7 Схема української культури д. Багалія.

Цікавим явищем у процесі вивчення української культури були «Додатки» академіка Д. Багалія до редагованого ним другого випуску «Історії українського народу Один із розділів цих «Додатків» присвячений «культурним придбанням» українського народу. Відзначивши, що вадою праці О. Єфименко є випадання національної культури з предмета історії, він намагався компенсувати цю ваду своїми заввагами, які фактично набрали характеру короткого загального огляду української культури як важливого складника національного буття. Найбільше місця в цих «Додатках» посідає характеристика нової української писемності (XIX ст.), етнографічних та історичних досліджень як форми національного самопізнання і духовної підготовки національного відродження (а водночас і як тієї інтелектуальної арени, де українці включалися в роботу загальноєвропейської наукової думки), а також археології. Коротко оглянув Д. Багалій здобутки українського театру, малярства, музики, зупинився на значенні школи та навчальних посібників для розвитку національної культури. Принципове значення мали два моменти в Багалієвій схемі української культури: введення до неї російськомовних явищ, створених в Україні і з Україною органічно пов’язаних (ширше розгорне і обгрунтує цей принцип Д. Антонович), та получення здобутків природничих і технічних наук, головне ж - — політичної думки, «політичної ідеології», початки якої, до речі, Д. Багалій виводив з народної пісні.

8​ Уявлення про українську культуру д. Дорошенка та і. Крип’якевича.

У 20 ст. укр.. діячі ставлять за мету ознайомити російське суспільство з укр.. культурою для справедливого вирішення укр.. питання. Короткі оглядові розділи присвятив культурі Д. Дорошенко у своєму «Нарисі історії України» . Але тут він мало виходив за межі філології та гуманітаристики. Цікавою була його інтерпретація розвитку історичної думки та наукових історичних досліджень в Україні як частини національно-культурного руху: інтерес до Історії Дорошенко пов’язував з інстинктом самозбереження нації, вбачаючи у цьому загальну закономірність суспільного життя. Піднесення етнографічних студій він також розглядав у контексті відродження слов’янських народів. У 1937 р. вийшла у світ “Історія української культури” за редакцією Івана Крип’якевича. Окрім І.Крип’якевича, розділи написали В.Радзикевич (історія літератури), М.Голубець (історія мистецтва), С.Чарнецький (історія театру), В.Барвінський (історія музики). Це видання, за висловом авторів, не претендувало на всеохопність і обмежилося лише кількома сферами історії української культури, а саме – сферою побуту та соціокультурної організації, сферою літератури, мистецтва, музики і театру. І.Крип’якевич запропонував розглядати історію української культури впродовж трьох хронологічно тривалих періодів, які назвав “княжа доба”, “доба перемін” і “на світанку нових часів”. Інші автори дотримувалися такого самого поділу. До речі, не надто дбаючи про уніфікацію термінологічних означень навіть у назвах цих періодів. Власне кажучи, проблема періодизації для авторів, очевидно, була далеко не першочергова. Найважливішим для них було наповнити кожен період фактологічним упорядкованим і структурованим матеріалом. . «Історія укр.. к-ри» Івана Крипякевича у народі отримала назву популярної енциклопедії укр.. к-ри.