32. Український правозахисний рух 70 рр. Хх ст.

На момент ухвалення Декларації прав людини Українська Повстанська Армія вже шостий рік вела збройну боротьбу під гаслом «Воля народам, воля людині!». А діячі українського правозахисного руху середини 70х років теж пов’язували захист прав людини із відстоюванням прав нації. Так, створена 1976 року у Києві Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод мала на меті ознайомити суспільство з Декларацією прав людини та оприлюднювати факти порушення цих прав радянським режимом.

Українські правозахисники домагалися вільного поширення інформації, скасування смертної кари, звільнення політичних в’язнів, ліквідації цензури, права на свободу сумління. Вони поширювали в Україні та за кордонами Радянського Союзу інформацію про Голодомор, комуністичний терор, переслідування дисидентів та політику русифікації. Всі активні українські правозахисники були засуджені до ув’язнення та висилки, а Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус і Олекса Тихий загинули у радянських концентраційних таборах.

«Кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність»

Слід зазначити, що в русі за права людини і за національні права панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Він протистояв як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Тому правозахисний рух в Україні об'єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціяльно-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміґрацію), так і видатних особистостей (Левко Лук’яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк – майбутній Патріарх Володимир та інші). У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.

Хоч український правозахисний рух не декларував своїх ідеологічних орієнтацій, та він із самого початку був однією з форм боротьби за національне визволення. У Західній Україні наріжним каменем правозахисний рух ставив національні права та питання релігії, тоді як на Великій Україні він мав ширший, соціяльно-економічний характер, у другій половині 70-х років він тісно змикався з рухом правозахисників-неукраїнців і з правозахисним рухом у Росії. Як відзначив в одному з виступів український політолог Василь Лісовий, незалежність для частини правозахисників не була самоціллю, а засобом захисту українського самобутнього світу, національного досвіду, що поєднує “і мертвих, і живих, і ненарожденних” (Т.Шевченко). Це був рух за свободу особи і за культурну самобутність усіх етнічних і релігійних груп, з яких віддавна складалося населення України.

Отже, правозахисний рух в Україні був невід’ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідности захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави ─ у соціяльно-економічній, національно-культурній сфері, щодо релігії.

Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод посідає в історії українського національно-визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її можна порівнювати з Кирило-Мефодіївським братством (1845 – 1847). Але якщо Братство після арештів не залишило по собі організаційних структур, то в УГГ в зародковому стані бачимо витоки більшости нині чинних в Україні правозахисних організацій, національно-демократичних і націоналістичних партій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежности, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.