63. Охарактеризувати анімаційні форми дозвілля Середньовіччя та епохи Ренесансу та окреслити їх вплив на формування сучасного анімаційного тур продукту

Дозвілля Середньовіччя базувалося, переважно, на святковій культурі народів Європи. Щоб зрозуміти сутність дозвіллєвої культури Середньовіччя, треба починати з аналізу естетики свята з його ритуалами, архаїчними рисами, вже втраченими в повсякденному житті. Традиційними у Середні віки були простонародні сільські святковості, джерела яких губилися в сивій давнині. Кожне нове покоління сприймало їх як невід’ємну частину успадкованого від пращурів побуту. Свята допомагали людині орієнтуватися в часі, яке в середньовічному суспільстві регулювалось як природними аграрними циклами, так і церковним календарем.

Святковості карнавального типу і пов’язані з ними сміхові дійства чи обряди займали в житті середньовічної людини величезне місце. Крім карнавалів з їх багатоденними і складними площовими і вуличними дійствами й ходами, справлялись особливі «свята дурнів» або «свята віслюків», тобто, існував особливий, освячений традицією вільний «великодній сміх». Більше того, майже кожне церковне свято мало свій, теж освячений традицією, народно-площовий сміховий бік.

Основною обрядово-видовищною формою народної культури Середньовіччя був карнавал. За своїм наочним, конкретно-чуттєвим характером і за наявністю в ньому сильного ігрового елементу, карнавал близький до художньо-образних навіть театрально-видовищних форм. Але ця культура за своєю сутністю не входить в область мистецтва. Вона знаходиться на межі мистецтва і самого життя.

Постійними носіями святкового начала в середньовічному суспільстві були професійні розважальники (аніматори) – мандруючі актори. Людей цього ремесла в письмових пам’ятках називали по-різному. Церковні автори застосовували традиційні давньоримські імена: мім (mimus), пантомім (pantomimus), гістріон (histrio). Загальноприйнятий латинський термін – йокулятор (joculator – жартівник, забавник, балагур). У народі їх називали танцівниками, блазнями, музикантами. Всіх їх можна назвати аніматорами дозвілля Середньовіччя. Діяльність представників саме цих професій створила фундамент для появи сучасних розважальників – аніматорів дозвілля.

Творчість жонглерів розквітла в ХІ-ХІІ ст. разом з розвитком міської і придворної культури. ХІІІ-XV ст. – золотий вік жонглерії. У великих містах жонглери об’єднувались в корпорації зі своїми статутами. Зазвичай жонглери були універсальними акторами. В ідеальному варіанті вони уособлювали в собі поета-співака, розмовника, міма, акробата, танцюриста, музиканта, дресирувальника, фокусника, лялькаря.

Ярмарково-балаганні розваги простого люду мали багато спільного із забавками при феодальних дворах. Разом з тим ігри сприймалися як життя в мініатюрі (шахові битви асоціювались зі справжніми), відображали практичні заняття суспільства: так, військовий спорт і турніри притаманні рицарському побуту.

Розповсюдженими майже по всій Європі були бійки півнів, а в країні басків, Тіролі і Вірменії – ще й бійки баранів. Взимку, коли замерзали водоймища, любили змагатися на ковзанах і санках, застосовуючи навіть парус.

Найпопулярнішими розвагами еліти були полювання і турніри. Лицарські турніри стали ще й масовим видовищем. Для них відводились спеціальні майдани за містом або біля замку. Турніри виникли у Франції на початку ХІ ст., а потім розповсюдились на всі західноєвропейські країни. Лицарі, які з’їжджалися на турнір з усіх усюд, розташовувалися в заїжджих дворах міст, у приватних помешканнях. Церква намагалася боротися з турнірами. Папські булли загрожували відлученням від церкви учасникам турнірів, лякали позбавленням християнського поховання «тих, хто буде вбитий на них».

Більшість вулично-площових форм середньовічного дозвілля і тепер використовуються в культурно-дозвіллєвій діяльності в європейських країнах, а такі форми як карнавали, ярмарки, рицарські турніри стали невід’ємною частиною тур. бізнесу та індустрії розваг.