9​ Д. Антонович: поняття «культура», значення його основної збірки.

Книгу «Українська культура» не можна вважати науковою історією української культури, та вона й не претендувала на цю роль..

Жанр книги — академічні лекції) — забезпечував поєднання доступності викладу та розгорнутої інформативності. Втім, міра такого поєднання не в усіх авторів однакова, що цілком природно, — як і міра суб’єктивізму та новизни підходу

Д. Антонович замислював збірник як синтетичну працю з історії української культури, що охоплювала б усі її найважливіші ділянки цих аспектів. Грунтовно опрацьовані теми школи й освіти в Україні, дохристиянського і християнського релігійного життя, книгодрукування та мистецтва книги, звичаєвого і цивільного права, народного світогляду і професійних філософських ідей, розвитку української преси, традицій і здобутків мистецтва — архітектури, скульптури, малярства, гравюри, музики, театру — все це в історичній еволюції та у зв’язку із загальним станом суспільства і ширшим європейським процесом, з ідеологічним світом і психологічними особливостями конкретно-історичної української людини як творця

Такий широкий і мобільний підхід до історії української культури (а водночас і певна суб’єктивна свобода в окресленні тематики) зумовлені й тим недогматичним розумінням самого поняття «культура», яке пропонує Д. Антонович . Як відомо, нині в науці існує понад сотню визначень поняття «культура», жодне з яких поки що не стало загальноприйнятним

Для нього культура не результат, а процес, певний (для кожного випадку, для кожного історичного часу) щабель розвитку. Існують різні динамічні рівні культури — і то не тільки в історичній послідовності, а й синхронно, в духовному просторі людства і навіть у межах одного суспільства. Д. Антонович малює картину розгалуження культури в часі, просторі, внутрішніх структурах . Чим відкритіша культура народу, чим більше зв’язків має з іншими, тим вона багатша і життєздатніша. Культур цілком «самобутніх», на його думку, не буває

10​ Класифікація української культури за д. Антоновичем та її значення.

Д. Антонович без вагань і безоглядно переносить на українську культуру ті принципи систематизації і періодизації культурного розвитку, які виробила на той час західноєвропейська історія культури. Відповідно він специфікує в українському мистецтві візантійсько-романський стиль (інколи розокремлюючи візантійський і романський), готичний, ренесансний, бароковий, рококо, класичний і еклектичний (фактично йдеться про період еклектизму, коли взаємодіяли різні стилі, в тому числі натуралізм і реалізм, — у XIX ст., переважно його другій половині, та на початку XX ст.); в розділах про сучасний (тогочасний — 20 — 30-ті роки XX ст.) період різних мистецтв Д. Антонович уникає категоричних стильових визначень. Тим часом підхід Д. Антоновича, попри певну його умовність і жорсткість, давав можливість не тільки впорядкувати величезний матеріал української культури, користуючись не соціологічними, а суто культурологічними і мистецтвознавчими моделями, не тільки опрозорити послідовну лінію самовибудовування національної культури, — але й по-новому глянути на цілі періоди її розвитку (особливо в середні віки), розкрити раніше недобачуване в ній , пов’язати її нібито локальні процеси з загальноєвропейськими. Це теж непоганий урок: бо взагалі сприйняття нашої культури багато втрачає від того, що ми здебільшого беремо її «по-хатньому», в локальних масштабах; світовий контекст часто допомагає відкрити її співмірність із світовими цінностями.

Між іншим, розмикаючи українську культуру в загальноєвропейський духовний простір, Д. Антонович тим самим «визволяє» її з-під протекторату російської, тобто уневажливлює уявлення про такий протекторат.