32. Політика українізації урср

У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу.

«Українізація»

• політика, спрямована на під­готовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату;

• організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо);

• випуск українських газет, журналів, книг і підручників;

• глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національ­них традицій культури.

Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місце­ве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного від­родження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні прого­лошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створе­но комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікова­ної верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї українська куль­тура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відрод­ження, українізація проходила успішно.

Українська інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активни­ми прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культу­ри й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаблях партій­ної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була україні­зована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшив­ся з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

32. Легальні політичні партії західної України 20-30 рр. Хх ст.

В 20-30-ті роки ХХ століття на території Західної України, незважаючи на жорстокий польський окупаційний режим, діяли близько 12 українських політичних партій та багато різних політичних організацій і груп.

У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно-демократичне об'єднання на чолі з Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. До УНДО входив цвіт української інтелігенції краю. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України.

У 1919 - 1938 рр. діяла Комуністична партія Західної України, як складова частина Комуністичної партії Польщі. КПЗУ діяла в підпіллі. Найбільший вплив на маси вона мала у 20-ті роки, але в 30-ті роки її вплив різко скоротився, до чого спричинили сталінські репресії, голод в УРСР та ін. Діячі КПЗУ самі ставали жертвами сталінських репресій.

Незмінною програмною засадою найвпливовішої із легальних ук­раїнських політичних партій – УНДО – проголошувалась національна єдність всього українського народу, який “змагає до здобуття Соборної Незалежної Української Держави на всіх українських землях”. Ставлення партії до радянської України і процесів, що там відбувались, спочатку було компромісним, а після краху українізації і голодомору 1932-1933 рр. – різко негативним. Програма УНДО стверджувала, що партія не визнає правомірності польського панування на західно­українських землях. Однак серед кількох політичних угруповань, що існували в УНДО, офіційну позицію партії здебільшого формували прихильники “реальної”, тобто прагматичної політики, які виступали за досягнення українсько-польського порозуміння на грунті вимог національно-територіальної автономії західноукраїнських земель у складі Польщі.

Друга за впливами в краї – УСРП – стояла на позиціях націо­нальної самостійності, засуджувала “нищення всіх проявів українського націо­нального життя в УРСР та Польщі”. Її члени свою партію називали національною і класовою, що єднає працюючих українців міста і села. Союзниця УСРП УСДП також пов’язувала розв’язання національного питання із вирішенням соціальних проблем. Проте, шукаючи союзників серед польських соціалістів, соціал-демократи формували своє ставлення до Польщі виходячи більше з класових, ніж з національних позицій.

Для порівняно лояльної щодо влади УНО політичним орієнтиром у розв’язанні національного питання була ідея автономії Західної України у складі Речі Посполитої. Гасло національної незалежності не під­німалося.

Найвищою метою створеного у 1933 р. ФНЄ проголошувалася побудова самостійної соборної Української держави. Підносячи свій основний постулат – формування єдиного національного проводу і консолідація під його керівництвом усіх сил народу на грунті творчого націоналізму – лідери ФНЄ орієнтувалися на досвід націоналістичних рухів Італії та Німеччини.

Найбільша українська організація на Волині у 30-х рр. ХХ ст. – ВУО – перебувала під впливом польської адміністрації. У своїй програмі ВУО акцентувало увагу на лояльності до Конституції Речі Посполитої і на прагненні зміцнювати українсько-польську дружбу. Порозуміння і співробітництво з поляками мало б створити можливості, на думку діячів ВУО, для “розбудови культурно-освітніх і господарчих установ україн­ського народу на Волині.

Упродовж міжвоєнного періоду серед західноукраїнського полі­тикуму ідея консолідації національних політичних течій була однією із констант у розвитку українського руху. У середині 20-х років консолідаційні процеси проходили в рамках окремих ідейно-політичних течій (створення УНДО у 1925 р., УСРП у 1926 р.). Ці ідеї виявили свою значимість під час виборчих кампаній 1928 і 1930 рр. У другій із них УНДО, УСРП, УСДП зуміли об’єднатися. Досить близькою до реалі­зації консолідаційна ідея була у 1934-1935 роках у руслі кампанії за скликання Всеукраїнського національного конгресу. У його роботі погодилися взяти участь УНДО, УСРП, УСДП, УНО та чотири за­кордонні осередки колиш­ніх наддніпрянських партій. Хоча укладення УНДО “нормалізаційної” угоди перешкодило скликанню конгресу, партіями було розвинуто досвід політичного діалогу та співробітництва.

Легальний партійно-політичний спектр Західної України у другій половині 1930-х рр. складали УНДО, УСРП, ВУО, УСДП, ФНЄ, УНО. Найбільші впливи в українському суспільстві мали УНДО, УСРП, ВУО. Нелегально у цей період діяли КПЗУ і ОУН.

Класифікація українських політичних партій пролила світло на форми та методи їх діяльності. Українські партії, як організації масові, використовували такі методи боротьби за активізацію національної свідомості українців краю, як просвітницька діяльність шляхом залучення українців до мережі культурно-просвітницьких установ, проведення різноманітних масових акцій, пропаганда українського питання в партійній пресі. Для нелегальних радикальних ОУН і КПЗУ основним засобом боротьби за розв’язання національного питання було здійснення революції, відпо­відно національної чи соціалістичної. Націо­налістичну ідею на озбро­єння брав також ФНЄ, який, проте, діяв у рамках правової системи ІІ Речі Посполитої. УСДП, УСРП, УНДО, ВУО та УНО сповідували поступові, еволюційні методи боротьби. УСДП і УСРП ставили роз­в’язання національного питання поряд із вирішенням соціальних проб­лем. Для УНДО однією із основних форм партійної діяльності була парламентська боротьба. ВУО та УНО більше надіялися на розуміння польською владою становища українців.