2. Історія Китаю

Культура Китаю сходить до дуже глибокої давнини і відрізняється не тільки багатством своїх матеріальних і духовних цінностей, а й величезною життєстійкістю. Незважаючи на незліченні війни, заколоти, руйнування, вироблені завойовниками країни, культура Китаю не тільки не слабшала, а навпаки, завжди перемагала культуру завойовників. Протягом всієї історії китайська культура не втрачала своєї активності, зберігаючи монолітність. Кожна з культурних епох залишала для нащадків неповторні за красою, самобутності і різноманітності цінності. Твори зодчества, скульптури, живопису та ремесел є безцінні пам'ятки культурної спадщини Китаю. Кожна з культурних епох тісно пов'язана із соціально-політичними, економічними та іншими особливостями даного історичного періоду і являє собою певний етап розвитку культури. Таких культурних епох в історії Китаю кілька. Історія та культура стародавнього Китаю охоплює період від II ст. до н.е. - до III в. н.е. У цю епоху входить культура Китаю періоду династії Шан (Інь) і династії Чжоу, а також культура імперії Цінь і Хань. Культура Китаю III-IX ст. охоплює два історичних періоди: період Південних і Північних династій і період об'єднання Китаю і створення Танської держави. Культура Китаю X-XIV ст. включає в себе період п'яти династій і утворення імперії Сун, а також період монгольських завоювань і правління династії Юань. Культура Китаю XV - XIX ст. - це культура періоду династії Мін, а також період завоювання Китаю маньчжурами і правління маньчжурської династії Цин. Велика кількість і різноманітність керамічних виробів - від побутового посуду до жертовних судин - і їх технічну досконалість свідчать, що культура цього періоду стояла, безсумнівно, вище яньшанської. До цього часу відносяться і перші гадальні кістки, на яких є знаки, нанесені за допомогою свердління. Винахід писемності є найважливішою ознакою того, що суспільство вийшло з періоду варварства і вступило в епоху цивілізації. Найдавніші китайські написи дають можливість простежити процес виникнення і початковий розвиток ієрогліфічної писемності. Розвитку писемності сприяв перехід від листа на вузьких бамбукових дощечках до листа на шовку, а потім і на папері, вперше в світі винайденої китайцями на рубежі нашої ери, - з цього моменту писальний матеріал перестав лімітувати обсяг письмових текстів. У кінці I століття до н.е. була винайдена туш. Для передачі всього багатства китайської мови застосовувалися знаки (ієрогліфи), що фіксують ті чи інші одиниці мови. Переважна більшість знаків являло собою ідеограми - зображення предметів або поєднання зображень, передавальних складніші поняття. Але число застосованих ієрогліфів було недостатньо. У китайському листі кожне односкладове слово мало виражатися окремим ієрогліфом і навіть численні Омофони - подібно звучать слова-однослогі - залежно від їхнього змісту зображуються різними ієрогліфами. Тепер число знаків було поповнено, з тим щоб врахувати і більш рідкісні поняття, і доведено до 18 тис., знаки були строго класифіковані. Почали складатися словники. Так були закладені передумови для створення великої письмової літератури, що включає не тільки поезію і афоризми, розраховані і на усне запам'ятовування, а й художню прозу, перш за все історичну. Найвидатнішим істориком-письменником був Сима Цянь (близько 145 - 86 рр. до н.е.) Його особисті погляди, котрі співчували даоським настріям, розходилися з ортодоксальними конфуціанськими, що не могло не відбитися на його праці. Мабуть, за це інакомислення історик потрапив в опалу. У 98 р. до н.е. за звинуваченням у співчутті до полководцю, обмовили перед імператором У-ді, Сима Цянь був засуджений до ганебної кари - кастрування; реабілітований пізніше, він знайшов сили повернутися на службове терені з однією метою - завершити працю свого життя. У 91 р. до н.е. він закінчив свій чудовий твір "Історичні записки" ("Ши цзи") - зведену історію Китаю, куди входили також опис сусідніх народів від найдавніших часів. Праця його вплинула не тільки на всю подальшу китайську історіографію, а й на загальний розвиток літератури у Китаї творило багато поетів і письменників у різних жанрах. У елегійному жанрі - поет Сун Юй (290 - 223 рр. до н.е.). Лірика поета Цюй Юаня (340 -278 рр. до н.е.) славиться своєю вишуканістю і глибиною. Ханським істориком Бань Гу (32 -92 рр.) У цьому жанрі створений працю "Історія династії Хань" і багато інших. Збережені літературні джерела, здебільшого твори так званої класичної літератури древнього Китаю, дозволяють простежити процес виникнення і розвитку китайської релігії, філософії, права і виникнення дуже древніх соціально-політичних систем. Цей процес ми можемо спостерігати протягом цілого тисячоліття. Китайська релігія, так само як і релігійні погляди всіх народів давнини, сходить до фетишизму, до інших форм культу природи, культу предків і тотемізму, тісно пов'язаного з магією. Специфіка релігійної структури і психологічних особливостей мислення всієї духовної орієнтації в Китаї видно багато в чому. У Китаї теж є вище божественний початок - Небо. Але китайське Небо - це не Яхве, що не Ісус, що не Аллах, що не Брахман і не Будда. Це вища верховна загальність, абстрактна і холодна, сувора й байдужа до людини. Її не можна любити, з нею не можна злитися, їй неможливо наслідувати, як і немає сенсу нею захоплюватися. Але в системі китайської релігійно-філософської думки існує, крім Неба, і Будда (уявлення про нього проникло до Китаю разом з буддизмом з Індії на початку нашої ери), і Дао (основна категорія релігійного і філософського даосизму). Причому Дао в його даоському трактуванні (існує й інше трактування, конфуціанська, сприймалися Дао у вигляді Великого шляху Істини і Чесноти) близьке до індійського Брахману. Однак саме Небо, завжди було центральною категорією верховної загальності в Китаї. Специфіці релігійної структури Китаю властивий і ще один існуючий для характеристики всієї китайської цивілізації момент - незначна і соціально неіснуюча роль духовенства, жрецтво. Всі ці та багато інші найважливіші особливості релігійної структури Китаю були закладені в глибокій старовині, починаючи з епохи Шан-Інь. У іньцев був чималий пантеон богів і духів, який вони почитали і якому приносили жертви, найчастіше криваві, у тому числі людські. Але з плином часу на передній план серед цих богів і духів все більш виразно виходив Шанді, верховне божество і легендарний родоначальник іньцев, їх предок - тотем. Шанді сприймався як першопредок, який дбав про добробут свого народу. Зсув у культі Шанді акценту в бік його функцій першопредка зіграло в історії Китайської цивілізації величезну роль: саме воно логічно призвело до ослаблення релігійного початку і до посилення початку раціонального, яке проявилося в гіпертрофіюванні культу предків, який став потім основою основ релігійної системи Китаю. У Чжоусців було таке релігійне уявлення, як шанування Неба. З плином часу культ Неба в Чжоу остаточно витіснив Шанди в головній функції верховного божества. При цьому на Небо перейшло уявлення про прямий генетичний зв'язок божественних сил з правителем: чжоуський ван став вважатися сином Неба, і цей титул зберігся за правителем Китаю до XX століття. Починаючи з епохи Чжоу Небо в його основній функції верховного контролюючого і регулюючого початку стало головним всекитайським божеством, причому культу цього божества було надано не тільки сакрально-теїстичний, скільки морально-етичний акцент. Вважалося, що велике Небо карає негідних і винагороджує доброчесних. Культ Неба став головним у Китаї, а повне його відправлення - прерогативою лише самого правителя, сина Неба. Відправлення цього культу не супроводжувалося містичним трепетом чи кривавими людськими жертвами. Також існує в Китаї культ померлих предків, культ Землі, тісно пов'язаний з магією і ритуальною символікою, з чаклунством і шаманством. Усі відзначені системи вірування і культів в стародавньому Китаї зіграли величезну роль у становленні основної традиційної китайської цивілізації: не містика і метафізичні абстракції, але строгий раціоналізм і конкретна державна користь, не емоційне напруження пристрастей і особистий зв'язок індивіда з божеством, але розум і поміркованість, відмова від особистісного на користь громадського, не духовенство, що спрямовує емоції віруючих в русло, звеличує бога і що підсилює значення релігії, але жерці-чиновники, виконуючі свої адміністративні функції, частиною яких були регулярні релігійні відправлення. Всі ці специфічні особливості, які складалися у інсько-чжоуськой китайській системі цінностей за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які назавжди увійшли в історію під найменуванням конфуціанства.