки склались у нього з Московською духовною академією та Троїце-Сергієвою лаврою.

Як соціальна модель, Трудове братство мало жорстку організаційну структуру, глибоко авторитарний режим управління і контролю. Пронизуюча весь життєвий уклад сувора релігійність, дефіцит ліберальних цінностей – були основними джерелами внутрішніх протиріч общини і головною причиною відходу з неї багатьох, за словами самого Неплюєва, цілком порядних за мірками традиційного суспільства, людей. Деякі з тих, що ішли, виступали в пресі, обвинувачуючи Неплюєва і його євангельську технологію в зазіханні на свободу особи. Олександр Блок з цього приводу писав: «Ймовірно дуже нудно й у неплюєвському товаристві. Зрештою, так здалося не мені одному, а також пану Абрамову, ... який п’ять років навчався в неплюєвській школі. Він розповідає про «моральну духоту» і деспотизм самого М. М. Неплюєва» [61].

До критичних відгуків, які здавалося б, компрометують Братство, Неплюєв ставився особливим чином. Вважаючи свою справу об’єктом живої проповіді, він не тільки не ховав властивих йому недоліків, але і привселюдно визнавався в них, пояснюючи друзям свою позицію так: «Господь сказав: «По плодах їх пізнаєте їх». Божі по плоду діла Братства трудового покажуть Якого ми духу, Кому належимо. Далекі Духу Божого не зрозуміють ні плоду Братства,  ні Духу, який його породив... Не заперечуйте моєї гріховності, а навпроти на ній будуйте докази того, що кращі мене можуть і повинні робити ще більше і краще в справі здійснення правди віри».

Рисунок 2.1. Будинок М. М. Неплюєва у Воздвиженському

За  свідченням сучасників, не дивлячись на легітимність діяльності Неплюєва, його ім’я завжди було оточено ореолом таємничості і лякало багатьох високопоставлених чиновників, схильних бачити в його особі небезпечного соціального новатора і релігійного реформатора, за словами єпископа Антонія (Соколова), «такого собі російського Лютера». Обер-прокурор Синоду К. П. Победоносцев заборонив видання творів Неплюєва в Росії. Однак виявлена Неплюєвим щира відданість Православ’ю і прихильне ставлення до нього представників монархічних династій, – імператриці Марії Федорівни, графа Максиміліана Люттіхау, великого герцога Саксен-Веймарського Карла-Олександра, герцогині Ангальд-Бернбург та ін. дозволили перебороти цензурні обмеження. І  в 1900 році у Петербурзі була видана перша велика релігійно-філософська працям М. Неплюєва «Что есть истина?», за якою пішли публікації його творів «Христианское мировоззрение» і «Христианская гармония духа», які раніше вийшли в Лейпцизі і Берліні. Про творчу спадщину Неплюєва професор Київської духовної академії, засновник журналу «Христианская мысль» Василь Екземплярський писав: «За цілісністю враження, свіжості думки твори М. М. Неплюєва можуть бути поставлені поряд із творами таких видатних мислителів як А. С. Хомяков і В. С. Соловйов... Думається, що наступить той час, коли наша офіційна богословська критика зуміє позбутися  свого корпоративного і шкільного самолюбства і визнає велику заслугу М. М. Неплюєва перед російською богословською літературою» [61].

Високі особисті якості Неплюєва – щирий патріотизм, непідкупна чесність і запальна енергія дозволили йому одержати деякі зовсім екзотичні права. Наприклад, братського священика вибирала братська дума, а затверджував його покровитель Братства – єпископ Чернігівський і Ніжинський (по всій Росії священиків призначав архієрей, без будь-якої участі приходу). Неплюєв також мав право призначати учителями своїх шкіл своїх же вихованців, дане йому в 1888 р. і закріплене в 1895 р. Миколою II. Іще одне унікальне право одержав Неплюєв: в 1891 році єпископ Чернігівський і Ніжинський Сергій (Соколов) благословив його одягатися в стихар і виголошувати проповіді в церкві.

Діапазон суджень про неплюєвське братство був радикальний: від ідеалізації, до повного неприйняття. Діяльність Неплюєва не укладалася в прокрустове ложе звичних схем, не піддавалася адекватному опису традиційною для публіцистики того часу мовою. У рамках спрощено-умовної класифікації, розробленої ідеологами громадсько-політичних течій російського суспільства, для Неплюєва не було зхожої рубрики. Крім того, для Неплюєва особиста моральність була невіддільна від суспільної. Усе це вело до обопільного нерозуміння між Неплюєвим і більшістю інших освічених співвітчизників. Наприклад  російський письменник А. П. Чехов, дізнавшись про Братство з літературної кампанії проти М. Неплюєва та публіцистичних статей М. Меншикова, прийшов до думки, що таке братство можуть створювати лише «люди ненормальні». В загальноросійській пресі про  Трудове братство говорили обережно, як про «знамено пророче, якусь незрозумілу загадку», Братство іменували «небезпечною і шкідливою утопією», «культурним скитом», «процвітаючою комуністичною общиною» та інше.

У 1897 р. великий релігійний мислитель В. С. Соловйов у своєму листі до М. М. Неплюєва, відзначав, що справу Трудового братства, якій необхідне суспільне співчуття, ще так мало розуміють. Про роль особистостей, які подібно до Неплюєва, не дивлячись ні на які зовнішні обставини шукають ідеальну суспільну правду, Соловйов писав: «У тому-то  і все значення таких людей, що вони не схиляються перед силою факту і не служать їй. Проти цієї грубої сили того, що існує, у них є духовна сила віри в істину і добро – у те, що має бути. Не спокушатися видимим пануванням зла і не відрікатися заради нього від невидимого добра є подвиг віри. У ньому вся сила людини. Хто не здатний на цей подвиг, той нічого не зробить і нічого не скаже людству. Люди факту живуть чужим життям, але не вони творять життя. Творять життя люди віри. Це ті, котрі називаються мрійниками, утопістами, юродивими, – вони ж є пророки, істинно кращі люди і вожді людства».

До 1900 р. братчиків було сто п’ятдесят чоловік, а разом з вихованцями шкіл загальна кількість «неплюєвців» перевищувала триста чоловік. Вони проживали вже у двох облаштованих хуторах – Воздвиженському і Рождественському. М. Неплюєв мріяв, що справа трудового братства буде підхоплена й іншими, що по всій Росії будуть виникати нові трудові братства і не тільки землеробські, а й промислові, торгівельні, братерства людей ліберальних професій. Мета ставилась – не стільки економічна, скільки морально-етична – «доведемо можливість організації всіх видів праці на братерських началах, далеких від тих принад користі, які перетворюють увесь світ в одну біржу».

Знайшлись і послідовники. В 1901 році поміщиця Єлизавета Беклємішева за підтримки Неплюєва заходилася створювати братство в своєму маєтку Локаш  Рязанської губернії, але півтора роки потому справа припинилася. Прихильники М. Неплюєва організували братські гуртки в Москві, С.-Петербурзі, Рязані, Тулі, Новгороді. У 1908 році священик Микола Опоцький організував в Новгородській єпархії Вельбицьке трудове братство зі школою. Але  в 1910 р. воно було розпущене місцевим єпископом. Дочка петербургського промисловця-протестанта Ольга Міхельсон заснувала школу, санаторій та притулок для підкидьків. Треба сказати і про християнина Миколу Миколайовича Іваненка, який став близьким другом М. М. Неплюєва. Нащадок молдавського господаря Інони, володар багатомільйонного надбання, М. Іваненко в 40 років пережив духовний переворот. Він роздав частину своїх земель бідним селянам, майно продав, а отримані кошти розіслав по селах на будівництво 34 храмів. Сам почав жити по монастирях, здобувши визнання духовного учителя і праведника. Останок  свого життя він провів у Трудовому братстві, де в 1912 р. був і похований. 

              

Рисунок 2.3. Хрестовоздвиженський  храм Трудового братства

Ставлення  селян до Братства виявилось доволі складним. Переважна більшість байдужно споглядала на дітище Неплюєва, не вірячи в благодійні наміри «поміщика мільйонера». Зрідка траплялись й такі, що фанатично ненавиділи «неплюєвців». І лише деякі селяни товаришували з братчиками, ходили на богослужіння до братського храму і вбачали  у Неплюєві  «божого чоловіка». Причинами відчуженості з одного боку були матеріальний добробут братчиків (за відсутності благодійності), їхня «несхожість» з селянами: інтелігентність, зовнішня порядність, чітка організація і дисципліна праці.  А з іншого – шкарублість самих селян, їхнє невігластво в питаннях християнської віри, неприйняття ними  Братства, як ще небаченої, штучно створеної  організації, яка вимагала   інтенсивного духовного і суспільного життя.   

У грудні 1901 р. М. Неплюєв передав у дарунок Братству своє нерухоме майно, що складалося з 18 тисяч гектарів землі з лісом, будівлями і заводами. У 1903 р. він писав: «Двадцяти років радісної праці виявилося достатнім, щоб приватна людина могла подарувати церкві і батьківщині своїй  живу, здорову клітину, яка складається з живих духом і здорових тілом і духом людей, споєних любов’ю до Бога і один до одного в одну братерську сім’ю, сповнену духу миру і єднання в братолюбстві... Створити трудове товариство з цим характером було для мене насущною потребою віри, розуму, совісті і любові до Бога, мого Государя, Церкви Православної, до моєї батьківщини, до дворянства, інтелігенції, народу і всього людства. Тепер цей скарб я приношу в дар Росії» [61]. Отець  Іоан Кронштадтський, який добре знав діяльність Неплюєва, назвав його істинно руським дворянином, який займається істинно дворянською справою. Про Неплюєва говорили, що він, будучи світською людиною, несе подвиг духовного єпископа, що він по суті своїй пророк Нового завіту [61].

Музейна справа у Воздвиженському  цілком заслуговує на те, щоб бути культурним проектом більшого масштабу. Культурна, наукова і пізнавальна цінність історії неплюєвського братства унікальна. У ній фокусується кілька культурно-історичних тем:  християнський соціалізм, народна соціальна утопія, релігійний ренесанс «срібного віку», комунітарний  рух. Музеїв подібного профілю, що віддзеркалюють одночасно духовне життя, садибний побут другої половини ХІХ – початку XX століття в Україні немає. Такий музей зможе стати не тільки меморіалом одній людині, але  музеєм, котрий через долю такого самобутнього культурного явища відкриє нові сторінки нашої історії. В глибинах  народної душі ніколи не згасав потяг до правди, інтерес до шукачів вищої  правди,  наділених надзвичайним харизматичним даром. Сьогодні досліджені і широко популяризовані біографії політичних вождів, революціонерів, народних ватажків, які шляхом боротьби і насильства намагались збудувати краще майбутнє. Але майже ніхто не знає про сильних, благородних і безкомпромісних  людей, які мирним, ненасильницьким, праведним шляхом здійснювали позитивний суспільний і релігійний ідеал. Музей-заповідник, створений на основі такого унікального матеріалу буде хоронителем надзвичайного людського досвіду, музеєм християнської трудової культури. Розташований серед просторого трьохсотлітнього парку, він потенційно має всі шанси стати новим самобутньо привабливим місцем на культурно-туристичній карті України.   

. Музей Петра Калнишевського у с. Пустовойтівка Роменського району

Петро Калнишевський (1690 – 1803) – останній кошовий отаман Запорозької Січі. Народився майбутній «козацький батько» на Роменщині й ніколи не цурався своїх коренів, завжди пам’ятав про рідну землю. Власним коштом збудував Покровську церкву в Ромнах (1770 р. не збереглась), у рідній Пустовійтівці звів церкву Святої Трійці та подарував їй Євангеліє в коштовному окладі, який є раритетом роменського краєзнавчого музею. Сумщина пишається цією легендарною особистістю - патріотом своєї Вітчизни, вірним сином України.

Калнишевського поховано недалеко від Алтаря соборного храму у найпочеснішому місці Соловецького монастиря.

На Батьківщині Калнишевського у 1991 році встановлено пам’ятник (автори В. Бородай та Р. Синько). У 2005 році проведені заходи щодо вшанування пам’яті Калнишевського, у жовтні 2006 року, з нагоди 315-річниці з дня народження, відкрито музей.

Започатковано всеукраїнське козацьке свято «Калнишева рада», готується путівник «Калнишевими шляхами» для відкриття нового туристичного маршруту по Дніпропетровській, Полтавській і Сумській областях.