
- •Слов’яни на території України
- •Політичний та соціальний устрій київської держави іх – х ст.
- •Київська держава за Ярослава Мудрого
- •Культура Київської Русі
- •Галицьке князівство 11-12 ст.
- •Галицько-волинська держава (1199-1340)
- •Українські землі у складі Литви та Польщі 15-16 ст.
- •1. Основні передумови підписання угоди.
- •Поява та формування укр. Козацтва (Байда-Вишневецький, Підкова)
- •Військово-політична діяльність гетьмана п. Сагайдачного
- •10. Берестейська унія та національно-релігійна полеміка 17 ст.
- •Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького (1648 -1657 рр.)
- •Політичні та суспільні конфлікти в Україні (1660-1680 рр.) «Руїна»
- •13. Козацька держава гетьмана Івана Мазепи. Полтавська битва та її наслідки.
- •14. Ліквідація автономії України та Гетьманства (2 пол. 18ст.)
- •Інкорпорація укр. Земель у Російську та Автрійську імперії в кінці 18 – на поч. 19ст.
- •16. Вплив літературних творів на розвиток української національної свідомості у 19ст.
- •17. Роль і значення «Руської трійці» в громадсько-політичному житті українців.
- •18. Революція 1848-1849рр. В Галичині.
- •19. Кири́ло-Мефо́діївське товариство
- •20.Особл. Укр. Нац. Відродження хіх ст.
- •21.Громадівський рух
- •22. Москвофіли і народовці в Галичині
- •23. Антиукраїнська політика царизму: валуєвський циркуляр і емський указ
- •24. Розвиток української культури в 2 половині хіх – 1 половині хх ст.
- •25. Українська Греко-Католицька Церква в 2 половині хіх – 1 половині хх ст.
- •26. Утворення та основні напрямки діяльності українських політичних партій в Галичині напр. Хіх – на поч. Хх ст.
- •27. Громадсько-політичні погляди та діяльність Франка
- •28. Наукова та громадсько-політична діяльність м. Грушевського
- •29. Виникнення і діяльність політичних партій у наддніпрянській україні
- •Україна в Першій світовій війні.
- •31.Уцр у березні 1917- квітні 1918 рр. Унр: від проголошення до незалежності.
- •Еволюція самостійницької ідеї в універсалах уцр
- •Внутрішня політика уцр
- •Українська держава гетьмана Скоропадського (1918 р.)
- •Встановлення влади Директорії. Внутрішня і зовнішня політика унр 1919-1920 рр.
- •Державотворення зунр та укр-польська війна 1918-1919 рр.
- •Особливості укр революції 1917-1920 рр. В Галичині та Наддніпрянщині
- •Головні причини поразки укр революції
- •Громадсько-політичні погляди та діяльність Грушевського
- •Встановлення більшовицького режиму в Україні
- •Радянізація суспільного та економічного життя України у міжвоєнний період
- •Політика українізації урср
- •Легальні політичні партії західної України 20-30 рр. Хх ст.
- •Утворення та діяльність уво та оун 20-30 рр. Хх ст.
- •Радянізація зх. України 1939-1941 рр.
- •Україна у Другій світовій війні. Рух опору
- •Депортація українців у перші повоєнні роки. Операція «Вісла»
- •Суспільно-політичне та національно-культурне життя в Україні 50-60 рр. Хх ст. Рух шістдесятників
- •Український правозахисний рух 70 рр. Хх ст.
- •Український національний рух в умовах кризи тоталітарного режиму в срср (кінець 70 рр. - 1991)
- •Етнодемографічні зміни в Україні хх ст.
- •Роль української діаспори у збереженні національної свідомості та культури.
- •Розпад срср та незалежність України.
- •Внутрішньополітичний розвиток України 1991-2013
- •Зовнішня політика незалежної України 1991-2013.
Політика українізації урср
У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу.
«Українізація»
політика, спрямована на підготовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату;
організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо);
випуск українських газет, журналів, книг і підручників;
глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національних традицій культури.
Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.
Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікованої верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї українська культура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відродження, українізація проходила успішно.
Українська інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.
З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була українізована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.
Легальні політичні партії західної України 20-30 рр. Хх ст.
В 20-30-ті роки ХХ століття на території Західної України, незважаючи на жорстокий польський окупаційний режим, діяли близько 12 українських політичних партій та багато різних політичних організацій і груп.
У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно-демократичне об'єднання на чолі з Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. До УНДО входив цвіт української інтелігенції краю. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України.
У 1919 - 1938 рр. діяла Комуністична партія Західної України, як складова частина Комуністичної партії Польщі. КПЗУ діяла в підпіллі. Найбільший вплив на маси вона мала у 20-ті роки, але в 30-ті роки її вплив різко скоротився, до чого спричинили сталінські репресії, голод в УРСР та ін. Діячі КПЗУ самі ставали жертвами сталінських репресій.
Незмінною програмною засадою найвпливовішої із легальних українських політичних партій – УНДО – проголошувалась національна єдність всього українського народу, який “змагає до здобуття Соборної Незалежної Української Держави на всіх українських землях”. Ставлення партії до радянської України і процесів, що там відбувались, спочатку було компромісним, а після краху українізації і голодомору 1932-1933 рр. – різко негативним. Програма УНДО стверджувала, що партія не визнає правомірності польського панування на західноукраїнських землях. Однак серед кількох політичних угруповань, що існували в УНДО, офіційну позицію партії здебільшого формували прихильники “реальної”, тобто прагматичної політики, які виступали за досягнення українсько-польського порозуміння на грунті вимог національно-територіальної автономії західноукраїнських земель у складі Польщі.
Друга за впливами в краї – УСРП – стояла на позиціях національної самостійності, засуджувала “нищення всіх проявів українського національного життя в УРСР та Польщі”. Її члени свою партію називали національною і класовою, що єднає працюючих українців міста і села. Союзниця УСРП УСДП також пов’язувала розв’язання національного питання із вирішенням соціальних проблем. Проте, шукаючи союзників серед польських соціалістів, соціал-демократи формували своє ставлення до Польщі виходячи більше з класових, ніж з національних позицій.
Для порівняно лояльної щодо влади УНО політичним орієнтиром у розв’язанні національного питання була ідея автономії Західної України у складі Речі Посполитої. Гасло національної незалежності не піднімалося.
Найвищою метою створеного у 1933 р. ФНЄ проголошувалася побудова самостійної соборної Української держави. Підносячи свій основний постулат – формування єдиного національного проводу і консолідація під його керівництвом усіх сил народу на грунті творчого націоналізму – лідери ФНЄ орієнтувалися на досвід націоналістичних рухів Італії та Німеччини.
Найбільша українська організація на Волині у 30-х рр. ХХ ст. – ВУО – перебувала під впливом польської адміністрації. У своїй програмі ВУО акцентувало увагу на лояльності до Конституції Речі Посполитої і на прагненні зміцнювати українсько-польську дружбу. Порозуміння і співробітництво з поляками мало б створити можливості, на думку діячів ВУО, для “розбудови культурно-освітніх і господарчих установ українського народу на Волині.
Упродовж міжвоєнного періоду серед західноукраїнського політикуму ідея консолідації національних політичних течій була однією із констант у розвитку українського руху. У середині 20-х років консолідаційні процеси проходили в рамках окремих ідейно-політичних течій (створення УНДО у 1925 р., УСРП у 1926 р.). Ці ідеї виявили свою значимість під час виборчих кампаній 1928 і 1930 рр. У другій із них УНДО, УСРП, УСДП зуміли об’єднатися. Досить близькою до реалізації консолідаційна ідея була у 1934-1935 роках у руслі кампанії за скликання Всеукраїнського національного конгресу. У його роботі погодилися взяти участь УНДО, УСРП, УСДП, УНО та чотири закордонні осередки колишніх наддніпрянських партій. Хоча укладення УНДО “нормалізаційної” угоди перешкодило скликанню конгресу, партіями було розвинуто досвід політичного діалогу та співробітництва.
Легальний партійно-політичний спектр Західної України у другій половині 1930-х рр. складали УНДО, УСРП, ВУО, УСДП, ФНЄ, УНО. Найбільші впливи в українському суспільстві мали УНДО, УСРП, ВУО. Нелегально у цей період діяли КПЗУ і ОУН.
Класифікація українських політичних партій пролила світло на форми та методи їх діяльності. Українські партії, як організації масові, використовували такі методи боротьби за активізацію національної свідомості українців краю, як просвітницька діяльність шляхом залучення українців до мережі культурно-просвітницьких установ, проведення різноманітних масових акцій, пропаганда українського питання в партійній пресі. Для нелегальних радикальних ОУН і КПЗУ основним засобом боротьби за розв’язання національного питання було здійснення революції, відповідно національної чи соціалістичної. Націоналістичну ідею на озброєння брав також ФНЄ, який, проте, діяв у рамках правової системи ІІ Речі Посполитої. УСДП, УСРП, УНДО, ВУО та УНО сповідували поступові, еволюційні методи боротьби. УСДП і УСРП ставили розв’язання національного питання поряд із вирішенням соціальних проблем. Для УНДО однією із основних форм партійної діяльності була парламентська боротьба. ВУО та УНО більше надіялися на розуміння польською владою становища українців.