Тема 4. Трансценденталії та чисті досконалості .

Трансценденталії у формулюванні св. Томи Аквінського, його критерій для визначення трансценденталій. Формулювання трансценденталій у блаж. Йоана Дунса Скота, його критерії для визначення трансценденталій. Чотири групи трансценденталій (Й. Дунс Скот): 1. буття; 2."співмірні з буттям"; 3. притаманні лише Богові, або Богові та деяким континґентним єствам; 4. трансцендентальні розрізнення. Відношення та відмінності між трансценденталіями і чистими досконалостями. Проблема "чистих досконалостей" та їхнє формулювання у св. Ансельма Кентерберійського та блаж. Йоана Дунса Скота. Їх відмінність від "змішаних досконалостей". П'ять прикмет "чистих досконалостей": 1. абсолютна кращість від того, що ними не є; 2. суттєва нескінченність; 3. простота; 4. взаємна сумісність; 5. наявність більшої кількості носіїв. Значення "чистих досконалостей" для метафізики та для катафатичної богословії як єдино можливого "містка" до позитивних предикатів Абсолютного Буття.

Тема 5. Суть та існування.

Суть та існування (екзистенція). Суть в реальних сущих і в "ідеальних сутностях" (ейдосах, ідеях, ідеальних законах, тощо). Поняття реальності та реального існування (екзистенції), як також їхньої єдності в бутті (ens). Типи існування: а) реальне; б) ідеальне; в) мисленне. Вчення Арістотеля про акт і потенцію, матерію і форму (активна та пасивна потенція; перша та друга матерія) – платонівське коріння цього вчення. Їх відношення до суті та існування. Критика твердження екзистенціального томізму (Etienne Gilson), що Бог є "тільки існування". Суть як "відмежування", а не як "обмеження". Нескінченність досконалості на відміну від хаосу як нескінченності. Небезпека пантеїзму з тези, що Бог є "тільки існування". Буття, суть та існування як "чисті досконалості".

Тема 6. 'Буття в найбільш властивому значенні' (to ontos on). Метафізика як усіолоґія (філософія субстанції).

Катеґорії. Субстанція і акциденції. акт-потенція, форма-матерія. Проблема буття в основному значенні. Буття у найбільш властивому значенні: субстанція. Прикмети субстанції: 1. "стояння в собі" (а не в чомусь іншому); 2. субстанція є справжнім буттям по відношенню до її акциденцій; 3. тривалість у змінах; 4. здатність здійснювати в собі протилежні акциденції; 5. субстанція посідає лише контрадикторну протилежність (тобто її відсутність), а не контрарну ("антисубстанції" не існує); 6. відсутність ступенів (щось або є субстанцією, або ні, воно не може бути "субстанційніше" від іншого); 7. індивідуальність: а) "tode ti" (haecceitas); б) відмежованість; в) простота. Обмеженість арістотелівської усіолоґії та потреба метафізики акциденцій. Важливість акциденцій для сповнення субстанції та для її аксіолоґічного рівня. Критерії та, зокрема, специфічно особові критерії для визначення "буття в найбільш властивому значенні".

Тема 7. Персоналістична метафізика (Персонолоґія).

Живе буття на відміну від неживого буття. Духовні субстанції і особи. Особа як буття в основному значенні. Незрівнянно вищий спосіб здійснення субстанціальних прикмет на особовому рівні. Сповнення метафізики сущих у персоналістичній метафізиці. Особа як найвище буття у всій природі: а) індивідуальна конкретність (haecceitas) особи; б) свобода волі; в) специфічно аксіолоґічний вимір самопосідання особи завдяки свободі волі та любові; г) особа як ектелехія (на відміну від ентелехії в неособовому світі). Радикально вищий спосіб здійснення чотирьох арістотелівських причин (матеріальної, формальної, дієвої та доцільної) на особовому рівні. (Критика Арістотеля: духовні єства не є "чистими формами"). Специфічно особові принципи пояснення буття: інтенціональність (свідоме спрямування суб'єкта до об'єкта), пізнання (залежність пізнавального акту від об'єкта пізнання), мотивація. Причини і умови. "Стосунок належності" як особовий стосунок причиновості. "Superabundantia". Метафізика акциденцій та її необхідність: сповнення особи лише завдяки actus superadditi – акциденцій морального порядку. Метафізика любові. Метафізика спільноти. Суб'єктність і суб'єктивність. Небезпека хибного персоналізму – абсолютизації людини та антропоморфізму. Особа як чиста досконалість. Метафізика особи як оновлення класичної метафізики.